46. Кордовський халіфат

Це держава на Іберійському півострові, яка існувала з 929 до 1031 р.

Кордовський халіфат було засновано 929 року, коли Абдаррахман III прийняв титул халіфа. Столицею халіфату було м. Кордова. Після 1031 р. халіфат розколовся на низку еміратів, найзначнішим з яких був Гранадський емірат, яким мусульманські володарі керували до 1492 року.

Період розквіту Кордовського халіфату припадає на X ст. Абдаррахман III не лише об'єднав Аль-Андалус, але й взяв під свій контроль християнські королівства півночі Іберійського півострова. Абд-ар-Рахман ІІІ також зупинив просування фатімідів у Марокко та на Іберійському півострові. У цей період посилилися дипломатичні стосунки з північноафриканськими племенами, північноіберійськими християнськими королівствами, з Францією, Німеччиною та Константинополем. Після смерті Абд-ар-Рахмана ІІІ 961 року халіфом став його син, 47-річний Аль-Хакам ІІ, який продовжив політику свого батька.

Смерть Аль-Хакама II у 976 р. стала початком кінця Кордовського халіфату. Перед своєю смертю Аль-Хакам ІІ зробив офіційним спадкоємцем свого 14-річного сина Хішама II (976-1008 рр.) Насправді замість Хішама ІІ державою керував радник Аль-Хакама ібн-Абі Амір.

Титул халіфа став символічним. У халіфаті розпочалися заворушення, з'явилося багато нелегітимних претендентів на престол. Останнім халіфом був Хішам III (1027-1031 р.р.). Остаточно халіфат розпався на незалежні королівства (тайфи) 1031 року. — феод. держава на Піренейському п-ові 929—1031, очолювана династією Омейядів. Столиця халіфату — Кордова. К. х. був централізованою деспотією, панівне становище в ньому належало великій зем. аристократії. Осн. масу виробників становили селяни, помітну роль у с. г. відігравала праця рабів. Найбільшого розвитку К. х. досяг у 10 ст. В халіфаті склалася своєрідна культура (див. Арабська культура, Маврітанське мистецтво). Правителі К. х. (халіфи) вели майже безперервні війни проти християнських д-в. З поч. 11 ст. в К. х. настав період феод. міжусобиць, що зумовили його розпад. До. х., особливо в період найбільшого розквіту (10 ст), був однією з самих передових в економічних відносинах держав в Європі з високорозвиненим сільським селянством і ремісничим виробництвом в державних майстерень, в яких широко застосовувалася праця рабів. Важливе місце займали суднобудування і гірська промисловість. Значно виросло число міст і збільшилося їх населення. В До. х. склалися яскрава і своєрідна культура і наука (див. в статтях Арабська культура . Мавританське мистецтво ) . Ученим До. х. належить видне місце в збереженні традицій античної науки в Європі. Політика віротерпимості, якою дотримувалися правителі До. х. до початку 2-го десятиліття 11 ст, сприяла участі в розвитку науки і культури як мусульман, так і немусульман. Найбільш крупні правителі До. х.: Абдаррахман III (правив в 912—61, до 929 — емір), аль-Хакам II (961—76), хаджіб Мухаммед ібн Абу Амір аль-Мансур (у середньовічних європейських джерелах Альмансор), фактичний правитель (976—1002) До. х. після смерті Хакама II, син аль-Мансура Абд Аль-Малік (1002—08)