2.3. Художня парадигма іншості в «Лісовій пісні» та «Балладині»

У композиції драми-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки та трагедії-казці «Балладина» Ю. Словацького переплітаються два світи: світ природи та її фантастичних істот із реальним світом звичайних людей. Однак ці два світи не рівнозначні й драматурги по-різному реалізували їх у своїх творах.

Грабець і Лукаш – один і той самий міфологічно-легендарний «сільський хлопець», який мимоволі стає об’єктом палкого кохання (у Ю. Словацького – водяної царівни Гоплани, у Лесі Українки – лісової красуні Мавки), перший образ зовсім не привабливий, огидний, вульгарний, другий, навпаки, – викликає симпатію, співчуття, щирий жаль.

Із перших хвилин появи на сцені Грабця мимоволі починаєш розуміти зміст народного прислів’я «любов зла», разом з тим щирий подив викликає розумна Гоплана, яка бездумно закохалася у такого пройдисвіта. Спокусившись на фізичну красу, русалка не хоче розуміти, що її коханий – тупий, примітивний п’яничка (по спадковості від свого батька-органіста). Він грубий, нахабний, паплюжить та обзиває Гоплану («слабка на розум», «риба», «дружина сатани», «мавпа», «цариця піскарів»). Грабець безсоромно користується прихильністю Гоплани і з її допомогою стає королем. Та у своєму величному вбранні він жалюгідний і нагадує пихатого блазня. Грабець дещо подібний до Перелесника, який шукає тимчасового плотського кохання. За таку зраду цариця вод перетворює його на зелену вербу. Але й тут Словацький підкреслює переваги природи: «виросла верба з людини – краща від людини тої» [61, с. 278]. Проте й таке покарання не гідне мізерного Грабця. Автор дозволяє Балладині власноручно позбавити життя свого колишнього коханця.

Образ Лукаша із «Лісової пісні» значно складніший. Він поданий трьохгранно, в послідовності до трьох дій драми. Спочатку – це мрійливий, закоханий юнак, музично обдарована натура, романтик («я вберу тебе, мов королівну в самоцвіти», – обіцяє Мавці), прислухається до солов’їв, які співають йому «цілуй, цілуй!». Його душа наповнюється ліризмом, ніжністю.

У другій дії відбувається видозміна образу. Лукаш грубо сперечається з Мавкою: «Ай, дай спокій! Не маю часу грати!», «Мата все гризуть за тебе!..» [28, с. 276]. Він зломлений селянськими буднями, щоденними господарськими турботами. За настановами матері (як і Грабець), Лукаш жадає плотського задоволення, матеріальної вигоди, здорової робочої сили, що втілена в образі Килини, яка має молочну корову «тульського заводу», працьовита й хоче вийти за нього заміж, що незабаром і відбувається. Мавка, як і Гоплана, бачить зміни в душі коханого, але, на відміну від неї, не мститься Лукашу, не дорікає, не шкодує, що покохала його, їй лише сумно, що той не може «своїм життям до мене дорівнятись» [28, с. 277].

Помстилась за понівечене кохання сама природа – могутні лісові сили, втілені в образі Лісовика. Лукаш стає перевертнем, вовкулакою, і довгими місячними ночами в лісі чується його виття від болю, страждання, каяття. Лукаш, як і Грабець, покараний перевтіленням, і так само не назавжди. До життя його повертає сильне кохання Мавки, як і кохання Гоплани рятує Грабця. Але на відміну від кохання героїв «Балладини», в Лесиних персонажів воно взаємне.

У третій дії Лукаш постає врівноваженим, мудрим, дещо скептичним. Йому не жаль палаючої хати_: далекий він і від сім’ї, власницькі інтереси його не хвилюють. Образ Лукаша переплетений із образом його загубленої долі. Це поєднання надзвичайно драматичне, викликає глибокий смуток, жаль за втраченим щастям, яке ніколи не вернеться. Його майбутнє життя приречене, рівноцінне фізичній смерті Грабця.

Незважаючи на суголосність архетипів образу Гоплани та Мавки, Леся Українка під впливом фольклорних матеріалів у своїй уяві витворила гармонійний образ, який прагне, утверджувати між людьми високість духу й чистоту красивих помислів. Він набув нових рис, активізував ідеї про вічність кохання, щорічне відновлення і безсмертність природи. Мавка в неї – символ вірної любові, поезії, мрії. В цьому спостерігається відмінність у характері Гоплани-чарівниці, яка може здійснювати як добро, так і зло.

Так, русалка Гоплана посилає свого слугу Хохлика, щоб той, як «крилатий вогник», водив лісами до ранку п’яного Грабця, аби перешкодити його зустрічі з Балладиною. Чи не так само вчинила водяна русалка із «Лісової пісні», яка із заздрощів наказала потерчатам: «перекиньтесь блискавками над стежками. Спалахніть над купиною, де він (Лукаш) стане, там і кане аж на саме дно болота... Далі – вже моя робота! Ну! Блись-блись!» [28, с. 238]. Мавчине ж кохання нікого не затягує і не топить. Покинута Лукашем, лісова красуня має почуття власної гідності. Вона не стає між Килиною і коханим, а з туги і відчаю кидається в обійми «Того, що в скалі сидить».

Між коханням Гоплани й Мавки є ще одна істотна відмінність. Гоплана – все-таки водяна русалка, а за народними віруваннями водяні сили зрадливі, жорстокі, мстиві, вони, здебільшого, гублять людей. Побачивши крах своїх ілюзій, продажну, облудливу натуру Грабця, королівна хвиль мстить за себе – перетворює коханого на вербу, «щоб плачем на плач відповісти»: «...знай же владу й міць Гоплани! Вгрузни в землю й вийди з неї!» [61, с. 277]. А до того наказує чортенятам заманиш колишнього коханого в «трясовину болотним вогником на цілу ніч».

Самовпевнений Грабець сприймає любов Гоплани як належне. В сцені їхньої зустрічі автор створює комічний ефект: закохана Гоплана розкриває своє чисте дівоче серце, а сильний і здоровий («рум’яний», як сказано в авторській ремарці) селянський парубок неприємно вражений ніжною красою королеви й дивується, як це можна мати смак «і на таку породу» [24, с. 58].

Гоплана

Раз поцілуєш, милий, –

І я твоя навік, і ти навік зі мною!

Грабець

Цілунок близько, я ж – далеко...

(Цілує)

Гоплана

Я з тобою

Навіки, любий мій!

Грабець

Їй-бо, немов розкуту

Троянду цілував...Тьфу!.. Тіло – мовби з квіту,

І мовби тіло – квіт... не смачно!..

Гоплана

Мій коханий!

Приходь до мене в ліс, коли пливуть тумани,

Щовечора приходь. Підем блукати нині

У сяйві місячнім, під співи солов’їні,

Над світлим озером, у пахощах розмаю

Ми будем мріяти під соснами...

Грабець

(до себе)

Не знаю,

Що бабі й говорить....[61, с. 250-251]

Сцени кохання Мавки й Лукаша – найсвітліші в «Лісовій пісні». Лише покохавши один одного, герої стають по-справжньому щасливими:

Мавка

Ти сам для мене світ, миліший, кращий,

ніж той, що знала я, а й той

покращав, відколи ми поєднались...

Лукаш

Я не любився

ні з ким ще зроду. Я того й не знав,

що любощі такі солодкі! [28, с. 263-264]

Зазнавши перших розчарувань у коханні, Гоплана й Мавка вишукують шляхів до сердець Грабця та Лукаша, навіть готові до самопожертви. І якщо Мавку приваблюють у своєму обранцеві перш за все прояви духовності й душевності (чарівна гра-пісня на сопілці, розуміння «музики й тонкощів серці», «цвіт душі»), то Гоплану – передовсім зовнішність хлопця («вродливий він»); якщо Мавка в ім’я любові до юнака стає земною людиною, то Гоплана заради взаємності ладна віддати все – багатство, владу, навіть всесилля чарів. У цьому, на перший погляд, звичному почутті обох героїнь виразно проступає міфопоетична традиція «жертвопринесення», що протягом віків зафіксувала не один сюжет про пошлюблення зооморфних чи антропоморфних істот (жаби, змії, качки, упирів-аріадників) із людиною, про її вінчання із вітром, сонцем, деревом тощо. Однак у фольклорі та міфології жодного народу (принаймні в українського зовсім не спостерігається) немає бодай якогось натяку на можливе одруження чоловіків із русалками, нявками, іншими демонічними силами жіночого роду, з якими здебільшого зв’язані сюжетні перипетії про їх звабу й спокусу ними молодих хлопців. Багато дослідників міфопоетичної творчості обґрунтовують це явище ймовірним генетичним зв’язком цих анімістичних жінок-демонів з культом предків.

Хоч для Гоплани і Мавки жертовне кохання закінчується трагічно, причини цього автори вказують різні. Юліуш Словацький виводить неспівмірність почувань своєї героїні до Грабця, якого не цікавить така «порода». Леся Українка цю несумісність Мавки й Лукаша пояснює рабським духом та упокореністю, що існувала в оселі юнака та його матері не тільки через бідність та злигодні побутування, а й через морально-духовну обмеженість її мешканців.

Важливу композиційну функцію (перенесення властивостей живих істот на неживі предмет) в обох драмах виконує казково-фольклорний прийом-антропоморфізм: самограюча сопілка із верби Грабця сповіщає всім про тяжкий злочин Балладини – вбивство нею рідної сестри. А у «Лісовій пісні» Лукашева вербова сопілка промовляє голосом Мавки: «заграй, заграй, дай голос мому серцю! Воно ж одно лишилося від мене!..». І хлопець грає, поринаючи у забуті мелодії втраченого щастя.

Поза сумнівом, обидва твори – й трагедія-казка Словацького, й драма-феєрія Лесі Українки – високопоетичні, глибоко філософські. Їх можна віднести до універсальної поезії, де майстерно переплітаються реальне й фантастичне, трагічне й комічне, але, як і належить казковим канонам, в обох драмах добро перемагає зло, правда й справедливість торжествує, жадоба й користолюбство гине.