Тема 3. Інтеграційні процеси на Американському континенті у другій половині хх – на поч. Ххі ст. (2 год.)

Утворення НАФТА сприяло посиленню конкурентоспроможності США на світовому ринку, створюючи умови для формування гігантського за обсягами ринку для американського експорту, закріплюють ринкові реформи у регіоні.

Як самостійне економічне угрупування Аргентина, Колумбія і Чилі висловили бажання приєднатися до НАФТА. У зв'язку з цим Бразилія виступила з ініціативою створення Південноамериканської зони вільної торгівлі - САФТА, аналог НАФТА. Ядром нової організації має стати МЕРКОСУР. Зараз розробляється план входження Чилі до складу МЕРКОСУР на правах повноправного учасника. Економіка Чилі є відкритою стосовно країн МЕРКОСУР, тому єдиною перепоною на сьогодні є домовленність про розмір мита, Чилі ж залишає за собою право вести переговори з іншими торгово-економічними угрупуваннями, такими як ЄС та НАФТА, та з окремими країнами.

Наприкінці 2000 р. країни МЕРКОСУР підписали рамкову угоду про вільну торгівлю з ЮАР. Угода з ЮАР може надати регіональному інтеграційному проекту нового трансатлантичного виміру.

Основна мета МЕРКОСУР інтеграція з НАФТА для створення в Західній півкулі єдиного ринку. Окрім проекту НАФТА + МЕРКОСУР, існує і проект об'єднання НАФТА та КАРІКОМа.

На початку 90-х рр. США запропонувала створити зону вільної торгівлі Американського континенту (ФТАА). Угода про створення на всій території Північної. Центральної та Південної Америки загально-континентального єдиного торгового простору була розроблена у грудні 1994 р. в Майями під час першої зустрічі лідерів 34 країн Північної та Південної Америки. До договору входять усі країни Американського континенту, крім Куби та Гвіани, які офіційно належать Франції [2; С.162].

Між країнами-учасницями Угоди про створення ФТАА існують великі розбіжності щодо багатьох проблем. Майбутня угода значно визначатиметься взаємовідносинами між США та Бразилією, економіки яких є найбільш розвиненими на своїх континентах [1; С. 100].

США у цьому процесі відіграють ключову роль. Керуючись ідеєю про створення ФТAA, МЕРКОСУР та КАРІКОМ розширили рамки своїх угод, зокрема МЕРКОСУР підписав угоду про вільну торгівлю з Чилі та Болівією, Чилі та Канада підписали аналогічну угоду ще у 1996 році.

У вересні 1992 р. така ж угода була підписана між 5 країнами Центральної Америки: Гватемалою, Гондурасом, Сальвадором, Нікарагуа та Коста-Рікою. До зона вільної торгівлі входить 10 Південно-Американських країн і Мексика. Остання справді може стати мостом між НАФТА та країнами Латинської Америки. Так, восени 1992 р. вони підписали договір про вільну торгівлю з країнами КАРІКОМ.[4; С.83]

Аргентина та Бразилія, подолавши економічні протиріччя, дійшли згоди про створення загального ринку МЕРКОСУР. Розуміння цієї регіоналізації у Аргентини та Бразилії різні. Аргентина вбачає у МЕРКОСУР етап на шляху до створення панамериканської зони вільної торгівлі, Бразилія вважає МЕРКОСУР альтернативою такої зони.

У ділових колах Канади вважають, що канадські зовнішньоекономічні інтереси повинні підштовхувати Оттаву шукати шляхи розширення до НАФТА не на Південь, а на Схід - у країни Тихоокеанського басейну. Прикладом слугують канадські зовнішньоекономічні зв'язки Альберти та Британської Колумбії за останні 10 років ХХ ст. з країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону розвивалися інтенсивніше, ніж із США. На відміну від США, Канада має незначний дефіцит у торгівлі з країнами Азіатсько-тихоокеанського регіону [5].

Ось чому у Канади та США різне ставлення до ідеї розширення Північноамериканської зони вільної торгівлі у бік Тихоокеанського регіону.

Незважаючи на ці розбіжності між Канадою та США, на нашу думку є підстави для здійснення континентальної інтеграції. Кількість підписаних угод про створення зони вільної торгівлі між країнами Північної, Південної та Центральної Америки набагато їх перевищує ніж між країнами АТР. Крім того, Латинська Америка має перспективи сталого динамічного економічного розвитку у країнах цього регіону. США ж у цьому випадку стали інтеграційним ядром регіональних процесів не лише в Північній Америці, а й у Центральній та Південній.

Т.4. ЗОВНІШНЬО-ПОЛІТИЧНА СТРАТЕГІЯ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ У 2 ПОЛ. ХХ-ХХІ ст.

Во второй половине XX в. Латинскую Америку не случайно называли «Вулканическим континентом». Революции и контрреволюции, военные перевороты, коллизии социально-политической борьбы, беспрецедентное противостояние маленькой Кубы и её могучего северного соседа, Карибский кризис, поставивший планету на грань третьей мировой войны.

В области энергоресурсов в Латинской Америке выделяются четыре страны: Венесуэла - один из крупнейших в мире экспортеров нефти и влиятельный член ОПЕК. Мексика занимает 8-е место по добыче нефти, Аргентина - вывозит и импортирует нефть, а Бразилия стремится к самообеспечению нефтью и к решению проблемы энергоснабжения в масштабе региона.

Бразилия, Аргентина, Боливия, Эквадор, Перу и Колумбия являются крупнейшими региональными добытчиками углеводородного сырья. Однако особенностью этих государств является то, что большая часть экспортируемой нефти не покидает пределы латиноамерикансокго региона и поставляется в ближайшие государства Западного полушария.

Государства Латинской Америки поставляют большую часть импорта нефтепродуктов в США. Это связано с их географической близостью с Соединенными Штатами; традиционным доминированием американского влияния на государства указанных регионов; имеющимися в наличии развитыми путями транспортировки нефти; наличием достаточной ресурсной и транспортной базы для удовлетворения растущего американского спроса. В связи с этими факторами Венесуэла, Перу, Боливия, Эквадор, Колумбия занимают одно из приоритетных мест в латиноамериканской политике Соединенных Штатов Америки. Более того, можно с большой долей вероятности утверждать, что их значение со временем будет повышаться, поскольку зависимость США от импорта нефтепродуктов носит устойчивый и долговременный характер. Мексика не входит в этот список, поскольку является членом НАФТА и без того находится под контролем американских нефтяных корпораций. Боливаризация» как новая зарождающаяся идеология Латинской Америки XXI века соответствует идее многополюсного мира, за сохранение основополагающих принципов международного права - суверенитета, невмешательства во внутренние дела, территориальная целостность государств

В 2005 г. Венесуэла и Куба объявили о создании интеграционного проекта, получившего название "Боливарианская альтернатива для Латинской Америки" (АЛБА), который позиционируется как идеологическая альтернатива Американской зоне свободной торговли. В 2006 г. после прихода к власти Эво Моралеса к проекту присоединилась Боливия. Сегодня в нее входят Венесуэла, Куба, Боливия, Гондурас, Никарагуа и Доминиканская республика, а также Эквадор (имеет статус наблюдателя).

АЛБА кладет в основу своей деятельности принцип "кооперативных преимуществ", который противопоставляется концепции "сравнительных преимуществ". Модель "кооперативных преимуществ" предполагает устранение неравенства в развитии через различные компенсационные механизмы. Так Венесуэла поставляет Кубе нефть по сниженным ценам (также как и многим другим странам Карибского бассейна), а Куба в свою очередь развернула в Венесуэле сотни бесплатных медицинских учреждений, в том числе оборудованных самым передовым медицинским оборудованием. В декабре 2008 г. министры финансов стран-членов АЛБА предприняли первые шаги по созданию единой валютной зоны (сукре) в регионе (решение о её введении было принято 26 ноября в Каракасе участниками третьего внеочередного саммита стран-членов АЛБА для противодействия финансовому кризису). Участники АЛБА рассчитывают использовать сукре для реализации совместных экономических проектов, избавления от долларовой зависимости.

Отношения с Соединенными Штатами сохраняют свое приоритетное значение для стран латиноамериканского региона. США остаются главным торговым партнером, экспорт товаров из США составляет 150 млрд. долларов в год. США также занимают ведущее место по размерам инвестиций.

Однако можно отметить некоторое противодействие американскому курсу. Прежде всего, оно исходит из Кубы, Венесуэлы и Боливии.

Для того, чтобы дистанцироваться в некоторых вопросах от мнения США страны региона стремятся укрепить свои экономические и политические связи с такими странами, как Китай, Россия, Индия, Япония и другими странами.

Однако, по тому, с кем латиноамериканские страны пытаются улучшить свои связи, так же можно судить о степени влияния США на страну. Так, например, Венесуэла, где проводится открытая антиамериканская политика, налаживает свои отношения в первую очередь с Россией и Китаем, которые так же известны своими расхождениями с США по многим вопросам.

Однако страны Латинской Америки пока не могут полностью отказаться от помощи, оказываемой США, пусть и на неравноправных условиях. Скорее всего, в ближайшие несколько лет полная независимость стран Латинской Америки от внешней политики США достигнута не будет. За первое десятилетие XXI века произошли заметные сдвиги в отношениях между странами Латинской Америки и их бывшей метрополией, они достигли значительного уровня и образовали автономное направление во внешнеполитической деятельности, как Испании, так и большой группы латиноамериканских стран. Развитию отношений способствовали их взаимные интересы, а также ряд таких причин, как культурно-исторические традиции, общность религии и языка.