5.3. Еколого-геохімічна оцінка забруднення важкими металами.

Серед речовин забрудників виділяють важкі метали. Для них характерно: процес міграції та накопичення в рослинах, наступних ланцюгах живлення, кінцевою ланкою яких є людина; в організмі людей важкі метали акумулюються клітинами, віддалені наслідки; накопичується не 1 елемент, а декілька підсилюючи один одного. Накопичення у грунті веде до зміни середовища існування мікрофлори її діяльності, погіршення фітоценотичного покриву, деградація родючості грунту.

Наступна закономірність у містах: центи забруднення ртуті, свинцю і цинку тяготіть до промзон, на процеси накопичення впливає провітрюваність. Забруднення від автотранспорту на перехрестях максимум, створюються локальні плями.

Для оцінки рівня забруднення важк мет використовують залежність між геохімічною структурою та показниками здоров’я населення (особливо дитячого). Вимзначають накопичення у грунті та снігові – виявляють джерело.Виявляють кореляційний зв'язок в оточуючому середовищі і в грунті(снігові). Можна кореляцію із накопиченням металів у волоссі. Найнебезпечніший – свинець (додаток до пального, розповсюджений)

6. Поведінка людини в природному та техногенному середовищі.

6.1. Адаптація людини.

Природне середовище (урбоекосистема), незважаючи на досягнення науково-технічного прогресу, зберігає своє суттєве значення у формуванні умов життєдіяльності та здоров’я людей, оскільки людина не може повністю ізолюватися від зовнішнього середовища.

При оцінці ролі людини в природних екологічних системах слід враховувати:

• людина постійно пов’язана з природним середовищем;

• людина – активний елемент природних систем, що їх перебудовує;

• людина, завдяки соціальним механізмам адаптації, в певній мірі може ізолюватися від його безпосереднього впливу.

Взагалі, важливішим фактором адаптації, що обумовив виживання і наступний розвиток людей, стала їх властивість створення життєспроможних соціальних спільностей.

Важливішими характеристиками людини в соціально-екологічних дослідженнях виступають його властивості, серед яких виділяють властивість до адаптації та наявність потреб.

Оточуюче нас середовище одночасно постійне і мінливе, і в цьому середовищі необхідно жити. Тому людина, бажає вона цього чи ні, повинна пристосовуватись (адаптуватись) до нього, тому в соц.екології проблемі адаптації приділяється першочергове значення.

Але адаптація як реактивна форма поведінки людини є лише першим етапом. Людина виявляє фізичну, інтелектуальну, моральну, духовну активність, перетворюючи (в кращий чи гірший бік) своє середовище.

Адаптація – це комплекс пристосувальних реакцій людини до умов внутрішнього та зовнішнього середовища, що змінюється.

Деякі механізми адаптації вже закладені генотипічно (напр., пристосування до темноти та яскравого світла, перепаду температур та ін.)

В інших ситуаціях необхідне включення свідомості, своїх особистих якостей для того, щоб пристосуватися, напр., до колективу людей, умов праці, нормам і правилам поведінки в суспільстві та багато інших.

Академік І.П. Павлов розглядав життя будь-якого організму (і зокрема людського) як безперервне пристосування.

Процес пристосування називають адаптацією або акліматизацією. Але ж ці поняття містять в собі деяку різницю.

Акліматизація – це тривалий і складний процес соціально-біологічного характеру фізіологічного пристосування організму до нових умов існування. Тобто, це зміни реактивності організму, що настають в результаті тривалої дії умов НС.

Адаптація – це біологічний процес, що триває на протязі декількох поколінь.

Таким чином, акліматизація – окремий вияв адаптації і найчастіше використовується у біокліматичному значенні.

Але в самому загальному значенні ці терміни можуть бути синонімами.

Розрізняють:

1) феноакліматизація як безпосередню реакцію організму на нове середовище, що виражається у фенотипічних, компенсаторних, фізіологічних змінах, які допомагають організму зберігати в нових умовах рівновагу.

При переході до попередніх умов відновлюється і попередній стан фенотипу (фенотип – властивість та ознаки особини на певній стадії свого розвитку, що сформувалися в процесі взаємодії генотипу із зовнішнім середовищем, тобто фенотип є окремим випадком реалізації генотипу у конкретних умовах), компенсаторні фізіологічні зміни зникають.

2) геноакліматизація – це більш глибокі зсуви в морфології та фізіології організму і головне передача їх до нащадків та закріплення як нових генетичних характеристик популяцій. Цей процес вже контролюється не тільки фізіологічними механізмами, а і природнім відбором.

Результатом адаптації є адаптованість.

Ступінь адаптованості відображає ступінь пристосування людини до конкретних умов існування, а також наявність (або відсутність) властивостей, що здобуті людиною в результаті процесу його адаптації до зміни умов середовища.

Показником ступіня адаптованості людини в конкретних умовах існування (в дослідженнях по екології людини і соц.екології) є такі характеристики, як соціально-трудовий потенціал і здоров’я.

Соціально-трудовий потенціал виражає рівень якості народонаселення і є показником організації суспільства (розподіл за соц. групами і % працездатності населення)