Тема 3. Зовнішньополітична стратегія фрн у 1949-1989 рр. Та її реалізація (2 год.)

Зовнішня політика ФРН: 1949-1989

У контексті європейської концепції формувалася і візія східного напрямку зовнішньополітичної діяльності ФРН, зокрема ставлення до НДР. Позиція Федерального уряду стосовно східнонімецької держави була окреслена у так званій "доктрині Ґалльнітайна" (сформульована у 1955 р. статс-секретарем міністерства закордонних справ Вальтером Ґалльштайном), згідно з якою встановлення дипломатичних стосунків із НДР з боку третіх держав вважалося "недружнім актом" супроти ФРН. Що ж стосується практичного дотримання доктрини, то вже першим вчинком, що суперечив їй, було підписання договору з СРСР про встановлення дипломатичних відносин. Надалі Федеральний уряд неодноразово засвідчував свою рішучість враховувати у своїй зовнішній політиці засади "доктрини Ґалльштайна". Вперше він застосував її у жовтні 1957 р., розірвавши дипломатичні відносини з Югославією після того, як Белград визнав НДР і скерував до Берліна посольство. Речники "нової східної політики", які активізувалися на рубежі 50-х та 60-х років, також шукали розв'язання німецької проблеми не в національних рамках, а на шляху творення "європейського мирного порядку". Відповідно до їхніх уявлень, успіхи Федеративної республіки в західній інтеграції стають збудником, який не може залишатися без відповіді, а зростання притягальної сили ФРН, згідно з "теорією магніту", врешті може завершитися прилученням НДР до Федеративної республіки. Одним із найвиразніших свідчень привабливості Заходу і одним із найсильніших елементів у дестабілізації НДР був тривалий потік втікачів із НДР до Федеративної республіки (загалом від 1949 по 1961 р. - 2,7 млн).

На початку 60-х років у прозахідному зовнішньополітичному курсі Федерального уряду відбулася певна зміна акцентів. До цього спричинилися нові тенденції у політиці США за часів президентства Джона Кеннеді. Рішучість Дж. Кеннеді засобами мирної політики зупинити змагання в озброєнні, щоби запобігти загрозі вибуху атомної війни, передбачала стабілізацію наявного становища у Європі, а отже і визнання поділу Німеччини. Зусилля американської адміністрації, спрямовані на поліпшення відносин із СРСР, хоча внаслідок берлінської кризи влітку 1961 р. та кубинської кризи восени 1962 р. і сповільнилися, але не припинилися. Політичні починання Дж. Кеннеді стосувалися, таким чином, і суті німецької політики США. Тож пожвавлення у цей час німецько-французьких контактів було пов'язане, зокрема, з прагненням К. Аденауера заздалегідь підготуватися - на випадок можливих американських поступок на користь СРСР. Канцлер зміг встановити близькі особисті стосунки з французьким президентом Ш. де Ґоллем, тріумфальне турне якого у ФРН у вересні 1962 р. створило сприятливий ґрунт для оформлення стратегічного партнерства обидвох країн.

16 жовтня 1963 р. місце К. Аденауера на посаді канцлера зайняв Людвіг Ергард (ХДС). Віце-канцлером і міністром загально-німецьких справ став лідер ВДП Еріх Менде, зовнішньополітичне відомство знову очолив Ґ. Шрьодер. У програмній декларації, запропонованій Бундестагові через два дні, Л. Ергард заповів продовження внутрішньої та зовнішньої політики попереднього уряду. 

Щоправда у програмній заяві новий канцлер обіцяв продовження зовнішньої політики, але власне на цьому полі відбулися значні зміщення політичних акцентів. Найприкметнішими вони були у східній та німецькій політиці. Так звана правова доктрина Федерального уряду, найважливішою складовою частиною якої була теза про існування Німецького Райху в кордонах 1937 р., робила неможливим розв'язання посталих із Другої світової війни правничо-політичних проблем, що існували між Федеративною республікою і країнами східного блоку (як справа кордону по Одеру-Нейсе, проблема Мюнхенської угоди). Проте мирні ініціативи, започатковані США та СРСР у 1963 р., спонукали.

На зовнішньополітичному курсі "великої коаліції" позначилися зміни, які відбулися у західнонімецькій громадській думці в питаннях кордонів і ставлення до народів Центрально-Східної Європи. Поступово зменшувався вплив переселенців, які зазнавали асиміляції та відходили у небуття. Значна частина західнонімецького суспільства виявляла дедалі більше невдоволення вимогами переселенців, вважаючи їх перешкодою на шляху до здобуття Федеративною республікою рівноправності на міжнародній арені. В урядовій заяві К.Ґ. Кізінґера від 13 грудня 1966 р. викладалися нові підходи у східній політиці. 31 січня 1967 р. ФРН установила дипломатичні відносини з Румунією. Наступним, хоча й обмеженим, успіхом Федеративної Республіки було укладення 3 серпня 1967 р. договору з Чехословаччиною у справі заснування взаємних торговельних представництв. 31 січня 1968 р. ФРН відновила дипломатичні стосунки з Югославією. Ця нова східна політика була сприйнята крайньо негативно Радянським Союзом, НДР і Польщею, які розглядали її як спробу розколу єдності "соціалістичного табору". Напруга у взаєминах між трьома названими державами та ФРН сягнула кульмінації у 1968 р., коли внутрішні зміни у Чехословаччині ці держави "соціалістичного табору" розцінили як успіх нової східної політики ФРН, що нібито полягає у намірах відриву цієї країни від східного блоку. З метою збудження громадської думки відповідно до цієї версії поширювалися фантастичні чутки про можливість вторгнення до Чехословаччини американських та західнонімецьких військ. 21 серпня 1968 р. війська держав-учасниць Варшавського договору вторглися у Чехословаччину.

У політиці уряду Г. Шмідта, сповненій антикризовими зусиллями та боротьбою з тероризмом, залишалося мало місця для великих зовнішньополітичних проектів, подібних до тих, якими були політика західної інтеграції К. Аденауера та східна політика В. Брандта. Тож значна увага коаліції була зосереджена на копіткій діяльності для наповнення змістом і розбудови наявних структур міжнародної співпраці. Уряд активно співпрацював в інституціоналізації Ради Європи. Г. Шмідт був серед найдієвіших учасників міжнародних економічних форумів провідних індустріальних держав Заходу, що регулярно проводилися від 1975 р.; ФРН активно включилася в підготовку перших виборів до Європейського парламенту 1978 р. Г. Шмідт виступив у ролі одного з головних творців європейської фінансової системи, ознакою якої стало запровадження грошової одиниці розрахунків ЕКЮ.

У зовнішній політиці уряд Г. Коля дотримувався подвійної стратегії, яка передбачала поєднання курсу на зміцнення безпеки в рамках євроатлантичної співдружності з продовженням лінії, спрямованої на послаблення міжнародної напруженості. У перший період урядування він надавав найбільшого значення зміцненню відносин із стратегічними партнерами по НАТО. В центрі увага канцлера в цей час стояло рішення НАТО від грудня 1979 р. стосовно ракет. Члени уряду прийшли до спільної думки про доцільність розміщення американських ракет "Першінг" та крилатих ракет у Європі, якщо женевські переговори стосовно скорочення ракет, що розпочалися в листопаді 1981 р., не приведуть до позитивної розв'язки. Уряд у цей час опинився під тиском громадськості, яка виступала проти реалізації рішення НАТО. 16 жовтня розпочався "тиждень протесту", в рамках якого відбувалися масові мирні демонстрації, богослужіння та блокади американських баз у ФРН. На завершення "тижня протесту", 22 жовтня в Берліні відбувся мітинг за участю 300 тис. осіб. У Гамбурзі кількість учасників перевищила 350 тис. Найактивнішою силою руху була молодь. Після того, як женевські переговори зазнали невдачі, уряд Г. Коля приступив до практичної реалізації рішення НАТО. 22 листопада 1983 р. Бундестаг ухвалив рішення про підтримку намірів розміщення американських ракет "Першінг" та крилатих ракет. Уряд Г. Коля, разом із тим, продовжував лінію на розвиток європейських інтеграційних процесів. Одним із ключових напрямків західноєвропейської політики ФРН залишалося зміцнення німецько-французьких зв'язків.