Методи вимірювання локусу контролю

Однієї з важливих інтегральних характеристик самосвідомості, з якою пов'язують почуття відпові­дальності, готовність до активності і переживання «Я», є якість особистості, що одержала назву локусу контролю. Поява цього поняття в психологічній літературі в першу чергу пов'язана з працями американського психолога Дж. Роттера, який запропонував розрізняти між собою людей відповідно до того, де вони локалізують контроль над значимими для себе подіями. Існують два крайніх типи такої локалізації, чи локусу контролю: інтернальний і екстернальний. У першому випадку людина вважає, що події, що відбуваються з ним, насамперед залежать від її особистісних якостей, таких, як компетентність, цілеспрямованість, рівень здібностей, і є закономірним результатом її власної діяльності. В другому випадку людина переконана, що її успіхи чи невдачі є результатом таких зовнішніх сил, як везіння, випадковість, тиск оточення, інші люди тощо. Будь-який індивід займає визначену позицію на континуумі, що задається цими полярними типами локусу контролю.

На основі 16-факторного опитувальника Кеттелла характерними рисами інтерналів виявилися: емоційна стабільність, моральна нормативність, довірливість, уява, сердечність, витонченість, товариськість і висока сила волі.

Інструменти виміру локусу контролю можуть бути особливо корисні в таких областях практики, як психопрофілактика, профконсультування і профвідбір, психодіагнос­тичне обстеження, психотерапія і психологічне консультування. За більш ніж 20-літній період вивчення локусу контролю на Заході створена ціла низка методик виміру цієї змінної. Найбільш відомою з них є так звана шкала Роттера, яка широко застосовується в американській психології і в даний час.

Перекладний варіант оригінальної шкали Роттера немає покищо достатнього психометрического обґрунтування, тому нижче приводиться методика, що відповідає основним психометрическим вимогам.

Опитувальник рівня суб'єктивного контролю (РСК )є багатомірною шкалою, що вимірює індивідуальні особливості суб'єктивного контролю над різноманітними життєвими ситуаціями. Автори опитувальника розробили його виходячи з принципу ієрархічної структури системи регуляції діяльності (Бажин Є.Ф., Голинкіна Є.А., Еткінд А.М., 1984). З опитувальника можуть бути виділені узагальнений показник індивідуального РСК, інваріантний до часткових показників діяльності (шкала загальної інтернальності); два показники середнього рівня спільності (шкала інтернальності в області досягнень і шкала інтернальності в області невдач), а також чотири ситуаційно специфічних показники, що характеризують РСК у таких сферах життєдіяльності, як сімейна, виробнича, сфера міжособистісних відносин і відношення до здоров'я і хвороб.

Тема 10. Психодіагностика здібностей

1. обґрунтування діагностики здібностей у працях Б. Ананьєва, О. Леонтьєва, В. Мясіщева, С. Рубінштейна

Актуальність робіт із психологічної діагностики здібностей визначається в першу чергу великою практичною значимістю цієї проблеми. Існуюче в товаристві поділ праці, що продовжується його диференціація, неухильне збільшення числа професій підвищують важливість вивчення здібностей і схильностей людини у відношенні різних видів діяльності. Такі області практики, як фахова орієнтація і консультація, профвідбір і розміщення кадрів по робочих посадах, виробниче навчання, потребують розробки і застосування надійних, діючих, прогностичних методів діагностики рівня розвитку здібностей. Такі методи необхідні також для ранньої діагностики обдарованості дітей, виявлення в них творчих, музичних, художніх і інших здібностей. Психодиагностика здібностей має виражену гуманістичну спрямованість, оскільки сприяє виборові найбільше підхожим можливостям і схильностям людини професій, шляхів і засобів побудови навчання з урахуванням індивідуальних особливостей. Все це істотно впливає на формування позитивної фахової мотивації і задоволеності працею, а отже, і задоволеності життям у цілому.

Проблема здібностей незмінно залучала до себе увагу російських психологів. Добре відомі роботи в цій області наших значних учених Б. Г. Ананьєва, А. Н. Леонтьєва, В. М. Мясищева, К. К. Платонова, С. Л. Рубінштейна, Б. М. Теплова, М. С. Лейтеса й інших. Найбільше чітко визначення здібностей, їхніх основних ознак і чинників розвитку сформульовано Тепловим у його відомій роботі «Здібності й обдарованість» (Теплов Б. М., 1941). У цілому ця концепція здібностей розділяється всіма російськими психологами (див., наприклад, визначення здібностей у психологічних словниках: Стислий психологічний словник, 1985; Психологічний словник, 1983). Хотілося б відзначити, що з моменту виходу зазначеної вище роботи Теплова накопичений великий експериментальний матеріал, що потребує осмислення в напрямку подальшого розвитку теорії і методології здібностей. На необхідність такої роботи вказує А. А. Бодалєв, що чітко окреслює основні напрямки вивчення здібностей різними галузями психологічної науки і формулює ряд конкретних задач, рішення яких дозволило б всесторонне осмислити здібності « .як дуже складне багатокомпонентне психологічне утворення, глибоко зрозуміти багатопрофільний характер зв'язків його з діяльністю людини, із усім його особистісним ладом» (Бодалев А. А., 1984, с.124).

Теплов виділяє три основних ознаки здібностей як індивідуально-психологічних особливостей людини: по-перше, вони відрізняють однієї людини від іншого, по-друге, вони мають відношення до успішності виконання якийсь діяльності або багатьох діяльностей, по-третє, вони не зводяться до наявних знань, умінням, навичкам, але можуть пояснити легкість і швидкість їхній придбання (Теплов Б. М., 1941).

Своєрідний діалектичний зв'язок між здібностями і знаннями й уміннями складається в тому, що для оволодіння останніми необхідні відповідні здібності, а саме формування здібностей припускає освоєння значних, пов'язаних із відповідною діяльністю. «У міру того як вони освоюються, тобто перетворюються в особисте надбання, вони перестають бути тільки знаннями, уміннями, отриманими ззовні, а сприяють розвитку здібностей» (Рубінштейн С. Л., 1940, с. 535).

З матеріалістичних позицій вирішується вітчизняними психологами питання про роль природних, уроджених чинників у формуванні здібностей. Вони розглядаються як анатомо-фізіологічні задатки, що лежать в основі формування здібностей; самі ж здібності - це завжди результат розвитку в конкретній діяльності. С. Л. Рубінштейн пише: «Вихідні природні розходження між людьми є розходженнями не в готових здібностях, як-от у задатках. Між задатками і здібностями ще дуже велика дистанція; між одними й іншими - весь шлях розвитку особистості» (1940, с. 533). Самі ж здібності, за словами Б. М. Теплова, не тільки виявляються, але і створюються в діяльності (1941).

У закордонній психології під здібностями розуміються або уроджені особливості індивіда, що фатально визначають усі майбутні досягнення (сараcity) суб'єкта, або придбані їм навички й уміння (abiliti). Слід зазначити, що достатньо поширеним в області психодиагностики спроможностей є термін «aptitude», що входить у назву багатьох тестів, головним чином тестів окремих здібностей. У англійському психологічному словнику він визначається як «природна здібність одержувати загальні або спеціальні знання й уміння».

Теплов піддав гострій критиці прийняте в закордонній психології розуміння здібностей, показавши,що дана термінологія однозначно відбиває теоретичні погляди на цю проблему (Теплов Б. М., 1941). Зокрема, загальні здібності, що ототожнюються з інтелектом, дотепер розглядаються західними психологами як уроджені, визначальні успіхи в навчанні й оволодінні професією. Слід зазначити, що прогресивні закордонні вчені, такі, як А. Анастазі (1982), Дж. Лолер (1982), Дж. Наем (1984), критикують сформований підхід до інтелектуального розвитку, загальної обдарованості. Проте теорія уродженості здібностей, інтелекту має ще багато прихильників.

Розробка проблем здібностей за кордоном стимулюється потребами товариства в методах виявлення і відсівання найбільше придатних осіб на ті або інші робочі місця. Це пов'язано з прагненням підприємців вибрати найбільше підготовлених і перспективних кандидатів на професії, щоб до мінімуму зменшити витрати на їхнє навчання і якнайшвидше включитиїх у процес виробництва. Бажання західних психологів виконати це соціальне замовлення; підготувати необхідні методи діагностики в короткі терміни призвело до значного розірвання між теорією здібностей і практикою застосування відповідних методик. Теоретичні позиції для такого роду роботи, не були сформульовані. Одним з основних підходів до вивчення здібностей став факторный аналіз, тобто емпіричне виділення різноманітних чинників, за яких убачався прояв різних здібностей. У числі інших і інтелект стали розглядати як складову здібність, що включає в себе вербальні, математичні й інші види здібностей. Проте навряд чи виділення усе більшого числа чинників можна вважати евристичним шляхом вивчення природи здібностей, умов їхнього розвитки і формування (хоча для розуміння їхньої структури, виділення підстави для класифікації така робота виявилася корисної).

Прийнято виділяти загальні і спеціальні здібності. Загальні здібності (наприклад, загальні розумові) забезпечують оволодіння різними видами знань і умінь, що людина реалізує в багатьох видах діяльності. Як і будь-які інші, ці здібності залежать від природних задатків і особливостей навчання і виховання. «Загальні здібності виявляються в широті, різноманітті можливостей людини і визначеної єдності що виявляються їм властивостей. До загальних здібностей ставляться насамперед властивості розуму, і тому часто загальні здібності називають загальними розумовими здібностями» (Лейтес Н. С., 1971, с. 3). Загальну здібність або сукупність загальних здібностей називають обдарованістю. «Під обдарованістю в такому випадку, на відміну від спеціальних здібностей або дарувань, розуміють загальну обдарованість; у закордонній літературі її звичайно ототожнюють з інтелектом» (Рубінштейн С. Л., 1940,с. 537).

На відміну від загальних, спеціальні здібності розглядаються стосовно окремим, спеціальним областямям діяльності, що виражається в їхній класифікації по видах діяльності (математичні, художні, музичні і т.д.). У психології співвідношення загальних і спеціальних здібностей розуміється як співвідношення загального й особливого. «Здібності людини реально дані завжди в деякій єдності загальних і спеціальних (особливих і одиничних) властивостей. Не можна зовнішньо протиставляти їхній друг другу. Між ними є і розходження, і єдність» (Рубінштейн С. Л., 1940, с. 538).

2. Що таке здібності. Класифікація здібностей  Коли ми намагаємося зрозуміти і пояснити, чому різні люди, обставинами життя, поставлені в однакові чи приблизно однакові умови, досягають різних успіхів, ми звертаємося до поняття здібності, вважаючи, що різницю в успіхах можна цілком задовільно пояснити ними. Це ж поняття використовується нами тоді, коли потрібно усвідомити, через що одні люди швидше і краще, ніж інші, засвоюють знання, вміння і навички. Що ж таке здібності?  Термін «здібності», незважаючи на його давнє та широке застосування в психології, наявність у літературі багатьох його визначень, неоднозначний. Якщо підсумувати його дефініції і спробувати їх представити в компактній класифікації, то вона буде виглядати наступним чином:  1. Здібності - це властивості душі людини, що розуміються як сукупність різноманітних психічних процесів станів. Це найбільш широке й найдавнішу з наявних визначень здібностей. В даний час їм практично вже не користуються в психології.  2. Здібності являють собою високий рівень розвитку загальних і спеціальних знань, умінь і навичок, що забезпечують успішне виконання людиною різних видів діяльності. Дане визначення з'явилося, і було прийнято в психології XVIII - XIX ст., Частково є вживаним і в даний час.  3. Здібності - це те, що не зводиться до знань, умінь і навичок, але пояснює (забезпечує) їх швидке придбання, закріплення і ефективне використання на практиці. Це визначення прийнято зараз і найбільш поширено. Воно разом з тим є найбільш вузьким і найбільш точним з усіх трьох.  4. Здібності - це індивідуально-психологічні особливості людини, які у діяльності і є умовою успішності її виконання, тобто характеристики особистості, що виражають міру освоєння деякої сукупності діяльностей. Від здібностей залежить швидкість, глибина, легкість і міцність процесу оволодіння знаннями, вміннями і навичками, але самі здібності не зводяться до знань і вмінь. [1]  Значний внесок у розробку загальної теорії здібностей вніс наш вітчизняний вчений Б.М. Теплов. Він-то і припустив третє з перерахованих визначень здібностей.  Здібності, вважав Б.М. Теплов, не можуть існувати інакше, як у постійному процесі розвитку. Здатність, яка не розвивається, якої на практиці людина перестає користуватися, з часом втрачається. Тільки завдяки постійним вправам, пов'язаним із систематичними заняттями такими складними видами людської діяльності, як музика, технічне і художня творчість, математика, спорт тощо, ми підтримуємо в себе й розвиваємо далі відповідні здібності.  Розділяють загальні та спеціальні здібності:  1) загальні здібності забезпечують відносну легкість і продуктивність в оволодінні знаннями і здійсненні різних видів діяльності. Загальні здібності - це розумові здібності: критичність розуму, його самостійність, глибина, допитливість, швидкість розумової орієнтування, швидкість мислення. Люди, що володіють загальними (розумовими) здібностями, як правило, швидко освоюються в нових видах діяльності, галузях знань, добре навчаються.  2) спеціальні здібності - це система властивостей особистості, які допомагають досягти високих результатів у якій-небудь галузі діяльності, наприклад:математичні, літературні, музичні і т.д.  Спеціальні та загальні здібності нерозривно пов'язані. Розвиток загальних (розумових) здібностей зумовлює розвиток спеціальних, які, у свою чергу, впливають на розумовий розвиток особистості. [2]  Також розглянемо різні типи розумових здібностей, описані вченими.  Стенберг і його колеги з Єльського університету створили теорію троїстості інтелекту, виділивши три основні групи інтелектуальних здібностей:  1. Компонентний інтелект. Він включає в себе загальні здібності до навчання, тямущість, словниковий запас, добре розуміння прочитаного тексту, здатність оперувати такими об'єктами, як аналогії, силогізми категорії, здатність до критичного мислення. Це інтелект у його традиційному розумінні, який оцінюється за допомогою тестів.  2. Емпіричний інтелект. Емпіричний інтелект включає в себе здатності до осмисленого відбору, розшифровці, порівнянню і поєднанню елементів інформації з метою створення нових уявлень, теорій і ідей.  3. Контекстний інтелект. До контекстного інтелекту відносяться здібності до адаптації в реальному світі, такі як вміння оцінювати ситуації, досягати поставлених цілей і вирішувати практичні проблеми.  Говард Гарднер (викладач медичного факультету Бостонського університету) у своїй концепції інтелекту виділяє наступні типи здібностей:  1) Просторовий інтелект. Здатність до формування просторових образів і до орієнтації в навколишньому світі. Мікронезійських мореплавці з Каролінських островів можуть орієнтуватися серед сотень островів за зірками і власних відчуттів. Вченим, що займаються тестуванням інтелекту, довелося б розробити абсолютно нові методи і враховувати інші здібності, якщо б вони вирішили оцінити інтелект Мікронезійцева.  2) Музичний інтелект. Здатність до сприйняття і створення мелодійних і ритмічних конструкцій. Деякі індивіди, яких по всіх інших показників відносять до розумово відсталим, можуть зіграти на піаніно пісню, чуту всього один раз; буває, що талановитий джазовий тромбоніст не може прочитати газету.  3) Руховий інтелект, Здібності до тонких моторним рухам, які необхідні, наприклад, хірурга або танцюристові.  4) Міжособистісний інтелект. Здатність зрозуміти інших людей, їхні почуття, мотиви і способи взаємодії з ними. Хтось легко знаходить спільну мову з іншими особистостями завдяки чуйності і здатності співпереживати.  5) Внутріособистісний інтелект. Здатність індивіда розібратися в самому собі і сформувати відчуття ідентичності.  Концепція Гарднера унікальна, оскільки він стверджує, що в нервовій системі людини незалежно один від одного існують різні інтелекти. Він закликає припинити оцінювати людей за єдиною міркою, яку називають «інтелектом». Замість цього він вважає за краще мислити в рамках концепції множинностіінтелектів, що мають різну силу. [3]  3. Рівні розвитку здібностей: здатність, обдарованість, талант, геніальність  У літературі виділяють кілька рівнів здібностей: здібності, як такі, обдарованість, талант, геніальність. Питання про здібності досить докладно розглянуто у пункті 2.1.  Під обдарованістю в літературі розуміють такий стан індивідуальних психологічних ресурсів, яке забезпечує можливість творчої діяльності, тобто діяльності, пов'язаної зі створенням суб'єктивно і об'єктивно нових ідей, використанням нестандартних підходів у розробці проблем, вміння знаходити найбільш перспективні рішення в тій чи іншої предметної області, відкритість будь-яких інновацій.  Саме слово «обдарований», викликає досить суперечливе ставлення. Уява підказує образ цікавого, яскравого, талановиту людину і на противагу - звичайного, бездарного, зі стандартним розвитком і стандартною життям.  Всі діти талановиті. У кожного свій особливий дар, величезний потенціал, дивовижна сила, яка змушує їх, рости і розвиватися. З якою завзятістю і відвагою дитина робить свої перші кроки, йде, падає, знову встає. Він активно освоює навколишній світ, прагне найбільш повно реалізувати себе. Ця універсальна здатність властива всім дітям незалежно від конкретних здібностей і рівня розвитку. Якщо все ж наполягати на так званому терміні «обдаровані діти», то серед них є ті, хто досить рано виявляє свої яскраві здібності, і ті, хто може проявити досить пізно протягом життя, такі здібності можуть виявитися прихованими (або непоміченими) в дитинстві і виявитися набагато пізніше. До останніх, наприклад, відноситься Альберт Ейнштейн, який в дитинстві аж ніяк не вважався обдарованим, а в подальшому виявився генієм. Цікавий його запитання, як він умудрився відкрити теорію відносності: «У дитинстві, я дуже повільно розвивався, тому ті питання, на які діти отримали готовий, авторитетний відповідь від дорослих, у моїй голові виникли набагато пізніше, і мені довелося шукати відповідь на них самому . »  Більшість фахівців підтверджують, що основною характеристикою потенціалу людини є не видатний інтелект, а внутрішній мотив, що рухає людиною. Часто люди, що не володіють видатними здібностями, долаючи власні обмеження, цілеспрямовано вирішальні важливу саме для них завдання, виявляються більш продуктивні, ніж здатні, але менш зацікавлені. У зв'язку з цим досить складно відповісти батькам на прохання профорієнтації або шкільної спеціалізації дитини. Далеко не завжди той вид діяльності, в якій людина найбільш обдарований, збігається його інтересами, внутрішнім мотивом.  Найбільш часто проявляється музична і художня обдарованість. Розрізняють загальну і приватну обдарованість. Прикладами всебічно обдарованої людини є М.В. Ломоносов і Леонардо да Вінчі. Останній мав не тільки художніми талантами, але й науковими, причому реалізовував їх в самих різних областях науки і життя.  Ознаки обдарованості виявляються досить рано і є запорукою майбутніх успіхів. Багато з них можна помітити в звичайному житті, не вдаючись до спеціальних тестів.  Талантом називають таку сукупність здібностей, яка дозволяє отримувати продукт діяльності, що відрізняється оригінальністю і новизною, вищим досконалістю і суспільною значимістю.  Геніальність - це найвищий ступінь розвитку таланту, що дозволяє здійснювати принципові зрушення, в тій чи іншій сфері творчості, «створювати епоху». Як і здібності, геніальність може бути вродженої «геній від бога» (В. Моцарт, Рафаель, А. С. Пушкін), так і придбане «геній від себе» (Демосфен, Ломоносов, Вагнер,Ньютон, В. Скотт). [4]