8.3. Визволення

Та вже початок 1944 року став початком визволення Уманщини. Війна вже рухалася на захід і перший раз фронт наблизився до Умані в січні 1944 року. Спалахами північного неба і далекими вибухами долинала до уманчан Корсунь-Шевченківська битва. Фронт від Умащини віддалявся, бо затискувались у кільце оточення німецькі дивізії. Деяким німецьким військовим частинам вдалося прорватися і втекти до Умані.

Після розгрому німецьких військ в районі Корсунь-Шевченківського, розпочалася підготовка до нової наступальної операції. Умансько-Ботошанська операція почалася 5 березня 1944 року. Долаючи бездоріжжя і опір ворога, радянські війська на третій день вийшли до річки Гірський Тікич, прорвавши оборону противника, а на кінець 9 березня – на рубіж Христинівка – Умань.

Не встигла ще ніч розділити восьме від дев’ятого березня, як 881-й самохідний артилерійський полк, який укріпився додатковими танками, зупинився на узліссі ліска, що зараз перетинає автомагістраль, коли їхати на Київ між Дмитрушками і Родниківкою. Командир полку М. П. Борисенко вислав розвідку до Війтівки (Родниківка). За допомогою місцевого жителя М. Я. Топчія було розвідано ситуацію. Протягом кількох важких днів Умань була звільнена від фашистів. Настав час визволення і всієї Уманщини. Березень 1944 року знаменував, як день визволення Уманщини (Додаток Р). Батьківщина високо оцінила мужність учасників визволення Уманщини, 26 воїнів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Москва салютувала переможцям 24 залпами із 224 гармат.

Стоять гранітні обеліски з викарбуваними іменами, про яких свято та урочисто пам’ятають уманчани, які віддали своє життя на вівтар великої Перемоги (Додаток Н).

Уманщина була вже визволена, але війна не закінчилася. Постійно поповнювалися ряди нових воїнів для подальшої боротьби з фашизмом. Жителів краю також було знову призвано до лав армії, для подальшої боротьби з ворогом. Віддаючи своє життя за визволення інших українських територій, а також Східної Європи. І вони, в більшості молоді, необстріляні, чимало навіть не переодягнені в військову форму, майже без зброї, потрапили в саме пекло. Йшла Яссько-Кишинівська військова операція. Багато, дуже багато уманчан загинули в цій битві і сплять вічним сном вони на молдавській і румунській землі.

Загальна кількість мобілізованих на війну жителів Уманського району становить 12304 осіб, 6207 з них загинули.(Додаток Е)

Тема 9 наш край в 50–80 роках хх століття

9.1. Наш край в післявоєнний період

В тяжких умовах мешканцям району довелося підіймати села з руїн. За період окупації були знищені машини і сільськогосподарські знаряддя, більшість колгоспних будівель зруйнована, МТС не мали жодного трактора, не вистачало й простого реманенту. Під час окупації повністю занепало тваринництво. Були підірвані і особисті господарства селян. Вся справа господарювання з 1941 року лягла в основному на плечі жінок, стариків і підлітків (Додаток Р).

Зразу ж після визволення з полів і доріг позабирали розбиті танки, гармати і машини, позасипали колишні окопи і траншеї. На оранці і на інших польових роботах поряд з кіньми і волами як тяглову силу доводилося використовувати і корів. Не дивлячись на ці труднощі, план посіву ярових культур був виконаний.

Життя поступово налагоджувалось. Відремонтували дорогу на Київ. Появились автобуси, навіть власники легкових автомобілів.

У 1946 році настала велика посуха. Дефіцит продуктів знову спричинив голод і нестатки, але сприятливі за погодними умовами 1947 і 1948 роки відродили надію, що ці труднощі будуть подолані.

Друга половина 40-х початок 50-х років був важким часом для більшості людей. У грудні 1947 року було скасовано карткову систему і проведено грошову реформу. Але одночасно ціни на продукти було підвищено. Їх рівень у 1948 році виявився у 3 рази вищий, ніж в останньому передвоєнному 1940 році. Такий високий початковий рівень цін і створив можливість для їх подальшого зниження, що використовувалось пропагандою того часу для доказу турботи «верхів» про добробут населення.

Рівень життя сільського населення був надзвичайно низьким. В середньому колгоспник на початку 50-х років одержував 16,4 карбованця на місяць, що було майже в 4 рази менше, ніж оплата робітників і службовців.

Та поступово відбувалися позитивні зміни. В середині п’ятдесятих років відмінили податки, залишився лише на землю. На зароблені трудодні почали давати зерно, цукор за вирощений урожай. А в 1959 році постановою уряду колгоспи переведені на гарантовану оплату праці: хліб як у попередні роки видавали безкоштовно, а гроші виплачували щомісячно 70 % зароблених, решту при остаточному розрахунку в кінці господарського року.

В 1961 році в колгоспах була запроваджена гарантована оплата праці. Закон про пенсійне забезпечення у той час на селян ще не поширювався, тому люди похилого віку отримували матеріальну допомогу від колгоспу.

Колгоспники стали жити значно краще. В хатах появились електрика і радіо. Фуфайки і кирзові чоботи відходили з ужитку. Люди почали більше уваги приділяти якості і стилю одягу, культурі сільського побуту.

В період 1959–1965 рр. села району змінили свій зовнішній вигляд. Жителів збудували нові хати. Це великі, цегляні або глиняні будинки, обкладені цеглою, вкриті шифером чи залізною покрівлею, з великими вікнами та світлими верандам. Необхідно відзначити велику дружбу, взаємодопомогу і взаємовиручку між людьми в ці роки. Селяни допомагали один одному в усьому, а особливо у будівництві. На так звану толоку (вальки, глину) збирались 80–100 і більше чоловік. Вкидали стелю і гладили приміщення також родичі, друзі, знайомі (Додаток Р). З кожним роком матеріальний добробут жителів села покращувався. Колгоспники почали одержувати пенсію. Вирощували картоплю, яку продавали на ринку та молодняк великої рогатої худоби, який здавали в заготівельні пункти. Від цього одержували певні прибутки. Люди купляли мотоцикли, автомобілі, телевізори, пральні машини, меблі, килими та ще й клали гроші на збереження в ощадкасу. Незалежно від місця роботи, кожна сім’я була забезпечена паливом, за кіловат електроенергії платили одну копійку. Продукти та промислові товари були дешеві, правда асортимент їх був незначний.

У відбудовчий період на території Колодистого містився Рижавський цукровий комбінат і центральна садиба його радгоспу. З невеликого заводу він переріс у потужне сучасне модернізоване підприємство, до складу якого входили чисельні оновлені підрозділи. За період існування підприємства завод був реконструйований тричі з добудовою основних та допоміжних цехів та будівель соціального призначення. Завод славився високими та стабільними виходами цукру. Цукор випускався високої якості та низької собівартості. Вихід цукру досягав 15–16 % і сягав в окремі роки за сезон виробництва до 95 тис. тонн, за що колектив неодноразово нагороджувався грошовими преміями. За самовіддану працю 120 трудівників нагороджено орденами і медалями. А слюсареві цукрозаводу І. Ф. Козачку присвоєно звання Героя Соціалістичної праці.

У селах Косенівка, Танське, Старі Бабани працювали гранітні кар’єри. Всі пам’ятники в селах зроблені з каменя добутого місцевими каменярами. Камінь добутий у Косенівському, Танському та Старобабанському кар’єрі був високої якості, і тому експортувався до Москви та Києва. Місцевим гранітом закладався фундамент Московського державного університету та набережна Москва – ріки. У Києві зроблені колони до парадного входу в палац «Україна».

В селі Текуча побудовано гідроелектростанцію, яка давала електрику по всьому селі.

У жовтні 1957 року в Ладижинці був створений міжколгоспбуд (МКБ). Це була високомеханізована будівельна організація. З 1958 по 1990 роки Ладижинський міжколгоспбуд виконав великий обсяг робіт по капітальному будівництву і ремонту. Серед зданих об’єктів в селах Ладижинської зони:

• Будинків культури – 8

• Шкіл – 5

• Дитячих садків – 5

• Тваринницьких приміщень – 56

• Тракторних станів – 8

• Комплексів ВРХ – 3

• Комплексів СТФ – 2

• Птахокомплекс – 1

• Склади міндобрив – 2

• Цегельний завод – 1

• Магазинів – 7

• Житлових будинків – 19.

1958 році в Ладижинці був споруджений цегельний завод, у 1959 році – цехи харчокомбінату та олійня.

В селі Бабанка також функціонували дільниця Уманського міжколгоспбуду, виробничий цех Уманського маслосирзаводу, торговельний склад будівельних матеріалів і палива. В 1963 р. споживче товариство збудувало пекарню, яка виготовляла за добу 12 тонн хліба.

В 1964 році закінчили будівництво дороги Ладижинка – Текуча і почав їздити автобус Умань – Текуча чотири рази на день. А в 1966 році вже була побудована шосейна дорога на Корж. Слобідку.

Замість старої Київської дороги проклали чудову на ті часи автостраду Ленінград – Одеса. Встановили прямий автомобільний зв’язок Умані з половиною обласних центрів, зі всіма селами Уманського району.

У 1955 році «Софіївку» передали у відання Національної академії наук України. Сьогодні це найбільший центр по інтродукції та акліматизації рослин Правобережного лісостепу, в якому нараховується понад 2000 таксонів рослин.

Уманське диво відоме далеко за межами України. У 1984 році мала планета № 2259, відкрита радянським астрономом Бурнашевою 19 червня 1971 року, одержала назву «Софіївка» на честь прекрасного дендрологічного парку «Софіївка».

Розбудовувалось і місто. В 1957 році став до ладу завод «Мегометр» З його потокових та автоматичних ліній сходило понад двадцять найменувань приладів. У 1960 році мотороремонтний завод перетворено на машинобудівний, який випускав машини для трудомістких процесів у тваринництві, а потім – оптико-механічний, плодоконсервий, лікеро-горілчаний, пивоварний, будівельних матеріалів та інші. В 1967 році відкрито центральний універмаг «Ювілейний». В місті працювало 4 кінотеатри, 10 клубів, 77 бібліотек, 2 інститути, кілька середніх навчальних закладів, 20 загальноосвітніх шкіл, музична школа. З’явились телевізори.

Особлива увага приділялася розвитку промисловості, а також забезпечення краю електроенергією. В 1958 році завершено будівництво першої черги Уманської ТЕЦ потужністю 12 тис.кіловат. Це дало змогу завершити електрифікацію району.

В 1970–1980 роках розширюють потужності підприємства машинобудівної галузі. В Умані відкрито завод «Вега», на якому була питома вага продукції військово-промислового комплексу.

В 1970 році розпочалося будівництво комбікормового заводу в селі Дмитрушки. У цьому будівництві взяли участь всі колгоспи району. В 1972 році завод почав працювати відкрився цех по виробництву кормів, а в 1973 році – цех по виробництву трав’яної муки.

У 1971 році Ладижинська МТС реорганізована в «Сільгосптехніку», в штаті якої працювало 5 інженерів, 12 техніків-механіків. Всіх працюючих було 170 осіб. При Ладижинському відділенні «Сільгосптехніки» функціонували курси по підготовці сільських механізаторів, був гуртожиток, їдальня. Профільною спеціалізацією Ладижинського відділення «Сільгосптехніка» був ремонт бурякозбиральної техніки, іншої сільськогосподарської техніки, наладка І обслуговування фермерських машин і механізмів. У 1977 році «Сільгосптехніка» реорганізували в РТП. З 1975 по 1990 роки РТП обслуговувало більше 10 господарств Ладижинської зони.

26 квітня 1986 року сталась аварія на четвертому блоці Чорнобильської АЕС – аварія планетарного масштабу. На перший погляд ніби нічого особливо хвилюватись – Уманщина далеко від Чорнобиля, понад 300 км. Але виходить, що не так. Чорна радіаційна хмара, на жаль, не минула і нас. Три села – Піківець, Ятранівка та Шарин, у яких мешкає 1050 жителів, – віднесено до зони посиленого радіаційного контролю. В район переселилися люди з Рівненської та Житомирської областей, що постраждали від аварії. Найбільше їх поселилося в селі Пугачівка.

В Уманському районі проживає майже 2 тисячі людей, що постраждали від наслідків аварії ЧАЕС, з них 256 – ліквідатори аварії, 362 – діти.