3.2. Традиційний тип

Дане панування ґрунтується на вірі і у святість тих порядків, які існують здавна. Тут найчистішим типом є патріархальне панування. Панування здійснюється в межах спільноти, той, хто віддаватиме накази буде втілювати особу «пана», штаб управління складатимуть «слуги», а підлеглі будуть підданими. Підкоряються тут певній особі в силу її власних достоїнств і поваги збоку штабу управління. Зміст наказів зумовлений традицією, тобто схильність до звикання, привикання до виконання якихось певних дій. В даному типі управління не передбачається створення якихось нових нетрадиційних законів чи правил. Фактично це відбувається шляхом «визнання» певного положення як такого, що «здавна має силу». Поза традиційними прийнятими нормами воля господаря обмежується лише тими рамками, які в кожному окремому випадку випливають із почуття справедливості, тобто є досить умовними. Тому, виходячи з цього, сфера управління правителя поділяється на дві сфери: суто традиціоналістську і ту, де пан може керуватися власними уподобаннями, симпатіями чи антипатіями, виходячи з якимось певного принципу, наприклад справедливості. Управління не характеризується якимись принципами, немає якогось фахового відбору, тому до штабу управління господаря переважно входять родичі, друзі, близькі, ті, хто проявив до нього особисту відданість, не зрадив інтересів свого пана і який є повністю йому відданий. Тут відсутнє поняття «компетенції» як реального розмежування сфер діяльності. Не реальний службовий обов’язок, а особиста відданість слуг до володаря визначає відносини штабу управління і пана. Внаслідок цього виокремлюють два різновиди даного типу панування: патріархальна і станова[див. 2].

Отож перейдемо до детального розгляду цих двох підвидів. Розпочнемо з патріархальної структури управління. Даний підтип управління характеризується повною залежністю штабу управління службовців від свого господаря. По суті вони є у повній залежності від нього і перебувають безпосередньо в його власності[див. 2]. В підлеглих немає ніяких привілеїв, ніяких прав на власну посаду, тут і не передбачається жодного фахового відбору. Тут є велика загроза того, що піддані будуть потерпати від сваволі хазяїна, оскільки вони є абсолютно безправні. Найчистішим типом панування тут є султанське управління. Такий характер мають усі справжні деспотії, де на панування дивляться як на природне право володаря[див. 2]. Яскравим прикладом такого підтипу панування є поміщицьке, де кріпаки повністю залежать від рішень поміщиків.

Другий підтип – це станова структура управління. В даному випадку вже передбачається надання службовому штабу деяких привілеїв і прав на посаду, яку вони займають. Через це слуги мають можливість впливати на дії свого пана і всіляко обмежувати його владу[див. 2]. Тут можна спостерігати конкуренцію між власниками займаних посад, тому це зумовлює взаємне розмежування змістовних сфер їхнього управління, замінюючи «компетенцію. В даній структурі управління спостерігається відсутність такого поняття як «дисципліна». Стосунки реґулюються традицією, привілеями, феодальною або патримоніальною вірністю, становою честю та «доброю волею». Влада поділена між володарем і штабом управління.

Хорошим прикладом такого підвиду панування є станова монархія. В Англії такий тип управління увійшов в дію з 1265 року і став називатися парламентом. В Франції це були Генеральні штати. Ця форма передбачає те, що коло людей які скликалися або діяли на постійній основі певним чином обмежували владу монарха.