3.1. Харизматичний тип

Харизматичне панування – це відданість силі володаря, його особі, або його харизмі[ див. 2]. Переважно воно ґрунтується на тому, що піддані певного володаря вірять у те, що їхній правитель володіє магічними здібностями чи він є даний Богом, його посланцем. Харизма здатна підкорити маси, змусити їх на віру сприйняти головні постулати їхнього покровителя. Він здатен емоційними промовами «запалити» людей, змусити довіритись йому, змусити «піти за ним». Найчистішим типом такого специфічного типу панування є правління якогось диктатора, військового діяча, пророка, демагога[ див. 2]. Панування володаря поширюється на певну групу мас, громаду тощо. Вождем тут буде людина, яка безпосередньо віддає накази і волі якої підкоряються. Типом підлеглого можна назвати послідовника, який сповідує, пропагує, поширює ідеї свого правителя[ див. 2]. Правління вождя триває доти, доки в силі його велична воля, поки його небуденні якості з ним і також доти, доки на горизонті не з’явиться інший харизматичний лідер надприродні якості якого тотожні діючому правителю або навіть перевершують його. Управлінський штат службовців тут формується відповідно до харизми володаря або відповідно до ступеня відданості цій харизмі[ див. 2]. В даному випадку відсутнє поняття «компетентності», так як і станові «привілеї». Відсутні будь-які правила чи норми, все залежить від волі чи сваволі лідера. Прямою формою харизматичної правотворчості є проголошення свого рішення і визнання чи невизнання його громадою[ див. 2]. Таке рішення матиме обов’язків характер доти, доки громада буде довіряти, визнавати і підкорятися цьому рішенню.

Вперше тип харизматичного панування був описаний на прикладі давньохристиянських громад. Тоді основними різновидами відносин типу панування були традиція і харизма. Наприклад, в індіанців «найстаршим господарем» називався сахем, який був типовою традиційною постаттю. Харизматичним типом був військовий діяч (наприклад, німецький «герцог»). Мисливські чи військові походи були тими явищами, які вимагали сміливого і мужнього проводиря. І якщо простежити історію розвитку людства, то можна помітити, що харизматичні лідери нікуди не зникли і вони діють і в наш час[ див. 2].

Харизматичний політик («демагог») — це продукт західного міста-держави. Наприклад, в Єрусалимі він виступає як пророк, в Римі він значиться в ролі сильного імператора. Без нього державна влада була б неможливою [ див. 2].

Також особливістю даного типу панування є обов’язковість у визнанні харизматичної волі правителя. Взагалі, у історії розвитку людської цивілізації харизматичний авторитет є одним із найреволюційніших феноменів, але в чистому вигляді він має авторитарний і панівний характер.

Демагогічний дар Клеона, надприродні якості Ісуса Христа – все це для соціології є виявом і проявом харизми[ див. 2]. Бо вирiшальним для нас є те, що діяли вони, тобто здобували визнання, відповіднo до своєї харизми. Головною підставою для того щоб зберегти, тримати свій дар чи надприродні вміння у силі є постійне підтвердження своїх незвичайних здібностей певними чудесами, діяннями чи вчинками. Харизматичний лідер повинен постійно зберігати прихильність до себе «ласки Божої» [ див. 2]. Якщо його небуденні навики починають втрачати свою «небуденність» і харизматичну силу, то панування даного володаря починається ставитись під сумнів. Громада, яка до того повністю визнавала і підкорялась його волі починає виявляти недовіру і незгоду до свого правителя. До прикладу, китайському монархoві загрожувала втрата його високого становища, кoли внаслідок посухи, повені, поганого врожаю або інших нещасть виникали сумніви щoдо того, чи перебуває він у милості небесній. Загроза привселюднoго самозвинувачення і каяття, а при постійних лихах — усунення від трону, а тo й принесення в жертву постійно нависала над ним. Підкріплювати віру шляхoм творення чудес вимагають від кожного пророка[ див. 2].

У пізніші часи існування більшості легальних за своїми засадами відносин панування ґрунтується — коли враховувати вплив на їх стабільність віри у їхню легітимність. Традиція і «престиж» (харизма) поєднуються і з вірою у значення формальної легальності. Порушення звичайної формально-легальної коректності, внесення в дану структуру нових якихось нетрадиційних правил чи сумнівний подальший стан престижу зумовлює ослаблення віру в легітимність. Для будь-якого типу панування, зокрема харизматичного, буде підтримання порядку, послуху, примусу підлеглих тоді, коли буде наявний штаб управління і його стабільна робота[ див. 2].

Для стосунків пана зі своїм штабом управління загалом має силу принцип, за яким пан, як правило, в силу роз’єднаності членів штабу і солідарності кожного з них зі своїм володарем, здатний здолати опір кожного зокрема; але разом з тим він буде слабшим за них тоді, коли вони — як це неодноразово робили в минулому і роблять тепер численні категорії «штабістів» — об’єднаються разом. Та для того, щоб шляхом обструкції або свідомої протидії паралізувати вплив володаря на діяльність спілки і цим самим паралізувати його панування, потрібне цілеспрямоване об’єднання дій членів його штабу. Інакше кажучи, для досягнення цієї мети потрібне створення власного управлінського штабу. Задля придушення «заколотників» керівник може застосовувати силу, певні санкції у вигляді покарань, доган, звільнень тощо. Для того, щоб створити стійку опозицію владі і харизмі пана, підлеглі повинні згуртуватись, поставити конкретну мету, скоординувати свої власні дії і чітко їх дотримуватись задля досягнення результату, тобто усунення від влади набридливого їм володаря.

Харизматичне панування звичайно ж за своїм характером є позаповсякденним і суто особистісним соціальним відношенням. З часом його подальшого існування, тоді, коли вже немає носія харизматичної влади, відносини панування виявляють процес рутинізації. З цього поняття можна виділити кілька аспектів:

1) шлях традиціоналізації порядків, на місце харизмі приходить авторитет судового прецеденту або прецеденту взагалі, який вони колись створили чи який їм приписують;

2) перетворення харизматичного штабу управління у легальний або становий штаб, який привласнює безпосереднім шляхом або через привілеї певні владні права. Характер управління набуває формального характеру і починає керуватися певними порядками або правилами;

3) зміна змісту самої харизми. Вирішальним і болючим питанням тут є спосіб, у який вирішується питання про спадкоємність. Тут можна розглянути два варіанти вирішення цієї проблеми: 1) пасивне очікування появи нового спадкоємця престолу; 2) активні дії, які спрямовані на заволодінні спадщиною[ див. 2];

Ці дії часто набирають такого змісту:

А) пошуки ознак харизматичної кваліфікації. Порівняно чистий тип: пошуки нового далай-лами, нового поводиря, який зможе «повести» за собою велику масу людей, той, який зможе знайти велику кількість послідовників і прихильників. Підкреслено особистий, небуденний характерхаризми зводиться тут до певних якостей, які віднаходять за певними правилами[ див. 2];

Б) обрання певної техніки, яка має визначити хто має бути наступним провідником. Це може бути спеціальний жереб, гадання оракула. Віра у харизматично кваліфіковану особистість замінюється довірою до відповідної техніки, яка обирає цього ж лідера[ див. 2];

В) Харизматично кваліфікована особа може визначатися:

1) самим носієм харизми шляхом проголошення спадкоємця. Така форма широко поширена серед військових діячів, пророків, царів, султанів. Тут віра у свою власну харизматичну силу видозмінюється у можливість успадкування завдяки юридичному чи божественному призначенню[ див. 2];

2) харизматично кваліфікованими послідовниками і почтом за умови визнання з боку релігійної або військової спільноти. Тут було б неправильно називати цю процедуру виборами, це сучасне юридичне поняття сюди зовсім не підходить. З самого початку тут йдеться про визнання та визначення «справжнього» покликаного харизматичного володаря, а не вибирання з числа запропонованих кандидатів одного єдино можливого. Головною засадою тут було: згоди можна досягти, все інше — це прояв непорозуміння і слабкості[ див. 2].

У кожному разі, тепер уже не йдеться про віру в особистість як таку, а про віру у «правильно» чи «неправильно» визначену або, як правило, вимірювану масштабами об’єктів її володіння, персону володаря, як вже авторитетну особистість, яка заслужила свою високу репутацію і престиж якимось певними заслуженими діями;

3) «успадкуванням харизми» при вірі в те, що харизматична кваліфікація закладена у крові. Характеризується це тим, що певна династія або певний рід має властивий собі владний характер і йому до народження, до появи на світ судилося стати великим харизматично сильним пророком, демагогом чи військовим поводарем[ див. 2];

Це пов’язано насамперед з уявленнями про «спадкові права» на панування. Така думка побутувала лише у Західній Європі в середні віки. Дуже часто харизму тут пов’язують із належністю до роду, і новий актуальний носій харизми мусив з особливою ретельністю доводити це, спираючись на якесь одне із згаданих у пунктах від А до В правил і методів. Там, де стосовно персони встановлювались чіткі правила, вони не були однаковими скрізь. Лише в середньовічній Європі і Японії збереглась була традиція, що влада є спадкоємною і передається з покоління в покоління. Це забезпечувало відносну стійкість і стабільність тогочасних держав і знижувало ризик виникнення внутрідержавних конфліктів[див. 2].

За такого типу правління вірять саме не в легітимний характер самого управлінця, а у саме успадкування ним династичних прав на займану посаду.

Суто актуальний і позаповсякденний характер харизми набуває тут відчутно традиціоналістського відтінку, до того ж повністю змінюється зміст поняття «дару Божого» (володар цілком спирається на власні права, а не править в силу визнаної підданими особистої його харизми). Його владні претензії будуть при цьому цілком незалежними від його особистих якостей. Тобто тут йде уже деяке розмежування і трансформація первісного харизматичного типу управління у більш традиціоналістське русло[див. 2];

4) шляхом ритуального уречевлення харизми: віра в те, що за допомогою певних сакраментальних дій( миропомазання, рукоположення) можна передавати певні магічні якості;

І тут вже вірять не в харизму самої особи, а у дієвість відповідного сакраментального акту[див. 2];

5) харизматичний принцип легітимації — авторитарний за своїм первісним змістом — може допускати й антиавторитарне тлумачення. Фактична значущість харизматичного панування ґрунтується на тому, що легітимність харизматичного панування перевіряють ті, над ким лідер здійснює свою безпосередню владу. Звичайно, що леґітимний, кваліфікований претендент мусить здобути харизматичне визнання. Але таке ставлення неважко й перетлумачити таким чином, що вільне визнання підлеглими, з свого боку, є передумовою леґітимності та її засадою (демократична леґітимність). Тоді визнання набуває форми «виборів», а леґітимований завдяки власній харизмі володар стає носієм влади з доброї волі підлеглих і завдяки мандату. Як висування на владну посаду прибічниками чи акламація * (військовою або релігійною) громадою, так і плебісцит часто в ході історичного розвитку набували характеру виборів шляхом голосування, внаслідок чого обраний відповідно до своїх харизматичних претензій володар ставав просто одним з чиновників, обраних його підлеглими за їхніми уподoбаннями[див. 2].

Аналогічним чином розвивається харизматичний принцип: оскільки тут норми права проголошуються носієм харизми членам громади (військової або релігійної) і мусять бути ними визнаними, то існує можливість конкуренції різних і навіть протилежних норм, внаслідок чого рішення приймається харизматичним шляхом (громада, зрештою, визнає, які норми вважати правильними). Усе це дає підставу для формування цілком леґального уявлення: підлеглі приймають закони шляхом вільного волевиявлення, і леґітимним засобом для цього є підрахунок голосів (принцип більшості). От так і непомітно жорстко і сліпо харизматичний принцип легітимності панування може набувати досить таки помітних і яскраво виражених рис легітимного панування. Різниця між обраним вождем та обраним чиновником пов’язана насамперед із тим сенсом, який вони вкладають у свою поведінку і наскільки вони в змозі, в силу своїх особистих якостей, протистояти штабові і підлеглим: чиновник діє виключно як уповноважений свого начальника (у даному випадку ним будуть виборці), тоді як вождь несе виключно особисту відповідальність. Тобто чиновник представляє у верхівці влади електорат, який його обрав на цю посаду, а вождь представляє виключно свої власні інтереси. Отже, доти, доки він з успіхом користуватиметься виявленим йому довір’ям, він діятиме за власним рішенням (вождитська демoкратія), а не — як чиновник — відповідно до прямо виявленої (в «імперативному мандаті») або очікуваної волі виборців[див. 2].