З метою визначення собівартості

З метою здійснення планування

І. За способом включення до окремих об’єктів обліку:

1. прямі;

2. непрямі

І. За видами витрат:

за економічними елементами:

1. матеріальні витрати;

2. витрати на оплату праці;

3. відрахування на соціальні заходи;

4. амортизація;

5. інші операційні витрати

ІІ. За належністю до виробничого процесу:

1. основні;

2. накладні

ІІ. За напрямами використання ресурсів:

(за статтями витрат  їх номенклатура визначається підприємством самостійно відповідно до організаційно-технологічних особливостей виробництва)

ІІІ. За джерелами покриття:

1. витрати на період;

2. витрати на продукцію

ІІІ. За поведінкою витрат відповідно до змін обсягу виробництва:

1. постійні;

2. змінні

З метою здійснення контролю:

1. за центрами відповідальності;

2. за центрами витрат

З метою прийняття управлінських рішень:

1. релевантні;

2. нерелевантні

Рис. 1.3. Класифікація витрат виробництва залежно від поставленої мети

• витрати на обслуговування виробничого процесу (оплата праці загальновиробничого персоналу; відрахування на соціальні заходи, медичне страхування робітників та апарату управління виробництвом; витрати на здійснення технологічного контролю за виробничими процесами та якістю продукції, робіт, послуг);

• інші витрати (внутрішньозаводське переміщення матеріалів, деталей, напівфабрикатів, інструментів зі складів до цехів і готової продукції на склади; нестачі незавершеного виробництва; нестачі і втрати від псування матеріальних цінностей у цехах; оплата простоїв тощо) [7, п. 15].

Загальновиробничі витрати поділяються на постійні і змінні.

До змінних загальновиробничих витрат належать витрати на обслуговування і управління виробництвом (цехів, дільниць), що змінюються прямо (або майже прямо) пропорційно до зміни обсягу діяльності. Змінні загальновиробничі витрати розподіляються на кожен об'єкт витрат з використанням бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності, прямих витрат тощо), виходячи з фактичної потужності звітного періоду.

До постійних загальновиробничих витрат відносяться витрати на обслуговування і управління виробництвом, що залишаються незмінними (або майже незмінними) при зміні обсягу діяльності. Постійні загальновиробничі витрати розподіляються на кожен об'єкт витрат з використанням бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності, прямих витрат тощо) при нормальній потужності. Нерозподілені постійні загальновиробничі витрати включаються до складу собівартості реалізованої продукції (робіт, послуг) у періоді їх виникнення. Загальна сума розподілених та нерозподілених постійних загальновиробничих витрат не може перевищувати їх фактичну величину [7, п. 16].

Перелік і склад змінних і постійних загальновиробничих витрат установлюються підприємством.

2. Організаційно-технічні особливості діяльності підприємств та їх вплив на побудову обліку загальновиробничих витрат

П ротягом останніх років стан хлібопекарської галузі характеризується спадом обсягів виробництва хліба та хлібобулочних виробів, що пов’язано зі скороченням споживання, демографічною ситуацією в країні та збільшенням обсягів випікання хліба невеликими пекарнями, супер- та гіпермаркетами, а також домашніми господарствами (ці обсяги не обліковуються офіційними статистичними даними). У 2010 році, за попередніми даними, вироблено 182,9 тис.т хлібобулочних виробів, що на 11,3% менше, ніж у попередньому році (рис. 2.1). За 2011 рік обсяг виробництва хліба становив 179,7 тис.тонн (на 3,7% менше, ніж торік).

Рис. 2.1 Динаміка виробництва хліба в м. Києві, тис.тонн.

Асортимент хлібобулочних виробів, які виробляються українськими підприємствами, налічує понад 1000 найменувань. Він збільшується щороку в межах конкурентної боротьби за споживача, при цьому використовуються сучасні технології із застосуванням різних смакових добавок, наповнювачів тощо. Найбільшу питому вагу у вітчизняному хлібопеченні займають пшеничний (близько 50%) та житній (близько 30%) хліби. Булочні вироби формують близько 15% ринку хлібопродуктів, решту 5% в асортиментному ряді складають здобні хлібобулочні та бубличні вироби, грінки, сухарі, пиріжки, пончики, пряники, печиво тощо [23].

Найбільшими виробниками хлібу та хлібобулочних виробів в Україні є 6-7 компаній, що контролюють майже половину ринку, кожна з яких концентрує виробничі потужності у певному регіоні. Так, однією з найбільших компаній є «Хліб Києва», яка підтримується столичною владою та займає 91% київського ринку і 13,5% – національного. Столичний ринок також наповнюється за рахунок продукції компаній «Хлібні інвестиції» (найрозгалуженіший холдинг, до складу якого входять заводи у багатьох обласних центрах), а також ЗАТ «Укрзернопром» (основні потужності зосереджено у північно-східному регіоні). Південь України охоплює холдинг «ТіС», західні області – ПАТ «Концерн«Хлібпром» (питома вага обох компаній на українському ринку складає близько 6%). Решта компаній (57% українського ринку) є досить дрібними та зосереджені на виробництві продукції для окремих населених пунктів або районів. До невеликих компаній належать такі підприємства, як ВАТ«Коровай» (близько 3% національного ринку), ТОВ«Агросервіс2000» (2,9% ринку) тощо.

Найбільші хлібозаводи займають, зазвичай, не більше ніж 3% ринку, що пов’язано з нетривалим терміном реалізації продукції, внаслідок чого виробники можуть продавати хлібобулочні вироби тільки у своєму регіоні – географічне розширення реалізації збільшує транспортні витрати, а отже, і собівартість продукції, а також знижує якість продукції, що робить її менш конкурентноспроможною, порівняно з місцевою. Серед хлібозаводів можна виділити «Київхліб» (Хлібокомбінати №№10,11– м.Київ), «Одеський Коровай» (Одеська обл.), «Вінницяхліб» ПАТ«Концерн «Хлібпром» (Вінницька обл.), «Черкасихліб» (Черкаська обл.), «Хліб» (Дніпропетровська обл.) та «Хлібзавод «Салтівський» (Харківська обл.) тощо. На дрібні хлібзаводи припадає близько 80% ринку [23].

У складі собівартості виробництва хліба та хлібобулочних виробів половину витрат формує борошно, крім цього значними є витрати на оплату праці (30%), витрати на газ для випікання (10%), а також інші витрати – олія, дріжджі, сіль, бензин тощо. У 2007році велика кількість хлібозаводів внаслідок зростання собівартості виробництва почала підвищувати ціни на продукцію. В результаті, з метою регулювання галузі, Постановою від 20.06.2007р. Уряд надав органам виконавчої влади повноваження встановлювати граничні рівні рентабельності для виробництва борошна пшеничного Іта ІІ ґатунку, борошна житнього та окремих сортів соціального хліба, виробленого з нього. Крім цього, для хлібовиробників обов’язкове декларування зміни цін (Постанова №1222 від 17.10.2007р.). Таким чином, дрібні виробники були змушені до виходу з ринку, натомість, на тлі загального скорочення виробництва великі підприємства (такі як «Хліб Києва» та «ТіС») збільшили обсяги виробництва на 3-5%.

Структура виробництва основних видів продукції ДП ВАТ «Хлібокомбінат №6» за 2009–2011 роки представлена нижче.

Таблиця 2.1