Тема 3. Загальні проблеми психодіагностичної практики

1. Фактори, що впливають на результати психодіагностичного обстеження.

Фактори, що впливають на результат діагностики:

1) індивідуальні, соціальні, психологічні та психофізіологічні особливості обстежуваного (стать, вік, соц.статус, суб'єктивне розуміння інструкцій)

2) індивідуальні, психологічні та професійні особливості психолога (наявність емоц.вигоранія, пеернос, помилки інструкції, очікування)

3) екологічний контекст діагностики (час і місце проведення обстеження, психодіагностичне простір)

Характерні особливості основних змінних: ситуативної, мети дослідження, змінної тестового завдання, змінної особистості обстежуваного та особистості психолога.

2. Поняття психологічного діагнозу

Психологічний діагноз - це структурований опис комплексу взаємопов'язаних психічних властивостей - здібностей, мотивів, стійких особливостей особистості.

Психологічний діагноз - це не висновок про психічну хворобу або про схильність до певного психічного захворювання. У сучасній психодіагностиціпсихологічний діагноз не зводиться до фіксації і не пов'язаний з прогнозом можливих психічних захворювань. Він може бути поставлений будь-якому здоровій людині і означає структурований опис комплексу взаємопов'язаних психічних властивостей - здібностей, стильових рис і мотивів особистості.

Під структурованістю психологічного діагнозу розуміється приведення різноманітних параметрів психічного стану людини в певну систему: вони групуються за рівнем значущості, написані рідною походження, можливих лініях причинного взаємовпливу. Взаємовідносини різних параметрів в структурованому діагнозі фахівці відображають у формі діагностограмм. Один з найпростіших варіантів "діагностограмми" - психодиагностический профіль.

Психологічний діагноз важливий для психологічного прогнозу поведінки (за винятком діагностики поточного психічного стану, що необхідно для вибору оптимального методу взаємодії з людиною в цьому стані).

До основних понять психодіагностики відносять діагностичні ознаки діагностичні категорії і діагностичний висновок.

Ознаки відрізняються тим, що їх можна безпосередньо спостерігати і реєструвати. Категорії приховані від безпосереднього спостереження, це внутрішні психологічні чинники (психологічні причини), які обумовлюють певну поведінку людини. Тому в соціальних науках діагностичні категорії прийнято називати "латентними змінними". Для кількісних категорій часто використовується також назва "діагностичні чинники".

Діагностичний висновок - це перехід від спостережуваних ознак до рівня прихованих категорій.

Психологічний діагноз являє собою кінцевий результат психологічного обстеження щодо з'ясування і опису сутності індивідуально-психологічних особливостей особистості з метою оцінки її актуального стану, прогнозу подальшого розвитку та розробки рекомендацій, що випливають із завдань обстеження.

2. Сутність основних ознак і категорій психодіагностики. Психологічний діагноз

Психодіагностика, послуговуючись різними методами для розпізнавання психологічних особливостей людини, розробила свій категоріальний апарат. Основними поняттями психодіагностики є "діагностичні ознаки", які можна безпосередньо спостерігати і реєструвати, і "категорії", що приховані від безпосереднього спостереження (рис. 2.1). У соціальних науках їх називають латентними змінними. Кількісні категорії також позначають терміном "діагностичні фактори".

Рис. 2.1. Співвідношення діагностичних ознак, що спостерігаються, і прихованих діагностичних категорій

Дослідивши ознаки, психолог має змогу перейти до прихованих категорій і зробити діагностичний висновок. Труднощі психологічної діагностики полягають у тому, що не можна встановити точних зв'язків між ознаками і категоріями. Наприклад, один і той самий вчинок дитини (вирвав аркуш із щоденника) можуть зумовлювати різні психологічні причини: підвищений рівень прихованого фактора "схильності до обману" чи фактора "страху покарання". Для точного висновку одного симптому недостатньо, слід проаналізувати весь їх комплекс (вчинки у різних ситуаціях). Такий аналіз забезпечують тести, які як серія однотипних стандартизованих коротких іспитів дають змогу виявити передбачуваний прихований фактор. Різні тестові завдання мають виявити у досліджуваного симптоми. Результати цих діагностичних іспитів допомагають з'ясувати рівень вимірюваного фактора.

Основною метою психодіагностики є встановлення психологічного діагнозу. У медицині діагнозом вважають висновок про характер і сутність хвороби та її позначення за прийнятою класифікацією. У шкільній психодіагностиці поглиблений і всебічний аналіз особистості спрямований на виявлення властивих їй якісно-кількісних особливостей, пов'язаних із з'ясуванням причинно-наслідкових зв'язків, виявленням конкретних причин недоліків або відхилень у розвитку з метою їх усунення через відповідні корекційні психолого-педагогічні впливи.

Наукова психодіагностика пов'язана із психіатрією, оскільки психологічний діагноз ставили на основі знань про психічні розлади, властиві особам з певною нервово-психічною конституцією (типом нервової системи і типом темпераменту), які визначали типологію людського характеру. Передбачали, що люди з певною будовою тіла при зіткненні з тривалим стресом, екстремальними ситуаціями і труднощами занедужують психічними хворобами за принципом "слабкої ланки": у них страждають найуразливіші відділи і функції мозку (вважалось, що сухорляві "астеніки" більше схильні до шизофренії, мускулисті "атлети" - до епілепсії, гладкі "пікніки" - до маніакальних психозів). Це заперечили результати подальших статистичних досліджень.

Багато діагностичних методик розроблялося відповідно до клінічних потреб, тому найрозвинутішими є уявлення про клініко-психологічний діагноз. Основні його завдання - опис порушень поведінки, що виявляються у професійному, сімейному житті, спілкуванні з людьми, а також з'ясованих при дослідженні; визначення психічних дисфункцій у сфері мотивації і пізнавальних процесів; визначення ролі психологічних механізмів у генезисі порушень (зумовлені ситуаційними чи особистісними факторами), наскільки розлади особистості детерміновані органічними чи психологічними чинниками (А. Лівіцкій).

Зарубіжні вчені активно дискутували, повинен клініко-психологічний діагноз обмежуватися виявленням порушень поведінки (тобто вивчати тільки порушений фрагмент психічної діяльності) чи представляти повну картину особистості, вирізняючи в ній елементи з тимчасовою (стійкою) дисфункцією. Деякі клінічні психологи наполягають на парціальній (частковій) діагностиці, стверджуючи, що обстеження особистості повинно припускати взаємозв'язок окремих психічних функцій, який нібито не доведений, вимагає підтвердження. Інші (Л. Бурлачук) таку точку зору вважають помилковою. Реалізація комплексного особистісного підходу в клініко-психологічному діагнозі на сучасному рівні допомагає не лише уникнути багатьох помилок, а й виробити прогноз і ефективні рекомендації для реабілітаційної або психотерапевтичної роботи. Однак парціальний діагноз необхідний в роботі психолога.

Психологічний діагноз у багатьох випадках повинен ґрунтуватися на клінічному (А. Лівіцкій). У клінічному діагнозі психолог знаходить відомості про розлади, які можуть "психологічним шляхом" вплинути на порушення поведінки, а лікар повинен враховувати дані, отримані психологом. Це допомагає подолати типовий для медичного мислення прямий перехід від властивостей нервової або ендокринної системи, конституції, темпераменту до особливостей особистості, відновити найважливішу із втрачених при такому переході ланок - формування психічних властивостей особистості. Так, знайдене у хворого епілепсією органічне ураження головного мозку (клінічний діагноз) нерідко розглядається як причина наявних у нього особистісних змін. При цьому ігнорують те, що хворий перебуває у складній соціальній ситуації, соромиться виявів хвороби, його контакт з людьми порушується, що у комплексі з іншими чинниками і визначає риси "епілептичної особистості". Психологічний діагноз, на відміну від медичного, вимагає з'ясування у кожному випадку того, чому певні прояви існують у поведінці обстежуваного, які їх причини і наслідки.

У психіатрії обмеженість нозологічного (синдромологічного) діагнозу особливо виразно усвідомлюється у зв'язку із завданнями реабілітації психічно хворих. У зв'язку з цим розробляється теорія функціонального діагнозу, який складається з клінічної, психологічної і соціальної частин (М. Кабанов). Функціональний діагноз допомагає з'ясувати, в якої особистості і в якому середовищі (соціальне мікросередовище) виникає хвороба.

У психології діагностують не захворювання, а психологічну індивідуальність або її окремі якості. Для виокремлення доступних емпіричному дослідженню психологічних ознак необхідно послуговуватися відповідними теоретичними уявленнями про предмет діагностики. Наприклад, при діагностуванні індивідуальних особливостей пам'яті такими ознаками можуть бути швидкість запам'ятовування, легкість відтворення тощо. Виокремивши ознаки, вибирають методи, з допомогою яких ці ознаки діагностують. Вибір методів ґрунтується на операціональному описі досліджуваних ознак. Так, швидкість запам'ятовування виявляється у кількості повторень, необхідних для заучування матеріалу.

У сучасній психодіагностиці діагноз не пов'язують з прогнозом можливих психічних захворювань. Його можуть поставити будь-якій здоровій людині. Психологічний діагноз має розгорнутий і комплексний характер, оскільки передбачає структурований опис комплексу взаємозалежних психічних властивостей - здібностей, рис і мотивів діяльності особистості.

Психологічний (грец. psyche - душа) діагноз (грец. diagnosis - розпізнавання) - кінцевий результат діяльності психолога, змістом якого є визначення сутності індивідуально-психологічних особливостей особистості з метою оцінювання їх актуального стану, прогнозування подальшого розвитку і розроблення рекомендацій, що визначаються потребами психодіагностичного обстеження.

Діагноз є висновком про стан і властивості досліджуваного на підставі комплексного аналізу окремих показників і характеристик. Він повинен розкривати специфічні особливості психологічних ознак, властивих конкретній людині, упорядковані відповідно до їх значення для психосоматичного стану обстежуваного. Діагноз не лише констатує наявне, а й враховує причинно-наслідкові зв'язки у виникненні симптомів і прогнозів. Однак, встановивши засобами психодіагностики індивідуально-психологічні особливості, дослідник не може з'ясувати їх причини, місце в структурі особистості. Такий рівень діагностування Л. Ви-готський назвав симптоматичним (або емпіричним). Симптоматичний діагноз обмежується констатацією певних особливостей або симптомів, на підставі яких безпосередньо будуються практичні висновки, а вищим рівнем розвитку психологічного діагнозу є етіологічний діагноз, що враховує не тільки наявність певних особливостей (симптомів), а й причини їх виникнення. Найвищим рівнем є типологічний діагноз, що полягає у визначенні місця і значення отриманих даних у цілісній, динамічній картині особистості. За Л. Виготським, при встановленні діагнозу потрібно брати до уваги складну структуру особистості.

Діагноз нерозривно пов'язаний з прогнозом. На думку Л. Виготського, зміст прогнозу і діагнозу збігається, але прогноз будується на умінні глибоко зрозуміти внутрішню логіку процесу, щоб на основі минулого і теперішнього часу окреслити шляхи майбутнього розвитку. Рекомендується розбивати прогноз на окремі періоди і вдаватися до тривалих повторних спостережень. Наприклад, за структурою інтелекту можна прогнозувати легкість і швидкість засвоєння арифметики, труднощі у граматиці, і навпаки. Однак при цьому слід враховувати весь комплекс параметрів у взаємодії.

За допомогою психологічного діагнозу констатують такі особливості людини: рівень розвитку креативності (винахідливість і гнучкість мислення); рівень вербального інтелекту (словесно-логічне (абстрактне) мислення); низький рівень здатності до концентрації уваги; риси соціальної екстраверсії (підвищена комунікабельність, товариськість); внутрішній локус контролю (підвищена відповідальність і включеність самооцінки у діяльність); проникливість меж Я (уразливість) на основі провідної мотивації досягнення соціального успіху та ін.

Деякі риси та особливості у певних ситуаціях конфліктують між собою, спричинюючи внутрішні кризи у розвитку особистості. Тому глибинна особистісна психодіагностика повинна виявляти психічні властивості, які увійшли у цю суперечність.

Структурованим психологічним діагнозом є згруповані у систему різноманітні параметри психічного стану людини (за рівнем значущості, походженням, причинно-наслідковим впливом). Взаємодію різних параметрів у структурованому діагнозі фахівці відображають у формі діагностограм - схем відповідності діагностичних факторів і діагностичних категорій, що містять у деяких випадках посилання на методичні прийоми отримання інформації про фактори, а в найбільш формалізованих -; розгорнутий алгоритм діагностичного пошуку, погоджений з моделлю прийняття рішення про методи психологічного і непсихологічного (наприклад, адміністративного або педагогічного) втручання. У найпростішому випадку функцію діагностограми виконує у психології психодіагностичний профіль, на якому значущі параметри зображують зростаючою прямою на ламаній лінії-графіку, менш значущі - спадаючими прямими на цій лінії. Параметри і форма діагностограм залежать від сфери діяльності та конкретного завдання, заради розв'язання якого здійснюють психодіагностування.

Процес встановлення психологічного діагнозу український психолог Юрій Гільбух (1928-2000) розглядає як побудову і перевірку відповідної гіпотези, узагальнення фактологічного матеріалу. Він передбачає такі етапи:

1) констатація неблагополуччя у діяльності чи поведінці певної особистості;

2) усвідомлення можливих причин неблагополуччя;

3) аналіз конкретних особливостей і пропонування робочої гіпотези про найімовірнішу причину цього явища;

4) збір додаткової інформації, необхідної для перевірки гіпотези;

5) перевірка припущення за допомогою аналізу наявних даних (за непідтвердження первісної гіпотези її відкидають і висувають іншу);

6) формулювання психологічного діагнозу, який прогнозує подальший розвиток;

7) розроблення рекомендацій, програми психокорекційної або роз ви вальної роботи;

8) здійснення програми, контроль за її виконанням. Дані фіксують у психодіагностограмі - спеціальному

документі, в якому відображають алгоритм вибору і перевірки певної гіпотези. Прикладом діагностограми є запропонована Ю. Гільбухом перевірка висновку вчителя про наявність специфічного відставання учня з математики.

Крок І.

Мета: перевірка висновку вчителя про наявність специфічного відставання з математики.

Предмет обстеження: знання, уміння і навички невстигаючого учня.

Висновки: загальне відставання у навчанні; специфічне відставання у навчанні.

Способи реалізації: виключення альтернативи "а".

Методи: ознайомлення з оцінками в журналі, бесіда з дитиною, спостереження за роботою на уроці. Інтерв'ювання учителя.

Крок II.

Мета: визначення специфічного відставання з математики.

Висновки: тип 1 (загальне відставання у навчанні); тип 2 (специфічне відставання у навчанні).

Методи: спостереження за характером роботи учня на уроках і в групі продовженого дня, бесіда з батьками про характер роботи учня над домашніми завданнями, інтерв'ювання вчителя.

Крок ІІІ.

Мета: з'ясування причин відставання щодо типу 1.

Можливі висновки: а) знижений інтерес до математики; б) прогалини у знаннях, уміннях і навичках з попереднього матеріалу; в) низька ефективність навчальної діяльності.

Методи: інтерв'ювання вчителя, аналіз зошитів з математики, ознайомлення з класним журналом, бесіда з батьками, спостереження за навчальною роботою.

Підтвердження альтернативи "а" - перехід до кроку ІІІ-б.

Підтвердження альтернативи "б" - встановлення діагнозу і перехід до корекційної роботи з учнем.

Підтвердження альтернативи "в" - перехід до кроку ІІІ-б.

Крок IV.

Мета: з'ясувати причини відставання щодо типу 2.

Можливі висновки: а) не сформованість знань, умінь і навичок у галузі математики; б) прогалини у знаннях, уміннях і навичках з попереднього матеріалу.

Методи: інтерв'ювання вчителя, ознайомлення із зошитами учня з математики, класним журналом, спостереження за роботою учня на уроках.

Підтвердження альтернативи "а" - перехід до кроку IV-б тощо.

Підтвердження альтернативи "б" - встановлення діагнозу і перехід до корекційної роботи.

У психодіагностограмі обов'язково вказують методичні засоби (конкретні методики), за допомогою яких цей процес здійснюється.

Отже, психологічний діагноз є важливою складовою психодіагностичної процедури, оскільки від його адекватності залежатимуть подальша робота психолога, допомога клієнтові.

3. Етапи психодіагностичного процесу ( Бурлачук , 2008 ) :

Підготовчий період : ознайомлення з деяким комплексом об'єктивних і суб'єктивних показників (бесіда , історія хвороби , висновки інших фахівців і т. д.) про обследуемом , в ході якого формується дослідницька задача. Підготовка до тестування повинна виключити виникнення непередбачених обставин і забезпечити однаковість процедури. Найважливіша обов'язок розробника тесту - повне і ясне опис всіх етапів процедури тестування.

Етап збору даних

Етап переробки та інтерпретації

Етап ухвалення рішення

Психодіагностичне дослідження завершується розробкою програми дій , які необхідно здійснити у зв'язку з отриманими результатами, рекомендаціями з вибору оптимальних методів терапії захворювання , реабілітації і т. д. Підсумки діагностичного дослідження повинні бути представлені в пояснюють поняттях , тобто описуються результати, отримані за допомогою конкретних методик з залученням спеціальної термінології , а їх психологічна інтерпретація . Використовувані терміни повинні « доопределяется » шляхом віднесення до відповідної теорії , наприклад « інтроверт по Айзенку » або « інтроверт по Роршаха »

4. Основні етичні вимоги психодіагностичного обстеження

Кожен спеціаліст, який здійснює психологічне обстеження, відповідає за встановлення і підтримку етики обстеження. Етика потребує, щоб діагност інформував досліджуваних про всі аспекти обстеження, які можуть впливати на їх бажання брати у ньому участь. Чесність і відкритість — важливі показники відносин між дослідником і досліджуваним. Якщо приховування й обман передбачені методологією дослідження, то дослідник має пояснити причини своїх дій для відновлення довіри. Етика також потребує, щоб психолог ставився з повагою до права обстежуваного зменшити або перервати участь у процесі діагностики у будь-який час. Якщо йдеться про обстеження дитини, психолог повинен повідомити батьків про намір обстежити їх дитину і пояснити, з яких причин виникла у цьому потреба. Як правило, психолого-педагогічне обстеження дитини на різного рівня психолого-медико-педагогічних комісіях проводиться за присутності батьків.

Згідно з принципом конфіденційності обстежуваний має бути впевненим у реалізації права про недоступність отриманої діагностичної інформації іншим особам без його згоди.

Принцип незаподіяння шкоди потребує захисту обстежуваних від фізичного, душевного дискомфорту та небезпеки.

Принцип компетентності та неупередженості вимагає від логопсихолога глибоких знань і розуміння механізмів та розвитку тих синдромів, що виникають при різних мовленнєвих розладах, особливо, якщо йдеться про мовленнєві порушення первинного генезу. Те, що здатна виконати фізично здорова особа із заїканням, може бути непосильним навантаженням для хворого, який має афазію, або для дитини із ДЦП, котра має дизартрію тяжкого ступеня. З огляду на це зрозуміло, що схема обстеження повинна, з одного боку, бути уніфікованою, а з іншого — у ній має враховуватися структура дефекту кожного конкретного обстежуваного і вона має бути адекватною його можливостям.

В.О. Калягін та Т.С. Овчиннікова пропонують етичні стандарти для будь-яких категорій психологів, з якими важко не погодитися. Кодекс честі психолога заснований па шести базових принципах: компетентності, порядності, професійної та наукової відповідальності, поваги до прав людини, турботи про благополуччя ближнього, соціальної відповідальності.

Процедура психодіагностичного обстеження передбачає дотримання певних етичних правил, наприклад:

— психолог може починати власне дослідження тільки після того, як клієнт повністю усвідомить мету обстеження, а також мету й засоби використання необхідної інформації; особистість не можна тестувати обманним шляхом, хоча справжня мета процедури може бути завуальована;

— кожен має право відмовитися від участі у психо-діагностичному обстеженні або експерименті, тим самим позбавити себе небажаного втручання у внутрішній світ;

— якщо обстеження здійснюється в інтересах певного закладу, обстежуваного мають повністю поінформувати стосовно використання отриманих результатів; бажано пояснити, що адекватна оцінка його особистості буде вигідна самому клієнту. Результати обстеження, проведені за особистим проханням і в інтересах обстежуваного, не можна подавати у будь-яку установу, якщо не буде дано особистого дозволу. Якщо дослідження здійснюється в інтересах особистості й за ініціативи організації (школи, вузу, підприємства та ін.), то для використання отриманих результатів у межах цієї організації не потрібно додаткової згоди обстежуваного;

— обов'язок берегти професійну таємницю втрачає силу, коли положення закону зобов'язує психолога повідомити необхідну інформацію. Тестування особисто^ сті дитини до 16 років потребує індивідуальної згоди дитини та її батьків; батькам за їх проханням мають повідомляти результати обстеження;

— доступ до результатів обстеження підлягає суворому контролю;

— у момент повідомлення результатів тестування варто враховувати особливості тієї особи, якої вони стосуються;

— обстежуваному не можна повідомляти результати його обстеження без грамотної інтерпретації.

5. ПОНЯТТЯ ПРО ПСИХОЛОГІЧНИЙ ЗАПИТ ТА ОСНОВНІ ПРИЧИНИ ЗВЕРНЕНЬ ЗА ПСИХОЛОГІЧНОЮ ДОПОМОГОЮ

Як зазначає О.Корабліна, психологічна готовність до прий­нят­тя допомоги визначається, як ак­ту­ально виявле­ний стан особистості, що виражається в на­явності  активного бажання змінити ситуа­цію, вирішивши проблему, що виникла, і в по­зитивному ставленні до запропонованої допомоги [7]. Практичний психолог, починаючи процес надання психологічної допомоги, розглядає, в першу чергу, психологічний запит. Тобто, фор­мулювання та рішення завдань надання психологічної допомоги починається з психологічного запиту клієнта. Людина, яка звернулася до психолога, формулює свій запит, в якому відображена її основна проблематика та побажання, пов’язані з тим, чого б вона хотіла до­сягти в процесі взаємодії з фахівцем. Психологічний запит - мотиво­ване певним чином звернення клієнта до консультанта з проханням надати конкретну форму психологічної допомоги [11]. Запит може бути сформульованим у формі прохання чи скарги надати конкретну форму психологічної допомоги. У наданні психологічної допомоги розмежовують такі поняття як «скарга», «проблема» та «запит». М.Чібісова вказує на те, що ключовими поняттями, які дозволяють розглядати різноманітні аспекти теорії та практики психологічної до­помоги, являються «скарга», «проблема» та «запит». Автор рекомен­дує скаргою називати привід для звернення, те, що непокоїть (турбує) клієнта. Саме з обговорення скарги починається взаємодія надання психологічної допомоги. Проблема ж, за визначенням М.Чібісової, є результатом спільної роботи клієнта та психолога, представляючи со­бою певне психологічне завдання, яке клієнт буде вирішувати за до­помогою психолога. А «запит» автор визначає як прохання про пси­хологічну допомогу [14]. Тобто, клієнт звертається до психолога з проханням надати психологічну допомогу, описуючи в тій чи іншій формі свої труднощі, переживання.

Для того, щоб людина зважилася на процес психологічної допомоги, необхідно, як мінімум, дві умови [11]: об'єктів на наявність психологічних проблем, які лежать в основі несприятливого психологічного стану; хоча б часткова рефлексія людиною своїх проблем, тобто відображення їх у свідомості у формі потреби отримання психологічної допомоги.

Запит клієнта може бути внутрішнім чи зовнішнім. Внутрішній запит припускає, що скарга клієнта пов’язана з ним самим. У ситуації зовнішнього запиту скарга клієнта пов’язана з якоюсь іншою особою: дружиною, родичем, колегою тощо [14].  Прохання чи скарга може бути виражена конструктивно чи неконструктивно. Наприклад, не­конструктивний запит може виражатися так: «Хочу бути щасливим», «Хочу ніколи не хвилюватися» тощо, або клієнт може спрямовувати свій запит не на себе, а вимагає змінити іншого: «Поясніть йому, що він не правий», «Вплиньте на нього…» тощо. Запит, який побудова­ний на бажанні змінити іншого, дозволяє зняти з себе відповідаль­ність за те, що відбувається (перекласти відповідальність на іншого). Прикладами конструктивного запиту можуть слугувати: запит про інформацію; запит про допомогу в самопізнанні, розумінні прийняття себе тощо. 

 Спектр можливих проблем, які є причиною звернення до психо­лога, може бути досить широкий: від харчових розладів до проблем, які зачіпають самі основи існування людини. Існують різні підходи до класифікації психологічних проблем. Виділяються, наприклад, проблеми особистісні, педагогічні, комунікативні, вікові тощо. Про­блеми можуть відрізнятися за ступенем їх складності (у першу чергу, для самого клієнта): від простих, коли буває достатньо звичайної ро­з'яснювальної бесіди, до складних, що вимагають від клієнта відкрит­тів, інсайту, що можливо лише при тривалій консультативній ро­боті [5; 7; 9; 11; 13]. Наступна класифікація припускає виділення підстав для локалізації джерел виникнення проблеми [11]:

   а) оточення (включає проблеми, пов'язані з сім'єю, місцем проживання людини, місцем навчання, роботи, відносинами зі знайо­мими, друзями тощо);

б) життя людини в цілому ( фіксуються загальні проблеми, такі як сенс життя, самореалізація, фінансово-побутові проблеми, суїци­дальна активність);

в) людина ( відображає проблеми фізіологічного плану, в тому числі нормальні психофізіологічні стани, сексуальні проблеми,хво­роби, наркотичну залежність).

 Навіть наявність об'єктивних причин для звернення за психоло­гічною допомогою не завжди призводять до того, що людина йде до психолога. Причини тут можуть бути самими різноманітними:недо­статній рівень освіти та інформованість з питань психології;відсут­ність знань про специфіку діяльності психолога в тому чи іншому виді надання психологічної допомоги;існування певних психологіч­них бар'єрів: страх оголити свій внутрішній світ, небажання позбу­тися деяких психологічних проблем, що використовуються як за­хисту, недовіру чи невпевненість в тому, що психолог може допо­могти тощо [1; 2; 11].

Іноді, потрібно з боку психолога створити (можливий варіант і через третіх осіб) мотивацію для отримання психологічної допомоги. У цьому випадку можливі певні попереджувальні дії з боку фахівця надання психологічної допомоги: роз'яснення, заочні консультації, запрошення членів сім'ї. Однак, якщо мотивація попрацювати над своїми психологічними проблемами у людини не сформована, втру­чання у його внутрішній світ без його дозволу допустимо лише у ви­няткових обставинах. Наприклад, при загрозі здійснення суїциду, кримінального злочину, в інших критичних ситуаціях, коли негативні наслідки невтручання можуть значно перевищити шкоду від пору­шення психологічної недоторканності. Але навіть у таких випадках практичному психологу потрібно пам'ятати про етику та про те, що надмірна активність може мати протилежний ефект, тому зловживати нею не слід [3; 8; 11; 12].

Звернення щодо отримання психологічної допомоги – це перший крок, який свідчить про реальне бажання щось змінити в собі, в своїх особистих стосунках чи в професійному житті, і цей крок робить це бажання більш реальним. Звернення за допомогою до психолога вка­зує, з одного боку, про усвідомлення потреби щось змінити у своєму житті, з іншого, – про готовність взяти відповідальність за власне життя. Тому перший крок клієнта завжди буде правильно сприйнятий і з першого візиту до психолога-консультанта він може розрахову­вати на серйозне ставлення, підтримку й повагу фахівця.

Існує два основних класи причин звернень за психологічною допомогою:

ü   бажання людини розвиватися, удоско­налюватися, розширювати свій внут­рішній світ, більше розуміти себе. В такому випадку психологічна кон­сультація може бути інформаційною (наприклад, надання інформації щодо результатів психодіагностичного дос­лідження) або профілюючою (орієнтування на певний вид діяль­ності).

ü   конкретні особисті труднощі або проблеми. Наприклад, коли лю­дина каже: «Я боюся...»,«Я не знаю, як мені втриматися...», «Я не можу спілкуватися з людьми...», «Я не знаю як мені діяти...» тощо. У такому випадку консультація буде мати корекційний характер. При цьому вона може бути підтримуючою, або спрямованою на зміну ставлення до себе чи до інших людей та ситуацій [4,с.16].

Так Г.Колеснікова зосереджує увагу та таких найбільш частих си­туаціях звернень клієнтів за психологічною допомогою [6,с.12]:

ü  кризова ситуація (не  знають як вчинити у відповідній ситуації; зна­ють як вирішити проблему, але шукають підтримки);

ü  «хронічний» важкий випадок (не знають як вчинити у відповідній ситуації; знають як вирішити проблему, але шукають підтримки; вичерпані ресурси для самостійного вирішення проблеми);

ü  стан емоційного зриву «остання капля» (не знають як вчинити у пев­ній ситуації);

ü  психологічна самотність (прагнення до спілкування, зацікавле­ність, «кинути виклик»).

У науковій літературі виділяється й більш широкий спектр дифе­ренціації причин звернень за психологічною допомогою(таблиця № 1.) [11].

Потрібно зауважити, що кваліфікація цих причин не є психологічним діагнозом. Крім цього, наявність у клієнта того чи ін­шого стану не виключає існування інших.

Таблиця 1.

Причини звернень за психологічною допомогою [11]

Причина	Характеристика
Тривога	Стан тривоги зустрічається досить часто. Можна сказати, що в тій чи іншій мірі він властивий майже всім, хто звертається за психологічною допомогою. Однак у певних випадках стан тривоги наявно є ключовою причиною звернення клієн­та. Основною особливістю клієнтів, які знаходяться в цьому стані, є занепо­коєність, що пов’язана з якими-небудь обставинами (що відбулися чи мають статися в їхньому житті), або занепокоєність як легка емоційна «домінанта». Стан тривоги може виступати в якості негативного контексту для розвитку більш серйозних проблем як для клієнта, так і для ближнього його оточення.
Сумнів, непевне-ність	У цю групу потрібно віднести ті випадки звернень, які викликані труднощами в прийнятті важливого життєвого рішення, або ж, навпаки, сумнівами у правиль­ності вже здійсненого вчинку. Випадки виникнення сумнівів, невпевненості в порівнянні з тривогою можна розглядати як більш виражену ступінь усвідом­лення проблем клієнтом. Як правило, те, що при тривозі приховується «на по­ловині шляху» до свідомості і, не знаходячи виходу та адекватного словесного вираження призводить до неспокою, у цьому випадку досить виражено у свідо­мості, причому дуже часто, як фундаментальна життєва проблема, яка уже ви­ступала раніше (можливо й багато разів) предметом самостійних роздумів.
Зневіра, пригніче-ність	Головною особливістю випадків цієї групи є переважно емоційне реагування на те, що відбуваються травмуючі життєві події. Клієнта обтяжують почуття туги, зневіри, образи й він, більш-менш усвідомлено, прагне розділити їх з будь-ким, отримати розраду в бесіді з авторитетною для нього людиною. У цьому випадку проблема для клієнта та консультанта полягає в тому, щоб підійти до обгово­рення тих інтимно значущих цінностей і бажань, в яких клієнт фрустро­ваний.
Потря-сіння	До цієї групи відносяться стани, пов'язані з обтяжливим відчуттям винятковості подій, які сталися з клієнтом (непоправне лихо, деструктивний вчинок тощо). Психотравмуюча подія представляється людині настільки жахливою, що супе­речить самим основам її життя. У більшості випадків, вона, як правило, не може або (і ) не хоче розповідати про цю подію людям зі свого оточення, але й не в змозі впоратися з нею самостійно.  Як правило, тут ми стикаємося з такою «оголеною душевною травмою», що в людини не існує ніяких засобів психоло­гічного захисту проти неї. Це відрізняє, зокрема, даний стан від зневіри, де ця фаза - фаза гострого страждання, якщо і мала місце, - вже пройдена, і нерідко саме зневіру можна розглядати як своєрідний - непродуктивний - засіб психоло­гічної компенсації.
Порочне коло конфлік-ту	У випадку цього типу звертає на себе увагу сама ситуація, в якій знаходиться клієнт. Як правило, це ситуація актуального конфлікту з кимось зі своїх близь­ких, знайомих тощо. Тобто конфлікту, з якого він не може або не хоче вийти. Цей стан характеризується, в першу чергу, надзвичайною емоційною значи­містю учасників конфлікту один для одного при вкрай болісних формах.
Пошук участі	Недолік душевної близькості в життєвих контактах з людьми спонукає людину шукати компенсації «на боці», зокрема - у  спілкуванні з психологом з приводу тих чи інших особистих психологічних проблем. У цьому випадку основний сенс консультування полягає у взаємному прагненні до близькості, і взаємини клієнта з психологом-консультантом набувають як би «самоцінний» харак­тер.  У клієнтів цього типу сильно виражене прагнення до встановлення близь­ких емоційних стосунків з іншою людиною, при тому, що їх особисте життя не­рідко відзначається самотністю. Об'єктивні життєві труднощі та притаманна цим людям схильність до «самокопання» робить їх уразливими для настроїв безнадії та відчаю. Їх перший візит до психолога нерідко відбувається під впли­вом цих почуттів. Для клієнтів у пошуках участі необхідно знайти в консуль­танті як би співучасника свого життя, і вони спочатку налаштовані на тривале, «поглиблене» співробітництво.
Психоло-гічна інтокси-кація	Поширеність цього стану є відносно недавнім «завоюванням» нашої культури. Вона пов'язана, поряд з іншими обставинами, з поширенням психологічних знань про особистість, про конфлікти і т.п. в масовій свідомості, внаслідок чого у деяких людей виникає ілюзія ніби психологія, так добре розбираючись в людських помилках, знає правила того, як треба жити, щоб цих помилок не до­пускати. Перебуваючи в такому стані, клієнт, як правило, не відчуває в цей мо­мент будь-яких наявних труднощів чи страждань і звертається за консультатив­ною допомогою ніби «про всяк випадок». Клієнт схильний знаходити в собі всі можливі та неможливі «комплекси», а його готовність до самоаналізу настільки ж безмежна, наскільки і його надії на психологічну допомогу. Звертаючись до психолога, такий клієнт, з одного боку, хоче змін свого статус-кво, з іншого боку, досить жорстко обмежує «зону пошуку» рівнем психологічних законо­мірностей. У результаті, справжні обставини його життя, його вчинки, думки та почуття виявляються більш або менш «приглушеними» тими психологічним діагнозами, в межах яких він усвідомлює себе та своє життя і які він пропонує консультанту в якості «матеріалу» для спільної роботи.
Управ­ління-ма­ніпуляція	Клієнт, у більшості випадків, зосереджений на інших людях - конкретних осо­бах зі свого життєвого оточення, або взагалі на всіх, з ким йому доводиться спіл­куватися. У консультуванні він шукає можливості психологічно «озброї­тися» тими чи іншими знаннями або прийомами спілкування, які допомогли б йому домагатися бажаних результатів від його партнерів зі спілкування. При цьому сенс результатів щодо моральної та психологічної виправданості тих ці­лей, які ставить клієнт перед собою в спілкуванні, він найменше схильний обго­ворювати з консультантом, і спроби вирішити ці питання дуже часто зустріча­ють більш-менш виражений опір.  У підтексті прагнення до маніпуляції нерідко можна знайти глибоку розчарованість і відчай, що пояснюють той особливий азарт, який властивий цим клієнтам в їх прагненні домагатися свого.

Будь-яка диференціація причин звернень до послуг фахівця-пси­холога досить умовна, але як зазначають психологи-дослідники, що надання психологічної допомоги стає можливим тільки в тому ви­падку, коли на неї є актуальний запит, що породжується занепокоєн­ням людини ситуацією, яку вона переживає [2; 3; 4; 6; 9].  Рішучість звернутися за психологічною допомогою виникає тоді, коли людина починає усвідомлювати, що щось в її житті знову й знову повторюється з одним і тим же самим безрадісним результатом [13].

Як зазначає С.Петрушин, коли людина звертається до психолога, то частіше всього вона говорить про симптоми, а не про саму проблему, яка породжує їх: «Дитина мене не слухає, з дружиною постійні конфлікти, не можу спілкуватися з людьми, не в змозі  заробляти гроші і так далі». Це подібно на візит до лікаря, де в якості таблетки клієнт очікує поради. Йому простіше говорити про симптоми, чим про свої приховані бажання [10]. У цьому ракурсі практичну психологію, на думку автора, можна поділити на два види – «зняття симптому» та «зняття проблеми». Суть першого виду полягає в навчанні людини маніпулювати оточенням – заставити сина слухатися, вирішувати конфлікти, навчити комунікативним навикам. У даних ситуаціях проблема перестає проявлятися. В основі іншого виду – допомогти людині вияснити причину, чому їй потрібно, щоб син її не слухався, і так далі. Тому, що проблема полягає не в оточуючих, і їх не потрібно виправляти. Неблагополуччя з ними сигналізує, що у самої людини щось не так, і потрібно змінитися їй. У першій стратегії проходить робота щодо виправлення наслідків, у другій – «зі світу наслідків у світ причина». Коли з причиною справилися, наслідки самі відпадуть. За твердженням С.Петрушина, симптом є лише орієнтиром для пошуку глибинної причини. До симптому потрібно підходити з точки зору символічного виконання бажань. Це і створює проблему при консультуванні. Людина відверто (усвідомлено) прагне позбутися симптому, і також відверто (але підсвідомо) зацікавлена в його збереженні [10].

На основі проаналізованого теоретико-методологічного матеріалу щодо надання психологічної допомоги можна констатувати, що питання про поняття психологічного запиту та причин звернень за психологічною допомогою є досить актуальним на сьогоднішньому етапі становлення психологічної служби. Розгалуженість диференціації причин звернень за психологічною допомогою з одного боку створює в теорії певну хаотичність, а з іншого – демонструє бурхливий розвиток варіантів теоретичних концепцій психоконсультування та психотерапії.