2.2. Наш край за монголо-татарська навала та Литовсько-Руської держави

У ХІІІ ст., Уманщина, як і більшість земель Київської Русі переходить під татарську залежність. Це сталося без великих сутичок і основна маса корінного населення залишалась на батьківських землях. Орди Батия лише проходили через землі нашого краю, тому значних руйнувань тут не завдали. У народних переказах збереглося лише свідчення про те, що на місці села Старих Бабанів до монголо-татарської навали було велике місто з кількома церквами та монастирями, яке завойовники зруйнували. Усі повойовані території були поділені на тьми (окремі податкові округи). Населення було обкладене даниною на користь хана і татарської знаті. Воно сплачувало численні податки, відбувало ряд повинностей, серед них : поплужне, корм, ловче та інші. Від селян насамперед вимагали сіяти пшеницю та просо. Монголи не переслідували християн, не руйнували церкви.

Набагато гірше за татар стало куманам-кочівникам. Їх знищували, а майно забирали собі татари, тому деякі кумани, не чекаючи розправи відкочували до Угорщини і Болгарії.

Близько ста років панували татари над Уманщиною. За цей час влада князів Київської держави ослабла. А поряд зміцнювалося Велике князівство Литовське.

Використовуючи феодальну роздробленість руських земель та послаблення їх в результаті монголо-татарської навали, литовські князі, починаючи з кінця ХІІІ століття, почали загарбувати сусідні південноруські землі. Посилення Литовської держави та розширення її кордонів за рахунок руських князівств вплинуло і на долю Уманщини, яка займала окраїнне положення і фактично відділяла Поділля від Степу. Це і стало причиною того, що регіон досить швидко звільняється з-під зверхності монголо-татар.

Остаточне захоплення нашого краю Литвою історики відносять до початку 60-х років ХІV століття, після битви на Синій Воді (1362 р.). Населенню було краще підкорятися Литві, яка могла захистити від татар і платити податки одній державі, а не двом.

«Ми старини не рушаємо, а новини не вводимо» – за таким принципом почалося панування литовців над Україною. Цей період характеризується частковою стабілізацією політичного та економічного життя, спостерігається значне піднесення у розвитку сільського господарства.

Литовські князі мали великі володіння на території нашого краю. Населення було поділене на стани і сплачували податки двох видів: дякло і серебщизну. Дякло ‒ це данина князеві, яку сплачували сіном, вівсом, яйцями, домашньою птицею та іншими продуктами. Серебщизна була грошовим річним податком, який сплачували ті, хто мав соху.

Найбільшої могутності Литовсько-Руське князівство досягло за часів князя Вітовта (1391-1430). Він розширив свої володіння до Чорноморського узбережжя, побудував кілька фортець. Саме в цей час вперше згадується в історичних документах селище Саврань, що є південним краєм історичної Уманщини. Воно було подароване Вітовтом панам Кошелевичам.

З 60-80 років ХІV століття починає втрачати свою силу Золота Орда. Литовське князівство сприяло сепаратизму Кримського улусу Орди і допомагає йому утворити самостійне державне утворення ‒ Кримське ханство. Саме воно із початку свого існування зайняло агресивну позицію щодо українського населення. Уманщина знову стає безпосереднім порубіжжям, зоною нищівних ударів південних сусідів. Постійні набіги татар-кримчаків спустошували ці землі, життя селян ставало дуже важким і змушувало їх тікати, і скоро за цими землями закріпилася назва «Гуманська пустеля».