3.2. Арешт митрополита і роки ув’язнення

Після окупації Галичини радянськими військами у 1939 році, митрополит Андрій, вбачаючи в цьому можливість поширення УГКЦ на всю територію України, а також на всю територію Радянського союзу, призначив кількох екзархів, які повинні були піклуватись вірними на цих територіях. О. Йосиф отримав призначення екзарха великої України. Пізніше митрополит Андрій Шептицький, бажаючи забезпечити провід церкви після своєї смерті, отримав згоду від Папи Пія ХІІ на висвячення о. Йосифа Сліпого єпископом –помічником із правом наступництва Львівського митрополичого престолу. Таємна хіротонія відбулась 23 грудня 1939, у свято Непорочного зачаття Діви Марії. Отець - митрат Йосиф Сліпий отримав титул архиєпископа Серрейського.

У червні 1944 р. радянські війська, розбивши німецький фронт, переможно просувалися на захід, звільняючи всю Україну від трьох років німецької окупації. І з приходом радянської влади розпочались репресії проти людей, яких запідозрювали у співробітництві з німецькими окупантами. Перших у цьому злочині запідозрили католиків через їхні зв’язки з Римським апостольським престолом. Під час років війни і окупації Йосип Сліпий продовжував працювати поруч з митрополитом Андрієм Шептицьким, стан здоров’я якого стрімко погіршувався, і він змушував владику – помічника постійно замінювати його у виконанні пастирських обов’язків. Коли митрополит помре, Сліпий буде змушений, тільки власними силами відстоювати права Української греко – католицької церкви.

Після смерті митрополита Андрея Шептицького 1 листопада 1944 року, єпископ Йосиф Сліпий став митрополитом Галицьким, Главою УГКЦ. А 11 квітня 1945 року був заарештований радянською владою. 12 квітня його переправлено до Києва. Одночасно з арештом митрополита було ув’язнено також інших єпископів греко–католицької церкви. Після довгого слідства Митрополита Йосифа Сліпого було звинувачено в антирадянській діяльності і співпраці з фашистськими окупантами. Суд призначив йому покарання – 8 років ув’язнення. У процесі підготовки приєднання УГКЦ до Російської Православної церкви радянські спецслужби неодноразово пропонували митрополиту Сліпому зректися єдності з єпископом Рима та перейти в Православну церкву, але він відмовився.

Його водили на добити по декілька разів на добу і вдень, і в ночі. Їжа – трохи юшки і 300 г хліба. Спати доводилося на підлозі. Після двох місяців допитів суд оголосив вирок ―вісім років таборів. Згодом цей термін іще кілька разів продовжать.

Перший слідчий суддя, Горюн був грубою і простакуватою людиною. Він та інші полковники бачили, що митрополит втомлений після кілька днів безсоння, голоду й виснажливих допитів, почали його тероризувати до підпису, щоб він відмовився зверхності Папи. За те йому обіцяли Київську митрополію.

Та коли , слідчі зрозуміли, що з відступом не вийде, тому що Йосип Сліпий був готовий краще померти, чим перейти в православ’я. Вони почали звинувачувати його у співпраці з націоналістами, у служенні св.. літургії дивізійникам “Галичина”, але все ж таки доказів в них не було, а лише наклепи ворогів Української греко- католицької церкви. Після допитів вони зізнались,що Йосип Сліпий сидить замість митрополита Андрія Шептицького, який помер за декілька місяців до кінця війни, ну й найбільше через те, що він – глава Української греко – католицької церкви. Згодом йому приписали інші злочини, що він займався контрреволюційну діяльність, що він шпигун Ватикану і що він ворог Радянського Союзу. Незважаючи на те,що жодне з тих оскаржень не можна було обґрунтувати хоч би найменшим доказом, остаточний вирок був винесений.

Митрополита Йосипа Сліпого перевозили з табору в табір. Новосибірськ, Маріїнськ, Боїми, Кіров, Печора, Інта, Потьма, Маклаково, Єнісейськ, Красноярськ, Тайшет ― лише частина міст, у яких він відбував покарання. Найгірші нещастя каторжників це ― часті й довгі етапи, ― описує біограф митрополита отець Іван Хома. На дорогу після обшуку дають пайку чорного хліба й оселедець. Ранком і вечером дають горнятко гарячої води–окропу. І тому під час етапу в’язнів більше мучить спрага, ніж голод.

Митрополит працював на будівництві по 11 годин на добу. Перехворів на дизентерію, запалення легенів, обморозив ногу. Попри це щодня відправляв служби Божі. Замість вина, необхідного для причастя, використовував воду, настояну на родзинках, які отримував у передачах. Щоб уберегтися від “стукачів”, у розмовах з іншими ув'язненими священиками переходив на латину.

Після суду митрополита Йосифа переправили спершу до Новосибірська, звідти ― в табір Маріїнськ, а у 1947 році його перевели до табору у Кемеровській області, селище Маріїнськ. Унаслідок численних переводів Йосиф Сліпий перебував у багатьох таборах: у Печорах 120 кілометрів від Північного Льодовитого океану, в Інті, знову в Боїмах, у Потьмі в Мордовії. У 1953 році закінчилось восьмирічне ув’язнення, і митрополита було переведено до Будинку інвалідів. Перед тим його було перевезено до Москви, де він мав зустрічі з офіцерами КГБ. Згодом його було його знову було перевезено на заслання в Сибір в село Маклаково, де Йосиф Сліпий перебував в більш гуманних умовах від тих, які було проведено у інших таборах, але все ще було таке тяжке, там він залишався до 1957 року, коли його знову засуджено до сімох років ув’язнення. Перебуваючи у в’язниці, митрополит продовжував піклуватись про свою переслідувану паству, час від час таємно переправляючи свої послання, а також листуючись з поодинокими особами в Україні. Римський апостольський престіл також слідкував за подіями в Радянському Союзі та намагався підбадьорити ув’язненого митрополита. Так, у 1957 році, з нагоди 40-річчя священичих свячень, Папа пій ХІІ надіслав митрополиту Йосифу привітання, в якому висловив вдячність митрополитові за те, що той став гідним “терпіти образи заради Христа”.

Після більше як одного року по його другому ув’язненні в Домі інвалідів в Маклаково, улітку 1958 р. митрополита було депортовано на Сибір, цього разу аж під Камчатку. Впродовжетапу умови були жахливими, а крім того етап тривав 3 місяці.У вересні того ж року, він опинився в Новосибірську.

У грудні 1960 р. його возили до Києва на переговори в справі церкви, але тому що остаточно нічого не вийшло, його було відіслано назад до табору. В кінці 1960 р. Йосип Сліпий сидів знову з іншими в’язнями у Київській тюрмі. Згодом він був перевезений з Києва до табору у Мордовію. Коли митрополит прибув у Мордовію в жовтні 1961 р. він захворів на запалення легенів. На початку 60–х років активне зацікавлення долею ув’язненого глави УГКЦ виявив Папа Іван ХХІІІ, який розпочав підготовку до ІІ Ватиканського собору. Задіявши всі можливі дипломатичні зв’язки, Римська апостольська столиця таки домоглася звільнення митрополита також до цієї акції долучився президент Америки Дж.Ф. Кеннеді. 12 січня 1963 року рішенням Верховної Ради СРСР митрополита Йосифа Сліпого було звільнено. З умовою, що він покине Радянський Союз.

Папа Пій XII неодноразово заступався за українців і їхнього митрополита. У 1945 і 1952 він пише дві енцикліки на захист української пастви: в першій звинувачує патріарха Олексія в співучасті у переслідуваннях. На Різдво 1957 року Папа надіслав листа до митрополита Сліпого з нагоди 40–ї річниці його рукоположення. Але стурбованість святішого отця була лише невеликим відлунням в католицькому світі. Щоб передати всі страждання від переслідувань, варто прочитати листи Сліпого і тих, хто був разом з ним на вигнанні. У його свідченнях є неймовірно сильні слова: “Я страждав через нічні арешти, таємні суди, нескінченні допити і тривалі слідства, моральне і фізичне насильство, приниження, тортури і голод. Мене утримували інквізитори і судді, безпомічного, мовчазного свідка, фізично і психологічно вичерпаного, що свідчив про cвою церкву, яка сама по собі тиха і засуджена до смертної кари. Як ув’язнений за діло Христове, я знайшов у собі сили на моєму хресному шляху, знаючи, що моє духовне стадо, мій народ, всі єпископи, священики і віруючі – батьки і матері, діти, молоді борці й старі та беззахисні - йшли поруч зі мною, я – не самотній!”

Двічі, у момент смерті, Йосипа Сліпого рятували інші ув’язнені. Одного разу, після тривалого допиту, коли його щоденний раціон складався з дрібних риб, він упав. Інші в’язні почали скандувати “гарячу воду для старих” і продовжували так три години. Так життя митрополита було врятовано.

Іншим разом, коли віце – президент Ніксон проїжджав Росією на потязі, митрополит Сліпий був у переповненому в’язнями вагоні, яких почесні гості не повинні були бачити. Багато ув’язнених тоді задихнулося, оскільки там було тільки невелике вікно, але кожен раз, коли Сліпий млів, його підносили до отвору, так він вижив. Після відбуття свого першого заслання 1953 року митрополит повернувся до Москви, але незабаром був знов засуджений до п’яти років Сибіру. За ці роки деякі з його листів потрапили до адресатів. По тому було третє 1958 року і четверте, останнє заслання 1962 року: його депортували до Мордовії, “звідки не поверталися живими”, але помирали “природною смертю”.

Матеріали двох слідств, що провадилися у справі Йосипа Сліпого 1945 – 1946 рр. та 1958 – 1959 рр. мають багато спільних рис, хоча їх розділяє майже півтора десятки років: виснажливі багатогодинні допити, за ангажованість слідчих , залишення багато матеріалу незапротокольованим, також падає у очі недостатня підготовленість сибірських кадебістів,які не володіли повною мірою матеріалами стосовно діяльності ГКЦ в Україні і провадили розмови з митрополитом на вільні теми.( сердюк)

Кардинал Йосип Сліпий провів 18 років в комуністичних таборах тільки через те, що він відмовився обірвати свої зв’язки з Ватиканом. Згодом він викликаы збентеження у Ватикані, оскільки прагнув послабити ці зв’язки заради створення самоврядної патріархії для Української греко–католицької церкви, зберігаючи, проте, зв’язок з Римом.

Найголовніше те що, Йосип Сліпий не шкодує про те, що втратив 18–ть років свого життя, перебуваючи в ув’язненні.Він казав,що ці роки не пройшли марно. Якби знову виникло питання вибору, він зробив би знову те, що зробив. Він страждав, голодував, але йшов за своїми переконаннями. Йосип Сліпий пізнав найгірші стани тілесної мізерії. Його тіло страждало від холоду і бруду, але він жив і Бог увесь час був з ним і підтримував його,зазначав Йосип Сліпий.

На заклики Папи Римського Івана, у лютому 1963 року, як жест доброї волі, прем’єр–міністр Радянського Союзу Микита Хрущов звільнив з ув’язнення кардинала Йосипа Сліпого. З усієї католицької ієрархії, заарештованої в Україні у 1945 році, він був єдиним, хто вижив. Десять єпископів та великий відсоток з 2951 заарештованих священиків померли у в’язниці.

Навіть у день свого звільнення з–під варти Кардинал Сліпий не хотів залишати Україну, щоб їхати до Риму. “Чи я мушу їхати до Ватикану, чи у мене є вибір?”, — запитував він Римського посланця. Відповідь була такою: “Це — воля Святого Отця”.

Український єпископ, який зустрічав кардинала у Римі, описав його, як “виснаженого, змарнілого, перебуваючого на межі смерті”. У Римі кардинал Сліпий відновив своє здоров’я. Там він переконався у тому, що в умовах постійного релігійного переслідування в Україні, його церква може вижити тільки у вільному світі за умов єднання і самоуправління. У такий спосіб церква може зберегти свої древні традиції і, як одну з них, — інститут одружених священослужителів. У 1971 році, виступаючи в присутності Папи Павла VI, Кардинал заявив, що завдяки дипломатичним перемовинам між Ватиканом і УРСР, українських католиків відсунули подалі як незручних свідків минулих негараздів.

Після масових арештів єпископів і священиків, українська католицька церква була змушена об’єднатися з Московським Патріархатом. Українські католики звинувачують Ватикан у тому, що він замовчує це об’єднання, і вказують на вислів великого російського письменника Олександра Солженіцина, у якому він характеризує Московський патріархат як церкву, яка управляється атеїстами. Перебуваючи у США, кардинала Сліпого запитали, чи він думає, що коли-небудь досяг­не своєї мети? На це він відповів: “Я прошу вас знайти людину, яка б жила без надії”.

Впродовж 21 року на волі відвідує всі українські поселення в світі, об’єднує український єпископат у Синод Української церкви, в 1975 р. приймає титул Києво – Галицького патріарха в очікуванні на визнання його папою, купує монастир для монахів – студитів, і збирає їх, розсіяних по світі, основує і будує Український католицький університет св. Климента папи з храмом Святої Софії. Весь час на волі переповнений безупинною працею та багатогранною діяльністю, молитвами за свою церкву і народ і на славу Бога та благо народу. Помер 7 вересня 1984 року при храмі Святої Софії в Римі. У 1992 р. мощі патріарха Йосифа перенесено до Львова у крипту архикатедрального собору Св. Юра.