Розділ 2. Семен палій і його роль у подіях

ПІВНІЧНОЇ ВІЙНИ 1700-1704 РР.

У 80-90 рр. ХVІІ століття відбувається процес активного відродження козацького устрою на Правобережній Україні. Однією із найяскравіших і найвпливовіших персон серед правобережної козацької старшини був фастівський полковник Семен Палій.

Відносини між шляхтою і козаками завжди були непростими. Але після смерті польського короля Яна ІІІ Собеського вони значно ускладнилися. У Речі Посполитій розпочинається короткотривалий період безкоролів’я. Після нього новим польським королем стає Август ІІ Сильний, а його оточення звинувачує правобережного полковника Семена Палія у підтримці французького принца Конті, що був одним із претендентів на королівський титул. Проте станом на 1698 рік фастівському полковнику таки вдається нормалізувати відносини із королівським двором⁷⁷.

Наступного року відбувається різка зміна в польсько-українських відносинах. Цю переміну спричинила тодішня геополітичної ситуації. У січні 1699 році було укладено Карловицький мир, що припиняв війну між Польщею та Османською імперією. Ян наслідок цієї мирної угоди правобережне козацтво втрачає свою надважливу функцію, що полягала в обороні кордонів Речі Посполитої від турецької агресії.

Польська шляхта отримала нагоду розправитись зі козаками, і вона відразу цим скористалася. Шляхта починає створювати збройні загони, котрі нападають на козацькі сотні. Наприклад, такі сутички відбувалися в Овруцькому повіті на Київщині⁷⁸. У червні 1699 року на варшавському пацифікаційному сеймі було прийнято рішення про розпуск усіх козацьких формувань у Київському та Брацлавському воєводствах впродовж двох тижнів, мотивація даного рішення полягала у тому, що відпала потреба у найманих військових силах⁷⁹.

Постанова червневому сеймі 1699 року про знищення «козацької міліції» на Правобережній Україні прискорила антипольський виступ правобережного козацтва. Виконуючи сеймове рішення, на українські землі вирушило коронне військо, яке швидко оволоділо Немировим та Брацлавом⁸⁰. Польські коронні війська і шляхта почали захоплення містечок і сіл, що були підконтрольні козацькій адміністрації Правобережжя.

Козацька старшина прагнула досягнення компромісної угоди із польською шляхтою. Фастівська нарада, що відбулася на початку липня 1699 року прийняла рішення про можливість повернення шляхті земель, за умови збереження козацьких прав та свобод⁸¹. Таким чином козацтво бажало захистити хоча б свої станові привілеї, проте поляки не захотіли миритися з існуванням козацьких структур на Правобережжі. Даний факт зводив нанівець можливість мирного залагодження конфлікту.

Восени 1699 року поляки на Правобережжі концентрували війська для ліквідації козацької адміністрації. В районі Фастова і Білої Церкви на зимових квартирах було розміщено 12 тис. військових. Семену Палію вдається укласти угоду про перемир’я з поляками, завдяки цьому козаки виграли час, що був потрібним для підготовки до оборони Фастова і всього Правобережжя від шляхетського наступу⁸².

Невдовзі польсько-козацький конфлікт ускладнився ще й Північною війною, що розпочалася у 1700 році, і в яку була втягнена Польща. Дана ситуація покращувала позиції правобережного козацтва і послаблювала Річ Посполиту. З 1700 року правобережне козацтво стає фактором впливу у подіях Північної війни, адже його подальші кроки проти польської адміністрації та шляхти мали вигоду для військ шведського короля Карла ХІІ, що просувалися Польщею.

Восени 1700 року поляки повторили спробу ліквідації козацьких формувань. У вересні реґіментар Цинський на чолі 4-тисячного війська з сильною артилерією вирушив на Фастів, проте похід закінчився невдало. На початку наступного місяця польські хоругви відступали увід Фастова на Волинь і Полісся⁸³.

В цей же час різко погіршується становище Речі Посполитої, причиною цього військові були невдачі на початку Північної війни. Ось як описує тодішню ситуацію в Польщі Володимир Антонович :«Король Август накликав, без дозволу сейму, війну зі шведами; Карл ХІІ на чолі переможного війська вторгнувся до Речі Посполитої і йшов на Варшаву; … саксонські війська зазнавали поразки за поразкою; тим часом багато магнатів, незадоволені королем, перейшли на бік шведів; сеймики деяких воєводств відмовилися служити Августу і підкорилися Карлу XII; вірність гетьманів, війська і більшості шляхтичів була сумнівною; …ніхто і не думав про серйозний спротив шведам»⁸⁴.

Це була найбільш сприятлива ситуація для повстання проти польської шляхти на Правобережжі. Розпочавши відкриту боротьбу проти Польщі, правобережне козацтво сподівалося на допомогу Росії та лівобережного гетьмана Івана Мазепи, а правобережні лідери не робили з цього факту особливої таємниці⁸⁵.

Накладаючи геополітичну ситуацію Північної війни на події визвольного повстання 1702-1704 років, з’являється думка про шведський фактор і його роль у подіях на Правобережжі. І тут слід зауважити, що початок повстання збігся зі вступом шведської армії Карла XII Густава до Речі Посполитої. Дослідник козацтва Тарас Чухліб вказує на існування певних домовленостей між представниками шведського короля й правобережними козацькими старшинами⁸⁶.

Навесні 1702 року у Фастові відбулася нарада правобережних козацьких лідерів, у якій брали участь представники інших станів українського суспільства (шляхтич Данило Братковський, межиріцький війт Юрій – Григорій Косович, священик Іван з Клеваня)⁸⁷ . На ній були вирішені наступні питання:

1) не вступатися з Правобережжя без боротьби й проводити агітацію серед місцевого населення, щоб збирати сили для антипольського повстання;

2) захопити найсильнішу польську фортецю Біла Церква;

3) у ході повстання заявити про об’єднання з Лівобережною Україною й провести спільну козацьку раду⁸⁸.

Отож, ця рада ухвалила рішення про приготування до антипольського повстання.

Дискусійним залишається дата початку повстання. Антонович стверджував, що воно розпочалось у серпні 1704 року як відповідь на вимогу поляків, щоб козаки залишили міста та села і підкорилися польським землевласникам і старостам⁸⁹. Іншу думку має Г. Я. Сергієнко, котрий стверджує, що повстання почалось вже на початку літа 1702 року, на підтвердження цього він наводить факт, що 8 червня 1702 року на сеймику Подільського воєводства місцеві шляхтичі приймали рішення для боротьби зі «свавільними людьми», котрі наступали на життя і багатства шляхти⁹⁰.

Влітку 1702 р. на землях Київщини, східної частини Поділля та Волині розпочалося повстання проти влади Речі Посполитої, яке сучасники назвали другою Хмельниччиною. Його очолив наказний гетьман Самійло Іванович (Самусь), який відмовився від титулу «гетьман Війська Запорозького Його Королівської Милості» та назвав себе «гетьманом Українським». Правобережні козацькі полковники публічно відмовилися від протекції польського монарха й заявили про присягу Петру І та Іванові Мазепі.

Слід зазначити, що на початковому етапі повстання інший вагомий лідер правобережного козацтва - фастівський полковник Семен Палій не брав особистої участі у ньому, бо сильно хворів у цей час⁹¹.

Безпосереднім поштовхом до збройного виступу стало те, що великий коронний обозний Речі Посполитої самовільно прислав до Богуслава свого представника й наказав «відібрати у нього, Самуся, військові клейноди, які після Могили йому в догляд вручені, як то: булаву, бунчук, печатку і п’ять гармат»⁹².

Образи й прагнення повсталого козацтва були викладені гетьманом Самусем у документі під назвою «Маніфест до білоцерківської громади» та ряді листів — до лівобережного гетьмана І. Мазепи, представників лівобережної старшини та правобережного козацтва. Так, у листі Самуся Івановича, «Гетьмана Українського» до козацької старшини Поділля від 7 вересня 1702 р. прозвучала заява про підданство Петру І й Мазепі, яка свідчила про бажання сполучити обидві частини Українського гетьманату та визволитися з-під влади Корони Польської: «…Цареві Московському і пану Гетьману Мазепі цілою душою присягнув… служити вірно на службі монаршій і регіментарській за весь народ православний Український, щоб від того часу ляхи з отчизн наших українських відійшли і вже більше на Україні не розпоряджалися…»⁹³.

Однак ні російський цар, ні його регіментар Мазепа не поспішали визнавати протекторат над правобережним козацтвом. Вони не бажали порушувати Вічний мир укладений 1686 року між Польщею й Росією. Щодо лівобережного гетьмана, то його становище у даній ситуації було складним і неоднозначним. З одного боку він впродовж багатьох років підтримував зв’язки з правобережним козацтвом, з іншого був змушений діяти у фарватері російської зовнішньої політики⁹⁴ .

Зважаючи на такий розвиток подій, гетьман Самусь зібрав п’ятитисячне військо й вирішив самостійно атакувати Білу Церкву, тому уже 4 вересня він був біля цієї укріпленої фортеці.

12 вересня відбувся перший штурм, в ньому брали участь також 1500 фастівських козаків, котрих очолював полковий суддя Михайло Омельченко. Участь фастівських козаків у штурмі засвідчила підтримку Семена Палія козацького повстання на Правобережній Україні. Цей перший штурм завершився невдало. Причиною цьому була нестача в козаків боєприпасів, озброєння та спеціальної техніки.

Козацькі провідники приймають новий план дій. Семен Палій з частиною повстанського війська мав продовжувати облогу Білої Церкви; Самусь із головним загоном відправився на межу Волині і Поділля; третій загін під керівництвом Семашка (пасинка Палія) прямував на Брацлавщину⁹⁵.

26 жовтня повстанці вщент розгромили коронні військові загони під Бердичевом, і ця перемога на даному етапі стала вирішальною у визволенні Правобережної України від польського панування⁹⁶.

Як наслідок повстання отримує максимум територіального поширення козацької влади на Правобережжі. Протягом жовтня – листопада козацькі підрозділи Самуся, А. Абазина, С. Палія, М. Омельченка, З. Іскри оволоділи такими містами, як Вінниця, Немирів, Котельня, Бердичів, Бихов, Бар, Дунаєвці, Шаргород, Буша, Рашків, Калюста інші. Кульмінацією повстанського успіху було взяття Білої Церкви, облога якої затягнулася аж до 10 листопада 1702 року.

Отже, зважаючи на попередні здобутки, козацька влада охопила протягом невеликого проміжку часу більшу частину Правобережжя - Київщину, Східне Поділля й навіть окремі райони Західної Волині та Галичини.

Стрімкий розвиток подій на Правобережжі занепокоїв короля Речі Посполитої, війська якого перед тим невдало протистояли шведам на полях Саксонії та Прибалтики. Він видав універсал до Самуся й «усього козацького війська» з наказом не «узурпувати» Україну, перестати бунтувати й розійтися по домівкам. Король обіцяв розібратися із проблемами козацтва, тільки щоб вони зосередили свої зусилля на боротьбі зі шведами⁹⁷. Проте правобережна старшина yже не прагнула компромісної угоди з поляками.

Важливою є також реакція російського царя щодо події на Правобережній Україні. У грудні 1702 р. він звернувся з листом особисто до Самуся та Семена Палія й запропонував їм звільнити завойовані правобережні міста на користь поляків, при цьому не згадувалась можливість царської протекції над Правобережною Україною ⁹⁸. Отже, сподівання правобережного козацтва на підтримку російського монарха не справдилися, проте відсутність зовнішньої підтримки не зупинила активні дії повстанців.

Облога Білої Церкви, яка тривала з 2 вересня 1702 р., завершилася капітуляцією польської залоги перед десятитисячним козацьким військом 10 листопада. До рук гетьмана Самуся і його прибічників потрапили великі трофеї: 28 гармат, 11 бочок пороху, 2 бочки сірки, 6 тисяч великих і 10 тисяч малих ядер, кількасот гранат, свинець, різна військова зброя, амуніція, припаси тощо⁹⁹. Того ж дня Самусь відіслав листа до І. Мазепи з повідомленням про взяття польської фортеці «українською зброєю» й запропонував останньому направити до Білої Церкви «якусь знатну надійну людину» на посаду коменданта та «людей з сотню — другу, які б перебували в місті на правах залоги»¹⁰⁰. Такими діями лідер повстання Самусь вкотре задекларував бажання об’єднатися із Лівобережним гетьманатом. У цій справі лівобережний гетьман 20 листопада звернувся за дозволом до Петра І, але не отримав від царя ніякої відповіді.

Взяття Білої Церкви козацькими військами стало кульмінацією у розгортанні повстання на Правобережній Україні. Вибух народного гніву запустив криваву круговерть міжнаціонального конфлікту , котрий можна порівняти лише із масовою різаниною часів Богдана Хмельницького. Для прикладу, Абазин і Семашко у двадцяти волостях перебили всіх євреїв-орендаторів, вигнали шляхтичів, пограбували і спустошили їхні садиби та оголосили край козацьким. Польські шляхтичі відповіли такою ж монетою. Зчинився такий переполох, що люди не знали кого їм боятися – козаків чи поляків¹⁰¹.

Повстання на Українському Правобережжі вплинуло на хід подій Північної війни. Воно сприяло просуванню військ Карла ХІІ Густава польськими землями, що не могло не занепокоїти уряди Варшави та Москви.

Поляки готувалися до контрнаступу. Вже на початку 1703 р. до Київщини вступає 15-тисячна коронна армія на чолі з великим польним гетьманом Речі Посполитої Адамом Сенявським. У підготовці до цього походу взяли активну навіть магнати Любомирські, котрих перед тим звинувачували у прихильності до правобережного козацтва¹⁰². Активізувалася подільська шляхта, очільник якої Михайло Гуменіцький універсалом від 7 лютого 1703 року закликав до боротьби з «бунтівниками» як із ворогами та зрадниками¹⁰³.

Зібравши розрізнені козацькі загони, Самусь вирішив дати бій польським хоругвам під Старокостянтиновим. Проте численіші сили противника під керівництвом Й. Потоцького та Я. Вишневецького розгромили повстанців, які втратили вбитими й пораненими близько півтори тисячі чоловік. За свідченнями сучасників, після цієї битви Самусь «в силі своїй став слабий» ¹⁰⁴. У січні — лютому 1703 р. козацький устрій на подільських землях був повністю розгромлений. Почалася жорстока розправа над учасниками повстання¹⁰⁵.

У цей час Самусь та правобережні полковники укріплювали Білу Церкву, Богуслав, Фастів і Корсунь. Правобережне козацтво готувалося до затяжної боротьби і просило підтримки у Гетьманщини та Російської імперії.

Розуміючи, що в цих давніх козацьких містах повстанців буде перемогти важче, владні структури Речі Посполитої знову вдалися до дипломатичних заходів, сподіваючись на підтримку союзного монарха Петра І у справі із непокірним правобережними козаками. Російський цар відреагував на звернення короля і 25 лютого 1703 року відіслав до правобережної козацької старшини лист, в якому непокірним козакам повідомлялося про волю царя : «… якщо б і кривда яка з боку Його Королівської Величності від кого була, і про те довелося бити чолом Його Королівській Величності, і ті б усі противності заспокоєні були добрим охороненням і заспокоєнням всенародним…, а від початого свого противного на сторону Королівської Величності наміри пристали б», натомість їм пропонували «мати воїнські промисли всякими мірами над спільними ворогами нашими – шведами» ¹⁰⁶.

Крім того, між Польщею та Росією розпочався переговорний процес. Назрівала необхідність укладання військово-політичного союзу, причиною початку цих перемовин стало вторгнення до Речі Посполитої шведських військ Карла ХІІ. У руслі переговорного процесу цар Петро І надіслав до Семена Палія у лютому 1704 року свою грамоту, в якій просив полковника «виконувати послух» польському королю Августу ІІ Саксонському та повернути йому захоплену перед тим Білу Церкву для того, «щоб не чинити між нами, Великими Государями, бездільні сварки» . Окрім того, цар звертався до Палія з пропозицією допомагати Августу ІІ Саксонському у війні зі шведами та погрожував козацькому полковнику, що якщо той не віддасть Білоцерківську фортецю, то він накаже своїм військам захопити її¹⁰⁷.

У зв’язку зі шведською загрозою, Август ІІ запросив Петра І надати йому посильну військову допомогу. Російський монарх у свою чергу наказав правителю лівобережного Українського гетьманату вирушити на Правобережну Україну для об’єднання з польськими військами. Таким чином у травні 1704 року завдяки вступу лівобережних козацьких полків на Правобережжя було об’єднано обидва українських гетьманати.

Проте в цьому ракурсі слід згадати і про іншу важливу подію. Перебуваючи у складному становищі, 1 січня 1704 року 15 правобережних козацьких старшин (Семен Палій не брав участі в делегації) вирушили на Лівобережжя для зустрічі із Іваном Мазепою. Метою цього «посольства» була передача Самусем лівобережному регіментареві своїх клейнодів, завдяки цим діям Мазепа визнавався єдиним гетьманом з «обох боків Дніпра». Також правобережні полковники просили лівобережного гетьмана про гетьманські універсали для їхніх полків на Правобережжі ¹⁰⁸. Такими діями правобережна старшина підтвердила відданість ідеї про єдність двох козацьких утворень. Семен Палій не був у складі правобережної старшинської делегації. Іван Мазепа не зміг прийняти булаву Правобережного гетьманату, бо це було б порушенням умов «Вічного миру».

Отож, після вступу лівобережних полків на Правобережжя, у 20-х числах травня Самусь разом із С. Палієм та З. Іскрою приєднався до підрозділів Мазепи. 15 червня 1704 року в таборі поблизу Паволочі Самусь передав гетьману свої клейноди — булаву, бунчук і королівський універсал на гетьманство, що зробило Мазепу повноправним володарем правого і лівого берега Дніпра.

І. Мазепа залишив Самуся на посаді полковника Богуславського полку, а також наказав йому виділити дві сотні досвідчених вояків, які б увійшли до складу гарнізону Білоцерківської фортеці. А 1 серпня 1704 року, перебуваючи в обозі під Бердичевом, Мазепа видав універсал про позбавлення «для певних причин» Семена Палія полковницького уряду і призначення на посаду білоцерківського полковника Михайла Омельченка¹⁰⁹. Відбувся арешт фастівського полковника. Навколо цієї події вже не одне століття вирують дискусії, котрі наповнені тенденційними висновками та історіографічним стереотипами, що ґрунтуються на контрастному протиставленні Мазепи та Палія, і така ситуація значно ускладнює можливість об’єктивно розібратися у даному конфлікті.

Так, для прикладу, В. А. Смолій та В. С. Степанков негативно ставляться до того, що Іван Мазепа арештував Семена Палія. Цей крок лівобережного гетьмана вони розглядають як невміння іти на політичні компроміси в ім’я консолідації державної еліти¹¹⁰.

Наслідком національно-визвольного повстання стало те, що Правобережна Україна, починаючи з травня 1704 року, знаходилася під владою гетьмана Івана Мазепи. Подій на Правобережжі були фактично закріплені на міжнародному рівні. Внаслідок польсько-російського переговорного процесу 30 серпня 1704 року було підписано Нарвський договір, що нараховував 8 пунктів. Відтак у четвертому зазначалося «…що Палій чи добрим, або злим способом до повернення фортець і місць, які в нещодавнім українськім замішанні взяв, змушений буде, і вони Королеві Й[ого] М[ило]сці і Речі Посполитій без ніякої претензії, якнайшвидше бути може, а найдовше на кампанію наступного року поверне, під детермінацією амністії Палію, якщо добровільно фортеці свавільно в тих замішаннях опановані, віддасть»¹¹¹.

Отже, національно-визвольне повстання на Правобережжі фактично було придушене завдяки польсько-російським домовленостям, котрі були реалізовані військовими силами лівобережного гетьмана Івана Мазепи. Проте це придушення повстання відіграло позитивну роль, оскільки Правобережна Україна опинилася під реґіментарем Івана Мазепи.

РОЗДІЛ 3.

ПОВЕРНЕННЯ СЕМЕНА ПАЛІЯ

ІЗ СИБІРСЬКОГО ЗАСЛАННЯ ТА ЙОГО РОЛЬ

У ПОРАЗЦІ МАЗЕПИНСЬКОГО ПОВСТАННЯ

25 жовтня 1708 року гетьман Іван Мазепа переходить на сторону Карла ХІІ. Переправившись через Десну, він потрапляє у шведський табір. Разом з гетьманом переправу здійснили 1200 старшин, компанійців і козаків. Так розпочалася визвольна акція гетьмана Івана Мазепи, спрямована проти російського самодержавства.

Вперше у «Письмах и бумагах» Петра І інформацію про зраду лівобережного гетьмана знаходимо у листі до князя Олександра Даниловича Меншикова від 27 жовтня 1708 року¹¹². Вказаний лист є відповіддю російського монарха на донесення Меншикова про зраду Мазепи від 26 жовтня 1708 року, в якому князь, навівши низку свідчень і доказів, писав, що Мазепа «зрадив і поїхав до короля шведського»¹¹³.

Російська влада швидко відреагувала на вчинок Івана Мазепи. Розпочалася облога гетьманської резиденції Батурина російськими військами, що завдяки зраді Івана Носа переросла у криваву різню 2 листопада 1708 року. Жертвами батуринської трагедії стали 6 - 7,5 тисяч мирних громадян, 5- 6,5 тисяч військовиків, а разом 11-14 тисяч батуринців, сердюків і козаків¹¹⁴.

Окрім застосування терору російська влада вдається і до низки інших заходів. 6 листопада 1708 року відбулося обрання стародубського полковника Івана Скоропадського на альтернативне гетьманство в Глухові. Все це проходило під пильним оком російських урядовців та за умов оточення козацької ради царськими військами. Наступного дня Петро І передав гетьману Скоропадському грамоту, де прощав усіх старшин-зрадників, якщо ті добровільно покинуть ворожий табір¹¹⁵. Через два дні після обрання гетьмана Скоропадського київський, чернігівський та переяславський архієреї оголосили анафему Івану Мазепі. 10 листопада 1708 року у Глухові стратили Чечеля і решту «зрадників, взятих у Батурині»¹¹⁶. Територія України стала ареною вирішальної сутички між арміями російського та шведського монархів. Перехід Івана Мазепи у шведський табір і, як наслідок, обрання нового гетьмана Івана Скоропадського фактично спричинили політичний поділ України між двома гетьманськими урядами. Розпочалася запекла боротьба за вплив на козацьку старшину і місцеве населення, що переросла у своєрідну війну маніфестів між Карлом ХІІ і Мазепою, з одного боку, й Петром І та новообраним гетьманом Скоропадським – з іншого¹¹⁷. Одним з найголовніших завдань московської політики в Україні на рубежі 1708 і 1709 років було привернення до себе української старшини й позбавлення Мазепи її політичної підтримки¹¹⁸.

У ситуації, що склалася російська політична еліта намагається використати будь-які можливості, щоб забезпечити собі успіх у боротьбі із Карлом ХІІ та Іваном Мазепою. Однією із таких можливостей і стало повернення Семена Палія із сибірського заслання, що надало змогу успішно використати його авторитет і популярність на Правобережжі та Запорожжі.

Отож, Петро І згадав про колишнього фастівського полковника Семена Палія, котрий уже четвертий рік перебував у сибірському засланні. 1 серпня 1704 року, перебуваючи в обозі під Бердичевом, Мазепа видав універсал про позбавлення «для певних причин» Семена Палія полковницького уряду. Невдовзі відбувся арешт фастівського полковника. У березні 1705 року Палій і Семашко (пасинок Палія) були привезені до Москви, а 30 травня Петро наказав заслати Палія до Єлисейська. Згодом це було замінено засланням до Томська, а фактично — до Тобольська, де Палій перебував до кінця 1708 року¹¹⁹.

Навколо арешту Семена Палія, як уже зазначалося, не одне століття вирують дискусії. Пропонуємо для наочності розглянути дві протилежні думки в сучасній українській історіографії, що дають оцінку арешту Семена Палія. За однією з них, цей крок лівобережного гетьмана розглядається як невміння іти на політичні компроміси в ім’я консолідації державної еліти¹²⁰. Інша думка стверджує, що причиною арешту стали «розхлябаність, анархізм і недисциплінованість» фастівського полковника. Оскільки гетьман Мазепа був поборником жорсткої дисципліни, то він не бажав мати у складі свого війська такого полковника¹²¹.

Російський монарх приймає рішення про повернення колишнього фастівського полковника із сибірського заслання. Слід відзначити, що перша згадка про повернення Семена Палія є досить ранньою, адже перший лист у цій справі було написано через 8 днів після взяття Батурина і через 3 дні після проголошення анафеми Мазепі.

Отож, 11 листопада 1708 року Петро І пише листа до князя Матвія Петровича Гагаріна, який був московським комендантом і водночас завідував Сибірським наказом. Московський цар наказує повернути «Черкаського полковника Палія, який перед кількома роками був посланий за Мазепиним донесенням на заслання в Сибір». Спочатку його зі всіма пожитками потрібно було привести до Москви, а звідти якнайшвидше, як зазначалося у листі, доставити до московського царя¹²².

Із даного листа можна зробити висновок, що російський самодержець був ініціатором повернення колишнього фастівського полковника із заслання. Проте, як зазначає О.І. Рігельман : « І тут государ мав ласку згадати, а можливо хтось і нагадав про … фастівського поковника Семена Палія»¹²³.

Окрім Петра І у поверненні Семена Палія були зацікавлені й інші особи, що були колишніми сподвижниками і родичами правобережного козацького лідера. Цю думку підтверджує лист київського воєводи Дмитра Михайловича Голіцина до князя Олександра Даниловича Меншикова, який був фаворитом Петра І. Цей лист було написано 20 листопада 1709 року¹²⁴. Із зазначеного листа ми отримуємо інформацію про прохання компанійського полковника Танського¹²⁵ щодо повернення фастівського полковника із заслання. Полковнику Танському вдається випрохати зустріч із князем Меншиковим у справі повернення тестя. Голіцин відправляє його до Меншикова, обіцяючи йому прихильність фаворита Петра І.

У зятя Семена Палія були всі підстави розраховувати на успіх своєї справи. На момент переходу Мазепи на сторону Карла XII він і його компанійці поверталися із Дону. Російський монарх у листі Танському від 29 жовтня 1708 року¹²⁶, наказуючи негайно прибути у розташування армії, обіцяв йому «милість свою і жалування наше»¹²⁷.

Важливою в цій ситуації є також роль київського воєводи Дмитра Голіцина, який із запровадженням 18 грудня 1708 року Київської губернії займе посаду київського губернатора. Він у даному листі просить донести про ситуацію з Палієм російському самодержцю, або щоб князь Меншиков сам, на власний розсуд, повернув фастівського полковника із заслання. І тут же наводиться причина необхідності повернення Палія, «оскільки місцевий народ до нього дуже прихильний і постійно його згадують».

Саме князь Голіцин застосував низку дій, щоб знешкодити впливи гетьмана Мазепи на Правобережжі. Уповноваженим представникам Мазепи на Правобережжі генеральному осавулу А. Гамалії, чигиринському полковнику К. Мокієвському і корсунському полковнику А. Кандибі не вдалося згуртувати правобережну старшину навколо Івана Мазепи. Князь Дмитро Голіцин зумів знайти на Правобережжі вірних людей, котрі від усіх міст відправили старшин у Київ на підтвердження своєї вірності російському царю¹²⁸. Невдача мазепинців на Правобережжі є заслугою київського воєводи-губернатора. Олександер Оглоблин підкреслює енергійну діяльність Голіцина, котрий своїми активними контрзаходами переманив на бік Петра І майже всіх правобережних козацьких старшин, окрім еліти Чигиринщини¹²⁹. Цілком вірогідним є те, що серед цих контрзаходів важливе місце займало використання авторитету колишнього фастівського полковника.

Повернення Палія було важливим для Петра І, оскільки він, окрім вищезгаданого листа, ще тричі писав листи до московського коменданта Матвія Гагаріна. У другому листі до Гагаріна від 27 листопада 1708 року ми знаходимо підтвердження попередньої вказівки щодо фастівського полковника. Матвію Гагаріну наказувалось не зволікати і на пошті прислати Палія до царя¹³⁰.

Через 10 днів після цього листа російський монарх пише ще одного листа до московського коменданта. В цьому листі від 5-6 грудня 1708 року він наказує аби Палій «якнайскоріше був взятий до Москви і звідти присланий був сюди на поштових підводах, що є вельми потрібно». Також Петро І цікавиться процесом повернення Палія і часовими межами цього процесу¹³¹. Це свідчить про велику зацікавленість царя у цій справі і відповідно про важливість фастівського полковника у подальших планах Петра І.

У листі-відповіді Матвія Гагаріна від 17 грудня знаходимо деталі щодо повернення Семена Палія. Московський комендант, і за сумісництвом голова Сибірського приказу, звітує перед царем про свої дії щодо справи Палія. Матвій Гагарін 28 листопада 1708 року відправив у Тобольськ посланця із указом царя про звільнення Семена Палія. Посланцеві наказувалося їхати із великою поспішністю і не втрачати жодної хвилини. Окрім цього були послані навздогін ще два накази, «щоб з великою поспіхом їхати йому до Москви». Прибуття козацького полковника до Москви очікували десь 21 грудня¹³² . У вищезазначених листах простежується бажання Петра І якомога швидше повернути Семена Палія із заслання.

Отримавши відповідь від Гагаріна, Петро І 23 грудня 1708 року дає подальші вказівки щодо фастівського полковника. Він наказує: «якщо його привезуть, то до наказу його з Москви сюди не посилай», також рекомендувалося виконувати всі побажання Палія (дослівно «тримай у всякому довольстві»)¹³³. Із цього листа Петра І можна зробити висновок, що неждана поява правобережного козацького лідера могла дещо завадити планам російського монарха. Постать Палія ймовірно сприймалася як певний дестабілізуючий фактор, дії котрого слід було обов’язково контролювати.

Десь на початку 1709 року Палій прибуває до Москви, де живе деякий час. Московський комендант Матвій Гагарін, виконуючи вказівки Петра І, фактично тримав його у російській столиці, чекаючи подальших розпоряджень російського монарха.

Отож, повернення Семена Палія із сибірського заслання було спричинене переходом Івана Мазепи на сторону Карла ХІІ Густава і необхідністю для російської влади використати будь-які можливості щодо дискредитації гетьмана Мазепи. Повернення колишнього фастівського полковника було важливим для Петра І і його оточення в умовах боротьби з прихильниками Мазепи і Карла ХІІ. В ситуації із Палієм необхідність російської влади у його поверненні із Сибіру співпала із таким же бажанням родичів та сподвижників Палія.

Взимку 1708-1709 років продовжується боротьба за вплив на Запорозьку Січ. На Січі прохолодно сприйняли звістку про обрання гетьманом Івана Скоропадського. Причиною невдоволення був той факт, що запорожців не запросили на глухівську елекцію¹³⁴. Тому щоб задобрити січовиків до Запорожжя разом із царськими посланцями були відправлені представники від царя з великими грошовими подарунками та новими закликами про підтримку Москви у війні зі шведами.

Відносини гетьмана Мазепи і Запорозької Січі також були не зовсім дружніми. Формально визнаючи зверхність гетьманської влади, Запорожжя протягом цілого гетьманування Мазепи стояло у виразній опозиції до його уряду, якому закидало ворожу інтересам українського народу національну і соціальну політику. Часто Запорозька Січ відверто виступала і навіть повставала проти гетьманського уряду, підтримувала різні акції полтавської старшинської опозиції. Кошовий отаман Кость Гордієнко ставився недоброзичливо до гетьмана Мазепи.¹³⁵

Запорожжя стало предметом боротьби між Карлом ХІІ і Мазепою та Петром І і гетьманом Скоропадським. Намагання ворожих таборів схилити на свою сторону Січ продовжувалися до березня 1709 року. Саме у березні 1709 року січовики прийняли остаточне рішення. Після переговорів запорожців з представниками гетьмана Мазепи 12 березня, на військовій раді кошовий отаман, старшина та прості козаки остаточно визначилися щодо підтримки шведського короля і гетьмана Мазепи. Однією з вагомих підстав для ухвалення такого рішення стала позиція Кримського ханства, адже його правитель заявив про допомогу у разі виступу Запорозької Січі проти Москви¹³⁶.

На тлі цих подій у російської політичної еліти появляється ідея використати популярність Семена Палія. Наприкінці лютого 1709 року князь Меншиков розробив низку пунктів, що були направлені генерал-фельдмаршалу (був головний у російському війську) Борису Шереметьєву і схвально сприйняті царем Петром І. Ці пункти мали зміцнити позиції російської адміністрації у боротьбі за впливи в Україні. Значна увага приділялася схиленню Запорозької Січі на бік Петра І. З цією метою пропонувалося використати матеріали, що викривали «дволикість» Івана Мазепи. Окрім цього «компромату» князь Меншиков з цих же міркувань пропонував залучити і Семена Палія та миргородського полковника Д. Апостола¹³⁷.

Повернення колишнього фастівського полковника в контексті відносин російської влади і Запорожжя знову зустрічаємо в листі Г. Ф. Долгорукого до Петра І, що датується 3 березням 1709 року. Щоб схилити запорожців на бік московського царя гетьман Іван Скоропадський за «загальною радою» використовував різноманітні методи, основним з яких був підкуп найавторитетніших січовиків. На випадок невдачі цих заходів князь Долгорукий пропонував перевести Палія ближче із Москви, або в Севськ або в якесь інше місце. Обґрунтовувалося таке прохання великою популярністю фастівського полковника серед «легковажних» запорожців (дослівно «має любов і немалий кредит»).

Слід зазначити, що князь Долгорукий не довіряє Семену Палію, підозрюючи його у прихильності до Мазепи – «який себе визнає приятелем боговідступника Мазепи»¹³⁸. Така недовіра може пояснюватися загальною недовірою до козацької старшини, котру звинувачували у промазепинських настроях.

14 березня 1709 року князь Г. Долгорукий писав О. Меншикову про можливий напад татар з Криму. Він пропонував послати проти них козацький загін на чолі з Палієм, викликавши його з Москви в Севськ, щоб мати під руками¹³⁹. Саме необхідністю боротьби із татарською загрозою пояснює Г. Я. Сергієнко від’їзд з Москви колишнього козацького полковника.

В. А. Дядиченко також розмірковував над причинами затримки повернення Семена Палія. Тривале перебування колишнього фастівського полковника у Москві історик намагався пояснити похилим віком і станом здоров’я, що заважали швидкій їзді¹⁴⁰. Проте це твердження викликає багато критичних зауважень, адже вказані причини не помішали привезти Палія із Тобольська у Москву, а навесні – в Україну.

На нашу думку, тривале перебування Семена Палія під опікою Матвія Гагаріна і його подальше повернення в Україну були частиною плану щодо використання авторитету Семена Палія. Цей план ґрунтувався на основі вищезазначених пунктів Меншикова і пропозиції Долгорукого.

Наприкінці березня 1709 року завершилися перемовини між мазепинцями і запорожцями, результатом яких стало досягнення будищенських домовленостей. Запорожжя схилилось на бік Карла ХІІ і гетьмана Мазепи. Це мало велике значення для піднесення духу мазепинців, а послаблене військо Карла ХІІ отримало додаткове бойове поповнення – 8-9 тисяч запорожців¹⁴¹.

Для Петра І і його оточення складалася дуже несприятлива ситуація. Генерал Ренне писав Меншикову 25 березня 1709 року: «Вони (запорожці), також і місцеві мужики всі відложилися і вже давно нам неприятелі». 30 березня він писав цареві: «Тут великий вогонь розгорається, який потрібно передчасно гасити»¹⁴².

Слід відзначити, що перехід запорожців у табір Карла ХІІ Густава став дуже важливим успіхом зовнішньої політики Івана Мазепи, що значно ускладнило становище російської влади в Україні. Петро І і його оточення вдаються до низки контрзаходів, метою яких було нівелювання несприятливої ситуації, що виникла після переходу запорожців у шведський. Саме після поразки дипломатичної боротьби за Запорожжя Петро І приймає рішення про від’їзд Семена Палія з Москви.

Наприкінці березня 1709 року Палія привезли до Воронежа, де знаходилася ставка Петра І. Цей історичний епізод міцно закріпився у фольклорній традиції, що оспівала повернення славетного козацького полковника. Так в одній з народних дум «великим постом, весняною погодою став Семен Палій до білого царя прибувати»¹⁴³.

Інформацію про зустріч Петра І і Семена Палія знаходимо у листі Олександра Меншикова до гетьмана Івана Скоропадського від 9 квітня 1709 року. Князь зазначає, що він був «неабияк прийнятий і нагороджений Його Царської Величності особливою милістю». Меншиков повідомляв гетьмана, що Палій невдовзі прибуде до нього. І до нового указу він повинен бути при гетьманові, а до нього слід було відноситися із «щонайбільшою приязню»¹⁴⁴.

31 березня 1709 року із царської ставки у Воронежі голова Посольського приказу Гаврило Головкін пише Івану Скоропадському, що цар наказав відправити Палія до нього . Семена Палія слід було використовувати в «теперішніх військових діях». Використання Палія мало узгоджуватися із князем Долгоруким, про що останньому також було повідомлено. Семена Палія слід було «тримати при собі або кудись належно вживати в доброму порядку і ласці»¹⁴⁵.

Проте вказівки Петра, мабуть, були не дуже чіткими, оскільки гетьман невдовзі пише листа до Головкіна, де просить поради у справі Палія. Голова Посольського приказу у листі від 5 травня так і не дав чіткої відповіді, повторивши, що слід виконувати вказівки надіслані 31 березня¹⁴⁶.

Отож, 30 березня 1709 року Семен Палій покидає царську ставку у Воронежі і вирушає в табір гетьмана Івана Скоропадського. Слід зазначити, що окрім запевнення у царській, колишній фастівський полковник отримав цінні подарунки (шубу, зброю, екіпаж)¹⁴⁷.

Водночас із поверненням Семена Палія в Україну відбуваються зміни у білоцерківському полку. В цьому полку до 1709 року посаду полковника займав Михайло Омелянович. Російська влада не довіряла йому, бо він був родичем Івана Мазепи, завдяки чому і отримав полковницький уряд¹⁴⁸. Невдовзі його арештують, що дасть можливість віддати білоцерківське полковництво Семену Палію.

Складною і надалі залишалася ситуація на Правобережній Україні. 2 березня 1709 року гетьман Іван Скоропадський наказував корсунському полковникові А. Кандибі пильно слідкувати за тим як поводить себе правобережний полковник Самусь¹⁴⁹. Російську владу непокоїла діяльність Самуся, котрий був одним із лідерів правобережного козацького повстання 1702-1704 років. Повернення колишнього фастівського полковника мало б утримати правобережну старшину від переходу у шведський табір.

Отож, Семен Палій повернувся в Україну напередодні вирішальних подій, що мали стати кульмінацією як шведсько-російського військового-політичного суперництва, так і визвольного повстання мазепинців. Відомості про перші дні перебування колишнього фастівського полковника в Україні знаходимо в листі князя Долгорукого Петру І від 3 квітня 1709 року. В цьому листі присутня інформація про ініціативу князя щодо призначення Палія на посаду білоцерківського полковника, що мало відбутися за його «попереднім донесенням». Окрім цього князь Долгорукий намагається гарантувати безпеку Семену Палію. З цієї причини колишнього білоцерківського полковника Омельченка пропонувалося притримати в Києві, або в якомусь іншому місці, щоб він «якоїсь супротивної справи в теперішній час не вчинив». Його звинувачували у тому, що він за намовлянням Мазепи, робив змови (в листі – факції) проти Палія, за що і отримав посаду білоцерківського полковника¹⁵⁰. В такий спосіб князь Долгорукий реалізовує плани щодо використання Семена Палія, котрі згідно вказівок Головкіна були у сфері його відповідальності. Слід зауважити, що Семен Палій відразу після свого повернення в Україну так і не отримав уряд білоцерківського полковника. В документах напередодні полтавської битви присутні згадки лише про «пана Семена Палія». Причиною цього, мабуть, була складна політична ситуація в Україні. Не надавши Семену Палію вакантної посади, російська влада спрощувала для себе процес контролю над його діями, адже він змушений був перебувати у таборі гетьмана Скоропадського.

Із листа київського губернатора Голіцина до Івана Скоропадського від 26 квітня 1709 року дізнаємося, що Палій вже прибув до гетьмана. Також в цьому листі згадується про прохання Палія відвідувати дочку в Києві, на що він отримав дозвіл. Тут слід нагадати, що його дочка Марія була дружиною Антона Танського, котрий клопотався перед Голіциним про повернення Семена Палія. Перше ніж дозволити Палію відвідувати дочку, Голіцин пропонував убезпечити його від можливих дій колишнього білоцерківського полковника, що в той час сидів у київській в’язниці¹⁵¹. Важливим є питання самостійності дій Семена Палія, який, щоб відвідати рідну дочку був змушений просити дозволу в київського губернатора.

Семен Палій після повернення в Україну намагається відновити своє матеріальне становище. Його майно було конфісковано у жовтні 1704 року. Ця конфіскація відбулася згідно вказівки Головіна від 12 вересня 1704 року¹⁵². В історіографії міцно закріпилася думка, що скарби фастівського полковника були привласнені гетьманом Мазепою. Одним із перших про це написав ще І. І. Голіков, котрий зазначав, що Мазепа загарбав усе багатство Палія¹⁵³. Проте відомо, що після його арешту значна сума (2144 червоних золотих, 5709 єфимків, 40 левків) надійшла у царську казну. З частини цієї суми було закуплено 700 пар волів та видано платню впливовим московським чиновникам¹⁵⁴. Окрім цього, як зазначає Сторожевський, все господарство фастівського полковника (стада і табуни коней) і справді було розподілене між правобережною козацькою старшиною¹⁵⁵.

Щоб відновити свій матеріальний статус, Семен Палій у таборі гетьмана Скоропадського під Багачкою скаржився, що його «стада і скотина, відібрані Мазепою, розжалувані і у людей знайдуться» . У відповідь 3 червня 1709 року гетьман видає указ про повернення йому рухомого майна «без жодної суперечки і відмови»¹⁵⁶. Такі дії гетьмана Скоропадського, окрім відновлення справедливості, цілком відповідали вказівкам царського оточення щодо «щонайбільшої приязні» до Семена Палія.

Ще до Полтавської битви російська влада отримувала користь від повернення Семена Палія. В основному акцент робився на авторитеті колишнього фастівського полковника, який мав працювати на зменшення впливу мазепинців. 28 березня 1709 року в листі до Івана Скоропадського київський губернатор Дмитро Голіцин зазначав, що він оголошував козакам, що Палій буде повернений, як і було, в полк¹⁵⁷. Також Палія використовували у військовій тактичній боротьбі. Щоб залякати польських шляхтичів, що були прихильниками Станіслава Лещинського фельдмаршал – лейтенант Г. Гольц поширив чутки про похід Семена Палія в Литву. Колишній фастівський полковник мав буцімто очолити 18 тисяч козаків і 6 тисяч регулярної кавалерії¹⁵⁸.

Підсумовуючи, варто вказати на той факт, що правобережний полковник перебував під повним контролем російської влади, що виключало будь-яку самостійність його дій. В обмін на це задовольнялися всі його «довольства, ласки і приязні» та забезпечувалась його безпека (наприклад, від можливих дій колишнього білоцерківського полковника) . Такою була стратегія російської політичної еліти щодо використання авторитету Палія напередодні Полтавської битви.

На початку травня російська армія займала позицію біля Котельви на лівому березі Ворскли, звідки 17 травня 1709 року гетьман Скоропадський отримує розпорядження канцлера Г. Головкіна просуватися зі своєю кіннотою до блокованої шведами Полтави¹⁵⁹. Десь поруч із гетьманом мав перебувати колишній фастівський полковник.

Слід зазначити, що участь козацьких військових формувань у Полтавській битві є досить складною та малодослідженою проблемою в історіографії. Сучасні дослідники стверджують, що загальна чисельність військ, що перебували в підпорядкуванні гетьмана Скоропадського під час Полтавської битви могла становити не більше 8 тисяч чоловік¹⁶⁰.

Полтавська битва відбулася 27 червня 1709 року і стала переломною у подіях Північної війни. Ця битва стала крахом визвольної антиросійської акцій гетьмана Івана Мазепи.

Під час Полтавської битви козацьке гетьмана Скоропадського стояло на правому фланзі російської армії – в Будищенському лісі, закриваючи шляхи відступу шведського війська в Польщу¹⁶¹. Про низький рівень довіри до гетьмана Скоропадського свідчить той факт, що до нього було приставлено 6 російських полків на чолі з генерал-майором Волконським для «зв’язку з гетьманом Скоропадським і для припинення зв’язку зі шведами»¹⁶².

Відомо, що Семен Палій брав участь у Полтавській битві як охочекомний полковник у війську гетьмана Скоропадського. Козаки Семена Палія. Воювали на боці Петра І, дислокувалися по селах біля Полтави. Своїми роз’їздами турбували шведів, перешкоджали їм добувати провіант та продовольство¹⁶³.

Щодо участі самого Семена Палія у Полтавській битві ми маємо досить суперечливі відомості. Козацькі літописи (а за ними і історики ХІХ століття) описують немічного полковника, котрого підтримують на коні. І саме ця людина (йому тоді було десь 70 років) нібито підбадьорювала козаків гетьмана Скоропадського. Проте, на нашу думку, це є перебільшенням немічності Семена Палія у його похилому віці. Відомо також, що в день Полтавської битви правобережний половник подарував Межигірському монастирю коштовне Євангеліє¹⁶⁴.

Після Полтавської битви відомо, що Палій брав участь у переслідуванні шведів і мазепинців до Переволочної. Також ймовірно, що він 8 липня 1709 року брав участь у бенкеті, що був влаштований для старшин гетьмана Скоропадського та знатних калмицьких військових чинів¹⁶⁵.

Після перемоги у Полтавській битві постало питання подальшої долі Семена Палія. В меморії, поданій Петру І генеральним писарем Семеном Савичем, гетьманська адміністрація Скоропадського просила російського монарха вирішити долю Семена Палія. Із цієї меморії ми дізнаємося, що Палій мав намір поселитися у Фастові або в Каневі. Також ми отримуємо інформацію про те, що навколо Палія зібралася компанія, яка «до нього звідусіль набрелася». Палій бажав і надалі тримати при собі цю компанію, переїхавши на Правобережжя. Ця позиція ніяк не могла задовольнити гетьмана Скоропадського і його оточення, адже популярний Семен Палій і збіднілі козацькі низи, могли завдати клопоту Скоропадському. Ситуацію ускладнювало те, що до Палія втікали козаки із полків, і це відповідно вело до дезорганізації полків. Словосполучення «знов Палієм зібрана наволоч¹⁶⁶» наштовхує на думку, що більшість цих козаків уже була під проводом Палія у часи його перебування на уряді фастівського полковника.

Отож, генеральний писар у третьому пункті меморії просить указу щодо подальшої долі Семена Палія, а також наказової резолюції щодо компанії Семена Палія, щоб вона «у попередні свої міста до полків… розійшлась»¹⁶⁷. Таким чином Палій і його прихильники стають предметом занепокоєння для гетьмана Скоропадського.

У відповідь на меморію Петро І видає указ гетьману Скоропадському від 31 липня 1709 року. В цьому указі Палію до нового царського указу слід було жити в Каневі чи в іншому місті поруч. Російський цар фактично задовольнив прохання Скоропадського щодо компанії Палія. Петро І наказував Палію «бути спокійним і щоб жодних гультіпак при собі не тримав, і з поляками сварок не вчиняв»¹⁶⁸.

Після Полтавської битви Палій повертається на Фастівщину. Повернувшись у Фастів, він відновив свою попередню діяльність. Знову були розставлені козаки на Поліссі, що витісняли шляхтичів із порубіжних місць. Після усунення Омеляновича, селяни Горностайпільської, Козарівської, Бородянської волостей оголосили себе козаками і записалися у компут Білоцерківського полку. Вони відмовилися підкорятися поміщикам і перестали відбувати панщину. Палій прийняв їх під своє покровительство і став тіснити решту шляхти¹⁶⁹.

Через місяць (3 вересня 1709 року) російський монарх, як і обіцяв, «пожалували колишнього задніпровського охотницького полковника Семена Палія за … вірність і служби» на уряд охотницького полковника. В його підпорядкуванні мали знаходитись «компанійці, які нині під командою його»¹⁷⁰. Володимир Антонович вказує на той факт, що російський цар, повертаючи Палію полковницький уряд, не називає його полковником білоцерківським. Він стає лише охотницьким полковником, при цьому перебуваючи у строгому підпорядкуванні влади гетьмана Скоропадського¹⁷¹. Причиною цього була невизначеність статусу Правобережної України, що найімовірніше повинно було повернутися у склад Речі Посполитої. Також призначення Палія білоцерківським полковником могло викликати роздратування польської шляхту і збурення ситуації на Правобережжі.

Ненадання Семену Палію білоцерківського полковництва фактично на нашу думку, нівелювало його заслуги у Полтавській битві. Тут слід відзначити, що російський монарх щедро нагородив своє оточення (Меншиков, Головкін, Голіцин, Рен, Алар, Ленцер) відразу після полтавської перемоги¹⁷², а Семену Палію не повернув навіть його попереднього звання.

Польська шляхта київського воєводства прагне захистити своє майно від зазіхань московських та козацьких військ. А найбільше вони скаржилися на «пана полковника Палія». 10 вересня 1709 року шляхта київського воєводства відправила депутатів до київського губернатора Голіцина. Вона скаржилась, що «фастівські та білоцерківські козаки, невідомо чи по своїй волі чи за наказом полковника Палія, перейшли кордон, по цей бік річки Ірпінь вриваються у наші села, відбирають у нас медові данини і перешкоджають володіти маєтками»¹⁷³.

6 листопада 1709 року О. Д. Меншиков обіцяв задовольнити претензії шляхти і заборонити правобережним козакам кривдити польську шляхту¹⁷⁴. Польські магнати і шляхта почали писати численні скарги до польського уряду. Як наслідок польський уряд почав вимагати від Росії повернення під владу Польщі Білої Церкви, Полонного та інших міст Правобережжя. Шляхта намагалася отримати гарантії своєї безпеки в маєтках. А джерелом цієї загрози були посталі селяни і козаки Палія, що знову оселився у Фастові.

8 листопада 1709 року Долгорукий Скоропадському пише про «неспокійного Палія». Він говорить, що буде писати до Гаврила Івановича Головкіна про це. Також він передбачає, що Палію недовго ще залишилося бути у цих місцях, оскільки Правобережжя мали б повернути у володіння Польщі¹⁷⁵.

На початку січня 1710 року шляхта київського воєводства відправила зі скаргами на Палія депутатів до короля і до князя Меншикова. Їм було надано інструкції, де зазначалося «Депутати будуть просити князя, щоб він надав нам милість утримуванням пана полковника Палія від утисків жителів нашого воєводства і забороною йому розставляти своїх козаків в Овруцькому і Житомирському повітах»¹⁷⁶.

Окрім проблем із польською шляхтою, російську владу непокоїли також зносини правобережного полковника із кримсько-татарською знаттю. 13 січня 1709 року Гаврило Головкін пише листа Івану Скоропадському, де зазначає, що очаківський Паша Симайло писав листа Семену Палію. Не зважаючи на нешкідливість такого листування голова посольського приказу наказував заборонити можливу кореспонденцію з очаківським пашею, Юсуп-Пашею силістрійським та кримським ханом без указу царя і без відома гетьмана. Відповідного листа Палію мав переправити Скоропадський¹⁷⁷. Це був останній лист, в якому згадується правобережний полковник. О. Лазаревський, посилаючись на відомий йому документ стверджував, що Семен Палій помер у січні 1710 року¹⁷⁸. Після смерті правобережного полковника вакантне місце намагається зайняти його зять Антін Танський (той що клопотав за звільнення Семена Палія). Про це ми дізнаємося із листа Г. Головкіна до Івана Скоропадського від 3 березня 1710 року¹⁷⁹.

Роблячи підсумок, слід зазначити, що Семен Палій як охочекомний полковник брав участь у Полтавській битві у складі війська гетьмана Скоропадського. Після Полтавської битви він повертається на Правобережжя, де стає предметом занепокоєння для польської шляхти. Це приводить до певного охолодження відносин правобережного полковника із російською владою, що розглядала його як певний дестабілізуючий фактор на Правобережжі. Можливого конфлікту вдалося уникнути, оскільки Семен Палій помирає наприкінці січня 1710 року.