28.Реформи братів граків

Рефо́рми Гра́кхів — суспільний рух у Римській республіці у 30-20-х рр. 2 ст. до н.е., що його очолили брати Гракхи, що прагнули шляхом демократичних реформ, направлених на перерозподіл державного земельного фонду добитися відродження вільного римського селянства. Тривожним симптомом для пануючого класу Римської республіки було ослаблення військової могутності Риму внаслідок знеземелення селянства. Рим втрачав характер античного поліса, в якому переважна більшість громадян була землеробами-воїнами. Могутність Риму, його влада над населенням завойованих територій і подальше розширення цих територій ставилися під загрозу. Серед бідноти назрівало незадоволення, яке завжди могло перейти у відкрите обурення. Сицилійське повстання 132 року до н.е. показало, що у разі такого обурення вільна біднота легко могла опинитися в одних рядах з повсталими рабами.Все це викликало серйозну стурбованість в середовищі правлячої верхівки У одному з аристократичних гуртків, що групувався навколо Сципіона Еміліана, зародилася думка про необхідність проведення широкої аграрної реформи, направленої на відновлення селянського землеволодіння, відродження селянства, а отже, й армії. Разом із землями, що знаходилися в приватній власності, в Римі ще продовжували існувати обширні території «суспільної ріллі» (ager publica). В середині II століття до н.е. переважна частина цих земель була окупована багатими нобілями, які широко використовували працю своїх численних рабів. Учасники гуртка Сципіона пропонували піддати цю землю перерозподілу: частково вилучити її у крупних власників, оскільки право розпоряджатися цими земельними фондами збереглося за державою, і потім розподілити цю землю дрібнішими ділянками серед малоземельного або зовсім безземельного селянства. Боротьба, очолювана Гракхами, закінчилася невдачею. Результати цієї боротьби показали, що збереження стійкого дрібного землеволодіння — однієї з основ республіканського ладу — в умовах розвиненого рабовласництва, бурхливо зростаючих грошових стосунків і лихварства стало вже неможливим. У зв'язку з цим і роль сільського плебсу в політичному житті Риму поступово стає все менш і менш значною. Унаслідок перемоги сенату реформи Гая Гракха впали. Передусім було знесено аграрний закон. Постановою з 119 до н.е. вирішено, що державна земля, що була в руках приватних державців, переходить в їхню власність. Таким чином, нобілітет закріпив за собою всі ті публічні землі, що їх Гракхи хотіли передати народові. Селянство небагато скористалося з наділу грунтів. Спочатку зобов'язувала постанова, що земель, добутих силою аграрних законів, не вільно нікому продавати; селяни мали обов'язок загосподарити їх і своїх осель не залишати. Здавалося, що цим селянство прийде до добробуту і стане сильною верствою. Але в дійсності виявилося, що селян уже не можна було вирятувати від занепаду. Нові поселенці з міського пролетаріату відвикли вже від хліборобства. Ряд подальших аграрних законів, підсумок яким підвів закон, виданий в 111 р. до н. е., звів нанівець результати гракхової реформи. Цей закон оголосив приватною власністю італійські і провінційні землі, що знаходилися в окупації приватних осіб, і дозволяв продаж наділів, розданих аграрною комісією Гракхів. Результатом його з'явилася ще більша концентрація землі в руках небагатьох. Вже в 104 р. до н.е. народний трибун Марцій Філіпп заявив, що не більше 2 тисяч сімей в Римі мають хоч якусь нерухомість. Величезна маса безземельних селян перетворилася на клієнтів нобілів, отримуючи у них невеликі земельні ділянки за виплату частини урожаю і виконання різних повинностей. Оскільки велика частина державної землі Італії перейшла в приватні руки, то для розв'язання аграрного питання належало знаходити нові шляхи. Невирішеним залишалося і питання про італіків. Але сенатові не повелося скасувати справді шкідливі закони Гая про роздачу збіжжя в містах та про суди еквітів. Безплатне роздавання збіжжя стало привілеєм римського пролетаріату, якого вже не можна було усунути, бо в Римі прийшло б до революції. Цей шкідливий звичай підтримували різні амбітні діячі, що завдяки йому добували собі прихильність народу для особистих цілей. Цей «збіжжовий закон» у значній мірі підірвав також аграрні реформи, бо мешканці сіл сунули до міста, маючи надію знайти тут легші умови життя, ніж на ріллі. З другого боку, еквіти затримали за собою права суддів —привілей, що дозволяв їм укривати зловживання, яких допускалися у провінціях. Зміст боротьби, яка розвернулася в Римській республіці після придушення руху Гракхів, полягав в тому, що крупні рабовласники прагнули до найбільшого розвитку приватної власності і різко виступали проти всіх її обмежень. Об'єктивно це була боротьба за широкий розвиток рабовласницького способу виробництва, яке виявилося несумісним з переважанням дрібних селянських господарств. Але, оскільки з розвитком крупного приватного землеволодіння і обезземелення селян, що витісняюлися рабами, політичні права широких верств населення все більш і більш урізувалися, це була одночасно боротьба крупних рабовласників проти рабовласницької демократії, можливої лише в умовах античного полісу, що складається з громадян, які є разом з тим землевласниками. Зовні ця боротьба виражалася в складних зіткненнях оптиматів (тобто кращих) і популярів (тобто народних), як почали іменувати себе прихильники нобілітету і прихильники плебсу.