3.1.1. Львівський собор 1946 р та ліквідація угкц

Основний план ліквідації УГКЦ Сталін задумав ще 1943 року, а розробив полковник держбезпеки Г. Карпов. Ще тривала війна з Німеччиною, а радянські державні керівники міркували над знищенням в Україні УГКЦ. Очевидно, саме визначальна, провідна роль Української греко - католицької церкви, яку вона століттями відігравала в житті народу Галичини, і стала причиною ненависті до неї радянської влади. Більшовицькі ідеологи знали, як УГКЦ протистояла ополяченню українців у межах польської держави, як сприяла формуванню національної свідомості українців, як впливала на моральний розвиток української нації, яким авторитетом користувалася. Першим ударом по Українській церкві був арешт 11 квітня 1945 року у Львові та арешт владик на чолі з митрополитом Йосифом Сліпим та інших осіб із церковної верхівки.

Другий удар завдали 14 квітня 1945 р., коли удосвіта оточили Богословську академію і Духовну семінарію у Львові. Деяких отців - наставників і теологів арештували, а решту “осіб призовного віку” під конвоєм направили у військомат і призвали на військову службу. Понад 150 юнаків, які мріяли стати пастирями. 1945 рік ознаменувався жахливим тиском на галицьких отців –деканів. Репресивні органи скрупульозно “опрацьовували” особу кожного декана. Офіційно це мало бути функцією утвореної 28 травня 1945 року “Ініціативної групи з возз’єднання греко – католицької церкви з Православною церквою”. До трійки священиків, які створили цю групу, не ввійшов жоден єпископ, жоден отець–декан.

Роботі собору передувала організована органами НКДБ СРСР масштабна кампанія з реалізації розробленого ще у вересні 1939 року плану з ліквідації УГКЦ під виглядом повернення уніатів у лоно православ’я. Москва вважала УГКЦ “опорою Ватикану на території західноукраїнських областей”, “чужою й шкідливою” церквою, яка виконує роль “легальної масової іноземної резидентури”.

Згідно з церковними канонами Собор вважався недійсним, якщо його скликають і проводять ієрархи іншої церкви, а організатори Львівського собору на час його проведення вже були єпископами та священиками РПЦ. Відсутність митрополита та єпископів УГКЦ позбавила зібрання канонічності. Та це не перешкодило кремлівському керівництву і вже 8-10 березня 1946 р. на Львівському церковному соборі 216 делегатів від духовенства і 19 від мирян прийняли рішення про скасування Берестейської унії 1596 р., ліквідацію УГКЦ та приєднання до РПЦ. За схожим сценарієм у 1949 р. Мукачівська єпархія проголосила ліквідацію Ужгородської унії та приєднання до РПЦ греко–католицької церкви Закарпаття. ( пеструха)

Те, що собор греко – католицької церкви очолювали єпископи Православної церкви, та й всі організатори цього собору були вже фактично священиками не греко – католицьким, а православними, бо 22–25 лютого перейшли до Російської Православної церкви робить цей собор не легітимним.

Львівський собор 1946 р. — це не лише трагічна подія в історії греко–католицької церкви в Україні. Однаковою мірою це й трагедія православної церкви, бо саме їй в особі Московської патріархії тоталітарним режимом було відведено роль могильника іншої церкви.

22 відсотки греко-католицького духовенства, за даними Львівського собору, не згодилися перейти в православну церкву, їх, звичайно, було значно більше, навіть серед тих делегатів собору, які змушено, формально піднімали руку, голосуючи за його рішення. Виникає питання: чи могли навіть ці 22 відсотки, вважаючи себе греко–католиками, мати право зі своїми послідовниками сповідувати український греко-католицизм, бути в єднанні з Римом? З погляду правової, демократичної держави, гуманного, цивілізованого суспільства, безумовно, що могли і мали таке право, забезпечене відповідними конституційними гарантіями.

Проте всі колишні греко – католицькі парафії внаслідок рішень Львівського собору 1946 р. автоматично оголошено православними. Крім діючих православних церков, усі інші було закрито. Але значна частина віруючих, колишніх греко-католиків не прийняли нав'язуваного ним православ'я. Ці “залишки уніатства”, як стали їх іменувати і в православній, і в радянській пресі, після 1946 р. змушені були відправляти свої богослужіння таємно, діяти нелегально. З часом вплив “залишків уніатства” не послаблювався серед віруючих, як на це розраховували партійно–державні органи. Навпаки, він зростав, як серед тих, хто не прийняв “возз'єднання” з православною церквою, так і серед тих віруючих, які “з'єдналися”, внаслідок слабкої православної свідомості.

Поступово, з підтримкою Апостольської cтолиці і зарубіжної Української католицької церкви, у Львівській, Івано–Франківській, Тернопільській, Закарпатській областях там де було вкорінене уніатство з його “залишків” сформувалися нелегальні, підпільно діючі структури греко–католицької церкви: хіротонізувалися єпископи, висвячувалися священики, які таємно проводили релігійно-богослужбову діяльність; відновлювалися чернечі ордени, які організовували домашні церкви й чернечі осередки. Все частіше в закритих колишніх греко-католицьких церквах неофіційно відправлялися богослужіння.

Від часу офіційної ліквідації УГКЦ в її житті настав період заборони та переслідування, який тривав аж до виходу з під­пілля. Це доба мужності, героїзму, незламності духу, сили віри в Бога та правдивої жертовної любові до своєї церкви. Завдяки непохитності наших владик, стійкості духовенства, монахів і монахинь, яких під тиском і силою забрали з палат, плебаній, келій, засудили і вивезли в Сибір; вірності мирян, відомих і безіменних мучеників та ісповід­ників Українська греко – католицька церква вистояла під натиском радянського атеїзму. Цей період із життя греко – католицької церкви також виховав і зродив нових церковних і духовних лідерів, які живили вірних надією на краще майбутнє народу та воскресіння своєї церкви.