Фалеристика (від латинського «фалере» — металеві прикраси, що служили відмітним знаком античних воїнів та римських легіонерів, і від грецького «фалара» — металеві бляхи,брязкальця) є допоміжною історичною дисципліною, що вивчає ордени і медалі, а в широкому значенні має на увазі колекціонування нагородних, службових, членських, академічних,ювілейних, пам’ятних (комеморіальних), сувенірних тощо нагрудних знаків (значків) та жетонів(від французького «жетер» — кидати). Останні іноді були заміною платіжного засобу, випускали їх з нагоди значних подій у житті історії держави, у тому числі коронації, військової перемоги тощо. Існували особливі жетони тесери (від латинського «тесера» — відмітний знак), які виготов- лювали з бронзи, свинцю, слонової кістки й теракоту (надавали їх власнику певні права). У VI–III століттях до Р.Х. в Афінах тесери видавали присутнім на народному зібранні, судовому засіданні та театральній виставі, а в Стародавньому Римі жетони служили підставою для отримання зер- на, відвідування громадських їдалень й лазень (терм).

Необхідно відзначити, що поняття «фалеристика» вперше вжив тільки в 1937 р. Чеський вчений-колекціонер Олдрджих Пільц. Згодом цей термін набув поширення у спеціальних виданнях Німеччини та Франції. Вектори вивчення фалеристики багатогранні. Вона одночасно має справу з багатьма складовими — всесвітньою історією, юриспруденцією, мистецтвознавством і ще з цілим комплексом суміжних дисциплін, таких як геральдика, сфрагістика, уніформологія, символіка, емблематика.

Як вид колекціонування фалеристика стала дуже популярною вже в першій половині ХХ століття з розширенням міжнародних зв’язків і масовим випуском як загальнодержавними, так і місцевими підприємствами різних фалеристичних матеріалів. Фалеристика не спирається на сувору систему, оскільки не піддається каталогізації. Є зв’язок, що історично склався, між фалеристикою і геральдикою, внаслідок чого на орденах, жетонах та знаках часто-густо використовуються гербові символи. Знаки й жетони виготовляють (виготовляли) із золота, срібла, латуні, міді, алюмінію, дерева, пластмаси, кістки, напівкоштовних мінералів тощо. Для прикраси використовуються фарба, гаряча й холодна емаль, позолота, сріблення, чорніння тощо. Багато фалеристичних матеріалів мають не тільки історичну, але й неабияку художню (ювелірну) цінність.

2.Перші нагородні знаки Західної Європи – ордени хiv ст..

В ХIV ст.. у країнах Західної Європи почали запроваджувати поширені тепер нагороди — ордени. Слово «орден» походить від латинського «ordo», що означає «порядок», «організація». С першу орденами називали спілки ченців, присвячені тому чи іншому святому покровителю. Вони підкорялися статутам, затвердженим папою, та суворій дисципліні. Приклад духовних орденів наслідували войовничі лицарі, котрі присвячували свою зброю церкві. Зрештою, дедалі більшого поширення почали набувати суто світські ордени, що запозичили у духовних та лицарських об’єднань особливе вбрання та ієрархічну структуру. Вони створювалися як придворні організації під патронатом монархів. У такий спосіб короновані особи виділяли та гуртували навколо себе особисто відданих прихильників. Поняття «лицар ордену» або «кавалер ордену» втратили військову специфіку і перетворилися на звичайний жалуваний титул. В одязі для членів того чи іншого ордену часто запроваджували зовнішні відзнаки, що демонстрували належність до нього та певне становище всередині орденської структури. Спершу це були матерчаті нашивки, але згодом з’явилися орденські знаки у вигляді ювелірних виробів із дорогоцінних металів. Звідси поняття «орден», кінець кінцем, остаточно відокремилося від первісного сенсу і стало означати насамперед монаршу чи взагалі державну нагороду.

У середині XIV ст. такі особливості духовно-рицарських орденів, як відданість сюзерену і неухильне дотримання кодексу честі, привернули увагу світських государів Європи. Останні намагалися покласти край феодальній роздробленості своїх королівств і задля цього прагнули спертися на власні рицарські організації. Нові світські ордени (першим з них став Орден Підв’язки, що й досі існує у Великобританії) являли собою союзи рицарів, очолювані самими королями. Король своєю владою приймав до ордену нових членів: ця принципова відмінність рицарського ордену від духовного містила елемент нагородження. Чисельність членів ордену було суворо обмежено, а кожний рицар міг тоді належати лише до однієї організації. Найстародавнішим з нагородних знаків вважається англійський орден Підв’язки (1348 р.), встановлений королем із династії Плантагенетів Едуардом III (1312–1377) як благородне братерство, що складається з короля і 25 лицарів-компаньйонів. Злагоджена система нагородження виникла в тій же Англії після перемоги військ О. Кромвеля (1599–1658) над шотландцями при Дунбарі, хоча реєстр кавалерів ордена Слона в Данії ведеться ще з 1559 року.

3. Нагороди часів козацької держави XVI - XVII ст.

У XVI–XVII століттях, за часів козацької держави, не було особистих нагрудних нагород. І тому їх роль виконували предмети бойового призначення — вогнепальна та холодна зброя, одяг, кінська збруя, що вручалися козакам за виявлену особисту хоробрість, спритність і відвагу. Вважалося за особливе досягнення отримати (особисто або на весь військовий підрозділ) козацькі клейноди — гетьманську булаву, бунчук, печатку, хоругви…хоча в 1654 р. 42 тисячі козаків (за деякими даними, понад 70 тисяч) гетьмана України Богдана (Зіновія) Михайловича Хмельницького (1595–1657) удостоєні золотих знаків у чверть червонця, для самого гетьмана виготовлено медаль у 10 червонців (34 грами), для його помічника Івана Остаповича Виговського (?–1664) — у 6, а для сина Юрія Богдановича Хмельницького (1641–1682?) — у 4 (штемпелі карбував Федір Байков).

У 60-х рр. XVIII століття запорожці разом з іншими козаками отримували медалі, як правило, іменні. Їх вручали лише козацькій верхівці. Першим серед запорожців «подаровану» бронзову медаль одержав 1763 року кошовий отаман Григорій Федорів. За мужність і стійкість у російсько-турецькій війні 1763–1774 рр. Катерина ІІ нагородила запорозьку козацьку старшину персональними іменними медалями. Царські нагороди козаки називали «цяцьками».

4-5. Нагороди Російської імперії

У середні століття слово орден означало напіввійськову недержавну організацію, члени якої носили знаки приналежності до цієї організації. Пізніше такі знаки різних ступенів стали вручатися державним діячам, чиї заслуги зробили їх гідними (на погляд монарха) набрання орден нагороджених царської милістю. Тому й казали: знак до ордена такому-то, зірка до ордена такому-то. У Новий час поняття орден стало позначати власне нагородні знаки. У перші 100 років свого існування зірка до вищого ордену Св. Андрія Первозванного була матерчатий і нашивалася на каптан, і тільки до XIX століття стала виготовлятися з срібла.

• Перший орден Російської імперії " Орден Святого апостола Андрія Первозванного "був заснований царем Петром I в 1698 "в відплату і нагородження одним за вірність, хоробрість і різні нам і вітчизні надані заслуги". Орден став вищою нагородою Російської держави для великих державних і військових чинів.

• Другий орден, що стала вищою нагородою для дам, заснував також Петро I в 1713 на честь своєї дружини Катерини Олексіївни. Петро удостоїв цим орденом тільки свою дружину, наступні нагородження відбулися вже після його смерті. Формально жіночий Орден Святої Катерини стояв на 2-му місці в ієрархії нагород, їм нагороджувалися дружини великих державних діячів і воєначальників за суспільно корисну діяльність, з урахуванням заслуг їхніх чоловіків.

• Третій орден заснувала в 1725 імператриця Катерина I, незабаром після смерті свого чоловіка імператора Петра I. Орден Святого Олександра Невськогостав нагородою на щабель нижче, ніж орден Св. Андрія Первозванного, для відмінності не самих вищих чинів держави.

• В 1769 інша імператриця Катерина II ввела "Військовий орден святого великомученика і Побідоносця Георгія", що став найбільш шанованим через його статуту. Даний орден покладався незалежно від офіцерського чину за військові подвиги:

"Ні висока порода, ні отримані перед ворогом рани, не дають право бути подарованим сим орденом: але дається оний тим, які не тільки посаду свою виправляли у всьому по присязі, честі й обов'язку своєму, але окрім того відрізнили ще себе особливим яким мужнім вчинком , або подали мудрі, і для Нашої військової служби корисні поради... "Офіцери пишалися орденом Св. Георгія 4-го класу як ніяким іншим, так як видобувався він власною кров'ю і був визнанням особистої мужності нагородженого.

• Катерина II заснувала також в 1782 п'ятому орден в 20-річний ювілей свого царювання. Імператорський орден Святого Рівноапостольного Князя Володимира в 4 ступенях став більш демократичною нагородою, що дозволила охопити широкі кола державних службовців та офіцерів.

• Син Катерини II, імператор Павло I, в 1797 ввів в систему нагород " Орден Святої Анни ", наймолодший в ієрархії російських орденів до 1831. На час свого короткого царювання він також заснував екзотичний Мальтійський хрест, скасований його сином, Олександром I. Павло I реформував нагородну систему, виключив за час правління ордена Св. Георгія та Св. Володимира з числа державних нагород (з причини ненависті до своєї матері). Однак після його смерті вони були відновлені.

• Після включення Польщі до складу Російської імперії цар Микола I знайшов корисним включити в систему російських державних нагород з 1831 польські ордени: орден Білого орла, орден Святого Станіслава і тимчасово орден "Віртуті мілітарі" ("За військову доблесть"). Останній орден вручався за придушення Польського повстання, нагородження проводилися тільки протягом декількох років.

В XVIII столітті зірки до орденів виготовляли шитими. На шкіряній підкладці товстої срібною або позолоченою ниткою вишивали зірку з матерчатими вставками. З початку XIX століття стали з'являтися металеві зірки, зазвичай зі срібла і рідше із золота, які витіснили вишиті зірки лише до середини XIX століття. Для прикраси зірок і знаків використовували діаманти або так звані алмази, тобто горіння камінчики гірського кришталю. Зустрічаються зірки, в яких власник заміняв частина діамантів на алмази; ймовірно в силу матеріальних труднощів.

До 1826 платню кавалером російського ордена будь-якого ступеня давало нагородженому право на отримання потомственого дворянства (не було достатньою умовою, але поважною причиною). З 1845 нагороджені тільки орденами Св. Володимира і Св. Георгія будь-яких ступенів отримували права потомственого дворянства, в той час як для інших орденів було потрібно нагородження вищої 1-й ступенем. Указом від 28 травня 1900 р. нагороджений орденом 4-го ступеня Св. Володимира отримував права тільки особистого дворянства.