§3. Партизанські будні г.П.Лупікова

Майбутній розвідник, Герард Павлович Лупіков, на осінь 1941 року готувався йти в 9 клас. Але ранок 22 червня перекреслив усі його плани. Вже на тринадцятий день війни у селище Антоніни, що на Хмельниччині, вдерлися фашистські окупанти. Сюди, у концтабір, вони згонили військовополонених. Декому з них пощастило вибратися з-за колючого дроту (під виглядом дружин, ризикуючи власним життям, їх забирали місцеві жительки).

З таких втікачів дуже швидко почала створюватися підпільна організація. Лупіков часто отримував завдання розвідувального характеру. Підпільна організація діяла рік. У вересні 1942 року німці заарештували 14 підпільників. Ті, кому вдалося уникнути арешту вирішили визволити товаришів. Участь у операції приймав і Герард Павлович. «Хлопці взяли металеві прутки, нагани і пішли. Визволили 4 чоловік. У цей час налетіли німці. Довелося відступати під автоматним вогнем. Решту підпільників розстріляли», - розповідають з його слів близькі родичі партизана.

Лупіков пішов у партизанський загін імені Котовського. У 1943 році цей загін приєднався до з'єднання Сидора Ковпака. Брав участь у знаменитому Карпатському рейді, громив гітлерівців у Білорусії.

Часто Герард Павлович згадував своє «бойове хрещення»: «В той час загін базувався у Вербовецькому лісі. Нас посилали знищувати т.зв. «кущі» (так ми називали групи німців та поліцаїв, які господарювали у селах). Я пішов у розвідку. Побував у селі, дізнався, що німців там немає. Це було зранку. Те ж повторилося в обід. Перед вечором знову пішов. Не встиг дістатися перших хат, як із-за кущів вийшли гітлерівець і два поліцаї. Спочатку я розгубився. Забув про нагана за поясом, про гранату в боковій кишені. Та розгубленість зникла за якусь мить. Зметикував, що треба кидати гранату. Так і зробив. Вороги попадали на землю, а я навтіки. Граната не розірвалася. Поки вороги отямилися, я відірвався від них. Почалася стрілянина. На узліссі на підмогу прийшли товариші».

Після того нераз ходив на завдання Герард Павлович, брав участь у знищенні мостів, ворожих ешелонів. Під час однієї з операцій проти ка­рального загону разом з партизаном Буньком підірвали ма­шину, знищили 15 гітлерівців.

У листопаді 1942 року загін потрапив у оточення, хтось виказав місце дислокування. Важкими були бої, але партизани прорвалися.

Назавжди закарбувався у пам'яті Карпатський рейд. У Пінських болотах, будучи у заслоні на дорозі Брест–Варшава, одержав важке поранення. Був представлений до урядової нагороди. Більше місяця лікувався у похідному госпіталі, на підводі. А у квітні 1944 року Герарда Лупікова літаком евакуювали через лінію фронту на Велику землю. Доліковувався в Києві, залишився інвалідом.

За бойові заслуги Герард павлович був нагороджений орденом Червоної Зірки, медаллю «Пар­тизан Великої Вітчизняної війни І ступеня», «За перемогу у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр» [5].

Висвітлені долі розвідників-фронтовиків та партизана – це лише частина зібраних у ході пошуково-дослідницької роботи матеріалів. Всі вони свідчать про невмирущий подвиг народу, без якого не було б сучасної історії України, нашого майбутнього.

Для нас – це приклад героїзму, приклад самопожертви в ім'я Вітчизни. На цьому прикладі повинні виростати наступні покоління, ми маємо берегти пам'ять про минуле для прийдешніх поколінь.

Висновки

Солдатські долі… Вони різні, і разом з тим такі однакові! Різні за своєю сутність, але однакові за силою духу, мужністю та самопожертвою в імя Батьківщини!

Героїзм, відважність та любов до рідної землі стали тією складовою ратного шляху наших прадідів, яка змусила фашистських окупантів здригнутися, капітулювати. В тих складних умовах війни ветерани показали велику силу духу, хоробрість, відданість своїй рідній землі. Ми маємо гордитися нашими прадідами, адже вони дали нам можливість жити у вільній країні. Ми маємо берегти пам'ять про ті роки як частинку нашої історії.

Велику роль в збереженні історичної свідомості займає робота в краєзнавчому музеї. Це, насамперед, збирання свідчень очевидців подій, речей, які представляють історичну цінність, оформлення музейної експозиції, зустрічі з ветеранами Великої Вітчизняної війни, виховні заходи.

Проведена пошуково-дослідницька робота дала змогу розширити експозицію нашого музею, оновити та доповнити новими свідченнями Книгу вічної слави.

Ця робота є необхідною, адже всі ми знаємо, що усвідомлювати себе українцями, єдиним народом ми можемо лише тоді, коли будемо знати історію свого багатостраждального народу, передавати історичну спадщину прийдешнім поколінням.