16. Роль пізнавального інтересу в навчанні і розвитку учнів. Формування мотивів учіння

В основі сучасних досліджень пізнавального інтересу лежать праці Л.С.Виготського, С.Л.Рубінштейна, А.О.Смірнова, Б.М.Теплова, В.Н.Мясіщева, Л.В.Занкова, Д.Н.Узнадзе, Г.С.Щукіної та інших відомих психологів. Поняття інтересу трактується по-різному, інтерес виступає як вибіркова спрямованість особистості на ту чи іншу діяльність, як прояв емоційної та мислительної активності, як своєрідний сплав емоційно-вольових та інтелектуальних процесів, як структура, що складається з домінуючих потреб, як ставлення людини до світу. Таким чином, психологічне поняття "інтерес" характеризується багатогранністю свого змісту, форм прояву та ролі для становлення і життєдіяльності особистості.

Сучасна дидактика, спираючи на новітні досягнення педагогіки і психології, бачить в інтересі ще великі можливості і для навчання, і для розвитку, і для формування особистості учня в цілому.

У навчанні фігурує особливий вид інтересу – інтерес до пізнання, чи, як його прийнято тепер називати, пізнавальний інтерес. Його область – пізнавальна діяльність, у процесі якої відбувається оволодіння змістом навчальних предметів і необхідних чи способів уміннями і навичками, за допомогою яких учень одержує утворення. *

Загальновідомо, що учити приємніше і радісно того, хто хоче учитися, хто випробує задоволення від своєї навчальної праці, хто виявляє цікавість до знань. І навпаки, важко й обтяжливо учити тих, хто не випробує бажання дізнаватися нове, хто дивиться на навчання, на школу як на важкий тягар і хто часом пручається кожному починанню вчителя, кожному, навіть розумному впливу з боку. пізнавальний інтерес потрібно визнати одним із самих значимих факторів навчального процесу, вплив якого незаперечно як па створення світлої і радісної атмосфери навчання, таки на інтенсивність протікання пізнавальної діяльності учнів. Спробуємо розібратися в цьому. У пізнавальному інтересі, як у своєрідній клітці розвитку, знаходить своє вираження ряд значних для навчання і розвитку моментів.

1. У чому виражена єдність об'єктивної і суб'єктивної сторін пізнавальної діяльності. Любою навчальний предмет і навіть пізнавальна задача мають об'єктивні цікаві властивості, укладені в нових фактах, невідомих явищах, у зв'язках і закономірностях, що змушують по-іншому розглядати світ. При цьому, оскільки кожен предмет має своєрідність, весь зміст навчання виступає перед учнями дуже різнобічно, різноманітно і привабливо.

У математику вони бачать логічну стрункість, системність, упорядкованість зв'язків і процесів, у зоології – різноманіття тваринного світу, історія розкриває перед ними складні проблеми людства, його джерела й етапи розвитку, література оголює глибокі відносини людей, змушує міркувати над світорозумінням, питаннями самопізнання і т.д.

Однак всі об'єктивно цікаві явища навколишнього світу, укладені й узагальнені в знаннях, знаходять своє вираження в пізнавальному інтересі тільки тоді, коли придбають для учня суб'єктивну значимість, тому що в його свідомості мир відбивається не фотографічно, його відображення в те саме час несе і функцію відносини, оскільки відбувається воно на основі наявних знань, накопиченого пізнавального соціального, морального й індивідуального досвіду. Накопичений індивідуальний досвід, рівень знань, умінь, якими розташовує школяр, широка сфера спілкування з предметами і явищами навколишнього світу за допомогою вражень і засобів масових комунікацій, а головне, спілкування з людьми, що активно впливають на його прагнення й інтереси, дозволяють з ряду об'єктивно цікавих навчальних предметів у школі виділити ті, що представляють саме для нього особливу цінність, „особистісну значимість” (А. Н. Леонтьев, Н. Ф. Добрінін). Цей процес перетворення об'єктивно цікавого в особистісно-значиме і складає головне в становленні інтересу школяра до навчання.

2. Іншою важливою стороною цінності пізнавального інтересу для процесу навчання, що випливає зі сказаного, є те, що в ньому найбільш відчутне виявляється закономірність переходу зовнішнього у внутрішнє, що складає суть розвиваючого навчання. 

На жаль, ще і зараз буває так, що вчитель піклується про те, щоб додати привабливий характер своєї методі навчання (розцвітити виклад удалими порівняннями, відібрати ефектні технічні засоби, наочність). Але за всім цим він забуває про головний: про те, що всього його засобу, на добір і виготовлення яких він затратив так багато сил і часу, не торкнуться внутрішніх струн пізнавальної діяльності учня.

Саме пізнавальний інтерес є своєрідним лакмусовим папером, на якій можна перевірити і відчути вплив усіх витрачених у навчальному процесі засобів. По тому, що схвилювало учнів, а що залишило їх байдужими, по тому, як виконувалося завдання, з яким додатком особистих сил і індивідуальної запопадливості пророблена запропонована робота, по емоційному й інтелектуальний настрою діяльності учня можна судити про можливості позитивного ; впливу на них навчального процесу.

Проблема виявлення психолого-педагогічної закономірності навчального процесу – перехід зовнішніх форм діяльності у внутрішні процеси, а потім і стану учнів, настільки значима для ефективності навчання, може бути вирішена за допомогою пізнавального інтересу.

3. У цьому зв'язку потрібно звернути увагу ще на одну сторону цінності пізнавального інтересу в процесі навчання, що зв'язана з психологічною структурою самого феномена.

Аналіз психологічної структури пізнавального інтересу привів радянських психологів (С. Л. Рубінштейн, А. А. Гордон, А. Н. Леонтьев) до висновку, що це сугубо особистісне утворення, сполучений з потребами, у якому в злитій, органічній єдності представлені усі важливі для особистості процеси: інтелектуальні, емоційні, вольові.

Пізнання неможливе без активної думки, тому найбільш значними для інтересу до пізнання є процеси мислення, але такі, котрі як би вбирають у себе емоційні процеси, переживання, не залишають місця холодної безстрасності. Разом з тим у пізнавальному інтересі думка шукає виходу з утруднення, вона не має споглядального характеру, вона активна, вона спрямована на рішення пізнавальних задач, вона злита з поленими процесами, У пізнавальному інтересі знаходить знос вираження „думка – воля, думка – участь, думка – переживання” (С. Л. Рубінштейн), і це представляє для навчального процесу велику цінність.

Розглядаючи весь навчальний процес як єдність зовнішній і внутрішнього, учитель повинний бути заклопотаний тим, щоб збуджувати в учнів настільки значні для пізнання процеси, як думки – емоції – волю, і усі вони в органічному зчепленні і складають основу пізнавального інтересу.

4. Затверджуючи цінність пізнавального інтересу як фактора процесу навчання, варто звернути увагу і на те, що під його впливом активізуються не тільки зазначені процеси, він активізує всю пізнавальну діяльність, у цілому і психічні процеси, що лежать в основі творчої, пошукової, дослідницької діяльності.

Під його впливом активніше протікає сприйняття, гостріше стає спостереження, активізується емоційна і логічна пам'ять, інтенсивніше працює уява. Саме інтерес рухає пошуком, здогадом,

Під впливом пізнавального інтересу діяльність учнів стає продуктивнішою. Її енергетичні ресурси, що харчуються пізнавальним інтересом, сприяють більш тривалому й інтенсивному протіканню, а успішна пізнавальна діяльність у свою чергу зміцнює пізнавальний інтерес, Таким чином, внутрішня сторона навчального процесу, представлена пізнавальним інтересом, стає невичерпним джерелом, що сприяє і більш сприятливому, і більш тривалому, і більш продуктивному протіканню пізнавальної діяльності школяра.

ФОРМУВАННЯ МОТИВІВ УЧІННЯ Найкращий учитель той, хто пробуджує в учнів бажання вчитися. Ця незаперечна істина проголошувалась в тій чи іншій формі прогресивними педагогами всіх часів.

У своїй роботі „Серце віддаю дітям" В.О.Сухомлинський, звертаючись до вчителів, писав: „Не забувайте, що грунт, на якому будується ваша педагогічна майстерність, - у самій дитині, в її ставленні до знань і до вас, учителю. Це -  бажання вчитися, натхнення, готовність до подолання труднощів. Дбайливо збагачуйте цей грунт, без нього немає школи". Щоб навчити дитину, треба не просто передати їй знання і вміння, а й викликати в неї відповідну активність, пізнавальну чи практичну. Важливим структурним елементом цієї активності є мотивація, в якій виявляється ставлення школярів до навчання.

 Мотив (від латинського moveo - штовхаю, рухаю) - спонукальна причина дій, вчинків людини (те, що штовхає до дії). В учінні - це пробудження, які спрямовують діяльність учнів.  Ступінь навчальної активності школяра є наслідком сильної або слабкої мотивації навчання (мотивація - це система мотивів). Можна сказати, що мотиви учіння - це активізуючи сила, одна з основних умов навчальної діяльності.

У загальному вигляді проблема мотивації навчання є проблемою причин, які наперед визначають різні форми виявлення активності тих, хто навчається.

Мотиваційному аспекту навчання уже порівняно давно приділяли велику увагу в психологічній і педагогічній літературі (С.Л.Рубінштейн, О.М.Леонтьєв, Л.І.Божович, О.Г.Ковальов, Г.С.Костюк, В.С.Мерлін, В.О.Сухомлинський, М.І.Алексеева, І.О.Синиця та інші). В працях видатних психологів та педагогів засуджувалися учіння з-під палиці, як малопродуктивне. У світовій літературі багато написано про те, які страждання терпіли школярі усіх часів від такого навчання. А тим часом на початку навчання усі діти прагнуть учитися.

Питання мотивації навчальної діяльності є предметом педагогічних і психологічних досліджень, які ведуться здебільшого в двох основних напрямках.

 Перший - це праці, які безпосередньо стосуються мотивів учіння учнів різного шкільного віку; загальної структури мотиваційної сфери механізмів спонукальної дії мотивів, динаміки їх розвитку в різних вікових групах, а також способів формування повноцінних мотиваційних комплексів під впливом різноманітних факторів.

Другий напрям - це дослідження з проблем розвитку активності школярів у навчанні, позитивних і негативних мотиваційних факторів пізнавальної діяльності, зв'язаних з явищами соціального і суто особистого характеру. Проблема мотивів учіння ще мало розроблена в педагогічній психології.

Тим часом із цією проблемою тісно пов'язано чимало практичних питань педагогіки, зокрема таких, як формування у дітей правильного ставлення до навчальної діяльності, до шкільних оцінок, учнівських обов'язків, до школи, вчителів та ровесників, та багато інших, які можна звести до одного - як пробудити в учнів бажання вчитися, прагнення набувати знання, уміння, навички, іншими словами, як виховувати, розвивати повноцінні мотиви учіння.

Мотивація учіння відіграє важливу роль у становленні особистості, адже без неї неможлива ефективна учбова діяльність та розвиток здатності і потреби до самовдосконалення, саморозвитку, самоосвіти. Саме у молодшому шкільному віці закладається основа для подальшого учіння школяра і часто від бажання вчитися у початковій школі залежить і прагнення до учіння у середніх та старших класах.

   Складність дослідження мотивації зумовлена тим, що учень спонукається до учіння комплексом мотивів, які не лише збагачуються взаємно, але й протистоять один одному. Мотивація формується, змінюється і перебудовується в процесі діяльності. Тому перед педагогами сучасної школи стоїть досить важливе завдання знайти нові шляхи формування позитивної мотивації школярів до здійснення учбової діяльності.

Отже, розкриваючи сутність поняття "мотивація", виокремлюємо такі основні його аспекти,

- діяльність повинна базуватися на цілях, значимих для особистості;

- особистість досягне бажаних цілей, якщо вони знаходитимуться в зоні її найближчого розвитку;

- системо утворювальним чинником мотивації є спрямованість особистості.