Розділ 3 становлення демократичного типу політичної культури в країнах членах нато:уроки і досвід для україни

3.1. Еволюція реформування та переходу політичного режиму з авторитаризму до демократії в країнах пострадянського простору

У світовій та вітчизняній науковій і публіцистичній літературі останніх років затвердився термін "пострадянський простір". Це не просто зручний і політично нейтральний термін для позначення території колишнього СРСР і всіх явищ та процесів, які тут відбуваються. Пострадянський простір — насамперед особлива соціальна і політична реальність, суперечлива цілісність котрої зумовлена і спільністю (часто багатовіковою) попереднього розвитку народів, що її становлять, і особливо спільністю радянського соціалістичного етапу їхньої історії. Радянського Союзу як єдиної держави більше немає. Однак становлення нових держав відбувається протягом років і навіть десятиріч. І доки триватиме цей процес, попри всі зміни, що сталися і ще стануться в його колишніх частинах, спільна історична спадщина, спільність соціально-економічних умов і проблем протягом досить тривалого часу залишатимуться факторами, які серйозно впливатимуть на всі явища і процеси у цій частині світу.

Становлення і розвиток усіх пострадянських нових незалежних держав, незважаючи на певні особливості кожної з них, мали спільні, характерні для всіх молодих держав, риси. Насамперед, це формування державних органів управління і владних структур, обрання парламенту, прийняття Конституції країни, визначення зовнішньої політики і входження до складу світового співтовариства, здійснення соціальних і економічних перетворень, запровадження власної валюти, створення національних збройних сил та ін.

Спочатку демократичні перетворення в більшості пострадянських країн мали широку масову підтримку. Це насамперед зумовлювалося економічною неспроможністю колишньої системи. Більшість населення очікувало від нових демократичних інститутів не стільки захисту громадянських свобод, скільки підвищення свого матеріального добробуту. Від приходу демократії чекали передусім соціальних і економічних перетворень, поліпшення рівня життя й умов зайнятості. Тобто, підтримуючи політичні зміни, люди радше керувалися матеріальними очікуваннями, ніж якоюсь первинною нормативною відданістю демократії [18, с.342-346].

Але сувора реальність існування в умовах перебудови економічної системи, яка супроводжувалася різким падінням життєвого рівня широких мас населення і збільшенням соціальної та матеріальної нестабільності його становища, викликало у пострадянських суспільствах глибоке розчарування. Переважна більшість населення пострадянських держав відрізняється пасивністю, що забезпечується посиленням контролю влади над засобами масової інформації та придушенням опозиції.

Для більшості населення пострадянського простору запанувала деструктивна свідомість і примітивні почуття. Люди не могли уявити своє сьогодення, а тим більше майбутнє як цілісну картину життєдіяльності. Світ в їхніх очах "розсипався і розпилився" у калейдоскопі кризи і хаосу. Втративши "керівництво й турботу партії і держави", люди певним чином "здичавіли": хто у грабунках, корупції та шахрайстві, а хто — у примітивному виживанні. Через деякий час більшість населення на пострадянському просторі вже не хотіла жодних реформ і мріяла про повернення до нещодавнього минулого. Понад три чверті не здатні були покладатися на власні сили, очікуючи допомоги від держави або будь-кого іншого. Адже радянська влада справді виховала "нову людину", яка не усвідомлювала, що свобода — це самостійність у повному розумінні цього слова. Варто брати до уваги значний прошарок людей середнього і похилого віку, котрі вже нездатні були "перебудовуватися", а також пенсіонерів, які покладалися тільки на державу [49, с. 214-216].

Однією з найбільш вражаючих подій кінця ХХ століття був розпад авторитарно-бюрократичних режимів в країнах посткомуністичного простору. З відстороненням від влади комуністичних партій в цих країнах розпочався процес реставрації капіталізму і, відповідно, політичних інститутів іншого спрямування. Пошуки глибинних причин цих подій тривають і досі.

Аналіз історичних подій кінця ХХ століття дає зрозуміти, що процеси демократизації в сучасному світі набувають певної динаміки і небаченого розмаху. Причому демократичні зміни відбуваються майже синхронно в абсолютно різних і важко порівнюваних між собою історичних, культурно-цивілізаційних, соціально-економічних і політичних середовищах. Особливо це відчутно у євразійському регіоні, тобто в країнах посткомуністичного і пострадянського простору. Але слід відмітити і інше – поза їхнього впливу залишаються країни, які традиційно відносяться до мусульманського світу і деякі держави з комуністичними режимами (Китай, В'єтнам). Процес демократичних перетворень в центральноєвропейських державах засвідчує їхні основні принципи як поступовість і поетапність. Опора в перетвореннях на ці принципи особливо актуальна для тих країн, які виникли на території колишнього СРСР, в якому практично не існувало багатопартійності, політичної опозиції, розподілу влади, демократичних інститутів та приватної власності [64, с. 163-169].

Саме через ці чинники та в силу інших факторів внутрішнього і зовнішнього розвитку не можна гарантовано заявити, що пострадянські країни в своїй трансформації напевно опиняться в демократичній державі. Адже поняття «трансформація» на відмінну від поняття «реформа» несе зовсім відмінне внутрішнє навантаження. Особливо це помітно в межах європейського дискурсу. Змістовне наповнення цих понять перебуває в «грі сенсу», що в них вкладається. Але, на відміну від країн Східної Європи, на Заході це не просто данина моді, необережність чи політична риторика посткомуністичної епохи.

Поняття «реформа» і «трансформація» слугують інструментом творення світу інших цінностей та іншого ритму життя. Водночас вони слугують критеріями готовності щодо інтеграції країн у європейські і євроатлантичні структури безпеки. Сутністю трансформації є зміна парадигми свідомості, світогляду та «духу» людини і суспільства, що як головні ланки ланцюга мають поступово змінити всі сфери буття і соціального устрою.

Таке методологічне посилання дає підставу стверджувати, що політичні системи суспільств країн пострадянського простору формуються під впливом двох різнорідних процесів: процесу реформ і процесу трансформації. Причому ці процеси несуть у собі діалектику боротьби старого і нового.

Через зміну парадигми розвитку і цілеспрямованого нав'язування їм з боку Заходу шкали цінностей ліберальної демократії як верховенство права, прав і свобод, демократії і ринкової економіки, вони зазнають глибинних суспільних трансформацій, зміст яких залишається поза розумінням більшості населення.

Поєднання цих різнорідних процесів надає політиці демократичних реформ «стадії нестійкого розвитку» і створює певний виклик стабільності. З іншого боку, кордони єдиної Європи окреслює країнознавчий чинник лібералізмів, який детермінований відмінностями цінностей і «духу»: Захід – це форпост західної цивілізації, де перемогла ліберальна демократія та «сучасні суспільства» з універсальною культурою споживання. Схід – це колиска православ'я і «традиційних суспільств», де перевагу було надано розвиткові духовно-культурної, а не матеріальної сфери життя. Існування в межах Європи іншої протилежності за духом впливає на формування і іншого підходу до формування політичної системи суспільства [18, с.354-361].

Авторитарні режими мають свою власну специфіку трансформацій, яка обумовлюється саме їх (режимів) особливостями. Мова йде не лише про політичну трансформацію, а й про зміни, які відбуваються крізь всю систему держави – економічну, культурну, політичну. Змінюється політична ідеологія, змінюється партійна система, змінюється ставлення до наявності опозиції. Цей процес охоплює усі сфери суспільного життя, зокрема трансформується й свідомість людей, яка деякою мірою починає орієнтуватися на різноманіття свобод у суспільстві.

Багато авторів акцентують свою увагу на трансформації політичних систем саме в пострадянських країн, використовуючи при цьому здобутки західних вчених. На цій базі, створюючи свої власні ідеї і теорії, дослідники пострадянського простору проводять аналіз факторів, які спричинили розпад СРСР та наслідки цього процесу, що відбулися внаслідок цього; можливі варіанти розвитку при використанні досвіду західних країн у різних сферах суспільно-політичних перетворень.

На сьогоднішній день і західні, і вітчизняні вчені схиляються до декількох можливих варіантів суспільних і державних трансформацій на пострадянському просторі. Зокрема, ці моделі достатньо докладно проаналізовані О. Романюком, який зводить їх до трьох основних типів: модель прямого переходу до демократії, модель двофазового переходу і модель зворотного зв'язку [74, с.35-49].

Суть моделі прямого переходу полягає у встановленні після падіння комуністичного (тоталітарного) режиму в країні режиму електоральної (процедурної) демократії і його поступове переростання в режим ліберальної демократії через механізми вільного підприємництва і вільного ринку та при постійному втручанні держави для підтримки нормальних умов їх функціонування на основі верховенства закону, інституціоналізації державної влади і фундації плюралістичної партійної системи.

Кульмінаційним моментом тут є ухвалення нової конституції, яка, до речі, залишається на базі старої, і лише доповнюється невеликими «штрихами». Практика показує велику залежність політичної структуризації від типу економічних відносин. До інститутів, які відіграють тут ключову роль, належать комерційні банки, урядові податкові служби, підприємства і організації, що займаються розподілом ресурсів. Колишній СРСР не мав таких правових норм і інститутів. В результаті – на початку перехідного процесу у них не існувало ні стабільної національної валюти, ні центрального банку, який регулював би економічні операції. Кожна з незалежних країн встановила митні бар'єри проти товарів, що ввозяться з недавно братських, республік.

Це призвело, насамперед, до виникнення браку товарів, продуктів і послуг населенню. Крім того, із-за нездатності держав збирати податки збільшився дефіцит бюджету, і водночас грошова маса. Об'єми виробництва, особливо виробництва на експорт, значно знизилися; зросло безробіття та багато інших негативних явищ. Так звана тактика «шокової терапії» боляче ударила по міському і сільському населенню: знизилася зарплата, скоротилася соціальна допомога, стали урізаними субсидії на живлення і транспорт, а заборона на страйки тільки збільшила стимул для соціальної непокори. Всі ці та інші чинники з'явилися переконливим свідоцтвом неможливості політичної трансформації без одночасної трансформації економічної, яка визначається трьома основними обставинами.

По-перше, денаціоналізація і приватизація засобів виробництва, економічна незалежність громадян від держави.

По-друге, створення і збільшення середнього класу як соціальної основи становлення демократичних процесів.

По-третє, формування конструктивних соціально-економічних інтересів, на базі яких виникають демократичні партії і створюються впливові політичні блоки [81, с.192-196].

З п'ятнадцяти республік колишнього СРСР на шлях саме цієї моделі встали лише три: Латвія, Литва, Естонія. Це країни, які опинились під владою в складі Радянського Союзу лише у 1939 році. По-перше, вони, на відмінну від інших пострадянських республік, мали досвід парламентаризму, досвід існування незалежних, суверенних держав та відносно демократичного режиму. Литва, Латвія, за визначенням, стали вільними країнами з консолідованими політичними режимами.

Вони вступили в НАТО – міжнародну організацію, яка висуваєть високі вимоги до своїх членів щодо дотримання ними громадянських прав і свобод, а також демократичності політичного устрою. Для них характерний незначний термін між легалізацією опозиції, партійного і ідеологічного плюралізму і проведенням вільних конкурентних виборів. Унаслідок включення електорального процесу в цих країнах сформувалися біполярні партійні системи, при існуванні яких уряд очолюють то право-, то лівоцентристські коаліції (поки що нестабільного типу). Комуністичні партії в них або трансформувалися в соціал-демократичні чи, взагалі відійшли від політичного життя. Урядові коаліції упроваджують ліберальні реформи спільно із заходами соціального захисту населення. У зовнішній політиці у них переважає західний вектор. Впливовим фактором є і те, що ці країни належать до західно-християнської групи. Звідси їх прагнення повернутися в русло ліберально-демократичних цінностей і побудувати представницьку демократію слід вважати природним і доцільним [18, с. 168-170].

Для країн пострадянського простору характерною є як двохфазова модель переходу до демократії, так і «зворотного розвитку».

Альтернативою двохфазової моделі є модель «зворотного розвитку», суть якої полягає в тому, що внаслідок певних обставин суспільство повертається до попереднього, авторитарного стану. В цьому випадку процес демократичної трансформації переривається, і суспільство не досягає нової якості.

За оцінкою багатьох політологів, однією з найважливіших і перших особливостей пострадянської трансформації є так звана дилема одночасності. Ця дилема вперше була описана в роботі К. Оффе. Суть її полягає в обґрунтуванні необхідності корінних змін не тільки у сфері політики. Повинні бути перетворені всі сторони функціонування суспільства.Тому перед пострадянськими урядами стояло і до теперішнього часу стоять завдання подолання інституційних, соціальних і психічних наслідків минулого [49, с.346-348].

Ще однією важливою особливістю посткомуністичної трансформації полягає в необхідності поступової зміни політичної еліти, яка ще перебуває при владі. Четверту особливість пострадянської системної трансформації можна охарактеризувати як «поставторитарний синдром». Будь-яка інша модель не може бути ефективною в умовах, коли державні і суспільні структури залишалися антидемократичними, централізованими і, як і раніше, ратували тільки за планову економіку, боячись будь-яких кардинальних змін і не маючи більш-менш чіткого уявлення про те, що ж чекає їх в умовах демократії і ринку.

Демократичний вектор трансформації пострадянських країн обумовлений трьома чинниками. Перший з них полягає в тому, що вільні демократичні суспільства на практиці довели свої переваги. Вони демонструють найбільш динамічні і стабільні темпи науково-технічного і соціального прогресу, зростання виробництва і благополуччя громадян; забезпечують вищий рівень продуктивності праці і соціального захисту населення; створюють умови для самореалізації і волевиявлення творчого потенціалу своїх громадян в різних сферах суспільного життя.

Другий чинник пов'язаний з тим, що більшість авторитарних політичних режимів повністю себе скомпрометували. Маючи можливість швидко вирішувати окремі завдання суспільного розвитку, вони опинилися не в змозі забезпечити послідовний соціальний розвиток. До того ж соціальна вартість, яку автократія платить за рішення окремих завдань, є надмірно високою у порівнянні з результатами. Тому в перехідних суспільствах, навіть в таких, де демократичні реформи просуваються повільно, але зберігаються, більшість населення не проявляє бажання повернутися до авторитарного стилю правління.

Третій чинник – в сучасних умовах розвиток перехідних суспільств великою мірою залежить від індустріально розвинених західних демократій. В період «холодної» війни західні демократії підтримували немало авторитарних режимів за умови їх антикомуністичних і антирадянських (у зовнішній політиці) дій. Розпад Радянського Союзу і комуністичного табору зняв таку мотивацію підтримки, проте західні демократії продовжують підсилювати свій вплив на уряди пострадянських країн з метою утримання їх у сфері інтересів країн-лідерів західної спільноти [74, с.35-49].

У західних наукових школах питання розвитку політичних систем суспільства переважно розглядається через декілька великих груп проблемних питань. Першу групу утворюють питання визначення, структури і функцій політичної системи, другу – питання типологізації політичних систем. Третя група проблем, яка стосується критеріального виміру політичної системи демократичного спрямування, виглядає дещо по-іншому. Вона скоріш призначена на «експорт» у країни пострадянського простору з метою залучення цих країн як країн «історії» до демократичної спільноти. Цю тенденцію ми спостерігаємо у зовнішньополітичному діалозі, які веде Захід із країнами пострадянського простору.

Отже, аналіз трансформації політичної системи в країнах пострадянського простору дозволив визначити низку особливостей у їхньому розвитку і становленні. Ними є: «дилема одночасності», яка передбачає необхідність корінних змін як у сфері політики, так і у інших сферах суспільного життя; необхідність формування «класу» середніх і дрібних власників та формування середнього класу, як рушійної сили демократичних процесів; поступовій зміні політичної еліти, яка ще перебуває при владі; збереження у суспільній думці «поставторитарного синдрому»; країнознавчі зразки демократії, які демонструють окремі країни пострадянського простору, є недемократичними або напівдемократичними режимами в силу того, що влада в цих країнах є «приватним володінням» політичних і фінансово-економічних груп, які сповідують чисту ринкову економіку часів раннього капіталізму та використовують державу і її інститути для власного збагачення і безпеки.