78

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Історичний факультет

кафедра давньої та нової історії України

Правобережний козацький лідер Семен Палій

Курсова робота

студента ОКР «спеціаліст»

денної форми навчання

Гордійчука Мирона Григоровича

Науковий керівник

доктор історичних наук,

проф. Сергійчук В. І.

Київ – 2013

ЗМІСТ

Ст.

Вступ………………………………………………………………….………………3

Розділ 1. Історіографічний огляд …………………………………..……………...6

Розділ 2. Семен Палій і його роль

у подіях Північної війни 1700-1704 рр……………………………………………19

Розділ 3. Повернення Семена Палія із сибірського заслання

та його роль у поразці мазепинського повстання………………...………………31

Висновки ……………………………………………………………………………50

Список використаних джерел ……………………………………………………54

Список використаної літератури…………………………………………………..56

ВСТУП

Актуальність.

Постать Семена Палія вже майже три століття є помітною темою для історіописання. За цей час в історіографії відбулося нашарування великої кількості стереотипних суджень та міфів, що почасти виникли завдяки ідеологічному факторові. Необхідність розглянути цю історичну персону в сучасному опрацюванні, використавши наявну джерельну базу, не викликає сумнівів. Слід також зазначити, що в історіографії відсутня праця, котра б розглядала роль Семена Палія як активного та інколи і мимовільного учасника подій Північної війни.

Джерела з даної проблеми є досить різноманітними.

До джерельної бази ми відносимо інформацію із козацьких літописів XVIII століття. Ці відомості будуть розглянуті в історіографічному огляді, адже вони є фактично першими історіографічними творами з даної теми і водночас спричинили створення відповідного образу Семена Палія в історіографії.

Іншим різновидом джерел є фольклорний матеріал, котрий по своєму відобразив у собі постать фастівського полковника. . Практично немає жодного збирача фольклору ХІХ – початку ХХ століття, який би не фіксував пісні або думи, легенди та перекази про Семена Палія та Мазепу. Слід зазначити, що ці джерела були дуже важливим для істориків романтичної традиції ХІХ століття, котрі часто вважали їх чи не найбільш достовірним історичним джерелом. Проте сучасні історики ставлять під сумнів таке твердження, називаючи фольклорні джерела в даному випадку цілком антиісторичними¹. Також висувається думка, що легенди про Палія та Мазепу, на відміну від пісень та дум, які змістом пов’язані з історичною дійсністю, є лише залишками богатирського епосу. З цієї причини в них немає і не може бути ніяких історичних реалій². Ми погоджуємося із зазначеними думками, тому в даній роботі ми не будемо використовувати фольклорні джерела.

Важливим для дослідження є листування російської політичної еліти, що, на нашу думку, відображає використання авторитету Семена Палія з боку Петра І і його оточення у боротьбі з Мазепою і його прихильниками за впливи в Україні. Основний масив цього листування міститься у VIII і IX томах «Писем и бумаг Петра Великого», що були опубліковані у середині ХХ століття. Окрім цього значна частина цього листування опублікована у збірнику «Матеріалы для отечественной исторіи» М. Судієнка (т. 2). Для нашого дослідження важливими є листи російських вельмож до гетьмана Скоропадського, де міститься інформація про Семена Палія.

Важливими для розкриття теми є також документи, що містяться в «Архиве Юго-Западной Руси» (другий том актів про козаків (за 1679 — 1716рр. ), котрий підготував до публікації Володимир Антонович. Також були опрацьовані відповідні документи, що містяться у збірнику документів «Доба Івана Мазепи» (упорядник Сергій Павленко). У дослідженні використовувалась так звана «Історія Свейської війни чи Поденна записка Петра Великого», що є офіційною історією Північної війни, що писалася під редагуванням Петра І.

Оскільки кількість наукової літератури з даної теми є значною, то історіографічному огляду буде присвячено перший розділ дослідження.

Об’єктом дослідження даної роботи є постать правобережного козацького полковника Семена Палія в період 1700 -1710 рр..

Предметом дослідження є роль колишнього фастівського полковника у подіях Північної війни: участь Семена Палія у повстанні на Правобережжі, позиція російської влади щодо повернення Семена Палія із сибірського заслання, рівень самостійності дій Семена Палія напередодні Полтавської битви, його участь у ній та ставлення до правобережного полковника з боку російської влади після полтавської перемоги.

Хронологічні межі дослідження – 1700 – січень 1710 рр.

Метою даної роботи є дослідити роль правобережного козацького полковника Семена Палія у подіях Північної війни.

Завдання роботи:

-­ аналіз історіографії щодо постаті фастівського полковника Семена Палія;

- аналіз наявної джерельної бази щодо діяльності правобережного полковника;

- визначення ролі Семена Палія як одного із лідерів козацького повстання на Правобережній Україні 1702-1704 рр.;

- уточнення позиції російської влади щодо повернення Семена Палія із сибірського заслання;

— визначення рівня самостійності дій колишнього фастівського полковника напередодні Полтавської битви;

• дослідження участі Семена Палія у Полтавській битві;

• вивчення взаємовідносин між правобережним полковником та російською владою після Полтавської битви.

• спроба розставити акценти щодо ролі Семена Палія у поразці мазепинської антиросійської визвольної акції 1708-1709рр та його участь у подіях Північної війни

Розділ 1 історіографічний огляд

Історіографічні відомості про участь Семена Палій у подіях Північної війни знаходимо у літописних творах ХVIII століття, що окрім свого джерельного значення мають ще й риси перших історіографічних напрацювань. Козацькі літописці описують повстання на Правобережній Україні 1702-1704 рр., а також епізод із арештом та поверненням із заслання Семена Палія. Із Короткого опису Малоросії дізнаємося, що «1709 року напередъ указомъ государевимъ ПалЂя з СЂбЂра сискано и милость къ нему показано, который удостоился видЂть побЂду над шведами под Полтавою и самъ тамже на конЂ, хотя уже поддерживанный, ездилъ, побуждая войско, дабы непріятелю сламанному не дали ободритись, пока весма ослабЂютъ и сдадутся.»³. Така ж інформація присутня в Лизогубівському літописі⁴.

Цікаві відомості містить Чернігівський літопис, автор якого повідомляє, що після повернення Семен Палій був призначений знову на місце білоцерківського полковника. Слід відзначити, що в даному літописі відсутня згадка про участь Палія в Полтавській битві, проте літописець зазначає час і смерті і місце поховання правобережного полковника⁵. О. І. Рігельман також пише про повернення Семена Палія, зазначаючи, що Петро І наказав негайно звільнити його, оскільки він був потрібний у даній ситуації⁶.

Після істориків літописної традиції про Семена Палія у своїх працях згадують історики-романтики. У відомого історика Д. М. Бантиш-Каменського можна зустріти неоднозначну оцінку ініціаторів повстання 1702-1704 років. Автор «Истории Малой России» (1822р) констатує факт, що «на правій стороні Дніпра появилися двоє хоробрих воїнів, що завдавали неспокою заздрісному Мазепі». Цими воїнами були Самусь і Палій⁷. Автор називає їх «бунтівними воїнами», що озброїли селян, обіцяючи їм подарувати волю назавжди. Причиною негативного ставлення до козацького визвольного повстання є те, що «Самусь і Палій наносили відчутну шкоду Польщі»⁸, що була союзником Росії у війні проти Швеції. Історик у своїй праці «Жизнь Мазепы» подає інформацію про те, що Мазепа в Бердичеві «посадив його в темницю, відправив у Москву, звідки Палій несправедливо звинувачений Мазепою у відносинах із Карлом XII, у посяганні на гетьманство, засланий був, як зрадник, у Єнісейськ»⁹. Автор описує повернення Семена Палія із заслання. Він пише, що «Государ згадав про славного Палія, у 1705 році, за брехливим доносом Мазепи, засланого у Сибір, і негайно велів повернути йому свободу, чин полковника і маєток невинному страждальцеві, що колись зброєю своєю лякав поляків і татар»¹⁰. Історик ідеалізує участь Семена Палія у Полтавській битві : «В останній раз у житті він цей престарілий воїн оголив тоді свій меч; кілька малоросіян підтримувало його на коні і якщо переможний м’яз, послаблений від багатолітньої праці не міг уже разити суперників, однієї його присутності було достатньо для підняття співвітчизників до мужніх подвигів»¹¹. Даний опис спирається на літописну інформацію.

Історик Микола Маркевич називає Семена Палія великим воїном Задніпров’я, котрий воював з турками разом із Яном Собеським, вів постійні війни із татарами і завдяки цьому отримував від короля подарунки та почесті¹². Автор зазначає, що цар : «згадав про Палія; і старий полковник негайно повернувся з Сибіру на Батьківщину, де знову отримав чини і багатства»¹³. Щодо участі Семена Палія у Полтавській битві, то в описі Маркевича присутнє певне композиційне протиставлення. З одного боку на полі бою Максимович, Зеленський, Покотило, Гамалія, Григор’єв і Чуйкевич, що знаходилися поруч із Мазепою, а з іншого Палій, що бився в рядах Петра»¹⁴. В такий спосіб автор протиставляє вірність Семена Палія і зраду прибічників Мазепи.

Окрім дослідників історії Малоросії про повернення правобережного полковника писав також І.І. Голіков. Він зазначає, що російський монарх дуже приязно прийняв Палія, наказавши повернути йому відібрані у нього маєтки. Семен Палій був щедро нагороджений і відпущений у Фастів¹⁵.

Російський історик С. М. Соловйов давав позитивну оцінку діяльності Палія та правобережного козацтва, котрі намагалися приєднатися до Росії. А причину таких дій він бачив у тому що «козак не міг ужитися у згоді з панами»¹⁶. Він пов’язує повернення Семена Палія із заходами, що робилися царем і його оточенням для впливу на Запорозьку Січ¹⁷.

Дмитро Яворницький у своїй трьохтомній «Истории запорожских козаков» також згадує про Семена Палія. Він ідеалізує постать фастівського полковника, називаючи його «провідником народовладдя на Україні, захисником особистої свободи та політичної автономії, ненависником панського самовладдя і чванливості та ворогом всякого рабства»¹⁸.

Новим етапом в історіографії теми стали напрацювання В. Б. Антоновича та М. І. Костомарова, що стали початком сучасного синтетичного узагальнюючого викладу історичного процесу. Володимир Антонович 18 лютого 1870 року захистив у Київському університеті магістерську дисертацію «Последние времена козачества на правой стороне Днепра по актам с 1679 по 1716 год», що є ґрунтовним дослідженням останнього періоду існування козацьких інституцій на Правобережній Україні. Саме в цій праці ми знаходимо важливі відомості про участь Семена Палія у подіях Північної війни.

Оскільки згадана праця була написана за матеріалами одного із дев’яти томів «Архива Юго-Западной России», головним редактором яких був В. Б. Антонович, то вона має ще й велике джерельне значення. «Последние времена козачества на правой стороне Днепра по актам с 1679 по 1716 год», як передмова, також увійшла до другого тому актів про козаків (за 1679 — 1716рр.).

В. Б. Антонович вважав Семена Палія яскравим виразником народних мас. Правобережний полковник був улюбленцем черні, на думку якої, лише Палій думав про її потреби та прагнення, лиш він був достойним унаслідувати епітет «козацького батька», що колись був даний Хмельницькому¹⁹. Історик зазначає, що повернення Палія було пришвидшене бажанням протиставити особу популярну в народі Мазепі, і таким чином підірвати значення і авторитет останнього²⁰.

Микола Костомаров у монографії «Мазепа» не міг оминути постать Семена Палія. Слід зазначити , що ця праця займає своєрідне і неоднозначне місце у доробку автора. Ця студія виглядає як разючий дисонанс, що є блідою тінню попередніх його праць, своєрідним казусом у творчості історика²¹.

Історик вважав, що Палій фактично створив державне утворення у складі Речі Посполитої. Він був ніби удільним володарем у своєму полку, що прагнув розширити територію цього полку і розповсюдити козацтво, передавши йому панування над краєм, що належало польському шляхетству²².

Сюжет про роль Семена Палія у подіях Північної війни після його повернення із заслання не знайшов належного відображення на сторінках цієї монографії. Важливість повернення колишнього фастівського полковника визначалася намаганнями схилити запорожців до вірності царю²³. Загалом постать С. Палія постає на сторінках монографії як одна із символічних жертв гетьмана Мазепи, представлених у споминах народу.

Слід зазначити, що, на думку Антоновича та Костомарова, і Мазепа і Палій захищали ідею об’єднання обох частин України, проте їхній антагонізм був неминучим²⁴.

Погляди Костомарова і Антоновича підтримували й інші їхні колеги. Тут слід згадати про декілька праць даного періоду, котрі хоч і не вирізняються якимось новаторством, проте зберігають історіографічну цінність. Це праці В. Волк-Каричевського «Борьба Польши з казачеством во второй половине ХVІІ и начале ХVІІІ века», Т. Осадчого «Козацкий батько Палий», Н. К. Сторожевського «Семен Палий, Киевское Полесье, Волинь, 1670-1710».

В. Волк-Каричевський, описуючи повернення Семена Палія, фактично повністю спирається на фактаж В. Б. Антоновича. Він вказує, що повернення правобережного козацького лідера було логічним наслідком падіння Мазепи²⁵. Автор зазначає, Семен Палій був вірним інтересам простого народу, будучи першим виразником його устремлінь, він веде разом з ним боротьбу із шведами, що були ворогами Москви²⁶. Сторожевський, поділяючи погляди В. Б. Антоновича, пише, що засланням Палія закінчується таємна боротьба Івана Мазепи з представниками народно-демократичних кіл²⁷.

Серед праць даного періоду також слід відзначити монографію Ф.М. Уманця про гетьмана Мазепу. Саме її можна вважати першим науковим твором, де замість прямого засудження діяльності лівобережного гетьмана проводиться спроба виправдання його дій. Саме в цьому контексті проходить критика Галагана, Апостола, Скоропадського, Палія, що залишилися вірними російському монархові. Автор зазначає, що фастівський полковник «одночасно із проханнями про московське підданство мав зносини із Любомирськими, брав гроші від Яна Собеського, і, засланий в Сибір, лаяв Петра і Мазепу»²⁸. Це є чи не першою спробою критичного ставлення до постаті Семена Палія.

Микола Аркас також описує повернення колишнього фастівського полковника : ««Тоді ж князь Долгорукий нагадав цареві про Палія і його звелено було повернути з Сибіру, бо він мав вплив на запорожців. Запорожці тепер були дуже лихі на москалів, і новий гетьман Скоропадський із поміччю Палія, надіявся прихилити їх на бік Петра»²⁹.

Щодо польської історіографії, то вона негативно відноситься до повстання правобережного козацтва 1702-1704 років. Постать Семена Палія цікавила представників так званої «української школи» в польській історичній літературі ХІХ – початку ХХ ст. Більшість із них стояли на ідеологічних позиціях польської державницької школи та використовували методологічні засади класичного позитивізму ХІХ століття.

Так, один з корифеїв цієї школи Й.Й. Роллє ( псевдонім Доктор Й. Антоні) називає Семена Палія «хлопом», який був популярним серед селян і був «на зразок Богдана Хмельницького у меншому масштабі». Він називає останнього «хлопом тілом і душею, напівгайдамакою і напівсічовиком давнього звичаю, який виріс з «гультяя» до «козацького батька»³⁰.

На початку ХХ століття починають застосовувати марксистську теорію у різних галузях гуманітарного знання, включно з історичною наукою. На практиці це конкретизувалося розглядом історичних процесів, насамперед крізь призму економічних відносин. Дослідники змушені від самого початку творити, спираючись на теорію формаційного підходу та класової боротьби³¹.

Такі тенденції значно вплинули на трактування постаті Семена Палія. Відтепер акцент робився на класовій боротьбі трудящих Правобережної України, а саму боротьбу якраз і очолив фастівський полковник. В період правління Й.Сталіна в оцінці політичних діячів даного історичного періоду дослідникам була нав’язана так звана дворянська історіографічна традиція (Петро І – прогресивний політичний діяч, Мазепа зрадник, а Палій – одна із жертв зрадника)³². Це значно ускладнило об’єктивні дослідження постаті фастівського полковника .

Із радянської історіографії слід відзначити напрацювання В. А. Дядиченка, який перший із радянських науковців розпочав дослідження за архівними матеріалами визвольного руху на Правобережжі. Він є автором невеличкої праці «Семен Палій», яка вперше в радянські історіографії була присвячена постаті фастівського полковника. Історик пише, що Петро І у «важкий час звертається до Палія». В. А Дядиченко помилково стверджує, що Палію було надано уряд білоцерківського полковника³³. В даній праці присутнє «правильне» трактування відносин Семена Палія та Івана Мазепи, проте в ній немає класової боротьби та «прагнення українських трудящих Правобережної України до возз’єднання з братнім російським народом», що є характерними ознаками подальших напрацювань автора³⁴ та всієї радянської історіографії. Така особливість найімовірніше пояснюється часом і місцем написання роботи, адже вона вийшла у світ у 1942 році в евакуації, в Саратові,. Таким чином побачила світ книга, в якій вже у першому абзаці говориться про «самовідданих борців за незалежність України»³⁵.

Інший радянський історик В.Шутой також пише про Семена Палія. Цей дослідник є автором концепції так званої «народної війни» в Україні у 1708-1709 роках, котра була направлена проти шведських загарбників. Цю ідею спростовує Сергій Павленко, стверджуючи, що поголоски про цю «народну війну» створили військові підрозділи, що перебували на службі у царя³⁶. Саме в контексті «народної війни» В.Шутой описує повернення колишнього фастівського полковника в Україну, проте не дає жодної оцінку його ролі у цих подіях³⁷. Щодо участі Семена Палія у полтавській битві, то автор зазначає, що він «підбадьорював і запалював російсько-українські війська на повну перемогу над ворогом»³⁸.

Однією із найґрунтовніших праць радянської історіографії по правобережному козацтву є монографія Григорія Яковича Сергієнка «Визвольний рух на Правобережній Україні в кінці ХVІІ і на початку ХVІІІ ст.». Автор пише, що колишній фастівський полковник «допомагав згуртовувати сили українського народу на війну проти лютого ворога», запалював козацьке військо на подвиги в ім’я визволення батьківщини. Г.Я. Сергієнко також стверджує, що Палій навесні 1709 року очолив правобережне козацьке військо³⁹. Ключовою характеристикою Семена Палія було те, що він «залишався вірним великому союзові України з Росією»⁴⁰.

Інше трактування подій на Правобережній Україні ми знаходимо у групи авторів, котрих радянська історіографічна школа таврувала як представників українського буржуазного націоналізму.

Михайло Грушевський був одним з перших представників цього напрямку, котрий можна назвати державницьким в українській історіографії. Він називає Семена Палія «найбільш славним» серед правобережних козацьких лідерів. Події на Правобережжі розглядає крізь призму постаті Івана Мазепи та його державницьких вчинків. Лівобережний гетьман прагне об’єднати обидві частини козацької держави під власною гетьманською булавою, що стало причиною несправедливо обвинувачення Семена Палія перед Петром І⁴¹. У статті «Семен Палій» фастівський полковник постає перед нами як небезпечний демагог та суперник, котрий своїми діями заважав об’єднавчим намірам Івана Мазепи.

Слід зазначити, що «державники» були розгромлені у Радянському Союзі. Окремі представники цієї школи змушені були продовжувати роботу в еміграції. З часом там склалася нова наукова школа, у сферу зацікавлень якої входила і тема даної роботи. З даної теми писали свої праці українські історики-емігранти. Так, учень Грушевського, Микола Андрусяк, котрий був директором Інституту історії України в окупованому Києві (1941-1942) досліджував події на Правобережжі, серед його наукових студій слід відзначити працю «Мазепа і Правобережжя» (1938 р.). М. Андрусяк повністю заперечує антагонізм між Палієм та Мазепою, вважаючи, що Палій був лише блідим відображенням лівобережного гетьмана⁴². Цікавою також є праця Наталії Полонської-Василенко «Палій і Мазепа».

Серед дослідників також слід згадати про Ілька Борщака, який у співавторстві з французьким літератором Рене Мартелом став автором романізованого життєпису про Мазепу. Пишучи про несподіваний арешт Семена Палія, Ілько Борщак та Рене Мартел зазначають, що він приніс «українській Державі» всю Київщину, а сам фастівський полковник був лише «руїнницькою силою» в Україні⁴³.

Василь Луців пов’язує повернення Семена Палія в Україну тим, що він міг викликати протидію Іванові Мазепі, що дозволило б не допустити його замирення Мазепи із кримським ханом⁴⁴.

Одним із найвідоміших дослідників мазепинської доби є Борис Крупницький. Найбільш вагома праця у його науковому доробку - це монографія «Гетьман Мазепа та його доба», що вийшла у світ німецькою мовою 1942 року в Лейпцигу. Автор наводить історіографічні погляди дослідників (Костомарова, Антоновича, Андрусяка) щодо суперечностей між Палієм і Мазепою. Він також висловлює власну позицію з цього приводу, за якою усунення Палія було спричинене тактичними міркуваннями лівобережного гетьмана⁴⁵. Не відкидаючи особистих мотивів Мазепи, ув’язнення фастівського полковника автор пояснює аргументами об’єднавчого характеру щодо Правобережної України⁴⁶. Борис Крупницький пов’язує швидку здачу Чигирина, Корсуня та Богуслава на Правобережжі російським військам із засланням до Сибіру фастівського полковника⁴⁷.

Олександер Оглоблин також пише про Семена Палія. Його повернення повернення в Україну він не вписує у контекст боротьби Петра І проти мазепинців. Історик зазначає, що Семену Палію у вересні 1709 року надано уряд білоцерківського полковника⁴⁸, хоча цей факт викликає певні сумніви.

Зростання української національної свідомості наприкінці 80-х років ХХ століття хвилю зацікавлення до мазепинської доби. У1993 році була видана праця істориків В. А. Смолія та В. С. Степанкова «Правобережна Україна у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст. : проблема державотворення». На думку авторів, заслуга Палія полягала у повернені до козацьких державних інституцій. Фастівський полковник розглядав Правобережну Україну як складову частину Гетьманщини, а не Польщі, а зв’язки між обома сторонами Дніпра розглядалися правобережними лідерами як відносини у межах однієї держави і цей факт публічно декларувався⁴⁹.

Продовженням ідей даної монографії є праця цих же авторів «Українська державна ідея ХVІІ – ХVІІІ століть: проблеми формування, еволюції, реалізації» . В. А. Смолій та В. С. Степанков вказують на те, що Семен Палій та його соратники вважали територію, зайняту козацькими полками, окремим політичним об’єднанням, котре лише формально залежало від королівської влади. Відбувався процес відродження ідей не лише про козацьку автономну державу, а й про незалежність України в її етнічних межах від Речі Посполитої⁵⁰. В такому ракурсі Семен Палій виступає як палкий прихильник соборності козацької України.

Історик Сергій Павленко зазначає, що у Мазепиних донесення 1704 року ідеться лише про тимчасову ізоляцію Семена Палія на час здачі Білої Церкви. Саме заслання було рішенням Петра І, котре було спричинене союзницькими зобов’язаннями перед польським королем Августом ІІ⁵¹. Сергій Павленко критикує діяльність Семена Палія та розглядає його арешт як усунення дестабілізуючого фактору із Правобережжя. Зараховуючи правобережного полковника до «партнерів Мазепи з Правобережної України», автор не приділяє уваги проблемі його повернення із сибірського заслання.

Слід також вагомий внесок Тараса Чухліба у дослідження історії правобережного козацтва. Він пропонує новий підхід до подій на Правобережжі, називаючи лідером визвольного повстання не фастівського полковника Палія, а наказного гетьмана Самуся, котрий, на його думку, і був на чолі «другої Хмельниччини»⁵². Ця думка надає аргументацію для переосмислення ролі Семена Палія у подіях Північної війни.

Д. Журавльов розлядає арешт Палія як трагiчний за суттю i наслідками конфлікт двох яскравих i непростих постатей тогочасної української історії. Історик зазначає, що їхня співпраця могла б відвернути трагічні для України наслідки подій 1708-1709 років⁵³.

Слід також згадати про праці Людмили Іваннікової та Валерія Шевчука, де міститься аналіз критичний аналіз фольклорних джерел щодо постаті фастівського полковника.

Проте в сучасній українській історіографії трапляються дивні казуси, що пов’язані з відсутністю історичної освіти в авторів. До прикладу, праця «Семен Палий – вождь козацького народа», що є незакінченою компіляцією, містить багато цікавих трактувань. Так, автори зазначають що під час Полтавської битви Семен Палій узяв на себе командування козацькими військами, що викликало замішання у рядах запорожців⁵⁴.

Зміни відбуваються і в російській історіографії, в якій починає формуватися відхід від класичного ставлення до Мазепи як до гетьмана-зрадника. Велика заслуга в цьому належить дослідниці Тетяні Таіровій-Яковлєвій. Вона пов’язує повернення Семена Палія із зусиллями Петра І та О. Меншикова, що мали на меті не допустити приєднання Запорожжя на бік Мазепи⁵⁵.

Підсумовуючи історіографічний огляд, хотілося б зазначити, що про Семена Палія написано значну кількість наукової літератури. Проте відсутня праця, де б окремо розглядалася роль правобережного полковника у подіях Північної війни. Наявна історіографічна база часто є ідеологізованою і побудованою на традиційних стереотипах.