4.3. Культурний розвиток

З 1765 року в Умані діяла базиліанська школа на 400 учнів, більше відома як училище. Серед навчальних предметів були математика, фізика, філософія, красномовство, право, французька, німецька мови та, звичайно ж, богослов’я. Велика увага приділялася фізичному вихованню учнів, особливо влітку, коли всі вихованці йшли в поле, де займалися різними іграми, військовими вправами тощо. Найбільш здібних учнів нагороджували медалями, королівською милістю. В цьому училищі свого часу навчалися: польський поет Юзеф (Йосиф) Богдан Залеський (1802–1880), етнограф Генріх Франциск Духінський (1817–1886), Міхал Грабовський (1804–1863), польський поет Северин Гощинський (1801–1876), С. Голендзоровський, учасник польського національно-визвольного руху Ян (Іван) Креховецький (1804 – після 1838), історик-славіст Віктор Іванович Григорович (1815–1876). Саме Гощинський, Грабовський та Залеський були ініціаторами створення при монастирі літературного гуртка «За-Го-Гра», на засіданні якого і були прочитані перші вірші цих представників «української школи» в польській літературі. Наприкінці 1831 року села Гереженівка та Монастирок, що належали Уманському василіанському монастирю, були конфісковані до казни, а в 1832 році закрито і сам монастир. 5 березня 1834 року монастир було остаточно ліквідовано, приміщення перейшли у розпорядження місцевої влади. Ченців було переведено до Преображенського монастиря, що знаходився у м. Трегури на Волині. Частину монастирських і шкільних речей було залишено в костьолі міста Умані, а картини та скульптури були відправлені до Київського університету св. Володимира.

У 1796 Станіслав Потоцький розпочав в Умані створення парку «Софіївка» на честь своєї дружини. Парк був подарований Софії у травні 1802 року до дня її народження.

Автором і керівником топографічного і архітектурного проекту був польський інженер Людовик Метцель, а всі роботи в парку виконували безпосередньо кріпосні Умані.

В 1818 відкрито духовне училище, діяли початкові школи для дітей священників, були приватні пансіонати для дівчат, але, із запровадженням військових поселень, вони були закриті. Будинок театру, який побудував в Умані Потоцький, був пристосований для військового манежу.

В Бабанці було створено школу кантоністів, в якій діти від 7 до 18 років готувалися до військової служби. Тут навчалося 750 юнаків. Ця школа заслужила в той час славу палочної «академії». Режим у школі був суворий, особливих знань вана не давало, переважала військова муштра.

У 1826 році в Умані був побудований костел Успіння Богородиці, який зберігся до наших часів і внесений до реєстру культурної спадщини України. Збереглась також і міська ратуша. В цей час почалась розбудова аристократичної частини міста, яка була добре впорядкована, з забрукованими вулицями, кам’яними будинками, гасовими ліхтарями. Умань, як говорили в ті роки, це – «Київ в мініатюрі». Місто було розділене на дев’ять частин. Щороку відбувалося 12 ярмарок, які призначалися на церковні свята. Промисловість була представлена одним пивоварним та двома цегляними заводами, а також різними ремеслами – срібним, мідним, ковальським, ткацьким та іншими. На весь Уманський повіт в першій половині ХІХ ст. було три лікарні.

В 1832 р. прав містечка набула Дубова. Тут стали селитися кравці, шевці, ковалі та інші ремісники. Один раз на тиждень, щочетверга, відбувався ярмарок. З’явилося тут і декілька крамниць з товарами, на які був попит у населення навколишніх сіл. У 1840 році на Ятрані пан збудував чималий вальцьовий млин, що молов високосортне питльоване борошно, яке поміщик збував до Одеси.