15. Основні джерела для вивчення історії Давньої Індії.

Веди - збірник найдавніших священних писань індуїзму на санскриті.

Вважається, що у них немає автора, і що вони були "яснопочуті" святими мудрецями далекого минулого. Основною частиною Вед є самхити - збірники мантр, до яких примикають брахмани.

Протягом багатьох століть Веди передавалися усно в віршованій формі і тільки набагато пізніше були записані. Існує чотири Веди:

Ріг-веда - «Веда гімнів»

Яджур-веда - «Веда жертовних формул»

Сама-веда - «Веда піснеспівів»

Атхарва-веда - «Веда заклинань»

У Ведах утілена міфологія аріїв, а також здобутки наукової думки давніх індійців.

Махабха́рата — це комплекс епічних розповідей, новел, байок, притч, легенд,, дидактичних роздумів богословського, політичного, правового характеру, міфів, гімнів Складається з понад 100 тисяч двострокових віршів. Махабхарата — джерело багатьох сюжетів та образів, що отримали розвиток в літературах народів Південної та Південно-Східної Азії. Одне з небагатьох писань, творів світової літератури, котре саме про себе стверджує, що у ньому є все на світі. В сюжеті є розповідь про війну між двома претендентами на престол — нащадками Куру й синами Панду — що тривала 18 днів, загибелі Кауравів та відмові Пандавів від престолу. Але відносно невелика частина поеми присвячена цим подіям, значну частину поеми займають міфологічні, філософські та соціальні теми.

Рама́яна — частина індуїстського канону, що отримала своє остаточне оформлення між IV ст. до н. е. — ІІ. н. е. На відміну від Махабхарати, Рамаяна є порівняно струнким цілим з композицією та розгортанням сюжету. Індійські поетики називають міфічного автора Рамаяни — Вальмікі — «першим поетом», а саму Рамаяну — першим художнім епосом.

Епічна поема складається з 24 тисяч віршів , об'єднаних у 7 книг:

Бала-Канд, Юддга-канд, Уттара-Канда ….

В основі сюжету є історія царственого вигнанця Рами та його вірної дружини Сіти, їхнє життя в лісовому усамітненні, викрадення Сіти царем лютих духів Раваною, пошуки її Рамою, його союз із мавпячим царем, облога острова Ланка — царства Равана, бій мавп із ракшасами і єдиноборство Рами з десятиголовим Раваною, його перемога, звільнення Сіти і розлука із нею Рами.

Артхаша́стра — політико-економічний трактат Стародавньої Індії (4 століття до н. е.)

Авторство Артхашастри приписується Каутільї, міністру Чандрагупти

Артхашастра висвітлює теорію і практику управління рабовласницькою державою, дає уявлення про деспотичне правління імператора і функції його бюрократичного апарату — міністрів, радників, управителів провінцій та ін. чиновників

Артхашастра описує звичаї, судову систему і закони, дипломатію, воєнне мистецтво і науки, з яких основною вважає науку державного управління. Значне місце Артхашастрі приділяє землеробству, ремеслу, торгівлі тощо.

16.Виникнення Афінської держави

Територію Аттики (область Греції, де згодом виникла Афінська держава) населяло наприкінці II тисячоріччя до н.е. чотири племена, кожне з яких мало свої народні збори, раду старійшин і виборного вождя — базилевса. Перехід до виробляючої економіки з індивідуалізацією праці привів до розділу общинної землі на ділянки зі спадкоємним сімейним володінням, до розвитку майнової диференціації і поступовому виділенню родової верхівки і зубожінню маси вільних общинників, багато які перетворювалися у фатів чи батраків, які за борги попадали в рабство. Ці процеси прискорювалися завдяки розвитку ремесла і торгівлі, чому сприяло приморське положення Афін. Багаті родини стали і першими власниками рабів, у яких перетворювали військовополонених.До початку I тисячоріччя до н.е. рабовласництво було розповсюдженим явищем, хоча експлуатація рабської праці ще не стала основою суспільного виробництва. Раби були зайняті головним чином у домашнім господарстві, ремеслі, рідше на польових роботах. Поряд з ними трудилися і їх хазяї, хоча раби виконували найбільш важкі роботи. Тільки згодом рабська праця стане переважати, а рабовласники, насамперед великі, перестануть брати участь у продуктивній праці.Родоплемінна організація влади починає пристосовуватися до забезпечення інтересів не тільки її членів, але і верхівки, що багатіє, вільних, до експлуатації рабів. У народних зборах зростає вплив знатних пологів, з їхніх представників формується рада старійшин і обираються базилевси. Первісне суспільство перетворюється в політичне суспільство, часто називаєме військовою демократією. Але і воно, зберігаючи традиції родоплемінної організації влади, не було здатне стримати розвинені в суспільстві антагонізми — між класами рабів, що складаються, і вільних, між рядовими общинниками і родоплемінною верхівкою. Важливу роль зіграли і зовнішні фактори його існування.Географічні умови, що вимагали пристосування ведення господарства до умов навколишньої природного середовища, виснаження локальних природних ресурсів, що підсилилося з переходом до виробляючого економіці, розвиток обміну і зв'язана з ним інтенсифікація міжплемінних контактів і, як наслідок, ослаблення кровноспоріднених зв'язків , асиміляція пологів і племен, необхідність врегулювання й усунення виникаючих конфліктів, що вийшли за племінні рамки, стали передумовами для об'єднання племен Аттики під єдиною владою.Наслідком цього й одночасно важливим етапом у тривалому процесі утворення держави в Афінах були реформи, що зв'язуються за традицією з ім'ям легендарного героя Тесея. Приписувані йому реформи — результат поступових змін, що відбувалися протягом ряду століть і завершилися до VIII в. до н.е.Утворення Афінської держави почалося з проведення реформ, що належать легендарному Тесею (ХIII століття до н.е.). Однієї з таких реформ було об'єднання (синойкізм) племен, що населяли Аттику, у єдиний афінський народ. Для керівництва загальними справами нового об’єднання була створена Рада, до якої перейшла частина справ, що раніше знаходились у віданні окремих племен.Подальші перетворення виразились в оформленні відокремлених соціальних груп. Родова знать, що остаточно закріпила за собою привілеї, створила особливу групу євпатридів, яким було надано виняткове право на заміщення посад. Більшу частину населення складали геомори (землероби), виділялась група ремісників (деміургів). Наступним кроком до утворення держави було знищення влади базилевса в її минулому значенні і введення нової посади архонта. Спочатку архонти вибирались довічно, потім – на 10 років, а з 683 р. до н.е. щороку обирались 9 ар-хонтів. Один з них – перший архонт-епонім, іменем якого називався рік, очолював колегію, мав повноваження щодо нагляду за внутрішнім управлінням і судові повноваження щодо сімейних справ. Базилевс, який став другим архонтом, виконував жрецькі функції, а також суд у релігійних справах. Третій архонт – полемарх – здійснював командування військом і відав зовнішніми справами. Інші шість архонтів – фесмофети – були охоронцями законів та очолювали розгляд судових справ.Діяльність архонтів контролювалася ареопагом, який у VІІІ ст. до н.е. замінив Раду старійшин. В ареопазі засідали діючі і відставні архонти, які приймали рішення з військових, жрецьких і судових справ.