1.2. Білогрудівська культура

Три тисячоліття тому, в добу бронзи жили в наших краях племена білогрудівської культури. Залишки поселень цієї доби знайдено біля села Піківець в Білогрудівському лісі. Археологічну культуру назвали білогрудівською від назви лісу, де вперше її виявлено. Знайдені поселення являли собою курганоподібні підвищення із попелу (золи) та побутових решток – уламків посуду, кісток тварин, виробів з кременю, тому їх називають зольниками. О.Тереножкін у своїй праці «Поселення білогрудівського типу біля Умані» вважає зольники залишками поселень, інші дослідники припускають, що це останки культових споруд, оскільки у цих племен був культ вогню. Можливо, вони золу зсипали в одне місце, яке вважалося священним.

Населення займалося землеробством, скотарством, мисливством, вирощували пшеницю, жито, ячмінь, просо, розводили худобу. Жили вони в невеликих поселеннях, хати робили з глини й дерева, піч з черінню і глиняним склепінням ставили посередині хати. Будинки будували одноповерхові, хоч є припущення, що були і двоповерхові.

Для білогрудівської культури характерні неукріплені поселення біля водойм. Краще зольники вивчені у таких селах Уманського району як Собківка, Краснопілка, Кочержинці, Ятранівка. Залишки поселень цієї культури знайдено і на території села Городниця.

В одному із зольників у Білогрудівському лісі було знайдено великі крем’яні вкладиші до серпів, кам’яне долото, уламок шліфованої сокири, кістяне шило, велику кількість черепків глиняного посуду, кам’яні зернотерки, сокири.

У 1949 році розкопки зольників проводилися поблизу с. Краснопілка, де було знайдено багато уламків горщиків, мисок, а кісток домашніх тварин було небагато. Це може свідчити про переважно землеробський характер господарської діяльності населення білогрудівської культури.

Пізніше у 1951–1953 роках археологами С. С. Березанською та Г. Т. Тітенко, досліджувалися зольники і поселення біля с. Собківка. там знайдено уламки різних видів посуду, у тому числі блюд і черпаків, крем’яні знаряддя праці, а кісток тварин знову знайдено мало. Металевих виробів під час розкопок знаходили небагато. Це в основному бронзові прикраси, зброя та знаряддя праці. Про бронзоливарне виробництво свідчать знайдені у зольниках бронзоливарні форми для відливу ножів, браслетів, кельтів. Тільки біля Краснопілки було знайдено шматок залізного шлаку, який очевидно добутий з болотної руди. Це одиничний факт, але він дає змогу припустити, що племена білогрудівської культури могли трансформуватися у племена раннього залізного віку.

1.3. Скіфсько-сарматський період

На початку раннього залізного віку в степах України жили іраномовні племена кіммерійців. Провідне місце у них займало конярство. Вони жили в укріплених городищах, мали акрополі. З тих часів збереглися кам’яні плити із зображеннями людей. Такі плити знайдено жителями села Дмитрушки в 1915 році в Білогрудівському лісі. Одна з них (знайдено було чотири) знаходиться в Уманському краєзнавчому музеї. На ній зображено чоловічу постать в довгому плащі з червоною облямівкою. Ця пам’ятка один із найдавніших творів монументального мистецтва цього періоду.

В нашому регіоні в цей час поширюється чорноліська культура. Це також землеробська культура. Назва її походить від дослідженого городища на правому березі річки Чорноліски неподалік від станції Хирівка Знам’янського району Кіровоградської області. Залишки поселень цієї культури виявлені в нашому районі Г. Ю. Храбаном. Свої дослідження він виклав у статті «Чорноліська культура на Уманщині». Характерним для чорноліської культури є розвиток бронзо-ливарної та початок залізної металургії. Населення мешкало в невеликих городищах, обнесеними кількома лініями валів і ровів. У суспільному житті характерним було виділення військової аристократії.

Найбільше поселення цієї доби виявлено поблизу Умані. Залишки жител являють собою плями близько 12 кв. м. Кераміка представлена уламками мисок, черепків, горнят. Виявлено рештки горна та багато залізного шлаку. Знайдено уламок пластинчастого бронзового браслета.

Десь у середині VІІ століття до початку нової ери з далекої Азії прикочували на південь України скіфи. Вони були войовничими племенами, робили походи навіть на Сірію, Єгипет, перемогли війська перського царя Дарія. Високою була і їх матеріальна культура. Скіфи підкорили землеробів, які осіло жили в наших краях, тому і їх згодом почали називати скіфами. Однак, ще батько історії Геродот відрізняв справжніх скіфів-кочівників від скіфів-орачів. Це справді були зовсім різні люди. Кочівники не мали хат, жили в кибитках на возах, землеробством не займались, а скіфи-орачі не кочували, жили в хатах, вирощували зерно. Мова скіфів-кочівників іранського походження, а скіфів-орачів інша. Ті люди, яких Геродот називав скіфами-орачами, самі себе називали сколотами. В них, як вважають історики, здається, найдавніше коріння української нації.

Пам’ятки скіфів-орачів на Уманщині виявлені в Умані, Кочержинцях, Берестівці, Городецькому та в інших селах. Тут вони вирощували пшеницю, жито та інші зернові культури, коноплі, різну городину. Вели жвавий обмін з кочовими племенами. Мали розвинуте гончарне, ливарне, ковальське та інші види ремесел. Поховання цієї доби – курганні могильники знайдено біля залізничної станції в Умані та с. Долинка, що в Монастирищанському районі. Тут виявлено чоловічий та жіночий скелети, а також скелет коня, золоті прикраси, зброю, наконечники стріл, списів, мідний казанок, амулети, грецькі монети.

У 3 ст. до н.е. на простори від Волги до Дунаю прикочували зі сходу сармати. Вони виявились сильнішими за скіфів, тому й стали власниками кращих пасовиськ і всього іншого. Римський історик Тацит вказував, що їх кінний стрій не міг перевершити ніхто. Вони були озброєні мечами, списами, арканами, дротиками, майстерно володіли луком.

Біля села Нагірна, що на Жашківщині, знайдено сарматське поховання. Там виявили кістяк жінки, бронзове дзеркало, бронзовий і глиняний кубки, наконечник дротика. Знахідки сарматського періоду виявлені біля села Колодисте Тальнівського району, Баштечки Жашківського району, Майданівка Звенигородського району. Вони свідчать також про виняткове становище жінки у їхньому суспільстві.

Були серед сарматів і напівосілі роди, і навіть, осілі. Вони знали ковальське, деревообробне, шкіряне та інші ремесла. Вміли виготовити зброю, кибитки, взуття. Зроблені ними прикраси високо цінувались навіть у Візантії.

Велику роль відіграла Сарматія і в міжнародних відносинах. Вела жваву торгівлю з грецькими містами. Багатьох кочівників сармати прогнали на інші землі, інших підкорили, забрали їх кращі табуни і отари. У суспільному розвитку в них панував родоплемінний лад, однак вже зростала роль племінної знаті, існувала приватна власність на худобу, використовувалась праця рабів.

А осілі орачі, нащадки сколотів, і за сарматів продовжували жити на своїх землях, тільки підкорялись і данину платили вже сарматам.