Розділ 3. Співвідношення осудності, неосудності та обмеженої осудності

КК України 2001 року передбачив норму про кримінальну відповідальність осіб із психічними розладами, що не виключають осудності. Таким чином, поряд з осудністю і неосудністю, про яку йдеться в частині 2 статті 19 КК України, в кримінальному Законі з’явилася норма статті 20 КК України, яка одержала назву «обмежена осудність». Таким чином, відповідно до діючого законодавства здатність діяти свідомо і вільно під час вчинення злочину може бути виражена у суб’єкта у різній мірі, тобто, осудність може мати мінімум дві градації: повну і неповну (стаття 20 КК України «обмежена осудність»). У зв’язку з цим зберігає свою актуальність питання про співвідношення категорії «обмежена осудність» з осудністю та неосудністю.

Слід відзначити, що ця проблема має давні історичні корені, ще старонімецький криміналіст Клейншрод розрізняв кілька ступенів осудності: на 1/4; 1/2; 1/3. У захист його поглядів висловлювалися В.Д. Спасович, Гретнер і ряд інших криміналістів у Росії та за кордоном. Кілька ступенів осудності розрізняв і радянський вчений Ю.К. Сущенко, який виділяв повну, зменшену і часткову осудність, відзначаючи, що повній осудності відповідає психічне здоров’я, зменшеній - межові стани психіки, частковій – дебільність [14, 72-73]. Г.В. Назаренко, виходячи з можливості виділення кількох ступенів осудності, сформулював положення про три її види: повну, зменшену і незначно змінену [15, 58-59].

У той же час частина авторів, незважаючи на розходження використовуваної термінології, фактично виходить з наявності проміжної групи осіб, що вчиняють суспільно небезпечні діяння, та відрізняються як від осудних, так і від неосудних. Вказують, що обмежена осудність є проміжною ланкою між осудністю і неосудністю; проміжною ступінню «між нормальним психічним станом і станом психічної хвороби». У радянський період до проміжної категорії зменшену осудність відносив І.І. Карпец, який спочатку заперечував її з судово-психіатричних позицій, вважаючи, що «з медичної точки зору, навряд чи можливо визнавати людину наполовину осудною, якщо вона усвідомлює, що чинить, та може керувати своєю поведінкою» [16, 78], а потім заперечував зменшену осудність з етичних позицій, вказуючи, що моральність «не дозволяє без достатніх підстав відносити людей до «напівхворих» чи до «напівздорових» [17, 154].

М.Г. Іванов вважає, що «психопатичні аномалії є окрема категорія, що займає середнє положення між осудністю і неосудністю». Автор не вказує на різницю між юридичними і медичними поняттями. Для нього «неосудність - поняття, насамперед медичне…». Так само «психічні аномалії є універсальна й оригінальна категорія», що заміняє собою обмежену осудність, а психопатії рівнозначні обмеженій осудності. Змішання юридичних і медичних понять веде до розгляду психічних аномалій як проміжної категорії між осудністю і неосудністю, замість того, щоб зайняти своє місце в ряді психічних станів.

Більш того, у літературі без яких-небудь аргументів відзначається, що обмежена осудність є частиною осудності. Однак, обмежена осудність - це різновид осудності, що відрізняється від осудності тим, що обмежено осудна особа не здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними під час вчинення злочину, тому що має психічний розлад, який обмежує її інтелектуально-вольові можливості. Обмежена осудність не повинна розглядатися як частина осудності саме тому, що відрізняється від неї якісно і кількісно у своїй біологічній основі, хоча юридично має з нею багато спільного.

Слід зазначити, що осудність особи з психічним розладом і осудність особи без психічного розладу стосовно кримінальної відповідальності юридично рівнозначні, тому що суб’єкт у тому чи іншому випадку підлягає кримінальній відповідальності. Однак здатність діяти усвідомлено та керувати своїми діями при повній і обмеженій осудності неоднакова. У зв’язку з цим обмежена осудність може бути підставою для призначення осудній особі примусових мір медичного характеру та, на відміну від повної осудності, у ряді випадків може впливати на вид та розмір покарання.

Багато авторів традиційно вважають осудність і неосудність своєрідними антиподами, де неосудності приділяється роль негатива, а осудності - позитива. В літературі, як правило, підкреслюється, що «поняття «осудність» вживається у кримінальному праві у більш вузькому спеціальному змісті як антитеза поняттю «неосудність». Ю.М. Антонян і С.В. Бородін в результаті проведеного дослідження дійшли висновку, що «осудність як самостійна категорія не є дзеркальним відображенням неосудності, у неї свої конкретні ознаки…» [18, 124].

Тому автор курсової роботи вважає, що абсолютне протиставлення осудності і неосудності не має під собою реальних підстав. Кожен, хто стверджує, що осудність - «нормальний стан психічно здорової людини» [19, 274], а неосудність - «патологія», змушений робити застереження, що осудна особа (як і неосудна) може мати психічний розлад, але у менш вираженій мірі, але це суперечить попередньо висловленому положенню.

У силу своїх особливостей обмежена осудність по ряду ознак може бути співвіднесена з неосудністю. Подібність між формулами обмеженої осудності і формулами неосудності, насамперед, полягає в тому, що вони є формулами змішаного типу, що включають крім медичного критерію і юридичний критерій.

Обмежену осудність, як і неосудність, характеризує такий медичний критерій, як психічний розлад. Повний збіг опису медичного критерію обмеженої осудності і неосудності присутній, наприклад, у § 21 КК ФРН «зменшена осудність», в якій зазначено, що «якщо - по одній із зазначених у § 20 причин (тобто внаслідок хворобливого психічного розладу, глибокого розладу свідомості, недоумства або іншого тяжкого психічного відхилення) здатність особи усвідомлювати протиправність діяння або діяти відповідно до цього розуміння була істотно зменшена при вчиненні діяння, то покарання згідно § 49 абзацу 1 може бути пом’якшено». Як бачимо особливістю німецького кримінального законодавства стосовно зменшеної осудності, є опис медичного критерію, який ідентичний медичному критерію неосудності (§ 20 КК ФРН). В КК багатьох країн, у тому числі і України, відсутній повний збіг медичного критерію неосудності й обмеженої осудності. Так, наприклад у статті 11 КК Швейцарії 1937 року замість зазначених у статті про неосудність «душевної хвороби, недоумства або тяжкого розладу свідомості» (стаття 10 ККШ) сказано про «розлад душевної діяльності або розлад свідомості або наслідки недостатнього психічного розвитку» (стаття 11 ККШ). Як бачимо, три групи психічних розладів у формулі неосудності відповідають тим же трьом групам психічних розладів у формулі обмеженої осудності, але у самому описі медичного критерію неосудності законодавець обмежує коло психічних розладів вказівкою на більш серйозні, тяжкі форми аномалій, ніж в нормі про обмежену осудність.

Необхідно відзначити також, що юридичний критерій обмеженої осудності, як і неосудності, однаково стилізований щодо свого «предмета»: у кожній з цих формул мова йде про здатність особи усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності) або керувати ними. Однак глибина психічного розладу при неосудності набагато глибше, ніж при обмеженій осудності; нездатність усвідомлювати реальні відносини та керувати своїми діями в стані неосудності є повною, а при обмеженій осудності - неповною. Звідси виникає необхідність диференціації психічних розладів по їхній глибині для розмежування обмеженої осудності і неосудності, оскільки їхні юридичні критерії мають певну подібність.

Встановлення психічного розладу, що не виключає осудності, у суб’єкта, який вчинив злочин, як і визнання осіб, що вчинили суспільно небезпечні діяння, неосудними, може служити підставою для призначення примусових мір медичного характеру. Однак ці безперечні законодавчі положення піддаються своєрідній інтерпретації. Деякі автори (С.П. Улезько, Л.К. Савюк) сприймають подібність обмеженої осудності та неосудності в плані правових наслідків настільки абсолютно, що допускають грубу помилку, вважаючи, що «суду надане право при призначенні покарання замінити його примусовими мірами медичного характеру». Зазначені автори виходять з того, що у випадку неосудності суд нібито заміняє покарання примусовими мірами медичного характеру. У дійсності суд не заміняє і не вправі замінити одні примусові міри іншими, тому що покарання як примусовий захід по своїй правовій природі і призначенню настільки відрізняється від примусових мір медичного характеру, що заміна покарання ними суперечить принципам кримінального права. Недостатньо вірним є твердження, що «примусові міри медичного характеру призначаються поряд з покаранням, а також у випадку звільнення від покарання». Подібне твердження занадто категоричне, тому що Закон передбачає право, а не обов’язок суду призначити обмежено осудній особі примусові міри медичного характеру. Ця міра в плані її призначення є можливою, а не обов’язковою, оскільки багато в чому залежить від діагнозу захворювання. Для їх призначення та застосування повинні бути певні медичні показання.

Риси відмінності між формулами обмеженої осудності і формулою неосудності зводяться до характеру зв’язку, стику між медичним і юридичним критеріями.

У формулі неосудності з такими описами, як «хронічне психічне захворювання», «тимчасовий розлад психічної діяльності», «недоумство» та «інший хворобливий стан психіки», поєднується вказівка на знищення, руйнування здатності особи («не могла») «усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними». У формулі обмеженої осудності бачимо інше. Мова тут йде не про знищення, руйнування тієї чи іншої психічної здатності, а тільки про її ослаблення, зниження, зменшення. Як вірно відзначив В.С. Трахтеров: «Психічний стан зменшено осудних ще не дійшов до тієї межі, за якою починається неосудність, але властивості, характерні для осудності, дуже послаблені в них».

Відмінність обмеженої осудності від неосудності в аспекті правових наслідків складається й у тому, що обмежена осудність породжує наслідки двоякого роду: покарання та може сполучатися з примусовими мірами медичного характеру, але може бути призначено і без примусових мір медичного характеру, у той час як неосудність виключає кримінальну відповідальність і покарання, будучи у випадку несприятливого соціально-медичного діагнозу підставою для призначення примусових мір медичного характеру.

Відмінність стосується також безпосередньо виду примусових мір медичного характеру. Обмежено осудній особі, на думку автора курсової роботи, може бути призначена тільки амбулаторна психіатрична допомога в примусовому порядку або госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом. Неосудність особи служить підставою для призначення і застосування альтернативних примусових мір, передбачених Розділом XI КК України.

В даний час до поняття обмеженої осудності можливо, принаймні, два підходи: або обмежено осудними визнаються особи, що колись визнавалися осудними, оскільки наявні в них розлади не такі, щоб обумовлювати неосудність, або дана категорія буде поширюватися і на частину осіб, яка раніше визнавалась неосудними. Дослідження, проведене провідним психіатром Інституту ім. В.П. Сербського (м. Москва) Л.О. Пережогіним свідчить про те, що до введення в практику норми про обмежену осудність більшість обстежених цієї категорії визнавалися неосудними.

Необхідно погодитися з І.А. Кудрявцевим, що обмежена осудність - це не стан проміжний між осудністю та неосудністю, і тим більше не перманентний стан, обумовлений тільки ступенем виразності психічної патології, а «… особлива зона всередині континуума осудності, що виникає при деякій констеляції ситуаційних, психопатологічних і патоперсонологічних диспозицій» [20, 38]. З одного боку від обмеженої осудності - критерії повної осудності, а з іншого - критерії неосудності. Виразність хворобливих психічних розладів у діапазоні континуума обмеженої осудності у різних випадках нерівнозначна. У тому разі, коли вони розміщаються ближче до повної осудності, виразність їх буде меншою, ніж якщо вони будуть знаходитися ближче до межі неосудності.

Виходячи з проведеного аналізу співвідношення обмеженої осудності з осудністю та неосудністю, автор курсової роботи може стверджувати, що обмежена осудність є різновидом осудності, і характеризує знижену хворобливим психічним розладом здатність винного суб’єкта діяти усвідомлено та керувати своїми діями під час вчинення злочину.

Однією з важливих і складних проблем правової теорії й практики є вдосконалення юридичної мови, правової термінології. Це необхідно для підвищення якості законодавчих і правозастосовних актів, ефективності всієї юридичної діяльності. Правова мова відображає суть соціальних явищ з погляду їх оцінки суспільством і державою. Проте на сьогодні ще багато невирішених питань з правовою термінологією у юридико-психологічній літературі.

Так, у новий Кримінальний кодекс України введена стаття 20 «Обмежена осудність», яка потребує не лише юридичного, або ж психіатричного, як, наприклад, поняття статті 19 КК України, де визначається «осудність» або «неосудність», а й широкого саме психологічного розуміння. Це пов’язано насамперед з тим, що у частині 1 статті 20 КК України вказано: «Підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними». Для порівняння наведемо частину 2 статті 19 КК України, у якій йдеться, що: «Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК України, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки...». Виходячи з наведеного, у статтях 19 та 20 КК України даються як медичний, так і юридичний критерії, котрі знаходяться між собою у певному співвідношенні. Останнє у науці і практиці називається змішаною формулою неосудності або обмеженої осудності, тобто обов’язковим при вирішенні питання про неосудність конкретної особи є встановлення сукупності одного з медичних та одного з юридичних критеріїв.

Раніше науковці також намагалися визначити медичний та юридичний критерії обмеженої осудності. Так, юридичний критерій «обмеженої» осудності різні автори вбачали: у зменшеному усвідомленні злочинності діяння або у здійсненні опору злочинній спокусі; у зменшеній (обмеженій) здатності особи усвідомлювати діяння й оцінювати його або здатності мотивувати свої вчинки.

У свою чергу під медичним критерієм «обмеженої» осудності ці автори вважали: триваючий хворобливий стан; розумову недостатність; якість свідомості хворої людини; тимчасовий розлад психічної діяльності; хронічне душевне захворювання; слабоумство; наявність психічних аномалій.

Проте, як випливає з наведених вище статей КК України, медичний критерій полягає у визначенні всіх можливих психічних патологій та аномалій, що істотно впливають на свідомість і волю людини. Юридичний критерій - при неосудності або при обмеженій осудності під час вчинення діяння усвідомлювати свої дії (бездіяльність) чи керувати ними саме внаслідок наявності психічного відхилення. При цьому встановлення медичного критерію є лише підставою для вирішення питання про юридичний критерій, який визначає ступінь впливу психічного відхилення на здатність усвідомлювати характер і наслідки вчинюваного діяння та керувати своїми діями. Для встановлення вказаних критеріїв слідчий, прокурор, суд повинні призначити судово-психіатричну або комплексну судову психолого-психіатричну експертизу, до компетенції якої належить вирішення питання про наявність цих критеріїв щодо психічного стану конкретної особи (стаття 204 КПКУ). Остаточне рішення про осудність, обмежену осудність чи неосудність цієї особи виносять слідчі органи, прокурор, суд, виходячи з оцінки не лише висновку експертів, а й усіх конкретних матеріалів справи.

Таким чином, ми стикаємось з певною схожістю, адже й «неосудність» та «обмежена осудність» містять ідентичні позиції:

1) психічний розлад фігурує в обох позиціях, при відсутності чіткого розмежування цього поняття для визнання неосудності або обмеженої осудності;

2) нездатність чи нездатність певною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними, при цьому не визначається відмінність повної нездатності та нездатності певною мірою.

У обох позиціях включається змішана формула неосудності або обмеженої осудності, тобто обов’язковим при вирішенні питання про неосудність конкретної особи є встановлення сукупності одного з медичних та одного з юридичних критеріїв.

Для встановлення медичного критерію необхідним є висновок експертиз, для чого потрібно у обов’язковому порядку призначати судово-психіатричну або комплексну судову психолого-психіатричну експертизу.

Ці й інші ідентичності розчиняють межу між неосудністю та обмеженою осудністю для безпосередніх користувачів правоохоронних структур, що й призводить до плутанини, чи, навіть, як, продемонструвало наше дослідження, побоювання використовувати новелу обмеженої осудності на практиці.

Проведене анкетне опитування 250 працівників слідчих підрозділів ОВС України показало, що:

1) 71,5% з них не розуміють сутності даної новели, її перспективи використання та порядок застосування;

2) 53,4% вбачають ускладнення у визначенні обмеженої осудності експертами, внаслідок:

а) нерозуміння можливостей судово-психологічних експертиз, через відсутність досвіду їх використання - 30,3%;

б) відсутність практичного досвіду призначення комплексних судових психолого-психіатричних експертиз - 87,5%;

в) нерозуміння відмінності психічних аномалій у межах осудності від психічних захворювань - 41,2%;

3) 46,7% вбачають небезпеку застосування обмеженої осудності як підставу для пом’якшення покарання злочинцям (вказувалося побоювання широкого використання адвокатами цієї статті для захисту від покарання злочинців);

4) 73,8% опитаних скептично ставляться до закріплення «обмеженої осудності» у вітчизняному Кримінальному кодексі. Тому, що:

а) вона у принципі незрозуміла, адже стирає грань між осудністю й неосудністю; робить розпливчастими межі кримінальної відповідальності; немає критеріїв її встановлення й відмежування від осудності - 39,9%;

б) внесла плутанину й ускладнення в судову практику; може призвести до суддівського й експертного розсуду - 48,1%;

в) розширює межі осудності і коло суб’єктів кримінальної відповідальності за рахунок неосудних або, навпаки, спричинить безпідставне визнання злочинців неосудними - 6,6%;

г) порушує принципи індивідуалізації кримінальної відповідальності - 5,4%;

5) разом з тим 22,5% опитаних висловилися за підтримку «обмеженої осудності». Вони вважають, що закріплення її у Законі:

- зобов’яже суд враховувати психічні аномалії злочинця в межах осудності, для добровільно-примусової психологічної корекції;

- необхідно для відмежування осудності психопатичних злочинців від загальної осудності чи неосудності.

Таким чином, вбачається, що більшість працівників не розуміють сутності обмеженої осудності, плутають її зі зменшеною осудністю чи, навіть, з неосудністю. Це пов’язано з термінологічною невизначеністю або відсутністю досвіду використання новели на практиці. При цьому 88,3% зіткалися раніше з висновком судово-психіатричної експертизи стосовно підекспертного, у якому зазначалася наявність психопатичних рис особистості, проте констатувалась відсутність підстав визнавати неосудність. Але це не наштовхувало їх на думку про те, що саме дану категорію й слід визнавати обмежено осудними, незважаючи на те, що слідчі бачили явні поведінкові відхилення правопорушника [21, 81].

Отже, проблема існує у двох площинах:

1) недостатня правова освіченість слідчих у контексті нового кримінального законодавства стосовно обмеженої осудності;

2) термінологічна плутанина, на яку вище вказувалось, призводить до помилкового розуміння справжнього змісту обмеженої осудності.

Слушність наведеного насамперед випливає з того, що, як вбачається, тут припускається вільне запозичення понятійного й категоріального апарату інших галузей знань і, навіть, побутової термінології без врахування специфіки і функціонального призначення юридичних понять та категорій у правовому механізмі суспільства і держави. Отже, юридична практика - законотворчості та правозастосування - настійно потребують зрозумілого, чіткого й однозначного визначення правових категорій і понять.

Керуючись законодавчим визначенням понять «обмежена осудність» та «неосудність», суд завжди повинен виходити з конкретних обставин місця й часу, визнаючи особу, що вчинила суспільно небезпечне діяння, осудною або неосудною. Тобто, межі правової категорії «обмежена осудність» мають дозволяти юридично оцінити психічний стан, властивості й процеси особистості з погляду можливості визнання її суб’єктом кримінальної відповідальності. І тому у Вироку, навіть визначаючи обмежену осудність, суд перш за все констатує особу як суб’єкта злочину, котрий має відповідати та нести відповідне покарання незалежно від того, у якому ступені різного роду індивідуально-психологічні особливості особистості відхиляються від норми.

Проте, як свідчить практика, суд якщо і враховує наявну психічну аномалію, то домінує тенденція пом’якшення покарання як прояв індивідуалізації кримінальної відповідальності. Отже, можна констатувати майже повну відсутність врахування самих психічних аномалій як умови спеціалізації покарання, як форми індивідуалізації відповідальності у вигляді призначення заходів медико-психологічної корекції криміногенних психічних аномалій. Таким чином, потенціал, що міститься у статті 20 КК України, не використовується судочинством на практиці, навіть при виявленні психічних аномалій у процесі судово-психіатричних експертиз. Окрім того, нами не були зафіксовані випадки призначення комплексної судової психолого-психіатричної експертизи у жодному разі. Це дивно, адже констатована у деяких випадках психопатія психіатричною експертизою потребувала призначення додаткової судово-психологічної або ж комплексної судової психолого-психіатричної експертизи. Адже у тих випадках, коли психічні аномалії обвинуваченого, на думку суду, були пов’язані зі злочином або вплинули на ступінь суспільної небезпеки його особистості, суд повинен призначати судово-психологічну або комплексну психолого-психіатричну експертизу, адже психічні аномалії у межах осудності є поза компетенцією медичної судово-психіатричної експертизи. Результати ж експертиз та свої висновки суд має обов’язково відобразити у вироку та мотивувати своє рішення щодо міри покарання. Саме за відсутності у Вироку суду посилань на врахування психічних аномалій злочинця при індивідуалізації його кримінальної відповідальності вбачається недолік сучасної вітчизняної судової практики.

Все зазначене вище, як вважає автор курсової роботи, обумовлює необхідність більш широкого і грамотного застосування статті про обмежену осудність. Таким чином, у юридичній оцінці психічних аномалій й інших особистісних особливостей злочинця необхідно:

а) враховувати їх при індивідуалізації кримінальної відповідальності на основі застосування статті про обмежену осудність при призначенні покарання;

б) поєднувати покарання з мірами медичного характеру у випадках, передбачених у Законі.

Суду для позитивного вирішення питання про суб’єкта кримінальної відповідальності досить встановити, що різні психологічні особливості, навіть примежового (пограничного) характеру, не виключають осудність. Правова оцінка різного роду особливостей суб’єкта відбувається вже не за допомогою категорії «обмежена осудність», а на основі змісту вини та її ступеня, а також обставин, які пом’якшують й обтяжують відповідальність. Рамки правової категорії «неосудність» дозволяють оцінити ті індивідуально-особистісні особливості суб’єкта, які за своїм якісним характером (незалежно від причин) виключають осудність, а, відтак, і вину з кримінальною відповідальністю суб’єкта.

Тому ні про яке обов’язкове чи будь-яке інше пом’якшення покарання або зменшення відповідальності при визначенні хоча й обмеженої, проте все ж таки осудності, не йдеться. Фіксуючи у Законі категорії «обмежена осудність» й «неосудність», право встановлює конкретні й чіткі, формально визначені рамки дії кримінальної відповідальності, визначаючи умови її настання за ознаками суб’єкта. Категорією «неосудність» законодавець окреслює межі дії кримінальної відповідальності щодо кола суб’єктів, визначаючи у самому Законі: хто, за яких умов, внаслідок яких причин та у якому порядку виключається з кола суб’єктів, що підлягають кримінальній відповідальності.

Безумовно, що не можуть і не повинні ігноруватися індивідуально-особистісні особливості суб’єкта кримінальної відповідальності. Вони мають піддаватися судом юридичній оцінці у процесі диференціації й індивідуалізації кримінальної відповідальності, про що йдеться у частині 2 статті 20 КК України: «Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру». Як вбачається, такі психологічні особливості мають враховуватися, але не шляхом пом’якшення чи зменшення покарання, а через його індивідуалізацію, включаючи застосування заходів медичного характеру (відповідно до частини 2 статті 94 ККУ) на основі загальних принципів кримінального права.

Отже, психологічні особливості (аномалії, розлади, акцентуації, патології) повинні враховуватися: при вирішенні питання про суб’єкта кримінальної відповідальності; визначенні характеру й ступеня суспільної небезпеки особистості злочинця; диференціації відповідальності залежно від предметного змісту вини; індивідуалізації кримінальної відповідальності суб’єкта з психологічними особливостями у відповідності зі ступенем його вини, з метою відкоригувати у добровільному чи примусовому порядку виявлені криміногенні психологічні відхилення.