9.2. Розвиток сільського господарства

Шукаючи виходу із недосконалих форм управління, організації та оплати праці, дрібні колективні господарства почали об’єднуватися у більші, багатогалузеві. Так створилися нові, інші форми господарств – сільськогосподарські артілі і радгоспи.

За Статутом сільськогосподарської артілі вищим органом управління вважалися загальні збори членів артілі. Загальні збори відкритим голосуванням на певний період (2–3 роки) обирали голову колгоспу, правління і ревізійну комісію. Голова колгоспу був і головою правління. Рішення загальних зборів артілі були обов’язковими для виконання головою і правлінням колгоспу. Діяльність правління контролювала ревізійна комісія, яку очолював голова ревізійної комісії, обраний членами ревізійної комісії. Правління колгоспу визначало організаційну структуру артілі в залежності від її галузей і ділянок виробництва, діяло згідно Статуту артілі, в межах законодавчих актів держави і було підзвітне загальним зборам артілі. Підзвітною загальним зборам була і ревізійна комісія. Загальні збори членів артілі за Статутом скликалися один раз у квартал, при потребі – і частіше.

Звітні загальні збори, на яких розглядався звіт правління, скликалися в кінці господарського року або на початку наступного. Засідання правління скликалися частіше, по мірі потреби, для розгляду господарських питань і заяв членів артілі, але не рідше двох разів у квартал. Правління колгоспу визначало кількість бригад для проведення робіт в землеробстві, тваринництві, будівництві, колективи в дитячих яслах та інших допоміжних підрозділах і призначало їх керівників.

Такою була організаційна структура в господарстві у довоєнний і післявоєнний періоди аж до 1959 року.

У 1958 році в кожній артілі району, після реорганізації МТС, було створено тракторну бригаду, яка згодом стала основною виробничою одиницею уже не артілі, а колгоспу.

Із вдосконаленням управління і форм організації праці вдосконалювалася і оплата праці. Замість обліку участі членів артілі у вихододнях і їх оплати за вихододень, було знайдено нову форму трудової участі членів артілі у виробництві із урахуванням не виходу, а обсягу виконаної роботи. Цю форму було названо трудоднем.

Для цього в господарстві на облік було взято всі необхідні для вирощування і виробництва продукції землеробства і тваринництва роботи, роботи в будівництві і на інших ділянках виробництва. Після цього шляхом практичної роботи членів артілі було визначено, який обсяг роботи може виконати людина в певних умовах за 8-годинний робочий день. Це було нормою роботи і оцінено як трудодень.

Оплату праці в артілі проводили не щомісячно, а один раз в кінці року зерном і грішми, скільки виходило на трудодень після розрахунків хлібом з державою і відрахувань в неподільний фонд артілі в розмірі 20 % грішми. Грошова оплата виплачувалася не тільки за виконані роботи, а й за роботи , які не можна облікувати. Це ставки керівникам виробничих одиниць, спеціалістам, сторожам. Такі форми управління, організації і оплати праці в довоєнний і післявоєнний періоди збереглися до 1961 року. Відмінність полягала лише в тому , що членам колгоспу , які працювали на вирощуванні цукрових буряків, цукровий завод відпускав цукор по пільгових цінах (38 коп. за 1 кг) в залежності від кількості цукрових буряків в заліковій вазі в тоннах, зданих на завод. Та і ця оплата була не досконалою і не стимулюючою до праці.

У 1961 році оплату праці колгоспників було змінено. Замість одноразової оплати в рік грішми і натурою було введено грошову оплату за кількість виконаної роботи і оцінки її в грошовому виразі по встановлених розцінках. Для цього всі роботи в залежності від важливості, складності і умов їх виконання було поділено на розряди (7 розрядів), понормовано і визначено розцінку в грошах за виконану норму.

Грошову оплату члени колгоспу почали одержувати не один раз в кінці року, а щомісячно. Це було великим стимулом людей до праці. Люди краще почали працювати. Кращими стали і наслідки їх роботи.

Але і грошова оплата праці була не досконалою. В процесі роботи не всі члени артілі дбали про збільшення виробництва продукції, її якість, собівартість, ціну реалізації. В погоні за виконанням і перевиконанням норм виробітку і одержанням більше грошей, траплялися випадки, особливо в механізованій і ручній праці, неякісно виконаної роботи, з великим браком, що приводило до зниження якості робіт в землеробстві, тваринництві, будівництві і на інших ділянках роботи. А це, в свою чергу, негативно відбивалося на урожайності культур, продуктивності тваринництва, виробництві іншої продукції.

Почалися пошуки нових форм управління, організації і оплати праці з таким розрахунком, щоб всі члени колгоспу переконалися, що вони господарі свого господарства і їх оплата праці залежить не тільки від виконаної праці, а й від кількості виробленої продукції.

З цією метою в колгоспі було запроваджено господарський розрахунок і введено бригадний підряд. Це стало важливим стимулом заохочення селян у своєчасному виконанні необхідних робіт, але ще не зацікавлювало в повній мірі у збільшенні виробництва, зниженні собівартості і підвищенні ціни реалізації продукції.

Оплата праці проводилася за виконані роботи, а не за вироблену продукцію. Господарський розрахунок слід було вдосконалювати, що вимагало удосконалення організації праці людей на виробництві, їх оплату пов’язати не тільки з кількістю виконаних робіт, а й з кількістю, якістю, собівартістю та коштами, одержаними від реалізації продукції.

З січні 1956 року почалося укрупнення колгоспів.

У 1958 році три Сушківські артілі були об’єднані у колгосп «Зоря комунізму», до якого включили село Заячківку, а в 1963 році і с. Степківку. В 1959 році колективне господарство села Аполянки ставало «другою бригадою» колгоспу «Шлях до комунізму» с. Бабанська. У 1960 році були об’єднані два сусідні великі колгоспи в один – ім. ХХІ партз’їзду КПРС сіл Танське та Доброводи, колгосп «Нове життя» с. Городецьке об’єднався з колгоспом «Комінтерн» с. Кочубіївки.

Проте, одночасно з розвитком в районі мали місце численні прорахунки та недоліки породжені тоталітарним режимом. Низькою залишалася механізація сільськогосподарської праці, непродуманою була спеціалізація господарств, давалася в знаки штурмівщина.

Уманщина ввійшла до складу Черкаської області, яка згідно Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про утворення у складі Української РСР Черкаської області» була створена 7 січня 1954 року (Додаток А).

Реорганізація органів управління теж не принесла бажаних результатів. Так Черкаська область, куди входив наш Уманський район, входила спочатку до Київського раднаргоспу, потім до Черкаського, а потім знову до Київського. В 1963 році було поділено райком партії на промисловий і сільськогосподарський. Таке роздвоєння не внесло злагодженості в роботу партійних органів.

У 60–70 роках ХХ ст. в селах району створено багатогалузеві господарства. Розвивалося тваринництво молочного і м’ясомолочного напрямів, рослинництво – спеціалізувалося на вирощенні пшениці, цукрового буряка, радгосп «Піківець» – вирощував коней.

На Уманщині діяли такі колгоспи і радгоспи:

Іванівка – колгосп ім. Шевченка,

Пугачівка – колгосп ім. Гагаріна,

Вільшана Слобідка – колгосп «Комінтерн»,

Городецьке – колгосп «Овочевий»,

Рогова – колгосп «Колос»,

Гродзеве – колгосп «Світанок»,

Острівець – колгосп «Дружба»,

Ропотуха – колгосп ім. Горького,

Дмитрушки – колгосп ім. ХХІІ з’їзду КПРС,

Берестівець – колгосп ім. Постишева,

Бабанка – радгосп «Шлях до комунізму»,

Городниця – колгосп «Новий світ»,

Собківка – колгосп «Іскра»,

Полянецьке – колгосп ім. Котовського,

Затишок – колгосп «Рижавський»,

Колодисте – колгосп ім. Кірова,

Рижавка – колгосп ім. Карла Маркса,

Ятранівка – колгосп ім. Щорса,

Черповоди – колгосп ім. Фрунзе,

Оксанино – колгосп ім. Черняховського,

Краснопілка – колгосп «Пам’яті Леніна»,

Шарино – колгосп «Більшовик»,

Танське – колгосп ім. Свердлова,

Паланка – колгосп ім. Калініна,

Громи – колгосп ім. Суворова,

Кочержинці – радгосп ім. Леніна,

Ладижинка – ім. Пархоменка,

Косенівка – колгосп «Маяк»,

Родниківка – учгосп «Родниківка»,

Доброводи – колгосп «Прогрес»,

Гереженівка – колгосп ім. Ілліча,

Сушківка – колгосп «Зоря комунізму»,

Кочубіївка – радгосп «Уманський»,

Степківка – колгосп ім. Енгельса,

Коржова – колгосп «Авангард»,

Корж-Кут – колгосп «Перше Травня»,

Корж-Слобідка – колгосп «Восьме березня»,

Томашівка – колгосп «Ятрань»,

Старі Бабани – колгосп ім. Кутузова,

Антонівка – колгосп ім. Дзержинського,

Аполянка – колгосп «Промінь Жовтня»,

Юрківка – колгосп «Перемога»,

Дубова – колгосп «Ленінська іскра»,

Посухівка – колгосп ім. Жовтневої революції,

Фурманка – колгосп «Прапор комунізму»,

Текуча – колгосп «Україна»,

Максимівка – колгосп ім. Петровського,

Свинарка – колгосп «Зоря»,

Вільшанка – колгосп «Промінь»,

Піківець – радгосп «Піківець».

У 1985–1987 роках проводилось будівництво житлових будинків для доярок, механізаторів та інших спеціалістів села. Інтенсивно велося і приватне будівництво. Молоді сім’ї старалися звести собі новий будинок. Так в багатьох селах Уманщини виросли вулиці Молодіжні. Будувалися ферми, зерносховища, гаражі, тракторні стани. Зводилися будинки культури, школи, дитячі садки. Села оновлювалися. Всі села району мали автобусний зв’язок з районним центром, і автобуси курсували по кілька разів на день.