Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Kursova_Kogut А.......docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
75.01 Кб
Скачать

1.2. Роль концепції Макса Вебера для розвитку соціології політики

І цьому розділі найдоцільніше буде почати з аналізу соціології розуміння. Розпочнемо розглядати її на найпростішому, індивідуально-психічному рівні. Потрібно уявити для початку собі, що взагалі представляє собою поняття «розуміння»[ S,1]. У поведінці людей завжди можна спостерігати якусь певну регулярність й певні зв’язки, які можна зрозуміло пояснювати. Щоб пояснити і зрозуміти поведінку індивіда ми вдаємося до тлумачення, яке має у собі певну якісну «очевидність». Саме тлумаченню ця очевидність властива особливо великою мірою, але це ще не є ознакою емпіричної значимості, тому що будь-якій поведінці характерні різноманітні за своїм ступенем мотиви. І варто відзначити, що найзрозуміліші і найочевидніші серед них не завжди будуть вирішальними, бо у житті людей значне місце мають різні прояви афектів[ див. 1].

Найбільша міра тої самої очевидності характерна для раціонально-доцільного тлумачення. Це є така поведінка, яка буде характеризуватися для нас тим, що спиратиметься на адекватні для нас і зрозумілі засоби досягнення якоїсь певної бажаної для нас мети. Але людське життя настільки різноманітне, неоднозначне і непередбачуване, що якраз для нас дуже часто видається зрозумілим те, що є проявом вище згаданих афектів. І якщо перенестися на рівень науки, а саме на емпіричний, то для нього немає якраз тих самих меж зрозумілого. Екстаз, містика, різного роду афекти не може бути доступним нашому розумінню і поясненню[ див. 1]. Тут справа не в тому, що «ненормальне» не може бути нами осягнене, саме навпаки, якраз осягти те, що є повністю відповідним «правильному типові», те, що є абсолютно «зрозумілим» і водночас «найпростішим»— усе це може виявитись справою, яка виходить за межі звичайних можливостей. Поряд з цим в нашому житті існують явища, які ми схильні розглядати як повсякденні вчинки людей, які є звичними для нас. Якщо зробити короткий підсумок усього вище сказаного, то можна сказати, що науки, які ґрунтуються на розумінні, розглядають ту регулярність, що знаходить свій вияв у психічних процесах такого роду, аналогічно до закономірностей фізичної природи[ див. 1].

Із специфічної очевидності раціонально-доцільної поведінки , зовсім не випливає що метою соціологічного тлумачення буде виступати виключно раціональне тлумачення. Із всієї різноманітності людської поведінки, її мотивів і т.д., ми не можемо нехтувати ірраціональними чинниками. І в подальшому аналізі можна наштовхуватися на такі цілі, які вже не будуть піддаватися раціональному аналізу[ див. 1].

При аналізі поведінки, яка доступна виключно раціональному осягненню для більш зручного дослідження добре вибудовувати так званий «ідеальний тип». Адже соціологія, як і історія, спершу спирається на те знання, яке доступне раціональному пізнанню. Наприклад, капіталізм може служити хорошим прикладом вище згаданого ідеального типу. Капіталізм не існує в емпіричній реальності у чистому вигляді, його не можна спостерігати там як явище. Він має різні форми і викривлення, а конструювання і абстрагування його як чогось ідеального дає можливість для більш раціонального його вивчення

[ див. 1]. Вебер стверджує, що ідеального типу так і не можна досягти в реальності, до нього можна лише прагнути. Це як орієнтир для подальшого прогресу.

Тепер повернемось до соціології розуміння. Адже специфічним її об'єктом ми вважаємо не будь-який різновид внутрішніх станів або зовнішніх стосунків, а дію. Дія ж завжди означає для нас ставлення до тих чи інших об'єктів з розумінням, тобто тут існує або принаймні мається на увазі певний суб'єктивний сенс, незалежно від того, наскільки ми його розуміємо. Якщо коротко то те, що спрямовується на внутрішні дії і мотиви буде мати суб’єктивний сенс, а на зовнішні – об’єктивний.

Специфічно важливими для соціології розуміння будуть людські дії, котрі, по-перше, відповідно до того сенсу, який суб'єктивно вкладають у них дійові особи, співвіднесені з діями інших людей; по-друге, набули визначеності саме завдяки такому осмисленому співвіднесенню; і, по-третє, можуть бути зрозуміло пояснені, виходячи з цього суб'єктивно передбачуваного сенсу

[ див. 1].

Соціологію розуміння не цікавлять різноманітні прояви психічних, психофізичних явищ, а так звана раціональна доцільність, яка буде слугувати для соціології розуміння тим ідеальним типом, за допомогою якого можна визначити міру ірраціонального в поведінці за допомогою раціональних методів.

Для соціології розуміння самі події, в яких ми не знаходимо сенсу, що суб'єктивно співвіднесений з поведінкою інших людей, не можна вважати байдужими з соціологічного погляду тільки через це. Навпаки, якраз у них можуть критися вирішальні умови, а отже, й причини, які визначають поведінку. Адже для науки розуміння людські вчинки значною мірою осмислено співвідносяться з позбавленим власного сенсу «зовнішнім світом», явищами і процесами природи: теоретична конструкція поведінки ізольованої економічної людини, наприклад,постала саме на цій основі[ див. 1].

Проте значимість тих процесів, що позбавлені суб'єктивної «осмисленої співвіднесеності»,-— таких, приміром, як крива народжуваності та смертності або процеси формування антропологічних типів шляхом природного відбору,— так само як і чисто психічні факти, соціологія розуміння сприймає просто як «умови» та «наслідки», що на них зорієнтована осмислена поведінка (подібно до того, як в економічній науці використовуються кліматичні дані або дані з фізіології рослин).

З усіх цих висловів потрібно сформувати конкретні завдання, які повинна мати і на які повинна орієнтуватися кожна наука, яка «себе поважає».

Отже, в соціології розуміння можна виокремити такі завдання:

  1. завдяки яким осмислено спрямованим— чи то на об'єкти зовнішнього світу, чи на власний внутрішній світ — діям люди, котрі мають певні специфічні успадковані якості, прагнуть здійснити свої наміри (зумовлені, окрім інших причин, і цими якостями); якою мірою і внаслідок чого їм це вдавалося або не вдавалося;

  2. Які зрозумілі нам наслідки таке (зумовлене спадковістю) прагнення мало для осмислено співвіднесеної поведінки інших людей[ див. 1];

З усього сказаного чітко випливає те, що розуміюча соціологія Макса Вебера не може ніяк бути частиною психології. Адже безпосередньо «найзрозумілішим» типом сенсорної структури дії є такі дії, що суб'єктивно суто раціонально орієнтовані на засоби, які суб'єктивно вважаються однозначно адекватними для досягнення знову ж таки суб'єктивно однозначно і ясно усвідомлених цілей. Найзрозумілішою дія буде тоді, коли й самому дослідникові використовувані засоби видаються найбільш адекватними меті.

Тепер варто розмежувати суб’єктивно раціонально-доцільну дію і об’єктивно раціональну-доцільну дію, бо це є принципово різні речі. Тут важливо є те, що щось об’ктивно зорієнтоване є завжди абстраговане від реальності, в розуміючій соціології Макса Вебера воно співвідноситься з ідеальним типом. Якщо сюди внести людську суб’єктивну за своїм характером поведінку, то досліднику важливо дослідити якою мірою суб’єктивна поведінка співвідноситься з об’єктивною. Тут важливим у застосуванні є порівняльний аналіз[ див. 1].

Також варто ще відзначити, що тут важливими є такі проблеми, де саме відношення емпіричної поведінки до правильного її типу виступає реальним каузальним моментом розвитку емпіричних подій. Однак виявлення такого стану речей мусить бути тією метою, яка служить не справі ліквідації емпіричного об'єкта, а визначається відношенням до цінного і зумовлює характер застосовуваних при цьому ідеальних типів та їхні функції. Тобто ідеальні типи повинні виконувати роль каталізатора у якіснішому дослідженні явищ і процесів емпірії[ див. 1].

Варто сказати і кілька слів про відношення соціології розуміння до догматики права. І метою тут є показати те, що «розуміння» є тією підставою, виходячи з якою соціологія розуміння розглядає окремого індивіда та його дії як первісну одиницю, атом. Якщо звернутися до інших способів розгляду, то індивіда можна визначити як сукупність фізичних, хімічних, фізіологічних чи будь-яких інших процесів. Але для соціології все, що виходить за межі такого розуміння і такого ставлення до об’єктів матиме значення лише тією мірою, що й явища «позбавленої сенсу» природи тобто як умова суб'єктивної осмисленої співвідносності. З цієї ж причини для соціології окремий індивід означає верхню межу осмисленої поведінки і є її єдиним носієм. Цього факту не можна приховати ніякою формою викладу, якою б нетрадиційною вона не була[ див. 1]. Як ми бачимо, для Макса Вебера було характерним приділення значної уваги у своїх дослідженнях саме індивіду, одиничному суб’єкту. Це свідчить, що німецький соціолог був соціальним номіналістом. На відміну від соціального реалізму, який розглядав суспільство не як сукупність взаємодіючих між собою індивідів, а як надіндивідуальну особливість суспільства, де від самих суб’єктів мало що залежить і головну роль відіграють соціальні групи, інститути, держава. Макс Вебер був першим соціологом, який змінив характер розвитку соціологічної науки. Він стверджував, що простий індивід є активно діючим суб’єктом і здатен впливати на цілісність соціальної системи і на протікання суспільних процесів і явищ. Відійдемо від ліричного відступу і повернемось безпосередньо до самої теми. Отже, продовжуємо: не лише специфіка нашої мови, а й специфіка мислення пов'язані з тим, що поняття, в яких осягається людська поведінка, виявляють її у формах певного стійкого буття, яке веде самостійне існування. Сказане стосується напряму соціологічної науки. Такі масштабні поняття, як «держава», «капіталізм», «феодалізм» будуть певними різновидами спільної людської діяльності. І завдання соціології полягає в тому, щоб звести їх до простої «зрозумілої» поведінки, на рівень індивідуальний. Звичайно, що соціологічний спосіб розгляду у цьому плані відмінний від юридичного. Юриспруденція може розглядати за певних обставин «державу» як «юридичну особу», оскільки в юридичному дослідженні, котре спрямоване на тлумачення об'єктивного сенсу (тобто на той зміст правових установлень, яким він мусить бути), такого роду понятійні допоміжні засоби будуть не лише корисними, а й необхідними. Соціологія якраз займається не вивченням логічно правильного об’єктивного змісту правових положень, а те, якою мірою ці самі положення відбиваються у вигляді уявлень і образів у свідомості людей, як вони впливають на соціальну поведінку людей. За межі цього — тобто за межі визнання фактичного існування такого роду уявлень про значимість — соціологія може виходити лише остільки, оскільки вона, по-перше, бере до уваги ймовірність поширення цих уявлень і, по-друге, внаслідок того, що уявлення про «сенс» значимих правових положень, які панують у головах людей, можуть за відповідних обставин мати своїм наслідком орієнтацію поведінки на певні «сподівання», і, отже, надавати конкретним індивідам якісь шанси. А це може серйозно впливати на людську поведінку. Тому з погляду соціології «держава» - це певний різновид людської поведінки, це певна асоціація, середовище, де між учасниками спільної взаємодії розмежовуються функції, права і обов’язки. Бувають випадки, коли соціологи змушені використовувати терміни юридичні, й із правової сторони ці поняття будуть мати правильне тлумачення і зміст. То соціолог буде інтерпретувати дане поняття відповідно до «соціологічної специфіки». Він докорінно буде відрізнятися за змістом від юридичного. вивчаючи реальну поведінку, де «типові випадки» постійно переходять один в інший, соціологічна наука досить часто змушена застосовувати точні, тобто вибудувані на силогістичній інтерпретації норм, юридичні вирази, в які потім вкладає свій, докорінно відмінний від юридичного зміст – така доля соціології. До цього додається ще й те, що, згідно з природою об'єкта, в соціології постійно доводиться діяти таким чином: «звичні», відомі з повсякденності осмислені зв'язки застосовувати для дефініції інших зв'язків, а потім за допомогою цих останніх давати визначення першим. От така характерна для соціології «поняттєва віддача». [ див. 1].

Тепер можна знайти зв'язок між розуміючою соціологією Макса Вебера і його політичною соціологією. Я думаю, що ці дві складові соціології Макса Вебера нерозривно пов’язані і дуже вдало ним пояснені. Вебер розумів соціологію як певного роду універсальний, міждисциплінарний метод. Вебер цікавився насамперед тим суб’єктивним змістом, який люди надають своїм вчинкам, коли вони «діють разом», тобто взаємно співвідносять свою поведінку один з одним. Тому вчений називав свій метод розуміючою соціологією. В політиці політичні партії, держави, політичні діячі не можуть існувати незалежно один від одного, вони перебувають в постійній взаємодії один з одним, формують один до одного певні цілі, міркування, мотиви, правила, які допомагають діяти ти політичним суб’єктам певним чином у відповідних ситуаціях. Виходячи саме з розуміючої соціології Макс Вебер хотів в загальному зрозуміти мотиви, цілі, потреби відповідно до яких між собою взаємодіють індивіди. І це було дуже важливим в тому плані, що вивчення суб’єктивних внутрішніх прагнень дало б змогу пояснити причини саме такої поведінки в політичному середовищі, а не іншої[ див. 1]. Я переконаний, що саме на основі методу розуміючої соціології Макс Вебер розробив концепцію про три типи легітимного панування, яка є основою його політичної соціології. Ми вже згадували в попередньому підрозділі, що є такі типи панування, як харизматичний, традиційний і легальний. Досліджуючи ці типи панування Макс Вебер звичайно, що керувався історичним аналізом, тут відчувається вплив історичної школи, до якої він належав. Але, крім того надання харизматичному типу самостійного існування також пояснюється і тим, що він, як вже зазначалося вище, приділяв особливу увагу дослідженню внутрішніх суб’єктивних чинників, які впливають на зовнішні прояви поведінки людини. Тут важливо було дослідити чому, як, з якою метою харизматичні лідери керуються тими чи іншими ідеалами поведінки і наказами. Але це вже тема іншого розділу. В ньому детально розглянеться специфіка, особливості і зміст окремо кожного типу панування.

Розділ 2. Теорія раціональності Макса Вебера

Теорія раціональності або раціональної дії Макса Вебера відіграла вагому роль у розвитку його «розуміючої» соціології і зокрема важливої її складової – політичної соціології. На думку німецького соціолога, раціоналізація соціальної дії – це тенденція самого історичного розвитку людства. Він не випадково розмістив чотири типи соціальної дії в порядку зростання, виходячи з розуміння того як вдосконалювалася, ускладнювалася і трансформувалася система людських взаємовідносин у всіх сферах життя. Звичайно, що процес раціоналізації не проходить гладко і рівномірно, але становлення країн Західної Європи і решти регіонів світу на шлях індустріалізації показує, що явище раціоналізації – це всеохоплюючий глобальний процес[див. 3]. Дане поняття раціоналізації повинно бути розглянуто з двох боків: в позитивному і негативному. Позитивна сторона вказує на те, що саме поняття розглядається як свідома ціннісна раціоналізація, а негативна – на те, що тут не тільки витісняються звичаї, а й нівелюється так звана афективна дія і в подальшому йде нехтування ціннісно-раціональної дії в користь ціле раціональної із відкиданням будь-яких цінностей[ див. 3].

Проблема раціоналізації, яка пов’язана із становленням сучасних індустріальних держав передбачає перехід від методологічної сторони теорії до змістовної в нерозривному зв’язку із методологічними принципами[ див. 3].

Проаналізувавши детальніше, можна помітити деяку подвійність у вченні Вебера: 1) спочатку він стверджує, що процес раціоналізації має місце в реальній історії розвитку суспільства; 2) стверджує, що цей принцип дослідник використовує для дослідження цієї самої реальності.

Отже, можна з вище сказаного зробити невеличкий підсумок: Вебер стверджує, що раціоналізація проникає у всі сфери життя індивідів без винятку, починаючи економікою - це раціоналізація управління, організації праці, трудової поведінки робітників і закінчуючи політикою, культурою і звичайно наукою. Під вплив раціоналізації потрапляє спосіб життя людей, їхнє мислення, яке тепер все більше наповнене якимось певними розрахунками, плануванням, організацією якихось заходів чи зборів.

Яскравим найчистішим втіленням раціоналізації є наука. Вона проникає в управління, організацію, сферу послуг і навіть у побут звичайних людей – в цьому усьому Макс Вебер бачить універсальну можливість проникати раціоналізації усюди, в усі сфери життя[ див. 3].

Вебер розглядає раціоналізацію не як якесь явище , яке було заздалегідь сплановане, а як таке, що виявилося скоріш за все історичною випадковістю. Тобто можна сказати так, що в деякому регіоні світу у певну історичну епоху зустрілися раціональні феномени, такі як: класична антична наука, особливо математика, астрономія і біологія. Зокрема перша з них була суттєво доповнена в епоху Відродження, зокрема експериментами і відкриттями Галілео Галілея. В первинній правовій галузі з’явилося римське право; до того, такого зразка регулювання суспільних відносин в юридичній сфері не було. В господарстві раціоналізація проявилася таким чином, що працюючий клас відділився від продукту своєї праці і від засобів виробництва цих продуктів. На грунті цього Маркс розвинув своє вчення про відчуження в людській праці. А фактором, якому вдалося синтезувати всі ці процеси і явища і направити їх в якесь адекватне русло розвитку був протестантизм, який створив світоглядні передумови для здійснення раціонального способу ведення господарства[див. 3]. Саме протестантизм зумовив стрімкий розвиток капіталізму. Ця релігія передбачає формування таких якостей у людини як працелюбність, терплячість, строга дисципліна, бажання досягти успіху у власній справі. Тому розвиток капіталістичних відносин найшвидше розвивався у країнах де панував протестантизм, зокрема це Англія, Німеччина. Взагалі, якщо ще звернутись до релігії як такої, то Вебер говорить, що вона здатна консолідувати, згуртувати та об’єднати людей, народи особливо тоді, коли вони перебувають в стані аномії. Крім цього всього вище сказаного, раціоналізація передбачає внесення в економіку та й інші сфери досягнень саме науки.

Враховуючи вище сказані складні процеси, випливає висновок, що суспільства, які зазнали впливу цих процесів стали називатися індустріальними. Всі попередні типи суспільства Вебер називає традиційними. Такими він їх називає, бо в них відсутнє формально-раціоналістичне начало – це те, що піддається кількісному обліку,«формальна раціональність господарства визначається мірою технічно для нього можливого і дійсно застосовуваного ним розрахунку. Навпаки, матеріальна раціональність характеризується ступенем, в якій постачання певної групи людей життєвими благами здійснюється шляхом економічно орієнтованого соціальної дії з погляду певних ... ціннісних постулатів. Іншими словами, економіка, яка керується певними критеріями, які не підлягають раціональному осмисленню, їх Вебер називає «ціннісними постулатами», тобто економіка служить цілям, які вона сама не визначала, то така економіка характеризується як матеріально визначена. «Матеріальна раціональність» - це раціональність для чогось. «Формальна раціональність» - це раціональність ні для чого. Не слід також забувати, що формальна раціональність є частиною концепції ідеального типу і тому в емпіричній реальності її можна зустріти вкрай рідко. Вебер вказує, що рух в напрямі формальної раціональності – це рух самого історичного процесу. Також варто звернути увагу, що в попередніх типах суспільства або ж традиційних переважає «матеріальна раціональність» і такі типи соціальної дії як афективна, традиційна і ціннісно-раціональна. А в індустріальних суспільствах домінує ціле раціональна дія[див. 3].

Вчення Макса Вебера про «формальну раціональність» вимагає очевидної аналогії з вченням Карла Маркса про «абстрактну працю» [див. 3]. Принцип дії той самий – це намагання пояснити відмінність у рівні розвитку різних епох, цивілізацій, позначити те, що принцип формальності проникає у всі сфери суспільного життя. Однак роль цих двох понять різна: Маркс в основному говорить про економічний аспект реальності, про проблему відчуження працівників, низький матеріальний рівень забезпечення пролетаріату тощо. В той час як Вебер більш широко охоплює оцінює вплив формальної раціоналізації на подальший історичний розвиток людства. Це стосується і економіки, і особливо політики з правом. Сюди також додається і релігія, яка зумовлює стрімкий економічний розвиток. Тут неможливо заперечити вплив Маркса на самого Вебера безпосередньо, зокрема сам Макс цього не заперечував. Він відносив Маркса до тих мислителів, які найбільше вплинули на розвиток соціально-історичної думки ХХ століття. От важливий показник абстрактності праці Маркса – це те, що вона не піддається ніяким якісним обробкам чи вимірам, а лише кількісним. Суто кількісна характеристика праці стала можливою в капіталістичному суспільстві саме завдяки Карлу, який створив буржуазну форму праці, в протилежність до античних і середньовічних її форм. Вебер як я вже зазначав використав цю ідею Маркса для розробки свого вчення «формальної раціональності» і розповсюдив її не тільки на економічну, а й на інші сфери життя – в цьому і є їхня основна відмінність, на мою думку. Особливістю Марксової праці стала її характерна абстрактність, універсальність і загальність. Їй «байдуже» в якій формі виготовляється певний продукт і яку потребу він забезпечує. Людина в цьому трудовому процесі являється лише можна сказати посередником між сировиною і готовим продуктом, її роль другорядна, в неї жорстко обмежена її власна свобода. Людина потрібна лише для нормального протікання виробничого процесу, нівелюється будь-яка людська креативність чи творчість[ див. 3].

Аналогічно, підкреслює Карл Левіт, що найбільш суттєва характеристика формальної раціональності у Вебера полягає в тому, що спосіб господарювання стає суттєво незалежним від людини. «Формальна раціональність» - це принцип, якому підкоряється не тільки економіка, але і всі решти сфери життя.

Якщо узагальнити, то «формальна раціоналізація» - це Веберівська теорія капіталізму.

Необхідно відзначити тісний зв'язок між Веберівською метрологією, зокрема теорією соціальної дії і виділенням типів дії, з одного боку, і його теорією генезису капіталізму - з іншого. Вебер говорить, що при створенні ідеально-типової конструкції науковець або ж будь-який мислитель потрапляє під вплив тієї епохи, в якій він на даний час є. Тобто тут ми можемо говорити про так звану соціальну детермінацію знання, іншими словами, можна говорити, що на формування наукових поглядів дослідника певного історичного етапу впливає соціальне середовище, в якому він перебуває – це всі цінності, ціннісні орієнтації, норми, панівна ідеологія і парадигма. Саме епоха поставила перед німецьким номіналістом важливе питання, про походження і подальший розвиток капіталістичного суспільства, як воно втілить ідеї, які були започатковані ще в 17 і 18 століттях, які були проголошені її ідеологами як «ідеали розуму». Характер питання визначив методологічний інструментарій. Був створений тип «соціальної дії», зокрема ціле раціонального типу , який послужив точкою відліку для конструювання інших типів соціальної дії[див. 3]. Характерно, що Вебера вважав, що на емпіричному рівні зразком цілераціональної дії є індивід саме в економічній сфері. Не випадково він говорить про обмін товарів, оплату певних послуг, конкуренція на ринку чи біржова гра. Коли ж звернутись до традиційних типів суспільств, то тут зразок цілераціональної дії спостерігається в господарській сфері життя індивідів.

Питання про подальшу долю капіталізму обумовило «методологічний індивідуалізм» Вебера, так і його визначену соціальну позицію.

Розділ 3. Типи легітимності політичної влади

Панування може ґрунтуватися на різних мотивах покірності. Воно може мотивуватися простою зацікавленістю підлеглих з одного боку, з іншого боку, панування може також ґрунтуватися на «традиції»[ див. 2]. Але в будь-якому випадку ті, хто панують і ті, хто підкоряються свідомо і несвідомо прагнуть, щоб будь-які дії системи «панування-підкорення» повинні регламентуватися певними правилами і мати законний характер для того, щоб бути стійкими.

Серед згаданих вище «легітимних засад» панування можна виділити три чисті типи, кожен з яких відрізняється від іншого структурою, специфікою управління, роллю осіб у відповідній системі панування[ див. 2]. Переходимо, безпосередньо, до розгляду кожного типу.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]