Державний вищий навчальний заклад

«Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»

Інститут історії, політології і міжнародних відносин

Кафедра політології

МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА

на тему: «Демократичний тип політичної культури як фактор інтеграції країн-членів НАТО»

Виконала: студентка І курсу, групи ПМ(з)

напряму підготовки (спеціальності)

8.030104 – Політологія

Кочерган Н.М.

Керівник Дзвінчук Д.І.

Рецензент

Івано-Франківськ – 2014 р.

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ1.СТАНОВЛЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ У ДЕМОКРАТИЧНОМУ СУСПІЛЬСТВІ…………………………….8

1.1.Політична культура як соціальний феномен……………………..…8

1.2. Демократія у політичному житті суспільства……………………..19

РОЗДІЛ2.РОЗВИТОК ДЕМОКРАТИЧНОГО ТИПУ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ В КРАЇНАХ-ЧЛЕНАХ НАТО………………….…..35

2.1.Демократичний режим як чинник розвитку країн-членів НАТО….35

2.2. Теперішні ризики демократії у країнах членах НАТО…………..45

РОЗДІЛ3.СТАНОВЛЕННЯ ДЕМОКРАТИЧНОГО ТИПУ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ В КРАЇНАХ-ЧЛЕНАХ НАТО:УРОКИ І ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ……………………………………………………………55

3.1. Еволюція реформування та переходу політичного режиму з авторитаризму до демократії в країнах пострадянського простору…………………………………………………………….55

3.2. Демократичні процеси країн-членів НАТО як модель для України……………………………………………………………...64

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………….78

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………83

ВСТУП

Актуальність теми магістерської роботи. Дослідження демократичного типу політичної культури є давно назрілим і актуальним науковим завданням. Демократичний рівень розвитку будь-якої країни визначається можливістю її громадян вільно брати участь у суспільно-політичному житті держави, впливати на внутрішню та зовнішню державну політику, законотворення, участь громадян у процесах державного будівництва та в інших сферах суспільної та державної діяльності. Розвиток демократії та реальна участь громадян у вирішенні питань місцевого значення є однією з найважливіших умов побудови громадянського суспільства. Демократія цілком справедливо вважається ефективним компромісом між економічно пануючими шарами суспільства і всім іншим населенням, своєрідною формою соціально-політичного консенсусу, який стосується керівництва суспільно-історичними процесами. Демократичний устрій суспільства давно і переконливо довів здатність забезпечити динамічний розвиток економіки, культури, науки, став важливою гарантією соціальної справедливості і неухильного підвищення добробуту людей.

В різних державах процес демократизації є специфічним, але політична наука на основі порівняльного аналізу з′ясувала цілий ряд економічних, соціальних, культурних, релігійних та зовнішньополітичних факторів, що роблять можливим перехід до демократії, і від яких залежить її стабільність.  Одним із таких факторів, який може безпосередньо сприяти або перешкоджати демократичному політичному розвитку, виступає політична культура. Без її  ґрунтовного аналізу неможливе пізнання політичного життя будь-якого суспільства. Вивчення цього важливого феномену дозволяє     глибше зрозуміти сутність політичної системи, визначити її характер, специфічні особливості та дослідити шляхи розвитку. Деякі дослідники називають   політичну культуру матрицею політичного процесу, тому що вона пронизує  діяльність усіх  структур політичної системи, виступає системоутворюючим елементом політичної сфери, від політичної культури безпосередньо  залежить стабільність політичних режимів. Політична культура є засобом організації, показником ступеня розвитку політичного життя суспільства, а також фактором формування масової політичної свідомості, політичної соціалізації людини.

Проблема політичної культури – важлива частина демократизації будь-якого суспільства. Зростання ролі політичної культури – загальна закономірність розвитку сучасної цивілізації. Воно особливо помітне на зламі тисячоліть, коли людство перебуває у стані суперечливих пошуків нової стратегії цивілізаційного розвитку, нових світоглядних і соціокультурних парадигм. Саме категорія політичної політичної культури найближче підводить нас до розуміння атмосфери політичного життя багатьох країн.

Зміни, які відбулися і відбуваються на планеті у останні десятиліття і які змінили вигляд всієї світової системи міжнародних відносин, підштовхують людство шукати шляхи створення нової ефективної системи безпеки і співробітництва. Саме тому, нові виклики і загрози безпеці вимагають близького міжнародного співробітництва й прийняття сумісних державних рішень та дій, тому що відповіді на виклики та загрози, які виникли, можуть досягнути ефективного результату лише шляхом об'єднаних зусиль.

Головним чинником європейської безпеки став Північноатлантичний альянс - найважливіша військово-політична організація сучасності, яка розвивалася з урахуванням трансформацій європейського простору безпеки. Розширення поля безпеки під егідою НАТО стає все більше реальним та очевидним і воно повинно охопити майже всі країни Європи.

Об’єктом дослідження виступає демократичний тип політичної культури та країни-члени НАТО як союз демократичних держав, який захищає демократичні цінності та підтримує демократичні режими.

Предметом дослідження є вивчення політичної культури у демократичному суспільстві країн-членів НАТО та досвід і перспективи приєднання до нього України.

Мета і завдання дослідження. Метою магістерської роботи є висвітлення ролі демократичної політичної культури в країнах-членах НАТО та їх уроки для України. Для досягнення поставленої мети визначені такі завдання:

• висвітлити значення політичної культури для демократичного суспільства;

• розкрити зміст демократизму в країнах-членах НАТО;

• узагальнити аспекти діяльності країн-членів НАТО з метою досвіду для України.

Стан теоретичної розробки проблеми. Наукова розробка цієї теми є досить обширна. Є безліч наукових статей у різних журналах та газетах. Видано нові довідники, які розроблені у Брюсселі, перекладені і адаптовані до України. В Україні є центри співпраці України і НАТО які видають безліч матеріалів про співпрацю України та НАТО. Використано також деякі нормативно-правові документи. Використано дані неурядових організацій, наприклад Центру Разумкова «Україна-НАТО: в майбутнє в руках минулого». З часів появи досліджень Г.Алмонда та його школи феномен політичної культури привертав увагу американських та європейських науковців, серед яких можна виділити праці Д.Дівайна, Л.Дітмера, С.Ліпсета, Л.Пая, У.Розенбаума, Р.Роуза, які відзначаються плюралізмом думок при розкритті зазначеного феномена.

Сучасний аналіз політичної культури та її сутності можна прослідкувати в працях Амелина М., Арнольдова А., Блінова М., Ожегова М., Шерегі Ф., Демідова А., Міграняна А., колективних працях. Дослідженню співвідношення культури і політики та духовних засад політичної культури присвячені праці Баталова Є., Владікової Ю., Гаджиєва К., Гозмана Л., Давидовича В., Жданова Ю., Ірхіна Ю., Решетнікова В., Шестопал О., Чередниченка А. В українській політології різні аспекти питання політичної культури досліджуються в працях Андрущенка В., Бабкіна В., Бабкіної О., Бебика В., Гайворонюка Н., Горбатенка В., Кре­меня В., Кресіної І., Лісового В., Лузана О., Миговича І., Михальченка М., Нагорної О., Потульницького В., Ребкала В., Римаренка Ю., Рудича Ф., Рябова С., Табачковського В., Шульги М. та інших. Молодіжний аспект політичної культури розглядається в працях Бебика В., Боровика В., Головатого М., Драговця В., Капіцина В., Красова Є., Комарова Є., Корнієвського О., Ребкала В., Рябіка В., Шереги Ф., Щегорцова В., Якушика В. та ін. Зазначена проблема висвітлюється в збірниках доповідей науково-практичних конференцій та досліджується в деяких кандидатських дисертаціях.

Методологічна основа дослідження. При вирішені поставлених у дослідженні завдань використовувалися принципи науково-історичного дослідження, а саме: принципи історизму, наукової об’єктивності і всебічності. Застосування принципу наукової об’єктивності полягає у вивченні основних документів Північноатлантичного Альянсу взагалі і зокрема документів щодо створення, формування та розвитку Стратегічної Концепції НАТО, неупередженому підборі та аналізі фактів без виділення одних та ігнорування інших. Принцип історизму дозволяє досліджувати НАТО в процесі її виникнення і розвитку, в зв’язку з конкретними умовами, дозволяє виявити особливі риси, властиві стратегії НАТО в досліджуваний період діяльності союзу. Застосування цих принципів потребує звернення до загальнонаукових: логічний, індукції, аналізу, синтезу; та спеціально-історичних: порівняльно-історичний, хронології, періодизації методів.

 В основі цивілізаційного підходу розглядається людська особистість, її свобода, можливість її реалізації та саморозвиток, а засобами досягнення зазначених цінностей виступають демократія, правова держава, громадянське суспільство, демократична політична культура. Це дозволяє виділити та і на цій підставі розробляти проблеми історії та теорії соціально-політичних феноменів, а також розвивати такі політичні категорії як усвідомленість вибору, демократичні цінності, правова держава і громадянське суспільство.

Наукова новизна роботи полягає в комплексному узагальнені концептуально-правових та практичних аспектів внеску Північноатлантичного альянсу як військово-політичної організації у загальні зусилля, спрямовані на створення надійних механізмів гарантування міжнародного миру і безпеки. Комплексно досліджено досвід країн Центрально-Східної Європи, яке доводить, що членство України в НАТО матиме глибоке цивілізаційне значення для нашої країни, адже входження до Альянсу означає для нас приєднання до націй, що мають спільні демократичні цінності, які цілком поділяє український народ.

Практичне і теоретичне значення магістерської роботи. Висновки узагальнюють історичний досвід інтеграції країн Європи у загально-континентальну систему безпеки. Матеріали можуть бути використані у подальшій науковій розробці як безпосередньо історії НАТО, політичній науці, так і для визначення стосунків України з Північноатлантичним Альянсом, стосовно подальшого співробітництва України з Радою Євроатлантичного Партнерства, миротворчої діяльності нашої країни, формуванні  зовнішньополітичного курсу України.

Апробація результатів у підготовці до написання магістерської роботи знайшла відображення в опублікованій науковій статті: «Особливос­ті трансформа­ції політичної­ культури України» на міжнародній науково-практичній конференції «Етнополітичні трансформації України в контексті інтеграційних процесів Центрально-Східної Європи» (22-23 травня 2014 року в місті Івано-Франківськ).

Структура магістерської роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, поділених на шість підрозділів, висновків, списку використаної літератури 97 найменування. Загальна кількість сторінок—91.

Розділ 1 становлення політичної культури у демократичному суспільстві

1. Політична культура як соціальний феномен

Розвиток будь-якого суспільства, людини проходить під визначальним впливом культури. Поза досягненнями культури поведінка і діяльність людини, соціальних спільнот утрачають спрямованість розвитку, сенс існування. В культурі дістають відображення спосіб людського буття, набутий досвід, традиції, цінності та механізм їх реалізації.

Як частина культурної системи суспільства, політична культура вбирає в себе лише ті культурні елементи, які діють в політичному процесі. Вона детермінує політичну поведінку суспільства, форми участі громадян у політичному житті, функціонування та розвиток політичних інститутів.

Політична культура (від латинського cultura, вирощування, виховання, освіта, розвиток) належить до числа феноменів, які вже досить тривалий час знаходяться в центрі уваги філософів, істориків, політологів та інших суспільствознавців. Політична культура як соціальне явище виникла раніше, ніж оформилося саме поняття, — з формуванням перших у світі державних утворень у ІV-ІІІ тисячолітті до н.е. Певні елементи політичної культури вивчалися Платоном, Аристотелем ще в часи античної епохи. [53, c.45].

В новий час увагу проблемам, пов’язаним з політичною культурою, приділяли Н.Макіавеллі, Ш.Монтеск’є. В ХІХ столітті політична культура знайшла своє важливе місце у дослідженнях багатьох вчених, які розробляли поняття „національний характер”.

Категорія „політична культура” уперше в більш-менш цілісному вигляді розглядалася в працях німецького історика та політичного філософа Й.-Г. Гердера. Значну увагу проблемам, що належать до сфери політичної культури приділяли А.Токвіль, К.Мангейм та інші. Помітний вплив на становлення поняття політичної культури мала систематизація К.Марксом чинників політичного розвитку суспільства. Великий внесок у розвиток концепції політичної культури зробив М.Вебер, який по суті справи сформулював її теоретичну предтечу – концепцію „суб’єктивно мотивованої соціальної дії” та привернув увагу до вивчення цінностей як каталізаторів соціальних змін. Значна увага проблемам  політичної культури приділялася в працях М.Грушевського, В.Липинського, М.Бердяєва.

Інтерес до феномена політичної культури корениться не тільки в теоретичних пошуках. Однією з причин посиленого інтересу до політичної культури стали власне безпрецедентні політичні проблеми, що виникали протягом усього ХХ сторіччя.

Зазвичай виділяють три періоди найбільшого інтересу до даного явища. По-перше, 20–30-ті роки, коли провідною стала тема досягнення соціальної стабільності; по-друге, це 60-ті роки, що поставили на порядок денний реформу політичної системи відповідно до соціальної перебудови, і, по-третє, це кінець 80-х – початок 90-х років – розпад СРСР і трансформаційні процеси у Східній і Центральній Європі [ 14, с.161-168] .

Перший етап розвитку концепції політичної культури пов'язаний з пошуком шляхів запобігання соціальним кризам і досягнення стабільності і безконфліктного розвитку. Дослідження політичних систем не давало потрібних результатів, і тоді вчені звернулися до дослідження психологічних і соціологічних аспектів політичної поведінки. Одним із перших цей шлях обрав американський учений Ч.Меріам. У 1928-1938 рр. він провів серію порівняльних досліджень політичної культури і соціалізації в різних країнах.

Друга хвиля інтересу до політичної культури була викликана ростом демократичних настроїв у країнах третього світу в 50-60-ті роки двадцятого сторіччя. Питання тоді стояло приблизно так : що необхідно зробити, щоб закріпити процеси модернізації і створити ґрунт для стійких демократичних політичних процесів?

З середини 80-х років пильна увага вчених приділяється процесам демократизації в країнах Східної Європи і особливо в країнах колишнього Радянського Союзу. Невдачі реформ, чимало з яких були запозичені в розвинутих країнах Заходу, дозволили припустити, що однакові політичні інститути дають різні результати в умовах різних культур з їх унікальними наборами цінностей і установок [9, c.69-83].

Необхідно зазначити, що інтерес до процесів соціальних змін у розвинутих країнах Заходу також спонукає звернутися до проблематики політичної культури, тому що і там відбуваються важливі процеси, що не вкладаються в рамки інституціонального пояснення, і з'являються нові форми політики, що вимагає повторного визначення природи демократії і громадянської культури в індустріально розвинутих країнах.

Розгорнуті  концепції політичної культури виникають у другій половині ХХ століття завдяки розробкам відомих політологів К. Фон Бойме, У.Розенбаума, Д. Каванаха, Д.Елазара та інших. Перевагою власне концепції політичної культури є її інтегративий характер. Вона охопила низку явищ політичного життя, які розглядалися ізольовано-історично: детерміновані цінності та норми, психологія нації і т.ін. Концепції політичної свідомості не змогли інтегрувати ці явища. Зазначимо ще одну важливу особливість концепції – вона дозволяє зрозуміти специфіку національного політичного життя через аналіз традицій, історичного досвіду народу, своєрідної системи цінностей [54, с.25-41]. 

 Особливо слід виокремити американського вченого Г.Алмонда, який створив оригінальну концепцію політичної культури, яка до теперішнього дня встигла стати класичною. В розробці цієї концепції брали участь співробітники, очолюваного Г.Алмондом Комітету з порівняльної політики при Дослідницькій раді з соціальних наук С.Верба, Л.Пай та Дж.Пауел.

Тож, важливою обставиною, що безпосередньо вплинула на значну активізацію досліджень феномену політичної культури стало формування після  Другої світової  війни компаративістського напрямку в політичній науці, в рамках якого вчені сконцентрували свою увагу на вивчені різних факторів політичних систем. Основними працями, де містяться  концептуальні   підходи   щодо   вивчення   феномену  політичної  культури  є:   роботи Г. Алмонда і С.Верби "Громадянська культура", "Порівняльні політичні системи", в яких викладається їх концепція, що спирається на загальну теорію дії Т.Парсонса, яка була розроблена ним в праці "Структура соціальної дії".

В ході своїх досліджень політологи-компаративісти наштовхнулися на одне вельми складне питання, яке було обумовлене практичним досвідом багатьох країн : „Чому ідентичні політичні системи та їхні базові інституції в різних країнах працюють по-різному, а деякі з них не працюють взагалі?” Наприклад, політична система Сполучених Штатів Америки, яку намагалися привнести в деякі азійські країни, виявилася там абсолютно недієздатною, хоча власне у США довела свою ефективність протягом століть існування американської демократії. Невдалими виявилися спроби привнесення інститутів західної демократії в країни Африки та Латинської Америки. Відповідь-висновок, який був зроблений майже усіма дослідниками, що працювали над означеною проблемою, полягав у тому, що головним детермінуючим фактором в цьому контексті є політична культура [ 65, с. 362-370].

Саме політична культура у кінцевому підсумку й визначає успіх або провал  запозичень ззовні : якщо ці запозичення привнесені на більш-менш сприятливий політико-культурний грунт (тобто в своїй  основі відповідають особливостям національної політичної культури конкретної країни), то вони мають шанс прижитися  в цій країні. У протилежному випадку, якщо ці запозичення є „інорідним тілом”, то вони ніколи не будуть ефективно працювати в цій країні. Політичні системи та інституції функціонують належним чином лише тоді, коли впроваджені в адекватний ним культурний контекст, суб’єкти, що діють в даних системах, мають відповідні характеристики.

Пояснювальні можливості поняття „політична культура” та його плодотворність призводять до того, що з часів появи досліджень Г.Алмонда та його школи феномен політичної культури привертав увагу американських та європейських науковців, серед яких можна виділити праці Д.Дівайна, Л.Дітмера, С.Ліпсета, І.Розенбаума, Р.Роуза, які відзначаються плюралізмом думок при розкритті зазначеного феномена [1, 342-356].

Розповсюджена інтерпретація поняття „культура”, у тому числі й „політична культура”, яка складає його основну  частину, полягає в наступному: „ у людей в процесі навчання та накопичення ними власного досвіду формуються більш-менш сталі, типові для певної спільноти „зразки” орієнтацій по відношенню до політичної системи, її інституцій, інших учасників політичного процесу, а також по відношенню до самого себе.” На думку відомого американського політолога Л. Пайя, „ці орієнтації, які задають порядок та надають значення політичному процесу та управляють поведінкою в політичній системі, і є політичною культурою” .

Політична культура – частина загальної культури, яка формується і виявляється в процесі політичного життя; історично і соціально зумовлений продукт політичної життєдіяльності людей, їх політичної творчості, який відбиває процес опанування суспільством, націями, класами, іншими соціальними спільнотами та індивідами політичних відносин, а також розвиток їх власної сутності і діяльнісних здібностей як суб’єктів  політичного життя. [ 62,с.263].

Тобто політична культура є спільною частиною існування двох соціальних систем: поличної та культурної. Через політичний свій зріз культура суспільства впливає на характер політичних стосунків, а ті, в свою чергу, чинять зворотній вплив на культуру суспільства. Як частина культурної системи суспільства політична культура охоплює ті культурні елементи, які стосуються політичних процесів. У той самий час, як чинник політичної системи політична культура концентрує в собі соціально-психологічні фактори політичного життя.

Г.Алмонд в аналізі політичної культури дотримувався функціонального підходу  та розглядав політичну культуру як важливу частину політичної системи, передусім як психологічний феномен. На його думку, кожна політична система є включеною в особливий взірець орієнтацій на політичні дії, що і є політичною культурою. С. Верба, розвиваючи цю думку, висловив припущення, що політична культура суспільства складається з системи емпіричних переконань, експресивних символів та цінностей, що визначають ситуацію, в  якій відбувається політична дія. Вона формує суб’єктивну орієнтацію на політику.

Г.Алмонд та С.Верба висловили думку, що політична культура обмежується сферою свідомості та є сукупністю психічних станів індивіда, які виявляються на трьох рівнях: когнітивному (пізнання), афективному (емоції) та оціночному (судження). Тобто засновники концепції політичної культури зводять її до сукупності сталих політичних уявлень, переконань, почуттів та оцінок. Тобто вони наголошують на суб’єктивних рисах політичної культури і не включають до неї політичну діяльність. Сформульоване Г.Алмондом і С.Вербою визначення політичної культури вважається класичним [1,с.234-242].

А.Кардинер та С.Вайт на противагу згаданим вченим навпаки акцентують увагу на об’єктивному аспекті цього явища, а саме на політичній діяльності та поведінці носіїв політичної культури. Є.Вятр та Д.Пол переконані, що разом із „зразками” політичної свідомості до політичної культури обов’язково мають бути включені й „зразки” політичної поведінки. На їх погляд, далеко не все в нашій діяльності контролюється та фіксується свідомістю, що дає можливість стверджувати, що не всі моделі поведінки індивідів та груп можна пояснити моделями їхньої свідомості. Приблизно таку саму позицію зайняв відомий історик та політолог Р.Такер : „Культура є звичним образом життя суспільства, який включає як загально прийняті способи мислення, переконання, так і загально прийняті взірці поведінки. Політична культура – це ті елементи культури, які мають відношення до правління та політики”. При цьому важливо підкреслити, що йдеться про свідомість та поведінку як індивідів, так і різних спільнот, включаючи соціальні класи та нації.

Загалом на теперішній час у політологічній літературі сформувалися різноманітні підходи до визначення поняття „політична культура”. Серед них варто виділити три основних підходи:

1) суб’єктивний, що трактує політичну культуру як явище виключно ментальне, тобто як оцінки, цінності, знання суб’єктів політичного процесу;

2) біхевіористичний, в межах якого політична культура розглядається на ментальному і поведінковому рівнях;

3) культурологічний, що передбачає розуміння політичної культури як сукупності цінностей і символів.

Г.Патрик, синтезуючи основні моменти трьох підходів, визначає політичну культуру як основні орієнтації, цінності і позиції, що характеризують політичну систему та регулюють взаємодію між її елементами.

Отже, політичну культуру можна розглядати як ментальний елемент політичної системи, якісний стан функціонування  інститутів політичної системи, сукупність політичних цінностей і норм, способів поведінки. Ці аспекти дають підставу розуміти політичну культуру як сукупність політичних цінностей, норм і способів поведінки, що функціонують у рамках певної політичної системи і характеризують взаємодію політичних інститутів і політичних спільнот [12,с.207] .

Контекст досліджень політичної культури є доволі широким. Вона розглядається як частина загальної культури, як психологічний феномен (сукупність орієнтацій на політичні об’єкти ), як елемент політичного життя (сукупність норм та стандартів політичної поведінки) та як властивість соціальної групи, класу і т.ін. Тобто певна розмитість даного поняття зберігається і в теперішній час, що змушує спробувати конкретизувати визначення поняття „політична культура”.

Політична культура – це історичний досвід, пам’ять соціальних спільнот та окремих людей в сфері політики, їх орієнтації, навички, що впливають на політичну поведінку. Український дослідник В.Ведєнєєв, зазначає, що „в політичній культурі будь-якого суспільства присутня низка елементів (її внутрішнє ядро), які виражають національно-історичну, цивілізовану специфіку та якісну визначеність даного явища. Саме завдяки цьому ядру ми зобов’язані збереженням морфологічних особливостей та цілісності політичної культури суспільства. Ядро культури еволюціонує разом з трансформацією суспільства”[8, с. 63-65].

Уявлення про структуру політичної культури  змінюється в науковій літературі в залежності від розуміння різними авторами співвідношення понять „політична культура”, „політична свідомість” та „політична ідеологія та психологія”. Оскільки політична культура включає в себе політичну діяльність, неусвідомлені архетипи поведінки, то це поняття є, без сумніву, ширшим поняття політичної свідомості. До складу політичної культури входять не всі елементи свідомості, а лише ті, які представляють з себе сталі та повторювані зразки.

 Отже, політична культура – це сукупність типових, відносно сталих знань, уявлень, настанов, переконань, цінностей, орієнтацій, зразків поведінки, символів, яка склалася внаслідок історичного досвіду попередніх генерацій національної (соціальної) спільноти, транслюється від покоління до покоління, але має істотний трансформаційний потенціал та виявляється в діяльності суб’єктів політичного процесу та у функціонуванні політичних інститутів [46,с. 258].

Політична культура включає в себе декілька складових компонентів, серед яких культура політичного мислення і поведінки індивідів і соціальних спільнот, культуру організації та функціонування політичних інститутів і всього політичного життя суспільства. В структуру політичної культури зазвичай відносять політичні знання, політичну ідеологію і психологію, політичні традиції, політичні інститути, норми, зразки і засоби політичної діяльності. Політична культура певної особи відзначається великим значенням емоційно-психологічних компонентів – політичних переконань, почуттів, настроїв, оцінок, переживань тощо. Системоутворюючими  в політичній культурі є політична ідеологія, політичні знання і переконання.

Органічним елементом  політичної культури  є культура політичної свідомості та самосвідомості. В кожному суспільстві існують зразки політичної  самоідентифікації його членів, тобто здатність співвідносити себе з існуючими в суспільстві інститутами і ролями, політико – ідеологічними течіями, і потреба в такому співвідношенні. Залежно від країни люди визнають свою політичну ідентичність – більшою або меншою мірою.

Політична культура має свої ознаки. Серед них:

• відображення класових, соціально-групових, національних інтересів на основі пріоритету політичних інтересів;

• інформаційний аспект (сукупність знань, поглядів);

• ціннісний аспект (перетворення політичних знань в переконання);

• поведінково-правовий аспект (участь громадян у суспільно-політичному житті згідно з відповідними нормами);

• нормативний аспект (матеріалізація політичних ідей в нормах, традиціях, інститутах) [71, с.132].

Одним з чинників політичної культури є  культура масової свідомості. Їй властива внутрішня суперечливість і неузгодженість масових настанов і переконань стосовно питань внутрішньої і зовнішньої політики, оцінки діяльності держави, політичних партій, політичної системи загалом. Однак критичне ставлення до окремих політичних інститутів  не відкидає поважного ставлення до політичних символів держави, які забезпечують її стабільність, гарантують свободу та рівність громадян. Особливістю масової свідомості є зміна – підвищення або зниження – рівнів її ідеологізованості та когерентності залежно від конкретної політичної ситуації. А в період активізації політичного життя у країні, піднесення масових демократичних рухів, рівень ідеологізованості і когерентності масової свідомості можуть зростати.

У кожному суспільстві політична культура виконує відповідні функції. Пізнавальна функція пов’язана з теоретичним осмисленням політичного життя та використанням політичних знань у практичній діяльності політичних партій, владних органів; нормативно-регулююча — виявляється в ідеалах, політичних нормах, традиціях, що утверджують соціальну злагоду

у суспільстві. Сутність виховної функції — формування особистості на основі системи цінностей даного суспільства, які забезпечують реалізацію соціальних і національних інтересів. Функція політичної соціалізації полягає у забезпеченні входження людини в політику на основі засвоєння нею норм і орієнтирів, цінностей і зразків політичної поведінки [64, с.86-105].

Можна констатувати незаперечну пізнавальну цінність та наукову плодотворність концепції політичної культури, яка в комплексному вигляді з урахуванням доробку сучасних вчених дозволяє адекватно, фахово та об’єктивно  оцінити політичну дійсність та визначити перспективи розвитку суспільств, які долаючи посткомуністичний контекст, прямують на зустріч оригінальним зразкам демократії.

Отже, політична культура як соціальне явище виникла раніше, ніж оформилося саме це теоретичне поняття - з формуванням перших у світі державних утворень; політичні системи та інституції функціонують належним чином лише тоді, коли впроваджені в адекватний ним культурний контекст, а суб’єкти, що діють в даних системах, мають відповідні характеристики; політична культура є спільною частиною існування двох соціальних систем: поличної та культурної. Через політичний свій зріз культура суспільства впливає на характер політичних стосунків, а ті, в свою чергу, чинять зворотній вплив на культуру суспільства. Як частина культурної системи суспільства політична культура охоплює ті культурні елементи, які стосуються політичних процесів. У той самий час, як чинник політичної системи політична культура концентрує в собі соціально-психологічні фактори політичного життя.

В політологічній літературі сформувалися три основні підходи до визначення поняття „політична культура”:1) суб’єктивний, що трактує політичну культуру як явище виключно ментальне, тобто як оцінки, цінності, знання суб’єктів політичного процесу; 2) біхевіористичний, в межах якого політична культура розглядається на ментальному і поведінковому рівнях; 3) культурологічний, що передбачає розуміння політичної культури як сукупності цінностей і символів.

Найбільш вірно передає сучасні уявлення про політичну культуру наступне визначення : політична культура – це сукупність типових, відносно сталих знань, уявлень, настанов, переконань, цінностей, орієнтацій, зразків поведінки, символів, яка склалася внаслідок історичного досвіду попередніх генерацій національної (соціальної) спільноти, транслюється від покоління до покоління, але має істотний трансформаційний потенціал та виявляється в діяльності суб’єктів політичного процесу та у функціонуванні політичних інститутів. За умов загальної демократизації культура електорального процесу набуває значення одного з найперспективніших напрямків досліджень політологів, адже саме політико-культурний фактор в електоральному процесі відіграє одну з вирішальних ролей, детермінуючи його якісний зміст.