2.2 Художня традиція тотожності в драмі-феєрії Лесі Українки та трагедії-казці Юліуша Словацького

Міфопоетичне мислення спонукало Ю. Словацького та Лесю Українку до написання суголосних жанрових утворень – трагедія-казка «Балладина» й драма-феєрія «Лісова пісня», тобто класичних канонів драматургії, від вимог яких письменники, по суті, ніде не відступають. Зрештою, починаються обидві п’єси багато в чому схожими ремарками про природне середовище серед якого й відбуватимуться всі події творів. У «Балладині» воно ледь окреслюється: «Ліс біля озера Гопло, хата пустельника, оповита квітами і плющем» [61, с 229]. У «Лісовій пісні», крім вказівок про місце й час, драматург висловлює і деяке застереження: «Місцина вся дика, таємнича, але не понура – повна ніжної, задумливої поліської краси» [28, с. 237]. У цих вступних ремарках простежується цілковито різна топоніміка: Полісся – у Лесі Українки та центральна частина Польщі, де знаходиться озеро Гопло – в Ю. Словацького [72, с. 3]. Проте на думку Р. Радишевського «...назва озера Гопло умовна. Малося на увазі неодноразово оспіване романтиками волинське озеро Свитязь, місцевість навколо якого уявлялася Словацькому як прапочаток слов’янського світу. У «Балладині» постають перед нами реалії щоденного життя, звичаї, легенди, повір’я Поділля (письменник народився у м. Кремінці на Волині) та Полісся» [53, с. 79]. Назва озера взята лише для того, щоб перенести дію на польську землю та відтворити «правду історії» дохристиянських часів. Навіть на рівні топографії та локального колориту легко вловлюється казково-баладна міфологема, яка входячи в саму структуру романтизму та неоромантизму, тісно споріднює ці типи художнього мислення. Найдраматичніші події творів розвиваються в лісі або біля озера. Таким чином природа обох драм обосіблена, і разом з тим допомагає зрозуміти характери героїв і часом втручається в людське життя.

Сюжет «Балладини» базується на боротьбі за корону короля Лєха. Автором вдало змальовані образи молодого графа Кіркора (уособлення благородства, відданості монархічній владі, порядності), німецького рицаря Фон Кострина (втілення хитрощів, підлабузництва, користолюбства), послів, вельмож, лицарів, що узагальнюють у собі шляхетську знать, яка схиляється перед будь-яким королем – чи то жорстоким Попелем ІІІ, чи пройдисвітом Грабцем, чи самозванкою Балладиною.

Проаналізувавши вчинки цих персонажів можна зробити висновок, що ні правди, ні щастя немає у багатих замках. Їх рід – це «клубок гадюк в гнізді гидкому» [61, с. 231], вартий проклять – так відзивається про них мудрий Попель ІІІ, останній володар корони Лєха. Він позбавлений трону і двадцять років проводить у лісі як пустельник. А його брат, котрий убив невинних дітей, захопив владу, керував державою, накликав на свій край багато нещасть. Сама природа, серед якої живе пустельник, зробила його життєво мудрим, практичним, пристосованим до труднощів. Таким виступає герой твору Словацького в оточенні інших дійових осіб та волинського пейзажу.

І якщо провести паралель між «Балладиною» й «Лісовою піснею», то Леся Українка також сформувала образ відлюдника – дядька Лева, мудрого поліського діда зі здоровою душею та благородним серцем. Він стоїть осторонь від міщанських сварок (як і Попель), його не хвилюють події людського світу. Цей герой не корисливий, добрий, радо ділиться із Лукашем своїми знаннями. Так само й пустельник із «Балладини» наставляє молодого Кіркора на правильний шлях вибору нареченої: «…йди, сину мій, сміливо під вбогий дах, – хай лагідна дружина, безвинна, мила…» [61, с. 236]. Проживши багато років у природному середовищі, відлюдник чудово розуміє рослинний і тваринний світ. Він радить юнаку спостерігати за ластівками, які в’ють гнізда під стріхою хат добрих людей, з якими можна пов’язати подружнє життя. І тут згодом переконуємось: ластівки, побачивши Аліну, радо вітають її, в’ються, щебечуть. А коли вертається додому Балладина, яка мала чорну підступну душу, то ластівки забиваються у свої гнізда й вмовкають від страху.

Так само й дядько Лев із «Лісової пісні» жив за законами лісу, був приятелем лісових сил. Як і пустельник, не любив водяних сил, лукавих, небезпечних для людини. Обидва персонажі силою Святого Христа та замовлянь приборкують темні духи, «чортівню». На запитання Лукаша: «Та як же будемо сидіти тута? Так люди кажуть – тут непевне місце…» – дядько Лев відповідає: «То як для кого. Я, небоже, знаю, як з чим і коло чого обійтися: де хрест покласти, де осику вбити, де просто тричі плюнути, та й годі. Посіємо коло хижки мак-видюк, терлич посадимо коло порога, та й не приступить ніяка сила…» [28, с. 264].

Цікавий споріднений момент проявляється у шануванні Словацьким та Лесею Українкою дуба – символу величі та могутності природи. Саме під ним відлюдник закопав корону Лєха, й доки природа охороняла цей скарб, нічого поганого не відбувалося з її власником. А тільки славнозвісна корона була віддана в людські руки – Попель ІІІ гине, знищений підступною Балладиною. Подібна доля й у дядька Лева. Навколо «великого прастарого дуба», що росте посеред галявини біля лісового озера, протікають усі події, які розгортаються в драмі-феєрії. Він є своєрідним гарантом і запорукою всіх процесів, що відбуваються в житті природи й людському світі. Саме неподалік дуба розпочинається дія драми, будується хатина, народжується нова сім’я тощо. Поки живе дядько Лев – буяє старий віковічний дуб, запорука миру й дружби між людьми та лісовими силами, а коли помирає – скасовується угода, і спокуслива до грошей Килина зі «свекрушиськом поганим» гине від злиднів та нападів нечистої сили, втративши все, що залишив їй хазяйновитий дядько Лев, горить хата, (як і хата старої вдови у лісі, край дороги із «Балладини»).

Таку ж саму аналогію можна провести між Лукашем і Грабцем. Образи юнаків у двох драмах реалістичні. Образ Лукаша мовою, поведінкою, зовнішнім виглядом вміщує риси типового поліського хлопця. Однак він не такий, як усі: від природи наділений музичним хистом та поетичною душею. Й це відразу відчула й поцінувала Мавка. Але Лукаш не вирізняється цілісним характером. Драматизм його образу – в роздвоєнності, нерозумінні самого себе, неусвідомленні справжнього щастя, мети життя. Грабець – юнак з панського двору, син покійного органіста. Одухотворену, прекрасну королеву озера Гопло Словацький примушує полюбити грубого, обмеженого, завжди п’яного Грабця.

У сюжетну канву «Балладини» та «Лісової пісні» драматурги вплітають міфологічний фольклорний образ німфи-русалки Гоплани й Мавки.

Типологічно зіставляючи світ головних героїв польського й українськогог драматургів, не можна не відмітити їхню подібнісь у походженні. Архетипні образи русалки-німфи, що покохала земну людину, як своєрідний міф зустрічається в сюжетах українських, польських казках та легендах, зрештою, він є очевидним у європейському чи принаймні слов’янському фольклорі та міфології. Власне, Гоплана із «Балладини» Ю. Словацького належить до одного з них: прокинувшись від сну на дні озера, вона однієї весняної днини зізнається духові Скерку, що полюбила земного чоловіка. Як дитя природи, Гоплана з цікавістю сприймає людське буття – безпосередньо й щиро. Навіть не задумуючись, вона руйнує усталені взаємини між людьми, відверто висловлює свої думки й виражає почуття. Гоплана першою освідчується у коханні до Грабця і вірить у таку ж пристрасть його душі, його серця. Саме любов’ю до землянина й до природи героїня нагадує Мавку із «Лісової пісні» Лесі Українки [72, с. 3]. Для неї цілунок – «вже шлюб», «раз поцілуєш, милий, і твоя навік, і ти навік зо мною».

У Ю. Словацького Гоплана – це німфа-русалка, «водяна королева», яка кожної зими засинає в «криштальнім ложі», «лежить білим каменем на дні озера», а на початку кожної весни «виходить з води» і аж до пізньої осені разом із духами порядкує у лісі. Своєю зовнішністю вона дещо відрізняється від людини:

Що за панна?

Обличчя, ноги є, сама ж – немовби скляна.

Що за створіння то – з імли, драглів чи льоду?

Є люд, що має смак і на таку породу!

Щось світить риб’яче з лиця її чудного! [61, с. 247]

Творінням української письменниці є Мавка, яка кожної весни народжується «з-за стовбура старої, півусохлої, розщепленої верби». Вона зодягнена «в ясно-зеленій одежі з розпущеними чорними, з зеленим полиском, косами».

Фольклорні матеріали на основі праць Максимовича та Нечуя-Левицького дають підстави відносити мавок до однієї категорії з русалками. Нечуй-Левицький зазначає, що вони «живуть в лісах і люблять співати, гойдаючись на березі». В. Гнатюк на основі праці Онищука «Матеріали до гуцульської демонології» пише про мавок, що «вони живуть громадно... На зиму ховаються кудись, але час від часу виходять... Часом заманюють людей і заводять їх безвісті...». У цих матеріалах можна побачити, що мавки своїми головними особливостями майже не відрізняються від русалок. Вони такі ж злобні, люблять заманювати і залоскочувати людей. Їх вважають певною відміною чорта [50, с. 121-122].

Образ Мавки є одним із центральних, навколо якого й розгортаються всі подій драми.

Образ Гоплани не є головним, але без нього уся драма не мала б такої чарівності, поетичності, хід подій був би надто реалістичним і нецікавим. Без цього образу не існує ні один з епізодів трагедії про двох сестер.

Ще до виходу на сцену Гоплани ми дізнаємося про неї від Хохлика та Скерка, двох фантастичних істот. Бачимо, що це справжня господиня лісу. Вона дбає про мурашок, бджіл, жуків, гніздування птахів. Скерко закохано змальовує нам її красу:

Мов лебідь, що в блакиті лине

Ясним вітрилом білосніжним,

Вона колишеться і плине [61, с.242].

Голову Гоплани увінчує вінок ластівок, які оживають і злітають у небо (проводимо паралель до Мавчиного вінка із живих світлячків), царівна кожному роздає роботу з благоустрою лісу, дбає про благополуччя його мешканців. Вона прокинулась ранньою весною і жадає кохання, проте не звертає увага на Скерка, який готовий для неї «трони з легкої звити хмарини», «пташенят зліпити з глини», «перлів наносити, що блищать як самоцвіти», «принести в долоні все, що в світі, на землі чи в тій блакиті: квіти, запахи, і роси, барви й луни стоголосі» [61, с. 245].

Схожі пориви проявляє Перелесник, який хоче звабити Мавку, схилити її до взаємності. Він кличе красуню в гори, «де шугають блискавиці», «зірвати з неба зірку», «одягнута в самоцвітні шага», полетіти «за моря багряні, де сонце золото ховає в таємну глибінь» [28, с. 256]. Але Мавка на це не погоджується, бо її серце належить людині. Гоплана зізнається Скеркові про кохання до земного хлопця, якого врятувала від смерті – підняла, з дна замерзлого озера. Мавка також рятує Лукаша, що топиться в трясовині, схиливши гілля берези. Скерко жахається, обурюється такими необдуманими вчинками Гоплани. Він впевнений, що це «людські чари», так само, як Лісовик відмовляє Мавку сходитися з людьми: «не задивляйся ти на хлопців людських. Се ж лісовим дівчатам небезпечно!», «...минай людські стежки, дитино, бо там не ходить воля, – там жура тягар свій носить. Обмішай їх, доню: раз тільки ступи – і пропала воля!» [28, с. 249].

Німфа Гоплана на зиму змушена «як квітка втратити рум’янець і фарби літніх днів, коли наступить осінь і цілу зиму пролежати у підводній млі, як білі камені» [61, с. 247]. Аналогічно до неї зимою спить і Мавка: «спить озеро, спить ліс і очерет. Верба рипіла все: «засни, засни...», «...і снилися мені все білі сни». Пробудження Гоплани на озері Гопло символізує пробудження весни. Суголосного значення набуває образ Мавки, яка виходить з-за стовбура старої розщепленої верби.

Для Гоплани й Мавки все, що є в природі, – все живе: «У лісі немає нічого німого», – говорить лісова красуня. Вона не дозволяє Лукашеві вирубати граб, («бо він іще сирий, а значить живий»), точити з берези сік («бо се кров її!»). І Гоплані також здається, що із зламаної гілки верби капає «загублена діамантова сльоза», «дурні ці люди, сучок зламали з верби. То вже ж їй боляче...», а вбивці-Балладині (якій здається, що «відлюдник розповість деревам про її злочин, а сказати можуть всім») Гоплана пророкує: «природа, так ображена жорстоко, тобі готує помсту, так і знай!». Тут Словацький передбачає майбутню екологічну проблему, стає на захист природи. Його заклик підхоплює Леся Українка: «Не ріж! Не убивай!». Бо якщо споконвічна гармонія буде порушена, сили природи помстяться людині за бездумне нищення живої краси, серед якої вона живе. І на завершення аналізу хочеться порівняти й ще одну важливу деталь, споріднену ідею у двох творах.

Гоплана першою освідчується своєму обранцеві Грабцеві. Вона готова віддати йому усе, що може – багатство, силу, вроду, щоб отримати його взаємність. А легковажний поцілунок Грабця розцінює як згоду до шлюбу: «цілунок – це вже шлюб», хлопець мусить приходити до неї щовечора, слухати солов’їні співи. Для Мавки також солодкі любощі з Лукашем під «весільні дзвони солов’їв» стали шлюбом: «візьму собі твою співочу душу, а серденько словами зачарую, і цілуватиму вустонька гожі...», «твоя я навік і ти навік зо мною». Як і Гоплана, вона перша відкриває Лукашеві своє закохане серце, не соромлячись цього: «чи то ж ганьба, що маю серце не скупе?..» [28, с. 278].

Ні Юліуш Словацький, ні Леся Українка у своїх «Балладині» та «Лісовій пісні», по суті, не спрощують уявлення і не руйнують самої структури німфи Гоплани й русалки Мавки. Більше того, надають їм таких людських рис, що роблять їх ближчими до середовища земного буття, яке відштовхує обох дівчат від себе зрадою, жорстокістю, навіть байдужістю. Таким чином автори через міфопоетичну усталеність прирікають Гоплану й Мавку як конкретні образи на трагічний кінець свого існування, бо зневіра в роді людському рівнозначна для них самозневірі, а відтак і самозраді. Не випадково Гоплана з такою пристрастю, з відчаєм виголошує:

Прощай, прощай, земний мій доме!

Людські попутала я дії... [61, с. 385]

А Лісовик на розгублене запитання Мавки «кого я зрадила?» відповідає:

Саму себе.

Покинула високе верховіття

І низько на дрібні стежки спустилась... [28, с. 288]

Польські й українські літературознавці досліджуючи специфіку художнього мислення Юліуша Словацького та Лесі Українки, справедливо відзначили їх уміння піднести міфопоетичну традицію «жертвопринесення» до космогонічних висот, а зіткнення Гоплани та Грабця, Мавки та Лукаша з його сім’єю надати забарвлення вічного символу, як повсякчасного протистояння людини й природи, добра й зла, розуму й почуття, душі й тіла. Власне, це засвідчує і фінал творів: не знайшовши спільної мови з коханим Гоплана полишає земний злиденний край і разом з журавлями відлітає до дикої країни (журавлі як символічний образ смерті), Мавка, як на це вказує кінцева ремарка, «спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці» [28, с. 311]. Для Гоплани, і для Мавки жертовне кохання закінчується трагічно, хоча причини цього автори вказують різні.

Ю. Словацький використав у «Балладині» народні вірування про блукаючі вогні, оспівані у фольклорі багатьох країн. Фантастичний Хохлик відомий в литовському фольклорі як дух-пустун. Проте в трагедії він більше нагадує болотяного духа слов’янських переказів – це блукаючий вогник, що збиває з шляху подорожнього [24, с. 54]. Так, русалка Гоплана посилає свого слугу Хохлика, щоб той, «мов вогник крилатий» водив до ранку лісами й болотами п’яного Грабця, аби перешкодити його побаченню з Балладиною [53, с. 82]. Леся Українка також використала народні вірування про блукаючі вогні, коли в своїй драмі-феєрії створила образи Потерчат, що заманюють Лукаша в трясовину. Потерчата в «Лісовій пісні» – це «двоє маленьких, бліденьких діток у біленьких сорочечках» [28, с. 238]. Русалка звертається до них з такими словами: «Дитинчата-Потерчата, засвітіте каганчата». Після цього «в очеретах заблимали два бродячі вогники». Підґрунттям для створення цих образів є матеріали з українського фольклору: «Дитя умершее без крещения называется потороча или потерча (потерянное, погибшее)…Огонь же, нередко видимый на болотах, есть не что иное, как дьявол, заманивающий туда неопытных проезжих и прохожих людей» [50, с. 126]. У драмі-феєрії до образу блукаючих вогників додається ще й суто побутовий мотив. Потерчата – це не просто загублені діти, а ще й байстрята. На це ї пряме посилання в тексті:

Печера в нас маленька,

Що збудувала ненька.

Убога наша хатка,

Бо в нас немає татка [28, с. 239].

Про це говорить і Русалка, насилаючи Потерчат на Лукаша:

Дивітеся, он той, що там блукає,

Такий, як батько ваш, що вас покинув,

Що вашу ненечку занапастив [28, с. 266].

За народними уявленнями, загублені діти не мають доступу в царство вічного спокою, а тому перебувають на межі двох світів. Такими межами вважалися «лихі» місця: цвинтарі, перехрестя доріг, урвища, болота.

Тому не випадково драматурги використали блукаючі вогники для створення яскравішого уявлення лісової місцевості з усіма її небезпеками.

Юліуш Словацький всім своїм єством протистоїть меті збагачення, наживи, хтивому бажанню владарювати над людьми. Саме тому змальовані ним образи старої вдови й Балладини терплять фіаско. Один злочин тягне за собою інший. Бажаючи стати королевою, на перший погляд проста сільська дівчина не зупиняється перед гріхом вбивства власної сестри Аліни, коханця Грабця, однодумця графа Фон-Кострина (свого чоловіка Кіркора), відлюдника, гінця. Втративши людську подобу, вона виганяє стару матір із палацу й та, осліплена, немічна, приречена на загибель. Але ж саме мати так вперто прагнула багатства для своїх дочок. Сама ж Балладина, так і не досягнувши престолу, засуджується тричі на смерть і, врешті, гине від удару блискавиці.

Аналогічно трагічна доля Килини та її старої свекрухи. Бажаючи будь-якою ціною збагатитись, отримати дешеву робочу силу (невістку в ролі Мавки) та молочну корову, мати Лукаша жене з дому Мавку й обирає фальшиву, підлу, норовисту «помічницю». Килина, спокусившись на Лукашеву хату, шмат землі, виходить заміж. Але їхнє життя перетворюються на пекло з взаємними прокльонами і злиднями. Фінал їх трагедії – пожежа. Згоряє все, чим зажерливі жінки хотіти збагатитись.

Історики й теоретики літератури виокремлювали в таких типах авторської свідомості Ю. Словацького та Лесі Українки, як романтизм і неоромантизм, потужний фольклорно-символічний струмінь. І в «Балладині», і в «Лісовій пісні» образи-символи проступають як наскрізні в розгортанні сюжетних подій: тут і верба, «що ронить сльози», в польського письменника, і «великий престарий дуб» та «сумна береза» в українського драматурга, котрі в загальній структурі творів стають ледь не основними компонентами в осердді природного середовища. Зустрічаються в драмі й усталені образи-символи ночі, зір, місяця, вогню, грому та інші типологічно окреслені загальнолюдські архетипні моделі, що конче необхідні для казково-міфологічного дійства драм.

Так, наприклад, грім у «Балладині» появляється чи не вперше тоді, коли Гоплана, зазнавши зневіри і зневаги в коханні, заклинає Грабця як ворога:

Та Бог відомсти кине громи

На їх провини і надії,

Щоб кожному належне дати. [61, с. 385]

Причетна Гоплана як казкова істота до грому, що за сподіяні гріхи й підступність смертельно ранить королеву «Балладини». В першому й другому випадках образ-символ в міфопоетичній уяві виступає як справедлива кара за жертвопринесення героїнь. Схожу функцію несе в собі й образ-символ вогню у «Лісовій пісні»: спалахує полум’ям оселя Лукаша як місце всього лихого, ненависного й злобливого. Натомість утвердженням вічності природи є вогонь, що спалює Мавку-вербу:

Легкий, пухкий попілець

вкупі з водою там зростить вербицю, –

стане початком тоді мій кінець [28, с. 311].

Отже, ціла низка споріднених фантастичних образів, реальних персонажів, їх поведінка, вчинки, дії у «Лісовій пісні» та «Балладині» підтверджують той факт, що й Леся Українка, й Юліуш Словацький мали подібне естетичне й художнє мислення, яке виникло під впливом легенд, повір’їв, природи рідного краю.