45.Багдадський халіфат

Багда́дський халіфа́т — арабська феодальна держава 8—10 століття, очолювана Аббасидами.

До Багдадського халіфату входили країни Північної Африки, Близького і Середнього Сходу, частина Закавказзя і Середньої Азії.

Розташований на важливих торговельних шляхах, Багдадський халіфат досяг розквіту в 8—9 століттях. Різний рівень економічного та соціального розвитку окремих частин Багдадського халіфату, численні народні повстання — в Середній Азії (776—783), Азербайджані та Ірані (815—837), Іраку (869—883, 890) та ін. — зумовили розпад Багдадського халіфату наприкінці 10 століття. До складу Аббасідського халіфату входили території сучасних арабських країн Азії, Іран (до початку 9 ст.), південна частина Середньої Азії, Єгипет, а також Північна Африка (до 9 ст.). Існував як самостійна держава з 750 по 945 рік, коли його завоювали Буїди, що панували там до завоювання Багдаду сельджуками у 1055 році. Під назвою Аббасідський халіфат розуміють також ісламську форму теократії, представники якої правили в Багдаді (762-1258), а після захоплення його монголами перебували в Каїрі при мамлюкських султанах Єгипту до його завоювання османами в 1517 році. Найбільшими містами Аббасідського халіфату окрім Багдаду були Басра, Дамаск та Каїр. Ці міста були найбільшими ремісничими та культурними центрами.Вже наприкінці 8 сторіччя арабські та іранські мореплавці досягли берегів Індонезії та Малайї, а потім через Сінгапурську протоку потрапили до Тихого океану й вели торгівлю з Китаєм. В Гунджоу були квартали заселені купцями мусульманами які прибули з Аббасідського халіфату.Оскільки халіф поєднував в своїх руках світську та духовну владу і був головою ортодоксального ісламу, то повстання проти існуючих порядків викликані наприклад великими податками чи утисками знаті та чиновників часто ставали також ідеологічними конфліктами і набували форму сектантства, єресей чи відновлення старих (до ісламських) вірувань. Найзначнішими з них були — виступи під керівництвом Сумбада в Хорасані (755), повстання Муканни (776-783) в Середній Азії, селянська війна хуррамітів (816-837) під керівництвом Бабека в Азербайджані та Західному Ірані, повстання під керівництвом Маз’яра в Мазандерані (839) та інші.Характерною особливістю суспільства Аббасідського халіфату було тривале існування сильного рабовласницького ладу. Праця рабів, переважно іноземного походження використовувалася не лише в побуті та ремеслах але й в сільському господарстві і особливо в системі штучного зрошування. В найбільш розвинутому аграрному регіоні халіфату — Південному Іраку та в Хузистані для обробки цілини, проведення каналів, вирощування бавовни та цукрової тростини використовували зінджів — рабів зі Східної Африки. В 869-883 роках відбувалося потужне повстання зіджів, яке халіфські війська ледь придушили. Після того, хоч рабство й збереглося, але загальна кількість рабів та їх значення в господарстві почали швидко зменшуватися.Вже з кінця 8 сторіччя посилення місцевої знаті, що привласнювала державні землі, дозволила прикордонним регіонаАббасідського халіфату стати незалежними від багдадського уряду. Сепаратистські прагнення феодалів збіглися з прагненням місцевого населення звільнитися від арабського панування. Виникли місцеві династії Ідрісидів (788-985) в Марокко, Аглабідів (800-909) в Іфрікії, а з 821 року почалося відпадіння Ірану де панували Тахіріди (821-873), Саффаріди (867-908), Саманіди (875-999), Газневіди за Махмуда та Маруда та деякі інші дрібні місцеві династії. Особливо запеклою та успішної була боротьба народів Середньої Азії та Закавказзя, що завершилася в 9 сторіччі відновленням місцевої державності.Одночасно з розпадом Аббасідського халіфату відбувалося ослаблення політичної влади та значення багдадських халіфів. Занепокоєні повстаннями підданих (в тому числі й жителів столиці) і не вважаючи надійним та достатньо боєздатним ополчення арабських племен, верхівка яких була пов’язана з попередньою династією, халіфи зробили своєю опорою загони, що складалися з іноземних найманців та рабів (персів, берберів та інших). Халіф Мутасім (833-842) став формувати гвардію з рабів тюрків. В другій половині 9 на початку 10 сторіччя ця гвардія захопила політичну владу в Аббасідському халіфаті. В 945 році західноіранські шиїтські шахіншахи Бувейхіди (Буїди), захопивши Багдад, зробили халіфа знаряддям своєї політики. Позбавлений політичної влади халіф перетворився на мусульманського першосвященика авторитет якого визнавали усі суніти. Після здобуття Багдаду сельджуками в 1055 році аббасідські халіфи, хоч і залишалися переважно першосвященниками, частково відновили свою світську владу. Але в той час вони володіли тільки Багдадом та його околицями й були лише дрібними владарями.