1.Поняття та передумови походження держави та права

Держава як нова організація влади в соціально неоднорідному су спільстві приходить на зміну первісному самоврядуванню, визріває під впливом економічних, соціальних, географічних та інших чинників.

Прийнято виділяти економічні, соціа льні та політичні передумови виникнення держави і права.

До економічних передумов належать:

— три великі поділи праці:

1) виділення скотарства як відособленої сфери суспільної діяльності (коштами обміну стала худоба, що набула функцію грошей);

2) відділення ремесла від землеробства (винахід ткацького верстата, оволодіння навичками обробки металів);

3) поява групи людей (купців), зайнятих тільки обміном (зосередження багатства в їхніх руках завдяки посередницькій місії).

— виникнення виробничої економіки замість привласнюючої;

— поява надлишкового продукту, приватної власності, майнової нерівності, бідних і багатих.

До соціальних передумов відносять виникнення патріархальної сім’ї: об’єднання родини навколо батька; спадкування здійснюється за батьківською лінією тощо.

Політичні передумови полягали у:

— неспроможності здійснювати публічну владу застарілими формами і методами в нових умовах господарювання;

— утворенні класів як великих груп людей із протилежними інтересами; виникненні міжкласових конфліктів;

— неспроможності суспільної влади первісного ладу врегульовувати класові суперечності та конфлікти;

— виникненні Політичної і правової систем та державної влади.

Основними причинами виникнення держави є:

1) необхідність удосконалювання управління суспільством, що пов’язана з його ускладненням у результаті розвитку виробництва, поділу праці, зміни умов розподілу продуктів, ростом чисельності населення й розшаруванням суспільства на соціально неоднорідні групи (класи);

2) необхідність підтримки в суспільстві порядку, що забезпечує його соціальну стабільність, що досягається за допомогою загальнообов’язкових соціальних (насамперед юридичних) норм;

3) необхідність придушення опору експлуатованих мас, що виникли в результаті розшарування суспільства на соціально неоднорідні групи (класи);

4) необхідність захисту території й ведення війн, як оборонних, так і загарбницьких.

Таким чином, розпад первісного родоплемінного суспільства, розпиток засобів виробництва, зміна соціальної структури суспільства призвели до зміни способу виробництва і споживання та до утворення політичної організації суспільства і держави.

Юридичне право виникає лише з виникненням держави, тому закономірності виникнення держави стосуються й виникнення права.

Право виникає внаслідок:

— переростання мононорм (первісних звичаїв, традицій, моралі) в юридичні норми;

— правотворчої діяльності компетентних державних органів чи посадових осіб;

— перетворення рішень судових органів щодо конкретних справ на загальну норму, що є обов’язковою для вирішення аналогічних випадків.

Теорії походження держави

Існують різноманітні погляди на процес виникнення держави. До найбільш поширених теорій виникнення держави можна віднести наступні:

Теологічна (Фома Аквінський) – визначає виникнення держави Божою волею. Основна ідея – возвеличення держави, обгрунтування її вічності та недоторканості.

Патріархальна (Арістотель, М.К. Михайловський) – визначає виникнення держави як результат історичного розвитку сім’ї. Як необмеженою і справедливою є влада батька в сім’ї, так священною визнається влада монарха.

Договірна (Гроцій, Спіноза, Руссо, Радіщев) – пояснює виникнення держави внаслідок об’єднання людей на основі добровільної згоди (договору) про те, що одні будуть управляти, а інші виконувати їх управлінські рішення.

Психологічна (Л.Й. Петражицький, Г. Тард) – пояснює виникнення держави особливими властивостями людської психіки – потребою підкорятися волі сильнішого, усвідомленням залежності членів роду від жерців і вождів у період зародження держави.

Теорія насильства (Гумплович, Каутський, Дюрінг) – за цією теорією держава виникає як результат завоювання одних племен іншими, поневолення одного народу іншим.

Органічна (Герберт Спенсер) – проводить аналогію між державою і біологічним організмом. Подібно біологічному організму держава народжується, розмножується, старіє, гине.

Соціально-економічна теорія пояснює виникнення держави як наслідок внутрішнього розвитку суспільства, його економіки, що призводить до виникнення соціальних груп різноманітних інтересів, необхідності впорядкування суспільних відносин та функціонування суспільства як цілісної системи.

Серед інших теорій походження держави заслуговують на увагу космічна, технократична.

Отже, в теорії держави і права відсутній єдиний погляд на закономірності виникнення держави. Існують численні доктрини виникнення держави, а також історичні, географічні, демографічні та інші особливості виникнення держави у різних народів.

Поняття держави

Держава – це універсальна політична форма організації суспільства, що характеризується суверенною владою, політичним і публічним характером, реалізацією своїх повноважень на певній території через діяльність спеціально створених органів та організацій, наданням своїм рішенням обов’язкової правової форми, встановленням податків з метою ефективного функціонування механізму влади та реалізацією загально соціальних повноважень.

функцій держави у сфері освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення тощо.

2.Ознаки і функції держави та права. Взаємодія правових норм з іншими соціальними нормами

Держава характеризується рядом ознак, що, по-перше, відрізняють її від суспільної влади в додержавний період і, по-друге, підтверджують її роль як основного знаряддя здійснення політичної влади.

Кожній державі притаманні:

– територія – відокремлена кордонами частина земної кулі, на які поширюється суверенітет держави і в межах якої населення перетворюється у громадян;

– публічний характер влади, що втілюється в державно-правових інститутах, відособлених від населення, має призначення здійснювати політичну владу та регулювати суспільні відносини;

– суверенітет – політико-правова властивість державної влади, що виявляється в її верховенстві, незалежності, єдності;

– механізм держави, тобто система органів та організацій, що створюються державою для реалізації її функцій і завдань;

– загальнообов’язкові правила поведінки – правові норми, які розробляє, приймає та охороняє держава і які визначають сферу відносин, що охороняються державою, роблять державні рішення обов’язковими на рівні суспільства і визначають можливе покарання за порушення встановлених правил;

– система податків – платежів обов’язкового характеру загальнодержавного чи місцевого значення, що встановлюються для утримання державного апарату, а також для виконання загальносоціальних

Держава виконує надзвичайно багато функцій, які аналізуються загальною теорією держави і окремими галузевими науками. Теорія держави і права аналізує лише основні функції держави, їх можна класифікувати таким чином:

За соціальним значенням державної діяльності:

а) основні, що характеризують призначення держави, найбільш загальні, найважливіші напрями її діяльності. Це, наприклад, функції оборони країни, захисту правопорядку, законності, охорони прав і свобод громадян;

б) додаткові, що є складовими елементами основних функцій, але сутність держави не розкривають. Так, у складі такої основної функції, як оборона країни, можна виділити низку допоміжних: зміцнення збройних сил, розвиток науково-технічного прогресу для забезпечення їх озброєнням та ін.

2. За сферами діяльності функції поділяються на:

а) внутрішні функції, що здійснюються в межах даної держави та виражаються в її внутрішній політиці, а саме: регулювання економічних відносин, організація суспільної праці, охорона правопорядку, законності, прав і свобод громадян, соціальний захист населення, охорона та раціональне використання природних ресурсів;

б) зовнішні функції, що забезпечують здійснення зовнішньої політики держави. Це такі функції: оборона країни, підтримання міжнародного миру, економічного співробітництва.

3. Державні функції з точки зору тривалості їх здійснення у часі поділяються на:

а) постійні функції, що здійснюються протягом усього часу існування держави. Це оборона країни, охорона правопорядку;

б) тимчасові функції, що здійснюються протягом певного періоду існування держави.

Праву як особливому виду соціальних норм притаманні певні ознаки.

Основними вважають такі:

– нормативний характер, тобто право складається з норм – правил поведінки загального характеру, що визначають права, обов’язки та відповідальність громадян, посадових осіб та державних органів;

– норми, що мають загально-обов’язковий характер, поширюються на всіх учасників правовідносин і виконуються без виключень і незалежно від ставлення до норм;

– у нормах виявляється воля держави;

– право – це система норм, тобто правові норми – це не просто сукупність, а єдина система, що діє на основі єдиних принципів, виконує єдині функції та складається з інститутів і галузей, що регулюють однорідні суспільні відносини;

– це система формально-визначених норм, зміст яких закріплено в тексті правового документа;

– право гарантоване державою, яка охороняє та забезпечує його силою державного примусу;

– право формулює правила поведінки у вигляді прав і обов’язків.

Активна роль права у житті суспільства знаходить свій вияв через його функції, тобто напрями правового впливу на суспільні відносини. Серед них необхідно виділити регулятивні та охоронні функції права.

Регулятивні функції – напрями правового впливу, спрямовані на забезпечення нормальної організації корисних для людини і суспільства відносин, їх функціонування відповідно до умов об’єктивних законів суспільного розвитку. Розрізняють регулятивну статистичну та регулятивну динамічну функції. Регулятивна статистична функція знаходить свій вияв через вплив права на суспільні відносини шляхом закріплення в тих чи інших правових інститутах. Наприклад, в інституті права власності статистична функція виражена також в інститутах політичних прав і свобод громадян, винахідницького, авторського права та ін.

Регулятивна динамічна функція виявляється через вплив на суспільні відносини шляхом оформлення їх руху (динаміки). Вона знаходить відображення в інститутах адміністративного, цивільного, трудового права, які опосередковують господарські процеси в економіці.

Охоронна функція – напрям правового впливу, спрямований на охорону певної системи суспільних відносин, їх недоторканість і відповідно до цього – на витіснення відносин, неприйнятних для існуючого суспільного ладу.

Виховна функція права полягає у формуванні за допомогою юридичних приписів такої особистості, яка поважає прийняті демократичним шляхом закони, проявляє правову активність, володіє високим рівнем правової культури.

Взаємодія права і моралі в суспільстві — це складний та багатогранний процес. Активно впливаючи на мораль, право сприяє глибшому її вкоріненню в суспільстві, одночасно під впливом моральних вимог право постійно збагачується, зростає його роль як соціального регулятора суспільних відносин.

Право і мораль мають загальне для них цільове призначення — це вплив на поведінку суб'єктів; функціонування права та моралі предметно не обмежене певною сферою соціальних відносин, вони діють в єдиному полі соціальних зв'язків; право та мораль мають загальне функціональне призначення, вони формують еталони поведінки, ціннісно-нормативну орієнтацію суспільства; вони характеризуються структурною єдністю, оскільки формують власні системи, у які включають суспільні відносини, суспільну свідомість та норми, право та мораль засновані на спільності соціально-економічних інтересів, культури суспільства, прихильності людей до ідеалів свободи і справедливості, вони мають єдину духовну природу, єдиний ціннісний стрижень — справедливість.

Право та мораль мають такі спільні риси:

1. Вони є різновидом соціальних норм.

2. Вони існують в реальній поведінці суб'єктів, встановлюючи її еталони.

3. Вони мають єдиний об'єкт регулювання — суспільні відносини.

4. Вони мають нормативний зміст.

5. Вони певним чином встановлюються, закріплюються та гарантуються.

Правовим та моральним нормам притаманні ряд особливостей, які дають можливість виділити їх відмінні риси, а саме:

— Право регулює найважливіші сфери життєдіяльності суспільства та має форму виразу у вигляді нормативно-правових актів. Мораль формується у духовній сфері життя суспільства та є невіддільною від суспільної свідомості.

— Право виникає у державно-організованому суспільстві. Моральні норми базуються на уявленні про добро та зло, справедливе і несправедливе та виникають разом із суспільством.

— Право, як правило, має письмовий вираз та існує у формі документа. Моральні норми містяться в суспільній свідомості у вигляді понять, ідей, принципів тощо.

— Право забезпечується засобами державного впливу через застосування одного з видів юридичної відповідальності. Моральні норми не містять спеціальних механізмів впливу, а забезпечуються силою громадської думки, масовими прикладами, що набувають характеру переконання.

3.Механізм держави. Форми держави

Механізм держави — цілісна ієрархічна система державних органів, що здійснюють державну владу, а також установ, підприємств, за допомогою яких виконуються завдання і функції держави.

Ознаки механізму держави:

1) це ієрархічна система, тобто система, побудована на засадах субординації та координації. Політико-організаційну основу системи складають органи держави, територія держави, збройні сили та інші державні військові формування, державні символи, столиця держави;

2) це цілісна система внутрішньо організованих елементів, яка має єдині принципи побудови і єдині завдання та цілі діяльності. Кожний із суб'єктів механізму держави як його системний елемент є органічно обумовленим усіма іншими його елементами і функціонуванням системи в цілому;

3) це система, яка має чітку структуру з певними зв 'язками між її елементами. Первинними елементами є державні органи.

Як механізм годинника складається з різних елементів, так і механізм держави, будучи єдиним, містить у собі органи, блоки, підсистеми і навіть самостійні гілки влади: законодавчу, виконавчу, судову. В цій розчленованості просліджується ієрархія: різні державні органи, їх блоки, підсистеми посідають неоднакове місце у державному механізмі, але усі разом повинні діяти злагоджено і без збоїв. Так, одну з підсистем держави утворюють вищі органи держави: представницькі, виконавчі, глава держави. Інша підсистема — місцевого рівня: Ради та їх виконкоми, державні адміністрації та їх глави. Особливою підсистемою є судова, а також правоохоронні органи: прокуратура, міліція, органи служби безпеки та ін.;

4) це система, яка має єдину бюджетну, грошову, банківську системи, державну власність, котрі становлять її організаційно-економічну основу;

5) це взаємодіюча, динамічна і реально працююча система, за допомогою якої функціонує держава, здійснюється управління

суспільством (по суті, механізм держави створюється для виконання її функцій).

Державні підприємства, установи, організації	Державні органи	Органи спеціального призначення
Підрозділи та колективи працівників, що створюються державою для реалізації функцій держави в економічній та соціальній сферах	Колективи службовців, що створюються для реалізації владних функцій: законодавчі, виконавчі, судові сферою діяльності є політична влада	Збройні сили,органи внутрішніх справ, служба безпеки, контрольно-наглядові органи, органи виконання кримінальних покарань, що здійснюють охоронні функції

Кожна держава характеризується певною формою, яка визначає процес організації та здійснення державної влади.

Форма держави поєднує три елементи:

– державне правління;

– державний устрій;

– державний (політичний) режим.

1. Форма державного правління відображає певний порядок утворення та організації вищих органів влади.

За формою правління держави поділяють на монархії та республіки.

Монархія – це форма правління, за якої вища влада в державі належить одній особі – монарху.

Монархія буває абсолютною та обмеженою.

Абсолютна монархія – це історичний тип монархії, якій властива належність монарху необмеженої влади. Вона характеризується відсутністю представницьких органів, правом монарха видавати закони та призначати чиновників (класичним прикладом є Російська імперія часів Петра I чи Французька монархія часів Людовіка XІV).

Обмежена монархія – це форма правління, що передбачає чітке визначення повноважень монарха. Цей різновид монархії поділяється на конституційну та дуалістичну.

Конституційна монархія характеризується певним співвідношенням повноважень монарха та парламенту (Англія, Данія, Швеція, Японія).

Дуалістична монархія характеризується особливим процесом призначення та контролювання уряду. Вона передбачає двопалатний парламент, нижня палата якого обирається населенням, а верхня – призначається монархом; уряд призначається ним самостійно або через прем’єр-міністра, який призначається монархом; глава держави має право вето щодо актів парламенту (країни Африки та Близького Сходу).

Республіканська – це форма правління, відповідно до якої вища влада належить виборному органу – парламенту. Для неї характерні наявність вищих виборних органів влади; базування діяльності держави на принципах демократії та поділу державної влади.

Залежно від особливостей повноважень глави держави та їх співвідношення із повноваженнями парламенту республіки поділяють на парламентські, президентські, змішані.

Парламентська республіка характеризується верховенством влади парламенту; підзвітністю йому уряду; наявністю посади прем’єр-міністра, якого призначає парламент; обов’язком президента діяти лише за згодою уряду (Фінляндія, Індія, Туреччина, Італія, Австрія).

Президентська республіка характеризується наявністю глави держави – президента, який може поєднувати повноваження глави держави та уряду. Президент призначає уряд, що несе перед ним політичну відповідальність; він може застосовувати право вето щодо актів парламенту; президент за певних обставин може розпустити парламент, а останній може ініціювати процес відсторонення президента від влади у разі порушення ним конституції чи скоєння злочину (США, Аргентина, Мексика, Росія).

Змішана республіка поєднує риси парламентської та президентської. Уряд затверджується парламентом за пропозицією президента; він є підзвітний президенту та підконтрольний парламенту; президент підписує та обнародує закони, що приймаються парламентом (Україна, Франція).

2. Форма державного устрою відображає спосіб територіального устрою держави, який визначає порядок взаємодії центральної, регіональної та місцевої влад.

За формою устрою держави поділяють на прості й складні.

Простою або унітарною (від латинського unites – єдність) є держава, що характеризується цілковитою політичною єдністю. Останнє виявляється в тому, що держава має єдину структуру державного апарату, який поширює свої повноваження на всю територію держави; всі адміністративні одиниці мають рівний юридичний статус стосовно держави; жодна з адміністративних одиниць не має політичної самостійності та ознак суверенітету; держава має єдине громадянство, єдину систему права, судову та грошову системи (Франція, Японія, Єгипет, Україна).

До складних держав належать федерація, конфедерація, імперія.

Федерація – це союзна держава, що складається з територій суб’єктів (складових держави), які мають обмежений суверенітет. Для неї характерна наявність двох рівнів державного апарату, що складають органи федерації та її суб’єктів; наявність двопалатного парламенту, єдиного громадянства та дворівневої правової системи – федерації в цілому та її суб’єктів (США, Мексика, Індія, Росія).

Конфедерація – це договірний союз держав, кожна з яких зберігає повний суверенітет. Конфедерація характеризується відсутністю єдиного громадянства; добровільним об’єднанням, необхідним для вирішення спільних справ і коштів, створенням спільних органів шляхом рівного представництва держав. Ця форма державного устрою нині практично не зустрічається і має здебільшого лише історичний характер (Північна Америка ХVІІІ ст., Німеччина ХІХ ст. та ін.).

Імперія – це складна держава, яка включає суверенну державу – метрополію і підвладні їй несуверенні держави – колонії. Ця форма державного устрою вже відійшла в історію.

3. Форма державного правового режиму – це сукупність засобів, прийомів і способів реалізації державної влади, що відображають її характер і зміст. Розрізняють демократичний та недемократичний режими.

Основними ознаками демократичного режиму є свобода особи у сфері економічної діяльності, гарантії особистих прав і свобод, захищеність особи від свавілля та беззаконня, плюралізм в політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людей, правовий характер діяльності державного апарату та ін.

У сучасному суспільстві демократичний режим проявляється у трьох різновидах: ліберально-демократичному, консервативно-демократичному, соціально-демократичному.

Недемократичний режим поділяється на тоталітарний і авторитарний.

Тоталітарний режим – це сукупність таких засобів, прийомів і способів реалізації державної влади, за яких уся життєдіяльність суспільства і кожного окремого громадянина (особи) абсолютно регламентована: влада на всіх рівнях формується однією особою чи кількома людьми з правлячої верхівки, не контролюється населенням, відсутня будь-яка можливість вільного виявлення інтересів усіх груп населення, звичним є грубе втручання в особисте життя людини і громадянина.

Авторитарний режим – це така сукупність засобів, прийомів, способів реалізації державної влади, за яких вона концентрується в руках правлячої верхівки; припускається незначне розмежування політичних сил, відстоювання інтересів певних верств населення.

Серед недемократичних режимів розрізняють військово-поліцейський, фашистський, расистський, терористичний, диктатуру певної партії, класу, іншої групи чи прошарку в соціально-неоднорідному суспільстві.

4.Галузі та інститути права. Норми права, їх структура

Галузь права — уособлена сукупність норм, спрямована на регулювання певної сфери якісно однорідних суспільних відносин. Галузь права, найбільший структурний підрозділ і центральна ланка права, найповніше виражає «групові» особливості правового регулювання

Основоположне значення має поділ системи права на ряд галузей залежно від предмета та методу правового регулювання, особливостей їх юридичного режиму. Зупинимось на головних з них.

• Конституційне право — це сукупність правових норм, які регулюють становище людини в суспільстві і державі, принципи суспільного і політичного ладу, організацію і діяльність системи органів держави і органів місцевого самоврядування. В системі суспільних відносин, які становлять предмет цієї галузі, головне місце посідають відносини між людиною, суспільством і державою. Саме вони визначають устрій держави і її функціонування. Природа цих відносин обумовлює і методи регулювання. Домінуючим методом є імперативний. Норми конституційного права, які тісно пов'язані з владними відносинами, мають зобов'язальний і заборонний характер; а ті, що пов'язані з регулю­ванням статусу людини і громадянина, — переважно дозвільний характер. Норми конституційного права є провідними щодо норм інших галузей права, їх базовим нормативним матеріалом. Головним джерелом українського конституційного права є Кон­ституція України 1996 року, конституційні закони.

• Цивільне право — це сукупність правових норм, які регулюють сферу майнових і пов'язаних з ними особистих немайнових відносин (ім'я, честь, гідність, авторство). Вони виникають з приводу володіння, користування та розпорядження власністю, набуття її та відчуження, купівлі, продажу, спадкоємства тощо між різними суб'єктами права — фізичними і юридичними особами. Суттєвими ознаками суспільних відносин, які регулюються нормами цивільного права, є наявність у них вільних (автономних) і рівних суб'єктів права (позивач — відповідач, замовник — підрядчик та ін.); відсутність відносин влади і супідрядності, що проводить чітку межу між предметом цивільного права і предметом адміністративного, фінансового права. Така природа відносин обумовлює диспозитивний (автономний) метод правового регулювання суспільних відносин, який є головним для цієї галузі права. В умовах становлення ринкових відносин роль цивільного права зростає. Без розвинутого, цивілізованого ринку формування громадянського суспільства та побудова правової держави практично неможлива.

• Адміністративне право — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави. Вони і є предметом правового регулювання. їх особливістю є те, що однією із сторін тут завжди виступає державний орган або посадова особа. Тому в основі правового регулювання лежить метод владних приписів (імперативний метод) через накази, вказівки. Йому властиві ієрархія і субординація по службі, встановлення відповідальності за доручену ділянку та інше.

• Фінансове право — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов'язані з діяльністю держави по формуванню й виконанню державного бюджету, з грошовим обігом, банківськими операціями, кредитами, позиками, податками. Суб'єктами цих відносин, окрім органів держави, виступають всі юридичні та фізичні особи. Фінансова діяльність значною мірою має виконавчо-розпорядчий характер, що і визначає методи правового регулювання. Ними є владні приписи, контроль, ревізії. В умовах переходу до ринку все більше розкриваються межі самостійності суб'єктів фінансової діяльності.

• Трудове право — це сукупність правових норм, які регулюють відносини між наймодавцем і працівниками. Вони охоплюють такі питання: організація праці, її оцінка і оплата; умови виникнення, зміни та припинення трудових відносин, а також пов'язані з ними відносини по соціальному забезпеченню, пенсійному обслуговуванню; робочий час та час відпочинку тощо. Суб'єктами трудових відносин є робітники, державні, приватні, суспільні та кооперативні організації, профспілки. Провідними методами регулювання трудових відносин є заохочення, стимулювання.

• Земельне право — це сукупність норм права, які регулюють суспільні відносини, що пов'язані з володінням, користуванням та распорядженням землею. Це питання землекористування і землеустрою, зберігання і розподілу земельного фонду, визначення правового режиму різних видів землі відповідно до їх адміністративно-господарського призначення (державні, фермерські, орендні тощо). Головні методи правового регулюван­ня — дозвіл, спеціальний дозвіл, заборони.

• Екологічне право — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері освоєння, використання і охорони суспільством, державою, господарськими суб'єктами і громадянами природного середовища з метою зберігання природних ба­гатств, запобігання екологічно шкідливого впливу господарської та іншої діяльності на середовище проживання людини. Норми цієї галузі права встановлюють механізм охорони природи, порядок проведення екологічної експертизи і екологічного контролю за додержанням вимог природоохоронного законодавства і нормативів якості навколишнього природного середовища. Ця галузь сприяє і служить реалізації конституційного права громадян на безпечне природне навколишнє середовище.

• Кримінальне право — це сукупність правових норм, які визначають коло суспільно небезпечних діянь (злочинів) і міри покарання, що застосовуються до злочинців. Норми цієї галузі встановлюють правомочність компетентних органів держави щодо осіб, які скоїли злочин, підстави та умови притягнення їх до відповідальності; види і системи санкцій, склад конкретних діянь, форми і ступінь вини тощо. Метод регулювання, який використовується в галузі кримінального права, — імперативний (метод заборони).

• Цивільне процесуальне право — це сукупність норм права, які регулюють порядок розгляду цивільних справ. Норми цієї галузі права встановлюють права і обов'язки сторін, між якими виникла суперечка про право, судових і прокурорських органів з приводу судового розгляду цивільних справ; визначають порядок подачі позовів до суду, підсудність та інші питання, які виникають у зв'язку з розглядом цивільних справ.

Кримінально-процесуальне право — це сукупність правових норм, які регулюють діяльність органів слідства, прокуратури, суду в розслідуванні злочинів і розгляду кримінальних справ у суді. Особливістю цієї галузі права є те, що вона постає як необхідна умова реалізації норм кримінального права шляхом встановлення чіткої регламентації прав і обов'язків органів та осіб у процесі розслідування і судового розгляду. Провідним методом правового регулювання є імперативний (зобов'язальний

Інститу́т пра́ва — система відносно відокремлених від інших і пов'язаних між собою правових норм, які регулюють певну групу (вид) однорідних суспільних відносин. Інститути права — необхідна ланка в цілісній системі права. Як правило, кожна галузь права має інститути права як свій самостійний структурний підрозділ.

Наприклад, галузь цивільного права України включає такі інститути, як інститут права власності, інститут зобов'язального права, інститут спадкування та інші.

Інститути права за сферою поширення (або за складом):

• галузеві (інститут спадкування);

• міжгалузеві (інститут відповідальності за екологічні пра¬вопорушення, інститут приватної власності). Інститути права за функціональною роллю:

• регулятивні (інститут міни);

• охоронні (інститут кримінальної відповідальності). Інститути права за субординацією у правовому регулюванні:

• матеріальні (інститут підряду);

• процесуальні (інститут порушення кримінальної справи). Родинні інститути однієї й тієї самої галузі права утворюють підгалузі права.

Но́рма пра́ва (правова́ норма) —це загальнообов'язкове, формально-визначене правило поведінки (зразок, масштаб, еталон), встановлене або санкціоноване державою як регулятор суспільних відносин, яке офіційно закріплює міру свободи і справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу.

Структура норми права

Диспозиція – центральний елемент норми права, в якому у вигляді владного припису закріплено правило поведінки, змістом якого виступають суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

• Види диспозицій:

1.За ступенем визначеності:

• Визначені – закріплюють однозначне правило поведінки, тобто учасники відносин позбавлені можливості для вибору іншої поведінки;

• Не повністю визначені – вказують лише на загальні ознаки поведінки, в рамках яких суб’єкти уточнюють свої права та обов’язки самостійно;

• Відносно визначені – вказують на права і обов’язки суб’єктів, але надають можливості для їх уточнення залежно від конкретних обставин;

• Альтернативні – вказують на настання декількох правових наслідків, але передбачають настання лише одного з них.

2.За способом викладення:

• Проста – правило поведінки визначається у загальному вигляді без деталізації його ознак;

• Описова – правило поведінки закріплюється повно, з деталізацією його ознак; чітко визначаються права і обов’язки учасників відносин;

• Бланкетна – закріплюється лише загальні ознаки правила поведінки, а для встановлення ознак, яких бракує, слід звертатися до норм іншого нормативного акта іншої галузі права;

• Відсильна – аналогічна бланкетній з тією різницею, що для встановлення ознак, яких бракує, слід звертатися до інших частин даної норми або до інших норм цієї ж галузі права.

3.За складом:

• Прості – містять одне правило поведінки;

• Складні – містять два або більше обов’язкових правил поведінки;

• Альтернативні – містять декілька правил поведінки, суб’єкт може виконувати будь-яке з них.

Гіпотеза – структурний елемент норми права, який вказує на умови, за наявності або відсутності яких вступає в дію правило поведінки. Гіпотеза – невід’ємний елемент норми; її точність і визначеність є умовою реалізації норми. Відсутність такої визначеності ускладнює використання передбачених нормою можливостей її адресатами – громадянами, та їх об’єднаннями. Якщо ж норма закріплює повноваження державного органу, то невизначеність перерахованих в її гіпотезі умов надає йому право діяти на власний розсуд.

• Види гіпотез:

1.За ступенем визначеності:

• Визначена – вичерпно визначає ті умови, при наявності яких набуває чинності правило поведінки, що міститься у диспозиції норми права;

• Відносно визначена – обмежує умови застосування норми права певним колом формальних ознак.

2.За формою вираження:

• Абстрактні – умови застосування норми визначаються загальними родовими ознаками, що надає можливість охопити та врегулювати значну кількість однорідних випадків;

• Казуальні – визначаються умови дії норми, використовуючи більш вузькі, спеціальні родові ознаки, тому норма права поширюється на обмеженіше коло випадків.

3.За складом:

• Прості – містять одну обставину, необхідну для дії правової норми;

• Складні – містять дві або більше обов’язкових обставин, за якими пов’язується дія правової норми;

• Альтернативні – чинність норми права визначається залежно від однієї або кількох фактичних обставин (умов) і для настання правових наслідків досить наявності однієї з цих обставин.

Санкція – це частина норми права, яка містить вказівки щодо юридичних наслідків порушення правила, зафіксованого в диспозиції. Мета санкції – створення тих чи інших несприятливих наслідків для правопорушника або заохочувальних наслідків для суб’єктів, що виконують владний припис.

• Види санкцій:

1.За ступенем визначеності:

• Абсолютно визначені – чітко визначають вид та міру юридичної відповідальності;

• Відносно визначені – межі юридичної відповідальності визначаються від мінімальної до максимальної або тільки до максимальної;

2.За кількістю несприятливих наслідків:

• Прості- передбачають один невигідний наслідок.

• Складні-передбачають одночасне застосування декількох невигідних наслідків.

• Альтернативні – вказують на декілька можливих засобів впливу на правопорушника, а доцільність застосування конкретного засобу визначається правозастосовчим органом, виходячи з особливості конкретної справи;

3.За характером наслідків:

• каральні (штрафні); правовідновлювальні (компенсаційні); заохочувальні.""

4.За галузями права:

• кримінально-правові; адміністративно-правові; цивільно-правові; дисциплінарні.

5. Поняття закону та прийняття законів. Підзаконні нормативні акти. Дія законів у часі, просторі та за колом осіб

Зако́н (англ. law, англ. act, нім. Gesetz n) — нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найважливіші суспільні відносини шляхом встановлення загальнообов'язкових правил (норм); прийнятий в особливому порядку законодавчим органом (наприклад, парламентом), або безпосередньо народом.

Відповідно до усталеної світової практики закони (як і інші нормативно-правові акти) в Україні приймаються на підставі Конституції України і повинні відповідати їй.

Створення закону має пройти певну процедуру,особливий порядок прийняття закону є також однією з його ознак. Процедуру розроблення та прийняття законів називають законодавчим процесом, який має складатися з певних етапів,порядок прийняття законів України визначає Конституція України та Закон України "Про Регламент Верховної Ради України".

Основні стадії законодавчого процесу - це законодавча ініціатива,обговорення законопроекту у ВР України,прийняття законопроекту у кількох читаннях, підписання законопроекту Президентом України.

Президент протягом п’ятнадцяти днів після отримання закону повинен підписати його,беручи до виконання та офіційно оприлюднити або ж повертає закон зі своїми пропозиціями до Верховної Ради для повторного його перегляду. Якщо ж у встановлений строк Президент України не повернув закон,його вважають схваленим,має бути підписаним та оприлюдненим.

Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим нормативним актом ,але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні.

Підзаконні нормативно-правові акти — результат нормотворчої діяльності компетентних органів держави (їх посадових осіб) та уповноважених на те державою громадських об'єднань. Такі акти зазвичай розвивають чи деталізують окремі положення законів.

Розрізняють такі види підзаконних нормативно-правових актів залежно від суб'єктів, що їх видали:

• нормативні акти Президента України

• нормативні акти Кабінету Міністрів України

• нормативні акти Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Республіки Крим

• нормативні акти міністерств, державних комітетів, інших органів центральної виконавчої влади зі спеціальним статусом

• нормативні акти місцевих державних адміністрацій

• нормативні акти органів місцевого самоврядування

• нормативні акти відділів та управлінь відповідних центральних органів на місцях

• нормативні акти керівників державних підприємств, установ, організацій на місцях

• інші підзаконні нормативні акти.

Підзаконні нормативно-правові акти аналогічно до законних діють у трьох вимірах – простору, часу та за колом осіб.

За часом акти публічної влади вступають в силу: з моменту прийняття чи опублікування; з моменту, вказаного в самому акті чи іншому, що його затверджує.

Адміністративно-правові акти втрачають дію: після закінчення строку, на який були ухвалені; у разі змін обставин, на які вони були розраховані; у разі прямого скасування (призупинення) цього акта іншим актом: наприклад, постанова Кабінету Міністрів, дія якої зупинена Указом Президента, може бути Конституційним судом визначена такою, що не відповідає Конституції (є неконституційною), та втрачає чинність з дня ухвалення такого рішення; у разі фактичного скасування, коли ухвалено адміністративний акт з того самого питання, а старий формально не скасовано.

У просторі акти публічної влади діють на всій території України (Постанова Кабінету Міністрів України) або лише на частині її території (локальні акти) – наприклад, розпорядження голови місцевого державної адміністрації діє на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

За колом осіб акти розповсюджуються на всіх фізичних і юридичних осіб або тільки на їх частину, зокрема лише на громадян України; іноземців та осіб без громадянства; посадових осіб; суб’єктів корупційних діянь, суб’єктів господарювання; органів виконавчої влади; органів місцевого само­врядування.

При цьому треба пам’ятати два основні моменти:

1) існують засадничі вимоги ст. 19 Конституції України про те, що «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України»;

2) вступ нормативного акту в дію відбувається за трьома принципами:

«негайної дії», коли дія акта поширюється на всі випадки лише “вперед”;

«зворотної дії», коли дія акта поширюється на всі випадки і «вперед», і «назад». Прийнято, що нормативно-правовий акт зворотної сили не має за винятком, якщо він скасовує або пом’якшує відповідальність;

«переживання акта», коли акт, що втратив юридичну чинність, за спеціальною вказівкою нового акта продовжує діяти. Наприклад, після проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. ВРУ ухвалила постанову про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР, якщо відповідні питання не врегульовані законодавством України, за умови, що ці загальносоюзні акти не суперечать Конституції та законам України

6. Конституційне право України, його джерела. Основні положення Конституції України

Конституційне право України — провідна галузь національного права, являє собою сукупність правових норм, перш за все принципів і норм конституції, які закріплюють основи політичної та економічної організації суспільства, форму держави, порядок і принципи формування та компетенцію органів державної влади, основи правового статусу людини і громадянина.

Джерелами конституційного права України є:

• Конституція України і Конституція Автономної Республіки Крим;

• Закони України, що приймаються Верховною Радою України;

• нормативні укази Президента України, що містять конституційно-нормативні норми;

• нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, що містять конституційно-правові норми;

• рішення Конституційного Суду України, в яких встановлюється конституційність законів та інших правових актів;

• міжнародні договори;

• акти органів місцевого самоврядування та інше.

Конституція складається з 15 розділів, які об’єднують 161 статтю, в тому числі 2 статті Прикінцевих положень, та 14 пунктів Перехідних положень.

Розділ І “Загальні положення” включає 20 статей (ст.ст. 1-20).

Розділ ІІ “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина” складається із 48 статей (ст.ст. 21-68).

Розділ ІІІ “Вибори. Референдум” включає 6 статей (ст.ст. 69-74).

Розділ ІV “Верховна рада України” (ст.ст. 75-101).

Розділ V “Президент України” (ст.ст. 102-112).

Розділ VІ “Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади” (ст.ст. 113-120).

Розділ VII “Прокуратура” (ст.ст. 121-123)

Розділ VIII “Правосуддя” (ст.ст. 124-131).

Розділ ІХ “Територіальний устрій України” (ст.ст. 132, 133).

Розділ Х “Автономна Республіка Крим” (ст.ст. 134-139).

Розділ ХІ “Місцеве самоврядування” (ст.ст. 140-146).

Розділ ХІІ “Конституційний Суд України” (ст.ст. 147-153).

Розділ ХІІІ “Внесення змін до Конституції України” (ст. 154-159).

Розділ ХІV “Прикінцеві положення” (ст.ст. 160, 161).

Розділ ХV “Перехідні положення” (пп. 1-14).

Таким чином, структура конституції – досить чітка, логічно зумовлена система взаємопов’язаних і взаємозумовлених структурних елементів.

7. Конституційно - правовий статус людини і громадянина України

Правовий статус особистості - це дійсне, юридично оформлене положення людини в його взаємовідносинах із державою та іншими суб'єктами. Правовий статус особистості - явище неоднорідне. Воно поділяється на: а) загальний конституційний статус громадянина; б) спеціальний статус певних категорій громадян; в) індивідуальний статус; г) статус фізичних та юридичних осіб; д) статус іноземців, осіб без громадянства, біженців та ін.

Загальний правовий статус – це статус особистості як громадянина держави. Він визначається Конституцією держави і є єдиним для всіх. Спеціальний статус відображає особливості положення певних категорій громадян (наприклад, студентів, пенсіонерів та ін). Індивідуальний статус фіксує конкретику окремої особистості (стать, вік, сімейний стан та ін.) Зміст загального правового статусу особистості визначають:

- громадянство;

- правосуб'єктність (тобто спроможність особи бути учасником правовідносин);

- принципи правового регулювання статусу людини;

- права, свободи, обов'язки, із якими пов'язане юридично значиме поводження людей;

- гарантії прав і свобод людини.

2. Інститут прав і свобод не розділяється окремо на “права людини” і “свободи людини”. Термін “права” вживається в тих випадках, коли мова йде про право громадян одержати від товариства і держави ті або інші матеріальні, культурні або духовні блага. Термін “свобода” використовують тоді, коли мова йде про свободу здійснити той або інший учинок.

Основні права людини - це визначені можливості людини, що необхідні для її існування і розвитки в конкретно-історичних умовах. Вони визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і закріпляються як міжнародні стандарти.

Класифікація основних прав людини (види):

1) особисті права – це права безпосередньо пов’язані із самою сутністю людини як фізичної особи, вони надають можливість задовільнити біологічні і матеріальні потреб людини (ст.23, 27 – 35);

2) культурні права - це можливості зберігання і розвитку національної самобутності, доступу до духовних надбань людства, їхній засвоєння і використання (ст.53 - 54);

3) соціально-економічні права - це можливості людини, приймаючи участь у виробництві матеріальних і інших благ, реалізувати свої спроможності і добувати засоби для існування, (ст.41 - 52;

4) політичні права - це можливості людини брати участь у державному і громадському житті, впливати на діяльність різноманітних державних органів, а також суспільних об'єднань (ст.36 – 40);

5) екологічні права - це можливості людини жити в безпечному навколишньому середовищі, брати участь у розробці і здійсненні мір у відношенні її охорони, раціонального і комплексного використання природних ресурсів (ст.50).

Гарантії прав людини (тобто засоби і умови , що забезпечують дотримання, реалізацію й охорону прав людини). Вони поділяються на зовнішні та внутрішні. До перших гарантій відносяться

1. Міжнародні правові акти:

- Загальна декларація прав людини 1948 р.;

- Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.;

- Міжнародний пакт про цивільні і політичні права 1966 р.;

- Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод 1950 р.;

2. Міжнародні органи по спостереженню і контролю за дотриманням прав людини:

- Комісія з прав людини Економічної і Соціальної Ради ООН;

- Комітет ООН по правах людини;

- Європейський суд по правах людини.

Внутрішньодержавними юридичними засобами захисту людини є:

- судові,

- парламентські, - адвокатські,

- адміністративні, - контрольно-наглядові.

Новим інститутом у системі захисту прав людини є інститут Уповноваженого Верховної Ради України по правах людини (ст. 55 Конституції України). Його правовий статус визначається Законом України “Про Уповноваженого Верховної Ради по правах людини” від 23.12.97 р.

8. Громадянство в Україні

Під громадянством варто розуміти постійний правовий зв'язок особистості і держави, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках. Такий зв'язок виникає, як правило, із народженням людини і зберігається протягом усього його життя. Держава гарантує своїм громадянам забезпечення прав і свобод. У свою чергу громадяни, знаходячись під захистом держави, приймають на себе визначені обов'язки.

Формування інституту громадянства в незалежної Україні почалося з Декларації про державний суверенітет, що містила окремий розділ про громадянство. Питання, пов'язані з громадянством України, вирішують на базі Конституції України, Закону України “Про громадянство України” 18 січня 2001 року, міжнародними договорами та Указом Президента від 31.03.92 р. “Про порядок розгляду питань, пов'язаних із громадянством України”.

Складовими частинами інституту громадянства є:

- принципи громадянства України;

- придбання громадянства України;

- припинення громадянства;

- громадянство дітей при зміні громадянства батьків і при усиновленні;

- повноваження органів, що приймають участь у рішенні питань громадянства України;

. документи, що підтверджують громадянство України.

Громадянство України грунтується на принципах: 1) єдиного громадянства; 2) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав набуття ними громадянства; 3) неприпустимості позбавлення громадянина громадянства України; 4) зберігання громадянства за особою, що мешкає за межами України; 5) відхилення автоматичної зміни громадянства при укладенні або розірванні шлюбу громадянином України, а також при зміні громадянства чоловіком або дружиною; 6) захисту громадян України, що знаходяться за її межами; 7) запобігання виникненню випадків безгромадянства; 8) визнання права громадянина України на зміну громадянства.

Підстави придбання громадянства України:

- 1) народження;

- 2) територіальне походження;

- 3) прийняття до громадянства;

- 4) поновлення у громадянстві;

- 5) підстави, передбачені міжнародними договорами, ратифікованими Україною та ін.

Припинення громадянства означає втрату постійного зв'язку особи з українською державою. У цьому випадку особа набуває інший правовий статус: на нього не поширюється в повному обсязі юрисдикція держави і воно не користується заступництвом із боку держави.

Громадянство України припиняється: унаслідок виходу з громадянства України; унаслідок утрати громадянства України; з інших підстав, передбачених міжнародними договорами України. Вихід з громадянства України здійснюється за клопотанням громадянина України. Вихід з громадянства допускається, якщо особа набула громадянство іншої держави, або отримала документ про те, що громадянин України набуде громадянство іншої держави, якщо вийде з громадянства України. Вихід не допускається, якщо громадянина України притягнуто як обвинуваченого у кримінальній справі, або стосовно його в Україні набрав чинності обвинувальний вирок суду. Громадянство України втрачається: 1) якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянства іншої держави; 2) якщо іноземець набув громадянства України і скористався правами, або виконав обов’язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство; 3) якщо іноземець набув громадянство України і не подав документ у державні органи влади України про припинення іноземного громадянства; 4) якщо особа набула громадянство України внаслідок подання фальшивих документів, або неправдивих відомостей; 5) якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на державну службу іншої держави.

Зміни в громадянстві батьків можуть відбитися на громадянстві дітей. У цих випадках враховується їхній вік. По загальних правилах зміна в громадянстві дітей до 15-літнього віку не пов'язана з їхньою згодою; у віці від 15 до 18 років - тільки за згодою дітей.

Документами, що підтверджують громадянство України, є паспорт громадянина України, для військових - військовий квиток; для осіб до 16 років - свідоцтво про народження та ін.

У систему органів, що приймають участь у рішенні питань громадянства, входять: а) Президент України; б) Комісія з питань громадянства при Президенті України; в) Міністерство внутрішніх справ і підвідомчі йому органи; г) Міністерство закордонних справ, дипломатичні представництва і консульства.

Президент України, як глава держави, уповноважений офіційно вирішувати питання про прийняття в громадянство України і припиненні його, про надання захистку в Україні (ст.106, п.26 Конституції України).

Правове положення іноземців в Україні регулює закон України “Про правовий статус іноземців” від 4.02.94 року. Іноземцями називаються громадяни - особи, що належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, а також особи без громадянства - особи, що не належать до громадянства якоїсь держави (ст.1 Закону України “Про правовий статус іноземців”). Конституція України закріплює, що іноземним громадянам і особам без громадянства гарантуються передбачені законом права і свободи, у тому числі право на обертання в суд і в інші державні органи для захисту приналежних їм особистих, майнових, сімейних і інших прав. Ці особи користуються в Україні такими ж правами і свободами і несуть такі ж обов'язки, як і громадяни України, за винятками, установленими Конституцією, законами або міжнародними договорами України (ст.35 Конституції).

9. Вибори і референдуми в Україні, їх види та умови проведення

Відповідно до Конституції України, безпосереднє здійснення влади народом визначається як народне волевиявлення. "Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії" (ст. 69). За своїм змістом воно може стосуватися будь-яких питань життя народу: політичних, економічних, соціальних, культурних тощо. Вибори як форма народного волевиявлення — один із способів формування народом органів державної влади та місцевого самоврядування. Це стосується насамперед формування Верховної Ради — єдиного органу законодавчої влади України, виборів Президента, представницьких органів місцевого самоврядування.

Право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення віку вісімнадцяти років (ст. 70).

Принципи виборчого права:

— все загальність: право обирати (активне виборче право) мають усі громадяни України, які на день голосування досягли віку 18 років, окрім осіб, котрі визнані судом недієздатними; право бути обраними (пасивне виборче право) має особливості залежно від виду виборів;

— рівність виборчого права: всі громадяни беруть участь у виборах на рівних засадах, кожен виборець має лише один голос. Виборчі округи утворюються з приблизно однаковою кількістю виборців;

— пряме виборче право: кандидатів обирають безпосередньо виборці, тобто без будь-яких посередників і проміжних ланок;

— таємність голосування: будь-який контроль за волевиявленням виборців не допускається. Це забезпечується особистим голосуванням виборця в ізольованій кабіні чи кімнаті, обладнаних для таємного голосування.

Виборча система — це порядок формування представницьких органів державної влади, місцевого самоврядування, обрання Президента України.

В Україні функціонує дві виборчих системи: пропорційна і мажоритарна.

Пропорційна — коли депутатські мандати розподіляються між партіями, блоками партій пропорційно до кількості голосів виборців, яку кожна з них отримала на виборах.

Мажоритарна — коли з певної кількості кандидатів у депутати, які висуваються окремо (партією, виборцями чи самі), обраним вважається той, хто отримав більшість голосів виборців, порівняно з іншими.

Референдум — конституційний спосіб прийняття законів та інших загальнодержавних рішень безпосередньо народом України. Це публічне прийняття законів або розв'язання важливих питань державного і місцевого життя через всенародне голосування. Організація і проведення референдумів здійснюється переважно на тих самих демократичних засадах, що й вибори відповідно до Конституції та Закову України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" від 3 липня 1991 р.

Місцеві референдуми призначають органи місцевого самоврядування з питань, що належать до їхньої компетенції. На них можуть виноситися питання місцевого значення, проведення референдуму призначає місцева рада, якщо цього вимагає не менше як половина депутатів загального складу, або якщо цього вимагає 1/10 громадян України, котрі постійно мешкають на відповідній території і мають право голосу. Референдум не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету й амністії (ст. 74 Конституції України).