Розділ 1. Творчість лесі українки та юліуша словацького в контексті літературного процесу хіх – початку хх століть

Художній світогляд письменника є індивідуальним, своєрідним явищем і водночас виражає світобачення певної епохи, художньої системи. Літературознавці не раз наводили художні паралелі й споріднені мотиви у творах Лесі Українки і Ю. Словацького, зокрема спільне в змалюванні казково-фантастичного світу в «Лісовій пісні» та «Балладині».

Юліуш Словацький – письменник ХІХ століття. Поняття «література ХІХ ст.» включає насамперед два напрями в мистецтві – романтизм і реалізм. На рубежі ХVIII – XIX століття в європейській літературі утверджується новий напрям – романтизм. Його можна розглядати як своєрідний відгук на соціальні та економічні зміни в житті Європи наприкінці ХVIII століття.

Романтизм – напрям у літературі та мистецтві першої чверті ХІХ століття, котрий характеризується зображенням ідеальних героїв та почуттів. Для нього характерними є відчуття хиткості світу, розчарування в революції.

Представники романтизму відмовилися від реалістичного зображення дійсності, тому що були незадоволені її антиестетичним характером.

Трагічне й героїчне в романтичному мистецтві тісно переплетені. Поєднання героїчного, бунтарського настрою і трагічного розчарування знаходимо у творах письменників-романтиків, зокрема в текстах великого англійського поета Дж. Г. Байрона.

Романтики зробили багато художніх відкриттів. Виступивши проти класицизму, вони вимагали нового підходу до поетики – творчого, позбавленого канонів і правил. Романтизм розпочинався з роману як універсального жанру, елегії, оди, балади й створив синтетичний жанр.

Представники романтизму вважали, що творчість поета, яка залежить лише від поетичного натхнення, породжувала вільні поетичні форми. Тому з’явилися незвичайні різновиди жанрів: поєднання епосу з лірикою, роману з філософськими роздумами; палітри художніх творів вводилися у фольклорні жанри, особливо балада, казка, легенда, пісня.

Романтики відкрили красу народного мистецтва – казок, пісень, легенд та переказів. Вони підкреслювали величезну роль у житті людини почуттів, уяви, фантазії, стверджували духовну самобутність і неповторність кожної особистості. Виступаючи за щирі, відкриті людські стосунки, проти світу наживи, егоїзму та лицемірства, романтики обстоювали свободу людини. Образ головного героя створюється за принципом контрасту з реальними рисами сучасника. Романтичний герой – людина великих пристрастей, глибоко незадоволена дійсністю, здатна на незвичайні вчинки.

Навколишній світ романтики розглядали як живий організм – цілісний і єдиний. Він не цілком доступний людському розуму, в ньому багато таємного, непізнаного, його населяли містичні й невідомі сили. Вони непомітно переходили з реального життя, впливали на нього, перепліталися з ним. Звідси велика кількість фантастичних та містичних елементів у художніх творах романтиків.

Література романтизму немислима поза зв’язком із фольклором, музикою, живописом. Романтики тонко відчували цей зв’язок, що позначилося на мові та стилі художніх творів.

Вони вважали, що існував трагічний розрив між їхнім уявленням і реальним життям. Людина в мистецтві романтизму завжди трагічна: вона не сприймала дійсність, знаходилась у дисгармонії з собою, вона – бунтар і жертва, тому з’являється ліричний бурхливий вияв почуттів.

У своєму існуванні романтизм пройшов певні етапи розвитку. Становлення романтизму в Польщі припало на першу половину ХІХ століття – період національно-визвольної боротьби після третього розподілу Польщі, створення підпільних спілок, зростання національного самоусвідомлення, що проявилося в інтересі до фольклору, до історії країни.

1822-1830 рр. стали часом утвердження романтизму в польській літературі. Його вплив поширювався в міру зростання революційних настроїв у суспільстві, загострення протиріч, що призвели до повстання 1830 року. Першість романтизму як провідного напрямку польської літератури була обумовлена його бунтарським змістом. Романтизм став виразником намірів до відродження країни, знаменом кількох національних повстань, боротьби за знищення феодально-абсолютистського ладу. В цей період побачили світ кращі твори видатного польського поета й драматурга Юліуша Словацького.

На перше місце в романтизмі Ю. Словацького стають індивідуальність людської душі, первісність і простота почуттів, які романтик знаходить у природі, звичаях, фольклорі рідної землі. Заклик романтиків звернутися до фольклору був фактично етапом привнесення в літературу того, що лежить поза її межами, тобто її збагачення [8, с. 148]. Митець намагається історично аналізувати підсумки революції, що призвело до появи перших паростків реалізму в складному поєднанні з романтичним мистецтвом того часу.

Ю. Словацький, на відміну від свого старшого сучасника – «національного пророка» Польщі А. Міцкевича, за життя був маловідомий широкому загалу. Заслужене місце на польському Парнасі поруч з А. Міцкевичем він отримав поступово, особливо після смерті, коли вийшло у світ 4-томне видання його творів (1866 р.) і двотомна монографія Антоні Малецького, який перший спробував оцінити поетичний талант митця, хоч і не зміг передати читачеві саме тих революційно-демократичних ідей, які домінували у творчому доробку поета.

На межі ХІХ – початку ХХ століття зароджується нове романтичне бачення світу, теорію і художню практику якого репрезентує Леся Українка. Творчість Лесі Українки припала на один із найскладніших, але в той же час найцікавіших періодів розвитку в історії України – періодів, коли нація переживала переламні процеси в усіх сферах духовного життя. Українська література кінця ХІХ – початку ХХ століття перебувала під впливом філософських концепцій О. Конта, А. Шопенгауера і Ф. Ніцше, завдяки яким формувалися ідеї українського модернізму. Філософська основа літератури була досить різноманітна, часто суперечлива, як і сама література, але саме це й уможливлює глибину сприйняття життя і трансформується у творчість. Для митців цього періоду очевидно, що творчість ґрунтується не лише на пізнавальному, а й на емоційно-моральному аспектах світоставлення. Так, об’єктом інтересу модерністів стають не реальні картини життя, а позасвідоме, тому в їхніх творах розвиток і логіка емоцій не залежать від зовнішнього світу.

В творчості Лесі Українки переважає естетика романтизму, що надалі перетворюється в неоромантизм (за визначенням самої Лесі – «новоромантизм»), основоположником якого в українській літературі й стала поетеса. В центрі неоромантичного світогляду – людина, її креативні здібності, вольове начало, активність не лише у творчій, а й суспільній сфері, утвердження свободи суверенної особистості. Як світоглядну ознаку неоромантизму Леся Українка підкреслювала прагнення особистості, яка не протиставлена суспільству, а діє в суспільстві до визволення. На думку поетеси, старий романтизм намагався визволити особистість, – але тільки винятково героїчну, – від натовпу. Неоромантизм робить спробу звільнити її у самому натовпі, розширити права, дати можливість знаходити собі подібних або, якщо вона виняткова й до того ж активна, дати нагоду підносити до свого рівня інших. Таким чином знищується натовп як стихія, і на його місце стає суспільство, тобто спілка самостійних особистостей.

Отже, основна цінність неоромантичного світогляду, на думку поетеси, – вільна й соціально активна особистість, яка є носієм творчого начала в суспільстві. Леся Українка відзначила й таку особливість неоромантичної літератури, як емоційна виразність, постійне протиставлення почуттів розуму. На відміну від романтизму, неоромантизм стверджував можливість подолання розриву між ідеалом та дійсністю. Новоромантики використовували такі засоби виразності: поглиблення психологізму (особливе значення набуває символ, міф), для розкриття внутрішнього світу персонажа залучається підсвідомість (прийом сну), лірична стихія, вводиться кілька співіснуючих поглядів. Показовим прикладом новоромантичного твору є драма-феєрія Лесі Українки «Лісова пісня» (1911 р.). Романтичні елементи в ній – це тема кохання, мотив смерті-безсмертя, протиставлення ідеального, гармонійного світу міфічних істот, лісових мешканців і світу цивілізації. Природа стає однією з головних дійових осіб, а не виконує роль тла. Ця лірична драма є драмою ідей, тобто вписується у світовий контекст «нової драми» [26, с. 38-39].

При розгляді паралелі Юліуш Словацький і Леся Українка, важливим є поняття літературної традиції. Традиція – вибір мистецьких цінностей попередніх епох та найбільш духовно близьких явищ до художніх уподобань того, хто здійснює цей вибір. Вона становить своєрідний інвентар літературних здобутків напрацьованих попередниками й перебуває в інтертекстуальних зв’язках з еволюційними шарами канону. Традиція – накопичення художніх цінностей у історичному розвитку з системою символів, вічних, традиційних мотивів та образів, які функціонують в літературних текстах своєрідно інтерпретуються, постійно актуалізуючи культурну спадщину, вироблену людством. При цьому вона не означає наслідування, а створення нової моделі цінностей, не включаючи при цьому моменту заперечення чи полеміки. Літературно-художній розвиток базується на засадах повторних контактів, поступальності, спадкоємності. Повторність традицій виступає категорією нового осмислення і передбачає контекст духовно близьких митців та їх творів. У процесі літературної комунікації важливу роль відіграє контекст, завдяки якому літературний текст розглядається у площині культурного універсуму. Леся Українка в статті про польську літературу писала, що «с успехом подражать можно только родственным по духу образцам, то тогда и подражание имеет независимое значение, так как его определяет личность поражаемого» [28, с. 417]. Із сказаного видно, що талант письменника визначає оригінальність твору, в якому співіснують «рідні за духом зразки». Фактично Леся Українка пропонує дослідникам для з’ясування самобутності розглядати твір у контексті близьких художніх явищ. Творчість Ю. Словацького й Лесі Українки, особливо їх драматургія, мають спільний інтертекстуальний ряд. У їх творах та листуванні можна відшукати виразні, а часом приховані цитати, парафрази до одних і тих же імен світової класики. Діалог текстів, як явище інтертекстуальності, відбувається в них також на рівні риторичних засобів експресії, інкрустації «чужої мови», сталих топосів і мотивів, що й становило важливу частину їх власного поетичного стилю.

Усе це увиразнює творчу індивідуальність Ю. Словацького й Лесі Українки, матеріал для творів яких черпався з літератури і в літературу перетворювався, так само як діалектичний процес збереження «чужого в своєму», а «свого в чужому», саме за це критики звинувачували їх у книжності. Властиве обом митцям подібне «світовідчуття» та трагедійний світогляд схиляли їх до спільних літературних джерел, звідки вони могли черпати, завойовувати й переносити на рідний національний ґрунт досвід європейських поетів і драматургів – від античності до Данте, Шекспіра, Кальдерона, Байрона, Гейне та інших. Усіх цих письменників об’єднувала харизматична концепція літератури, співіснування експресивно-символічної та міметичної естетики, інтелектуалізм та широка ерудиція тощо. Доля рідних народів та їх вітчизни стає домінуючою темою у творчості Ю. Словацького й Лесі Українки через те особливими зразками для них будуть В. Шекспір і Дж. Байрон, а риси «шекспіризму» і «байронізму» стануть достатньо вагомими у їх творчості [52, с. 89-90].

Важливі думки про поезію Байрона, розвиток літератури взагалі, про ставлення до інших митців, з якими прагнув все життя змагатися чи то до них дорівнятися, Ю. Словацький висловив у передмові до третього тому своїх творів: «Данте писав про пекло, Вольтер погоджувався з віком матеріалізму, Байрон, що в розпачі засумнівався у майбутньому, розпочав ХІХ століття; ті троє представляли епохи, в які жили, дух віків викарбувано на їхньому світосприйманні... Понад всіма піднісся Шекспір, бо він не власне серце, не свої думки, а серця і думки людські, незалежно від пересудів епохи, малював і створював силою, до божої подібною. На нижчому щаблі стоять поети лише обмежені вітчизняними рамками, як Гете, Кальдерон, Вальтер Скотт, стоять однак високо і міцно, бо їх основою є народи» [53, с. 65]. Отже, Ю. Словацький не лише на свій розсуд представив ієрархію західноєвропейських митців, а й визначив можливі напрямки розвитку своєї творчості. Тут же він закликав «різними дорогами шукати змістовної життєвої мислі» для відображення становища рідного краю. Ідеалом митця поет вважає Шекспіра, а провідною темою в творчості – долю народу й вітчизни, яку найоптимальніше, на його думку, можна було реалізувати в жанрі драми.

Леся Українка в літературно-критичних статтях та епістолярії неодноразово висловлювалась про В. Шекспіра, високо оцінювала його творчість для формування новітньої драми «маси» з особливими взаєминами «народу» і «юрби», хоча й критикувала тих, хто надмірно й свідомо наслідував англійського драматурга. Близькими для Ю. Словацького й Лесі Українки була шекспірівська конотація про пам’ять як «сон літньої ночі». Загальновідоме захоплення Ю. Словацького в ранній період творчості Байроном, особливо це позначилося на оповіді й змалюванні героя в його «поетичних повістях», проте це було прагнення дорівнятися до нього в ідейно-художньому вислові, стилістичній манері. Леся Українка діяла в подібний спосіб, коли писала: «З Байрона красти не можна, ним треба бути, а хто ним бути не може, то має право тільки перекладати і то без отсебятин» [52, с. 91]. Справді, піднятись до розуміння політично-моральної метафори Байрона могли тільки ті, хто мав власний погляд на суспільні й моральні справи епохи.

Байрон накреслив (у драмі «Манфред») містичний романтичний простір і тип героя-одинака, великого духом, який має монументальний космічний вимір, бо виступає проти всього, що принижує людську гідність і свободу. Проте, якщо у Байрона жорстока дійсність ламає героя, то у Ю. Словацького та Лесі Українки ця нескореність провадить до перемоги в ім’я вищої Божої мети й торжества нового.

Отже, начитаність для Ю. Словацького та Лесі Українки були великою мірою фундаментом їх творчості, сюжетно-тематичний перегук із багатьма авторами й творами очевидний. Міжтекстовий дискурс у них відкритий або ж прихований, бо, як уже мовилося, матеріал черпався з літератури й в літературу перетворювався. Джерелом натхнення стали одні й ті ж сюжети, топоси, мотиви, образи із біблійної, античної та слов’янської міфології. Якщо Ю. Словацький дав оригінальне продовження основних творів А. Міцкевича або А. Мальчевського, то Леся Українка створила самобуні версії світових образів Юди, Дон Жуана, Кассандри, постійно маючи на увазі їх інтерпретування та опрацювання у світовій літературі.

Леся Українка неодноразово доводила й роз’яснювала свою позицію митця, особливо ж, коли йшлося про «працю для народу», що дало можливість І. Франкові означити її як «єдиного мужчину на всій соборній Україні», бо для неї поезія за його ж словами – «то огнисте оскарження того дикого гніту сваволі, під яким стогне Україна». Таке глибоке розуміння творчості Лесі Українки було винятком, бо сучасники не могли осягнути величі її таланту, як і не зрозуміли у свій час сили поезії Ю. Словацького, який нагадував, що драмою «Кордіан» він виявив себе «лицарем» боротьби, що точилася за польський народ. Вони обоє свідомо прагнули творити понадчасову «універсальну поезію» із загальнолюдськими проблемами і відчували себе учасниками змагання за оновлення літератури й перебудови світу. Лише найближчий послідовник Ю. Словацького К. Норвід намагався увиразнити характер його творчості, підкреслюючи, що «єднав Юліуш в одній лірі мови всіх віків, всіх, так би мовити, станів...» [52, с. 92].

Не важко вловити в цих словах суголосність думок до творчості Лесі Українки, а це говорить про подібність їх світовідчуття та художньої манери, що виражалась у незрівнянному дарі перевтілення, який польські вчені стосовно Ю. Словацького назвали «плющоподібністю», тобто здатністю своєю уявою обвивати чужий образний чи тематичний стовбур, а відносно Лесі Українки своєрідний протеїзм (вміння відгукуватись на різні літературні голоси), що виражалось в обробленні світових сюжетів із різних епох і оригінальному їх трактуванні. Найбільш активний та типологічно близький комунікативний дискурс Ю. Словацького та Лесі Українки проглядається через створені ними візійні світи на легендарно-міфологічній, біблійній та літературній основі. У такий спосіб, безперечно, обидва письменники працювали над розширенням горизонтів різних літератур, спираючись на досвід своїх великих попередників. Ю. Словацький свій трагедійний оптимізм виражав через мотиви й теми дохристиянської Польщі, а Леся Українка через добу античності та перших християн.

Не важко помітити, що й Леся Українка на шляху творення своєї новаторської за змістом і формою поезії і драматургії знаходила підтвердження власним художнім пошукам і концепціям у спадщині Ю. Словацького, твори якого вона беззаперечно знала, й це виразила в листуванні, літературно-критичних статтях, а також і самій творчості. У 1889 році, подаючи в листі брату М. Косачу список творів, які в першу чергу варто перекласти для «української світової бібліотеки», Леся Українка вносить туди вірші Ю. Словацького (не вказуючи, які саме) і його трагедію «Мазепа». На жаль, переклади не були здійснені. У цьому ж році, коли польська громадськість відзначала ювілей Ю. Словацького – 90-річчя з дня народження і 50-річчя з дня смерті – на цю дату відгукнулися і українці. В листі з Києва сестрі О. Косач-Кривинюк від 9 жовтня 1899 року Леся Українка повідомляла про підготовку вечора на честь Ю. Словацького.

Вияви інтересу Лесі Українки до спадщини Ю. Словацького, духовна близькість поетів, широка популярність польського письменника в кінці ХІХ – на початку ХХ століття як у Польщі, так і в Україні, спричинили до того, що авторка «Лісової пісні» у своїй творчості виступила до певної міри спадкоємицею традицій польського романтика.

Подібність художнього мислення Ю. Словацького та Лесі Українки була наслідком не тільки захоплення одними й тими ж явищами світової культури, але й спричинялась фактами їхніх біографій (невиліковна хвороба – сухоти, що відміряла їм по сорок років), творчим темпераментом, наділення посланницькою енергією творчого горіння, що стосувалось останніх років їх життя, коли польський поет реалізував себе у створенні універсальної філософської науки, яка мала охоплювати знання про світ, минуле й майбутнє Польщі, а українська поетеса в «грандіозних літературних замислах» прагнула виразити актуальні проблеми часу з поглядом у «прийдешність». Самовираження обох митців, не зважаючи на певну відмінність, було часто продуктом ірраціональних переживань, захоплення окремими ідеями, образами, художнє вирішення яких відбувалося майже у підсвідомому, а почасти «деспотичних для себе мріях», коли йшлося про «ідеї найвищі», тобто справу свободи рідного краю. Взагалі програму рідних народів і країн Ю. Словацький і Леся Українка реалізовували через поєднання реального й фантастичного світів, які містились у слов’янській, античній і біблійній міфологіях [52, с. 110-111]. Ю. Словацький і Леся Українка заговорили про творчі сили народу, красу його душі. У творах порушувалися питання сучасності. Проте саме цих новаторських рис їхніх драматичних казок не сприйняло тогочасне літературознавство й трактувало їх як втечу від дійсності.

Таким чином, романтизм і неоромантизм як явища загальноєвропейського характеру не просто зв’язані між собою генеалогічно, а мають багато типологічно споріднених рис, незважаючи на те, що кожне з них самобутньо розвивалося у своїх регіональних і зональних системах, існувало в певних хронологічних визначеннях. Окрім того, на переконання теоретиків та істориків польської та української літератур драматургічна модель романтизму чи не найяскравіше увиразнилася у творах Ю. Словацького, а неоромантична – у драматичних поемах Лесі Українки, де водночас як синтезовані функціонували й інші типи художнього мислення (романтичного, символічного, неоромантичного, співвіднесення та існування форм авторської свідомості на різних рівнях організації драматургічного матеріалу, починаючи від ідейного задуму і закінчуючи реалізацією його в системі образів, характерів тощо) [72, с. 2].

Отже, для Лесі Українки світова класика була фундаментом, на якому вона виростала як митець і особливо природно вона почувала себе в романтичній традиції, а спадщина Ю. Словацького була однією з цеглинок у цьому фундаменті [52, с. 112]. Художню самобутність Лесі Українки Ліна Костенко визначила як те, що «вона писала в трьох вимірах – у вимірі сучасних їй проблем, у глибину їх історичних аналогій і в перспективу їх проекцій на майбутнє» [20, с. 54]. Подібний погляд «через віки» у трьох вимірах властивий творчості Ю. Словацького. Обидва митці були наділені тонким відчуттям традицій, прагненням до культурного універсалізму, позбавлені пут, які б обмежували їх геніальну фантазію, а у творенні «нових зразків краси» в літературі їх дороги часто були близькими.