Розділ 2 розвиток демократичного типу політичної культури в країнах членах нато

1. Демократичний режим як чинник розвитку країн-членів нато

Демократію важко або й неможливо знайти десь у взірцевому вигляді. Як і кожна інституція, збережена людьми, демократія несе на собі відбиток людської обмеженості й недосконалості, непослідовності й недалекоглядності. Треба визнати, що феномен демократії має всепроникний, планетарний характер. ЇЇ елементи зберігалися й жевріли за умов найжорстокіших тираній і деспотій. Адже кожна влада, хоч би якою антидемократичною вона була, потребувала живлення і «виправдання» демократичними формами. І хоч це могло бути лиш уподібненням, свого роду пародією на демократію, можна констатувати, що не існує життєспроможної й усталеної політичної влади, яка б відверто нехтувала народом, його здатністю і потребою у самокеруванні.

Як і будь-яка інша форма, сучасна ліберальна демократія не є повним втіленням демократичних ідеалів, а лише деяким наближенням до них. Вона містить суперечності, слабкі місця та вади. Їй, зокрема, властива суперечність між представництвом та конкуренцією різних інтересів і необхідністю прийняття єдиних компетентних рішень. Ліберальна демократія не забезпечує активної повсякчасної участі громадян у державному управлінні, іноді вона породжує тенденцію до тривалого відчуження народу від влади. Ліберальна демократія не сприяє вирівнюванню становища громадян, а інколи й поглиблює нерівність. Проте вона здатна, за умови доброго функціонування її інститутів, забезпечити відповідальність еліти перед народом, досягнення компромісів у процесі узгодження суперечливих інтересів, а також, що не менш важливо, ефективне управління на основі закону [23, с.76-83].

Сучасна демократія немислима без особистої свободи громадян, запорукою якої є, згідно з теорією лібералізму, приватна власність і ринкові відносини. Разом вони становлять систему вільного підприємництва, будь-який відступ від якої, на думку Ф. Гаєка, призводить до рабства. Справді, історія не дає прикладів виникнення демократичних режимів без приватної власності й ринкових відносин. Проте кореляція між власністю, ринком і формою здійснення держдержавної влади і управління не є простою та однозначною. Нині демократія перетворилася на політичну форму, яка найбільш відповідає природі людини й нормальному станові суспільства.

Демократія стала однією із докорінних ознак сучасної цивілізації, а її поширення є одним із провідних векторів світового розвитку. Демократія не належить до систем, які функціонують «автоматично», самі собою. Жива сила й енергія демократичного способу життя мусить бути репрезентована громадянами. Саме в їхній гідності і взаємовідносинах втілюються усі цінності й чесноти демократії [29,с. 169-176].

Демократія в її живому втіленні в десятках країн сучасного світу, з їхнім розмаїтим соціальним та культурним контекстом істотно відрізняється (і завжди відрізнялася) від того, що можна було б назвати ідеалом демократії. Проте є низка її корінних рис та принципів, за відсутності яких державний лад не може вважатися демократичним: участь народу у створенні органів влади та в контролі за ними; більша або менша залученість громадян до прийняття політичних рішень; громадянство і громадянськість, конституціоналізм, особиста свобода, людська гідність, моральна автономія особи, приватність і невтручання в особисте життя, компетентність і відповідальність, вільні засоби масової інформації, соціальний порядок та інші.

Для розвитку демократії необхідна сукупність передумов:

• об’єктивних і суб’єктивних;

• економічних;

• соціальних;

• культурних.

Найважливішими з них є: наявність приватної власності на засоби виробництва і ринкових економічних відносин; розвиненість громадянського суспільства — системи автономних соціальних інститутів, за допомогою яких громадяни задовольняють власні потреби і захищають свої інтереси; соціальний капітал і громадянська політична культура; наявність відносно усталених норм моралі й законності; певний тип національного характеру й менталітету.

Порівняльний аналіз процесів демократизації в сучасному світі засвідчує, що значно легше стати на шлях демократичного розвитку, ніж досягнути успіху в ньому. Та поки що не виявлено якоїсь «формули демократії», за допомогою якої можна було б визначити «ступінь готовності» тієї чи іншої країни до вкорінення демократичного ладу[36, с.48-55].

Країни не однаково володіють чинниками та спонуками, які сприяють розбудові демократичних засад суспільства, але зачатки демократичного устрою можна знайти в історичних формах життя практично кожного народу.

За підрахунками визначного теоретика сучасної демократії А. Лійпхарта, 1980 р. у світі налічувалася 21 стабільна демократія, а саме: Австралія, Австрія, Бельгія, Канада, Данія, Фінляндія, Франція, ФРН, Ірландія, Ісландія, Ізраїль, Італія, Японія, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Швеція, Швейцарія, США, Велика Британія. Це ті країни, де ліберальна представницька демократія проіснувала неперервно 50 і більше років (з кінця Другої світової війни). Майже всі вище перелічені країни є країнами-членами НАТО.

Спільною тенденцією розвитку європейських країн у 90-і рр. ХХ ст. — на поч ХХІ ст. стало послаблення і вирівнювання політичної ваги президентів. Вирівнювання їхніх повноважень відбувається на конституційному рівні, коли позиції президентів, як глав держав, мають тенденцію до послаблення. Одночасно здатність глав держав вирішально впливати на політичну ситуацію у випадках кризових ситуацій зберігається і засновується не лише на нормах права, а й на потребах ситуації, традиціях.

Одночасно з тенденцією зростання ролі глав урядів, відбувається і посилення значення урядів у політичному житті власних країн. У системі урядів, властивих країнам Західної Європи, можна виділити чотири типи — однопартійні та коаліційні уряди більшості і меншості. Уряди меншості є традиційними різновидами урядів європейських країн. Країнам Західної Європи властива також сильна позиція парламентів у національному політичному житті та зростання ролі парламентських комісій.

З середини 90-их років ХХ ст. простежується тенденція до зменшення відмінностей між національними партійними системами країн Західної Європи за показником ефективної кількості політичних партій; збільшилась кількість держав, де виборці надають великим (понад 15,0 %) партіям переважаючу підтримку; малі партії здебільшого пов’язані з новими суспільними викликами та суспільними групами, стабілізували підтримку виборців, яка допомагає їм закріпитися на політичній сцені власних країн [52, с.127-128].

Відходять у минуле двопартійні та дво- і півпартійні системи, домінуючим типом партійної системи для держав Західної Європи сьогодні стала багатопартійна система з обмеженим плюралізмом. Домінуючим напрямом для всіх партійних систем європейських країн є посилення центризму, рух лівих і правих у минулому політичних партій до центру.

У середовищі лівих партій країн Європи в останні десятиліття відбулися суттєві зміни. Якщо після Другої світової війни ці партії були представлені комуністичними та соціал-демократичними партіями за умови, що в південних країнах Європи домінували комуністичні партії, а в північних — соціалдемократичні, то наприкінці ХХ ст. домінуючими в усіх країнах стали соціал-демократичні партії. Натомість другою за силою впливу серед лівих партій стали — зелені.

В програмно-ідейному плані соціал-демократичні партії мають тенденцію до переміщення в центр, перетворюючись на лівоцентристські. Для консервативних партій у програмно-ідейному плані власиве широке залучення засад лібералізму. Внаслідок цього родину консервативних партій можемо умовно поділити на дві групи, які між собою відрізняються за кількісними параметрами та за місцем у політичному спектрі.

Правий спектр європейської політичної сцени сьогодні займають крайні праві партії. До головних їхніх характеристик належить антиіммігрантський та популістичний характер. Серед чинників, що призвели до появи цієї групи партій, варто зазначити симетричність відповіді на появу та діяльність партій «зелених», відповідно постматеріалістичні проблеми та виклики. Внаслідок поширення державного фінансування та тривалої належності обмеженої кількості політичних партій країн Західної Європи до формату урядової партії відбувається формування системи спільних інтересів політичних партій і держави, що сприяє перетворенню партій із з’єднувальної ланки між суспільством і державою у державно-суспільний інститут.

Простежується тенденція зростання частки свідомої участі громадян у політичному житті, коли підставою участі перестає бути групова належність. Одночасно посилюється тенденція використання інституту референдуму та народної ініціативи в політичному житті. Важливим інструментом захисту прав громадян впливати на владу і політичне життя власних країн став інститут омбудсмена [58, с.11-15].

Демократичний режим ще називають правовою державою. Правова держава — це суверенна політико-територіальна організація публічної влади, яка ґрунтується на принципах верховенства права, дотримання закону, поважання особистості й недоторканності її прав, свобод та законних інтересів. Вона є необхідною умовою і найважливішою засадою вільного існування людей у демократичному суспільстві.

Сам термін «правова держава» вперше було вжито у першій половині XIX ст. у працях німецьких правознавців (К. Велькер, Р. фон Моль та інші). Сама ж ідея панування закону в житті суспільства, держави має давні традиції. Ще Платон писав, що він бачить близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під владою натовпу. Подібну думку висловлював і Аристотель: там, де відсутня влада закону, зазначав він, немає сенсу говорити про будь-яку форму державного устрою. Адже в такому суспільстві панують або хаос і анархія, або свавілля володаря-деспота. Сама концепція правової держави загалом була сформована в XVIІ-ХIX ст. в працях Дж. Локка, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, І. К анта, Т. Джеферсона та ін. [52,с. 129].

На сьогоднішній день більшість держав світу у своїх концепціях проголошують себе «правовими».

Головні ознаки правової держави:

- наявність розвинутого громадянського суспільства. Існування правової держави неможливе без громадянського суспільства, як і навпаки.

- верховенство права, поширення вимог і норм конституції та законів на діяльність усіх громадських і політичних інституцій.

- правова рівність усіх громадян, пріоритет прав людини над законами держави.

- поділ державної влади на законодавчу, виконавчу й судову, стримування й урівноваження ними одна одної.

- розв’язання питань і прийняття загальних рішень за ознакою більшості, але з урахуванням прав меншості.

- визначальна роль суду у розв’язанні всіх спірних питань, підконтрольність йому всіх громадян та інституцій; можливість оскарження в судовому порядку неправомірних дій держави; юридична взаємовідповідальність держави і особистості.

- легальна діяльність не лише правлячих, а й опозиційних партій, об’єднань, рухів.

- вседоступність суспільно значимої інформації, незалежність ЗМІ.

Перехід до створення демократичної держави — досить складний і тривалий цивілізаційний процес. Його початки можна помітити ще в часи полісної демократії та республіканського правління у стародавньому Римі. Більш зрілі прояви та ознаки, що характеризують цей процес пов’язують з такими інституціями, як: виборність органів влади; конкуренцією у боротьбі за владу; багатопартійністю; поділом влади, яким започатковується система стримувань і противаг; функціонуванням самоврядних структур громадянського суспільства; незалежністю судової влади та засобів масової інформації. Однак, як показує практика, це лише необхідні, але недостатні передумови створення такої держави [63, с. 124-128].

Наступним етапом виступає конституційна реформа, якою проголошується принцип верховенства права і, у відповідності з якою здійснюється процес реформування системи влади на засадах взаємного контролю її гілок. На цьому етапі особливого значення набуває утворення незалежного судочинства, існування незалежних ЗМІ.

Принципово важливим моментом правової держави як політичного інституту демократії є деконцентрація владних повноважень, авторитет різних її ланок і сфер діяльності, визначених законом, що є способом реалізації права суб’єкта на будь-яку санкціоновану форму діяльності. Якщо за умов авторитарного чи тоталітарного режимів правління, влада зосереджується в одних руках і фактично є способом реалізації інтересів закритої корпорації, то демократичний стиль правління, обмежений правовим законом, прагне до розосередження влади, виходячи з балансу інтересів суспільства як цілого та його суб’єктів. Відтак, на зміну владної монополії і централізації влади приходить конкуренція за владу різних політичних суб’єктів, а сама влада стає ознакою збалансованості суспільно-політичних інтересів.

Усі нинішні члени НАТО, за винятком Туреччини, є демократичними країнами у традиційному європейському розумінні демократії. Це розуміння передбачає верховенство права, виборність основних владних органів, підзвітність влади виборцям, систему стримувань і противаг між окремими гілками влади, повагу до прав меншин, повагу до прав людини, рівність громадян перед законом тощо [95, с.89-91].

Туреччина становить певний виняток із правила. У цій країні європейські інституції (зокрема, ЄС та Рада Європи) подекуди фіксують порушення етнічних прав курдської меншини, деяких громадянських прав, зокрема права на свободу політичної діяльності. Крім курдів, це стосується й деяких представників релігійних ісламістських партій, діяльність яких обмежена світським режимом Туреччини. Рада Європи в 1980 р. навіть виключила Туреччину зі свого складу — після того, як у цій країні було зупинено дію Конституції. Крім того, армія в Туреччині зберігає значний політичний вплив, тоді як на Заході переважає демократична практика цивільного контролю над збройними силами.

Кілька разів від часу вступу Туреччини до НАТО військові впливали на відставку урядів, зокрема, в результаті перевороту 1960 року, призначення військового правління 1978 року, а також відставки уряду ісламістської Партії процвітання 2001 року. Призначення нових урядів зазвичай відбувається за погодженням із військовою верхівкою країни. Такий стан речей є політичною традицією Туреччини. Конституція 1961 року навіть надавала військовим особливого статусу в державі, що уможливлювало запровадження військового або надзвичайного стану, створення тимчасових військових органів влади поряд із цивільними тощо.

Загалом у НАТО упродовж його існування були три члени, у яких були проблеми з дотриманням демократичних принципів, проголошених НАТО. Крім Туреччини, це стосується також Греції періоду правління диктатури «чорних полковників» (з 1967 по 1974 рік) та Португалії.

У Греції режим полковників Г. Пападопулоса, С. Макарезоса і Н. Паттакоса порушував права людини, і в час правління цього режиму Греція змушена була вийти з Ради Європи, не чекаючи позбавлення членства.

У Португалії з 1932 і по 1974 р. існував авторитарний режим, заснований Антоніу ді Олівейра (Салазаром), який характеризувався порушенням політичних прав громадян. Остаточно демократичний режим у Португалії було встановлено 1976 р.

Причина винятків, як то присутність в Альянсі Туреччини, та, на певних історичних етапах, — Греції і Португалії, полягає в тому, що в часи «холодної війни» для НАТО питання геополітичної доцільності могли переважати значення дотримання спільних цінностей.

НАТО — насамперед структура, відповідальна за міжнародну безпеку. Тому такі питання, як демократія і права людини відсувалися на задній план у разі першочерговості стратегічних інтересів безпеки. Туреччина, як і Греція, в часи «холодної війни» мали унікальну значущість для НАТО в сенсі свого геополітичного розташування (контроль над виходом з Чорного моря в Середземне). Туреччина до сьогодні зберігає свою важливість для країн Заходу, в сенсі антитерористичної боротьби, що розпочата в Азії після подій 11 вересня 2001 р. Членство Туреччини в західних інституціях, зокрема в НАТО, розглядається державами-членами як спосіб допомогти збереженню світського режиму в Туреччині та запобігти приходу до влади в цій країні ісламістських сил [75, с.19-21 ].

Водночас усі три країни НАТО, які в різні часи не були цілком демократичними, насправді були значно ліберальнішими, ніж режими СРСР та держав-членів Варшавського договору. Громадянські свободи в цих країнах НАТО були забезпечені значно краще, ніж у країнах Варшавського договору. Це стосується, зокрема, права на життя, яке порушувалося в СРСР та країнах Варшавського договору неспівмірно масовіше.

Опосередковано на політичну ситуацію в країнах НАТО впливає й те, що країни НАТО є державами з ринковими економіками. Як відомо, панування ринкової економіки сприяє демократії та формуванню її економічного базису — середнього класу.

Отже, демократичний режим дозволяє всім суспільним групам артикулювати та гармонійно узгоджувати свої інтереси та потреби; демократії притаманні найкращі адаптивні властивості щодо пристосування до мінливого середовища, чому сприяє цілий ряд її принципів: плюралізм, демократична співучасть, опозиція, періодична виборність влади. Плюралізм забезпечує багатоманітність соціальних альтернатив і тим самим розширює діапазон політичного вибору і вірогідність віднайдення оптимального варіанта розвитку. Демократичність країн членів НАТО дозволяє враховувати при прийнятті політичних рішень різноманітні погляди, позиції різних суб'єктів політики. Опозиція сприяє всебічному аналізу, а головне вчасній критиці проектів політичних рішень.

Періодична конкурентна виборність влади забезпечує своєчасне виправлення помилок, гнучке корегування політичного курсу. Гарантувати і забезпечувати права і свободи людини і громадянина, захищати громадян від свавілля з боку держави, суспільства може лише демократична форма правління, вона стимулює соціальну емансипацію особистості, повагу до її гідності. Демократія потрібна не тільки окремим громадянам, а й самому суспільству. В умовах послаблення харизматичної та традиційної легітимації, влада, щоб бути ефективною, потребує визнання її народом, що найкращим чином забезпечується через демократичні процедури.