§2. Ратні подвиги п.Д.Огієнка

Не менше випробувань випало на долю ще одного розвідника – ветерана Великої Вітчизняної війни Огієнка Павла Дмитровича, який брав участь у боях за визволення України, Білорусії, Польщі, штурмував Берлін.

За бойові заслуги на фронті нагороджений Орденами Вітчизняної війни та Червоної Зірки, медалями «За бойові заслуги», «За взяття Берліну», «За перемогу над Німеччиною» [5].

Ось кілька епізодів з бойового шляху героя, які нам вдалося зібрати, опитавши його рідних:

«…Весна 1945 року. Гвардійська дивізія просувалася по землі фашистської Німеччини. Ворог відчайдушно чинив опір. Але радянські солдати долали вузли його укріплення, нестримно йшли вперед.

Так ми підійшли до німецького міста Франкфурт-на-Одері. Воно було настільки укріпленим, що фашисти вважали його майже неприступною фортецею.

Радянське командування дало наказ: окопатися і підготуватися до штурму. Але, щоб успішно здійснити його, необхідно було розвідати вогневі точки, міцні поля, взяти в полон «язика».

Це відповідальне завдання доручили групі розвідників із 7 чоловік, до якої зарахували і мене. Завдання було дуже складне. Ворог був пильним: раз у раз прошивав кулеметними чергами темноту, стріляв із гармат, освітлював місцевість ракетами.

Як ми ретельно не готувалися, щоб непоміченими перейти передній край оборони німців, нам це в першу ніч не вдалося: зіткнулися з німецькою засадою і були нею обстріляні. В цьому бою загинув наш товариш-розвідник.

Коли дочекалися другої ночі, вирішили вдатися до військової хитрості. Ніч була дуже темна (для розвідника це велика допомога). Ми пішли іншим шляхом, а другу удавану команду направили в те саме місце, де переходили оборону німців у першу ніч. Це було зроблено для того, щоб обвести противника навколо пальця.

Непоміченими, по-пластунськи підповзли до ворожої траншеї і зачаїлися. Чекали недовго. Почули кроки вартового. Не встиг він крикнути, як у нього в роті опинився кляп. Це був рядовий, а нам потрібен був офіцер. Тоді три бійці потягли фашиста до наших позицій. Решта залишилися чекати.

Наступним виявився офіцер, який перевіряв пости. Ми взяли його. Непоміченими повернулися назад і здали «язиків» командуванню дивізії. Таким чином, отримали цінні відомості, де знаходяться кулеметні гнізда, артилерійські батареї, де розміщені протитанкові і протипіхотні мінні поля.

А на ранок почалася артпідготовка, яка тривала 4 години. За цей час вогнем наших важких гармат були майже повністю зруйновані вогневі точки ворога.

А незабаром ми оволоділи містом».

…Берлін.

Гітлерівці відбивалися з останніх сил. З жорстоким боєм доводилося радянським військам брати кожну вулицю, кожен будинок, кожен поверх, підвал. Йшли жорстокі кровопролитні вуличні бої. Павло Дмитрович пригадував і ці події.

Взвод інженерної розвідки, який входив до складу 22-ї гвардійської Ризької Ордена Леніна, Кутузова, Суворова штурмової дивізії майже кожного дня проводив у місті розвідку боєм: виявляв вогневі позиції противника, заміновані вулиці, будинки, розміновував їх, брав у полон «язиків».

В одній з операцій розвідувальна група з 3 чоловік, до якої входив Павло Огієнко, попала під круговий обстріл німців. Тяжко пораненого розвідника Кухту Огієнку довелося виносити з-під вогню на плечах.

В ніч з 28 на 29 квітня взводу було поставлене бойове завдання: провести розвідку однієї з опорних вулиць, замінувати перехрестя, щоб не допустити прориву ворожих танків у цьому напрямку.

Вулиця Марієнштрассе… На все життя запам'ятав її Павло Дмитрович.

«…Потай наближалися до перехрестя. Німці, однак, виявили нас, - розповідав своїм рідним ветеран, - відкрили з близької відстані (20-30 метрів) кулеметний вогонь. Ми залягли.

Рядом зі мною лежали вбиті і поранені однополчани. Бойове завдання треба було виконувати. З мінами пробираюся на проїжджу частину дороги, встановлюю їх. Повертаюся назад. Чую стогін поранених. Їх треба рятувати. Переповзаю від одного до іншого. Живими лишилися тільки троє, всі вони були тяжко поранені…

Ніч. Що робити? Поруч німці. По-пластунськи добираюся і обслідую невеличкий двір біля одного з будинків. Німців тут не було.

По черзі переніс сюди поранених товаришів: Мельника, Глущенкова, третього не пам'ятаю прізвища. Знаю, що звали Іваном. Їх треба було будь-що рятувати. З усіх тільки Ваня був при свідомості, міг сидіти. Я передав йому три автомати, три гранати, наказав захищати себе і поранених товаришів.

А сам, намагаючись пройти непоміченим, шукав шлях відходу. В одному з будинків зустрів наших бійців-артилеристів. З їх допомогою перенесли поранених в розташування артилеристів, а потім і свого батальйону. Глущенков помер від тяжкого поранення.

Коли через деякий час повернулися за вбитими, будинку вже не було, тіл не знайшли…»

Такі спогади давалися ветеранам дуже важко. Не легше їх сприймати й нам – тим, хто не бачив тієї страшної війни!