6. Поняття та основні властивості права

Право — система норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами легального державного впливу аж до примусу.

норма вбирає в себе всі основні властивості права (нормативність, формальну визначеність, стабільність, владність);

Функції права — це основні напрями впливу права на свідомість і поведінку суб'єктів суспільних відносин з метою розв'язання конкретних завдань. Основна функція права полягає в тому, що воно є нормативним і загальнообов'язковим засобом врегулювання суспільних відносин, а значить функція є нормативно-регулюючою.

Функції права можна класифікувати за різними підставами

За сферою правового впливу розрізняють такі функції:

економічна — регулювання економічних відносин;

політична — регулювання політичних відносин;

ідеологічна — формування суспільної свідомості шляхом правового визнання або заборони певних ідеологій;

екологічна — регулювання відносин природокористування;

культурна-виховна — регулювання відносин у сфері науки, освіти і культури.

За характером впливу на свідомість і поведінку суб'єктів суспільних відносин:

нормативно-регулююча — регламентування поведінки суб'єктів суспільних відносин;

інформаційна — доведення до відома змісту державної волі;

комунікативна — сприяння організації правовідносин між їх учасниками;

орієнтаційна — визначення ціннісних критеріїв поведінки;

виховна — вплив на формування світогляду та правосвідомості;

захисна — охорона соціальних цінностей від посягань на них.

За характером впливу:

статична — закріплення і стабілізація існуючих суспільних відносин;

динамічна — сприяння виникненню і розвитку нових суспільних відносин;

установча — первинне заснування певних соціальних інститутів;

інтегративна — системоутворюючий вплив на суспільні відносини;

охоронна — охорона суспільних відносин від небажаних на них впливів;

запобіжна — запобігання виникненню небажаних суспільних відносин.

За сферою на яку поширюються функції права:

загальноправова; міжгалузева; галузева; правовий інститут; норма права.

7. Праворозуміння : поняття та типи.

Праворозуміння — це наукова категорія, що відобра­жає процес і результат цілеспрямованої розумової діяль­ності людини, і включає пізнання права, його сприйняття (оцінку) і ставлення до нього як до цілісного соціального явища.

Суб'єктом праворозуміння завжди виступає конкрет­на людина, наприклад:

1. індивід, який володіє деякими знаннями права і на практиці зіткнувся з конкретною правовою проблемою;

2. юрист-професіонал, який має достатній запас знань про право, здатний застосовувати і тлумачити правові нор­ми;

3. учений, людина з абстрактним мисленням, яка за­ймається вивченням права, володіє сумою історичних і сучасних знань, здатна до інтерпретації не тільки норм, а й принципів права, володіє певною методологією дослі­дження.

Праворозуміння є завжди суб' єктивним, оригінальним, хоча уявлення про право можуть збігатися у групи осіб та у цілих соціальних спільнот.

Об'єктом праворозуміння можуть бути право в плане­тарному масштабі, право конкретного суспільства, галузь, інститут права, окремі правові норми. При цьому нерідко знання про окремі структурні елементи переносяться на право в цілому. Важливе пізнавальне навантаження тут несуть середовище і суспільні явища, що взаємодіють із правом.

Зміст праворозуміння складають знання суб'єкта про його права та обов'язки, конкретні та загальні правові до­зволи, зобов'язування, заборони, а також оцінка і ставлен­ня до них як до справедливих або несправедливих. Залеж­но від рівня культури, методичної оснащеності суб'єкта і вибору предмета вивчення праворозуміння може бути пов­ним або неповним, правильним або спотвореним, позитив­ним або негативним.

Концепція праворозуміння — це певний напрям в науко­вому пізнанні сутності та соціального призначення права.

Типи праворозуміння

Юридичне праворозуміння — це правове розуміння, засноване на розрізненні права і закону (від лат. jus — пра­во). Право розглядається як об'єктивна міра свободи і справедливості, не залежна від волі, розсуду або свавілля державної влади. Закон же є актом державної влади і за своїм змістом може бути, а може і не бути правовим. Юри­дичний тип праворозуміння має два різновиди:

1. природно-правовий підхід, що виходить із визнання природного права, яке протиставляється праву позитив­ ному;

2. лібертарно-юридичний підхід, який під правом має на увазі буття і нормативний вираз принципу формальної рівності. Сутність цього підходу висловив В.С.Нерсесянц: «Право — математика свободи»

Легістське праворозуміння засноване на законі і на ото­тожненні права і закону (від лат. lex — закон). Право сприй­мається як продукт держави, як наказ офіційної державної влади. Право зводиться до примусово-владних установок, до формальних джерел позитивного права (законів), за ме­жами яких права немає. Таке легістське ототожнення права і закону є принципом і сенсом доктрини юридичного позитивізму.

Принципова відмінність між двома протилежними ти­пами праворозуміння, які називають юридичним і легіст-ським, пов'язана з розрізненням або ототожненням права і закону.