Диагностика мотивации через искажение объекта перцепции.

Методики, реализующие этот принцип, использованы Д. Брунер и многими другими исследователями. В лаборатории Л. И. Божович была создана методика для выявления мотивов поведения. Доминирующие мотивы подростка выявлялись через ошибки восприятия при определении на глаз длины линий. При этом определение длины линий мотивировалось по-разному. Сила мотива оценивалась на основе степени преобладания ошибок в разных ситуациях. Этот метод основан на использовании индикатора «Искажение объекта перцепции под влиянием мотивационных тенденций». Методика включает экспериментальные процедуры актуализации мотивов, графический метод предъявления стимула, выявление доминирующей мотивации. Были созданы и другие варианты методики. Считают, что через выявление доминирующих мотивов оценивается направленность личности (направленность на общественные либо на свои личные интересы, на самоутверждение).

Диагностика мотивов через личностный смысл.

Используется приведенный выше критерий 17 (Выявление личностного смысла различных характеристик поведения, деятельности, ситуации и т. д.). «Обобщенные мотивы» диагностируются через выявление смыслов, которые имеют для человека разные характеристики поведения, ситуации, отношений и т. д.

Диагностика мотивов посредством когнитивных оценок.

Мотивация влияет на когнитивные оценки, что детерминирует структурирование и организацию материала. Используются процедуры, которые требуют различных когнитивных ответов, классификаций и т. д. Задание, которое выполняет испытуемый, несхоже с характеристикой изучаемого поведения.

Исследование реакций на юмор для выявления мотивационных переменных является одним из методов, использующих эту особенность мотивации. Существует «личностный тест Юмора» (IPAT), который выявляет 13 личностных факторов.

В работе Бабиной В. С. и Шмелева А. Г. описан оригинальный тест юмористических фраз (ТЮФ) для выявления мотивов с использованием юмора как стимульного материала.

Метод диагностики мотивов через характеристику преград.

На пути к достижению цели могут возникать различные преграды, которые блокируют процессы реализации действия. Преграды по характеру локализации обычно подразделяются на внутренние и внешние. Преграды различаются не только по типу, но и по степени трудности (субъективная трудность - объективная трудность). Преграды могут возникать на разных этапах мотивационного процесса, могут быть релевантными мотиву или нерелевантными ему, сила мотива может влиять на оценку субъективной трудности и т. д. Эти соотношения, существующие между мотивами и преградами, используются для конструирования методик. Одна из методик, реализующих данный критерий, была разработана В. В. Столиным.

Тема 8. Психодіагностика міжособистісних стосунків

1. Поняття про міжособистісні стосунки

 

Людина, яка взаємодіє з іншими, вступає у певні зв'язки та сто­сунки з ними, із соціальними групами та суспільством узагалі. Стосунки особистості з оточенням мають соціальний (широкий) та міжособистісний (вузький) аспекти. Соціальні стосунки - най­суттєвіші зв'язки між представниками різних соціальних груп у різних сферах життєдіяльності, які мають об'єктивний характер і не залежать від симпатій чи антипатій. Соціальні стосунки буду­ються на основі певної позиції, яку посідає кожна людина в сис­темі суспільства. Тому такі стосунки об'єктивно зумовлені й ма­ють безособистісний характер. Суть соціальних стосунків полягає не у взаємодії конкретних особистостей, а у взаємодії конкретних соціальних ролей. Роль - це характеристика особистості як члена суспільства. Вона відображає залучення особистості до діяльнос­ті конкретного об'єднання, виконання в ньому певних обов'язків за умов відповідної взаємозалежності між його членами. Водночас соціальні стосунки набувають особистісного забарвлення, пере­творюються на міжособистісні як конкретний результат взаємодії людей із соціальним оточенням.

Формальні взаємини - це зовнішні комунікативні зв'язки, які дають можливість здійснювати спілкування людей у праці, навчан­ні та інших видах діяльності. Головними їх ознаками є поділ праці та спеціалізація функцій; ієрархія посад; наявність системи коор­динації дій та постійних ліній комунікації.

Соціальний контроль здійснюється спеціальними організація­ми чи конкретними особами, які виступають від імені офіційних інституцій.

У межах офіційних взаємин спонтанно формуються неофіцій­ні або міжособистісні зв'язки людей, які є похідними, вторинни­ми стосовно формальних відносин. Основні характеристики таких взаємин - міжособистісне спілкування, що базується на нефор­мальній організації та контролі, які офіційно не зафіксовані через законодавство. Головними засобами контролю в них є звичаї, тра­диції, фіксовані у громадській думці. Вони є засобами психологіч­ного і морального плану. Слід наголосити, що в деяких випадках регуляція поведінки особистості за їхніми неофіційними правила­ми буває значно жорсткіша, ніж це могло б бути здійснено юри­дичними чи адміністративними засобами.

Міжособистісні стосунки формуються під впливом безпосе­редніх умов життя людей. їх ознакою є емоційне забарв­лення. Вони - найбільш значущі для особистості. Неформальність, емоційність і значущість є основою для впливу міжособистісних стосунків на особистість: хтось сприймається як добрий вчитель, а хтось - як розумний політик. Виявлення особистісних ознак у стилі виконання соціальної ролі викликає відповідні реакції інших членів групи, і, таким чином, у ній виникає ціла система міжосо­бистісних стосунків.

Міжособистісні стосунки - це взаємозв'язки, які суб'єктивно переживаються, об'єктивно проявляються в характері та способах взаємного впливу людей у процесі спільної діяльності та спілку­вання.

Вони залежать як від конкретних людей, так і від певних соці­альних ситуацій, в яких ці стосунки формуються та розвивають­ся. Зовні особистість може проявляти себе по-різному залежно від реальної ситуації, оскільки внутрішньо вона є відносно стійкою у своїх базових властивостях. Кожна людина має свої чесноти і вади. Те, в який спосіб, позитивно чи негативно, вона входить у відноси­ни з людьми, залежить від цих людей і соціального оточення, від особливостей групи, до якої вона належить. Інакше кажучи, пове­дінка людини в групі залежить не лише від ознак особистості, а й від особливостей самої групи.

Науковці з'ясували таку закономірність: чим вищий рівень розвитку групи, тим сприятливіші умови вона створює для вияв­лення кращих прикмет особистості. І навпаки, чим нижчий рівень розвитку групи, тим більше існує можливостей для виявлення її негативних ознак. Завдяки визначеним позитивним нормам сто­сунків у колективі людина має поводитися позитивно щодо своїх товаришів у групі. У корпораціях часто заохочуються егоїстичні нахили. Групова мораль таких об'єднань змушує індивіда прояв­ляти себе з найгіршого боку в системі міжособистісних стосунків з метою самозахисту.

М. Корнєв, А. Коваленко наголошують, що міжособистісні сто­сунки, як вияв соціальної активності особистості, містять у собі можливість вибору різноманітних варіантів поведінки, різних спо­собів діяльності, адекватних конкретним суспільним відносинам і тим умовам, за яких вони реалізуються. Обираючи спосіб пове­дінки, людина має встановлювати нові зв'язки з людьми, що є про­явом соціальної активності її та групи. Ось чому високий рівень міжособистісних стосунків не можна нав'язати ззовні. Важливо, щоб вони були результатом усвідомлення та активності самих лю­дей. Отже, особистісні стосунки передбачають свободу вибору і мають моральну спрямованість.

За М. Обозовим, міжособистісні стосунки охоплюють широке коло явищ, але головним є взаємна готовність партнерів до певного типу почуттів, вимог, очікувань і поведінки. Тому стан задоволення-незадоволення є основним критерієм оцінювання таких стосунків. Симпатія-антипатія - це переживання задоволення та незадоволен­ня від контактів з іншими людьми, а притягання-відштовхування - це поведінкова складова цих переживань. У цілому міжособистісні стосунки набувають характеру взаємної прихильності або непри­хильності (наприклад, приятелювання, самотність).

В основі регуляції цих стосунків лежить така мотивація: "я хо­чу", "я можу", "треба". Необхідним є узгодження не лише своїх бажань ("я хочу") і можливостей ("я можу"), а й почуття обов'язку ("треба"). Суспільство прагне, щоб міжособистісні стосунки відпо­відали суспільним відносинам, які їх стимулюють або руйнують. Наприклад, у радянському суспільстві Павлик Морозов був при­кладом для наслідування саме тому, що підкорив сімейні стосунки вимогам суспільства, тобто широким соціальним відносинам.

У зарубіжній соціальній психології найпоширенішою є "теорія людських відносин" Е. Мейо. Провідна роль у ній належить нефор­мальній структурі, де працівник задовольняє моральні і психологіч­ні потреби (в допомозі, захисті, інформації, тісному спілкуванні та симпатії). Прибічники цієї точки зору наголошують, що в сучасному суспільстві формальна структура є зовнішньою, тому її необхідно підсилити теплотою неофіційних зв'язків, які задовольняють влас­не людські потреби. Важливо і те, що через неформальні відноси­ни можна ефективно впливати на групову свідомість, пом'якшуючи виробничі та соціальні конфлікти.

Виокремлення формальних і неформальних відносин є умов­ним, реально вони є єдністю людських відносин. Водночас ці дві групи стосунків досить самостійні, тому необхідно проаналізувати їх співвідношення в таких трьох варіантах:

-                      обидві системи відносин не суперечать, а взаємно доповнюють одна одну, неформальні відносини сприяють досягненню цілей неофіційної структури;

-                      офіційна та неофіційна системи відносин розвиваються і функ­ціонують майже самостійно;

-                      між обома системами існують істотні суперечності, і неформаль­на структура заважає реалізації цілей формальної структури. Спілкування у формальних структурах відбувається, як прави­ло, за діловим принципом. Місце особистості в офіційних відноси­нах визначається тим, наскільки успішно вона реалізує соціальну функцію (студент-відмінник, креативний науковець тощо). Якщо відносини у групі надмірно формалізовані, між її членами створю­ється підґрунтя для конфліктів, напруги. Це негативно впливає на самоефективність особистості та діяльність групи.

Потяг людей до неформального спілкування є компенсацією не­доліків офіційних відносин, де враховуються індивідуальні особ­ливості та обидві сторони виявляють свою активність.

Слід зазначити, що неофіційні відносини мають і недоліки. На­приклад, створюються соціальні норми, які не завжди співвідно­сяться з цінностями формальної організації. Часто спостерігаєть­ся тенденція до опору нововведенням, схильність до конформізму тощо.

Близькі або інтимні міжособистісні стосунки можуть супере­чити виробничим, моральним. Для особистості важливо визначи­ти рівень близькості міжособистісних стосунків у тих чи інших умовах. На виробництві головна оцінка користі або шкоди між­особистісних стосунків - це економічна ефективність. Як прави­ло, на виробництві близькі стосунки заважають досягненню цієї мети. Водночас перетворення міжособистісних стосунків на функ­ціональні, з перевагою "треба" може призвести до руйнування та втрати задоволення від них. Наслідком цього є виникнення напру­ження та конфліктів.

Гармонізувати групові відносини можна завдяки оптимальному узгодженню офіційних і неофіційних взаємин за принципом доповнюваності, коли обидві структури функціонують як певна єдність. Так, у групах високого рівня розвитку домінують неофіційно-ділові відносини, які будуються на співробітництві, вимогливості, допо­мозі, довірі.

Отже, взаємовплив як обмін думками, емоціями, вчинками у процесі спілкування викликає у людини прояв певних прикмет особистості або зміну установок та поведінки.

2. структура спілкування людей: поведінковий, афективний, когнітивний компоненти

Я.Л. Коломинский выделяет аффективную, когнитивную и поведенческую стороны общения [111]. В соответствии с выделенными Б.Ф. Ломовым подсистемами психического, можно оперировать представлениями о аффективно-коммуникативной, информационно-коммуникативной и регулятивно-коммуникативной функциях общения [145]. А.А. Бодалев предлагает рассматривать аффективный, гностический и праксический компоненты межличностного взаимодействия [34].

Н.Н. Обозов называет данные компоненты эмоциональным, когнитивным и поведенческим, что, на наш взгляд, является наиболее грамотным для использования в рамках отечественной социальной психологии [176]. При этом эмоциональный компонент включает все то, что связано с состояниями и может быть зафиксировано на уровнях физиологической регистрации и субъективных отчетов. Когнитивный компонент определяется протеканием всех психических процессов, связанных с познанием окружения и самого себя. Поведенческий компонент включает результаты деятельности и поступки, мимику, локомоцию, речь, то есть все то, в чем проявляется личность человека и может наблюдаться другими людьми [178, с. 4-5].

Рассмотрим обоснованность обращения к данным компонентам при определении эффективности коммуникации, ограничиваясь анализом соответствия следующим требованиям. Во-первых, обоснованным видится требование взаимоисключаемости выделяемых компонентов. Понятия, их обозначающие, должны находиться в отношениях противоположности или противоречия. Во-вторых, компоненты, очевидно, должны взаимодействовать друг с другом, образуя при этом некую целостность. И, в-третьих, компоненты рассматриваемого социально-психологического феномена должны относительно свободно определяться, то есть подвергаться операционализации до уровня конкретных эмпирических переменных.

Итак, аффективный и когнитивный компоненты общения активизируют и отражают два класса различных психических процессов: познавательные и эмоционально-волевые. Когнитивный компонент психической активности определяет способность человека к получению информации, познанию окружающего мира. Эмоциональный компонент, проявляясь в аффективной окрашенности психических процессов, регулирует их в зависимости от потребностей личности. В то же время психика представляет собой систему, а потому лишь единство протекания ее процессов обеспечивает целенаправленность и эффективность управления жизнедеятельностью организма. Таким образом, выделяемые аффективный и когнитивный компоненты отвечают первым двум критериям. Что касается поведенческого, конативного компонента, его отделение от отмеченных составляющих затруднено в силу его результирующего характера. Иначе говоря, поведенческий компонент коммуникации включает в себя аффективный и когнитивный. Он может быть действительно дистанцирован только по временному признаку.

Таким образом, условность различения данных трех компонентов общения, отмечаемая самими авторами, еще более очевидна при описании поведенческой составляющей [178, с. 4; 11, с. 98]. Затруднено не только теоретическое описание конативного компонента как отдельной единицы анализа, но, что важнее с позиций научного подхода к изучению рекламного воздействия, невозможно отличить, например, аффективный компонент от конативного при эмпирическом описании внешней активности человека. Возможна либо фиксация внешних поведенческих реакций, отражающих отдельно аффективный или когнитивный компонент, либо исключительно поведенческого компонента.

3. симпатій — антипатій в міжособистісних стосунках

Почуття симпатії і антипатії виникають у міжособистісних стосунках. Ці поняття протистоять і повністю виключають один одного.

Симпатія і антипатія Антипатія — це почуття неприязні, емоційне огиду або неприйняття іншого індивіда, його принципів, особливостей поведінки та життєвих орієнтирів. Почуття антипатії, як правило, виникає стихійно, однак джерелом для нього є відчуття небезпеки, шкідливості неповноцінності об’єкта на якого воно направлено.

Симпатія — почуття емоційної прихильності до людини або до групи людей. Симпатія виникає на грунті узагальненості поглядів, цінностей та інтересів, а також в результаті стихійної позитивної реакції на поведінку, риси або зовнішність іншого індивіда.

Антипатія і симпатія мають ряд загальних особливостей. По-перше, вони виникають інстинктивно: непідкріплена логічно схильність до людини або його відкидання.

По-друге, симпатія і антипатія є головними мотиваційними чинниками виникнення та розвитку міжособистісних відносин. Кожному з цих почуттів властива різнополюсність, що підтверджує їх інстинктивне походження.

Наприклад, симпатія до одного індивіду не виключає виникнення антипатії до іншої людини, максимально схожому на об’єкт симпатії.

4. сумісність - несумісність осіб в умовах взаємодії

Важливий вплив на ефективність взаємодії людей в колективі спричиняє їх ставлення один до одного, психологічна та практична готовність до співпраці. Сумісність або несумісність виявляється через симпатію або антипатію людей. Якщо людина приваблює, то є й потреба у спілкуванні, бажання бути ближче, разом працювати, проводити вільний час, і якщо ця потреба або бажання взаємні, то це - симпатія, яка веде до сумісності. Якщо все навпаки, то тоді це антипатія та несумісність.

Сумісність - це оптимальне поєднання якостей людей у процесі взаємодії, що сприяє успішному виконанню спільної діяльності. Виокремлюють такі різновиди сумісності, як: фізичну, психофізіологічну, соціально-психологічну та психологічну.

Фізична сумісність виявляється в гармонійному поєднанні фізичних якостей двох або кількох людей, що разом виконують певну спільну діяльність. Наприклад, максимальна продуктивність фізичної праці можлива лише за умов, коли ті, хто разом її виконує, не поступаються один одному в силі та витривалості.

Психофізіологічна сумісність - залежить від особливостей сприйняття людьми дійсності, а також від властивостей нервової системи (темперамент). У випадку невідповідності психофізіологічних характеристик когось із працівників процес праці порушується. Доведено, що найуспішніше можуть взаємодіяти люди з два неоднакові темпераменти (холерик і флегматик, сангвінік і меланхолік), гірше - люди з однаковими темпераментами (два холерики, два меланхоліки). Разом з тим, як зазначалося, у роботі, яка потребує рухливої нервової системи від усіх її учасників, протилежні темпераменти непридатні.

Соціально-психологічна сумісність передбачає взаємини людей з такими особистісними властивостями, які сприяють успішному виконанню соціальних ролей. У цьому разі необов’язковою має бути схожість характерів, здібностей, але обов’язковою - їх гармонія. Життєвий досвід показує, що контакти встановлюються швидше й виявляються міцнішими у людей з рисами характеру, що доповнюють одна одну: одна людина - запальна та імпульсивна, інша - спокійна, поміркована, один є теоретиком, а інший - практиком тощо.

Духовно-психологічна сумісність передбачає спільність поглядів, переконань, соціальних і моральних установок, цінностей, ставлень. Усе це найбільше духовно зближує людей. Це вищий інтегративний рівень сумісності людей, що характеризує глибокий, змістовий бік взаємодії та зумовлює її ефективність.

5. Фактори взаємодії осіб:

соціологічний (соціально-економічний статус та ін.),

соціально-психологічний (ціннісні орієнтації, цілі, позиції, міжособистісний статус і т. п.),

психологічний (стереотип поведінки), психофізіологічний (темперамент, емоційність, реактивність та ін.)

6. міжособистісні стосунки у подружніх парах

Повышенный интерес к семье и браку обусловлен рядом причин. Треть всех браков оказывается нежизнеспособной. Вопрос об укреплении брака и улучшении брачной структуры населения приобретает важнейшее государственное значение в связи с проблемой рождаемости. Решение таких проблем немыслимо без изучения механизмов внутрисемейных отношений. Социально-психологический климат в семье определяет устойчивость этих отношений, оказывает решительное влияние на развитие и детей, и взрослых. Большинство современных ученых пришли к выводу, что борьба с негативными социальными явлениями (мужская и женская апатия или агрессивность, алкоголизм и наркомания, растущая преступность, психические расстройства) не может быть эффективной, если не учитывать роль супружеских отношений в возникновении этих явлений.

Исходной основой благоприятного климата семьи являются супружеские отношения. Современный брак основывается на совместимости современных людей как личностей. Совместная жизнь требует от супругов готовности к компромиссу, умения считаться с потребностями партнера, уступать друг другу, развивать в себе такие качества, как взаимное уважение, доверие, взаимопонимание. Вот почему объектом исследования данной работы выбрана семья как малая социальная группа, а предметом исследования – межличностные супружеские отношения.

Актуальность исследования заключается в том, что психологические аспекты таких социальных и демографических проблем, как снижение рождаемости, неполные семьи, увеличение количества разводов, и такого явления, как ранний брак, позволяют полнее осветить их и представляют интерес для психологов-практиков, в каждодневной работе сталкивающихся с семейными проблемами своих клиентов.

Гипотеза исследования состоит в том, что межличностные отношения в супружеских парах различны в зависимости от наличия в семье ребенка.

Цель исследования – исследовать особенности межличностных отношений в супружеских парах, не имеющих детей. Данная цель детализировалась в следующих задачах:

1. Осуществить диагностику межличностных отношений в супружеских парах, не имеющих детей, со стороны женщин.

2. Изучить особенности межличностных отношений в супружеских парах, не имеющих детей, со стороны мужчин.

3. Сравнить особенности межличностных отношений в супружеских парах, не имеющих детей, со стороны женщин и со стороны мужчин.

Объектом нашего исследования является супружеская пара.

Предметом – межличностные отношения в супружеской паре, не имеющей ребенка.

Теоретико-методологическими основами исследования являются:

• комплексный подход к изучению межличностного взаимодействия в современной отечественной психологии (Н.Н. Обозов, В.Н. Панферов);

• гомеостатическое направление в русле поведенческого подхода (Ф.Д. Горбов, В.В. Медведев, А.И. Назаров, Н.Н. Обозов);

• теория интерперсональных отношений В. Шутца.

Методы исследования. Использовались теоретический анализ и обобщение научной психологической литературы. В качестве методов сбора эмпирической информации применялись проективная методика «Кинетический рисунок семьи»; методика диагностики межличностных отношений Т. Лири.

Практическая значимость исследования заключается в возможности использовать полученные результаты в семейном консультировании, психологической коррекции и иных областях практической психологии.

Установленные особенности межличностных отношений позволяют предсказывать возможные проблемы в браке, обеспечивать профилактику несовместимости в первые годы совместной жизни. Выявленные закономерности могут служить основой для исследований межличностной совместимости в супружеских парах.

В исследовании приняли участие 15 супружеских пар, не имеющих детей. Средний возраст женщин составил 22,6 лет, средний возраст мужчин – 24 года.

По результатам исследования можно сделать следующие выводы:

1. Особенности межличностных отношений в супружеских парах, не имеющих детей, при их отображении женщинами состоят в высоком уровне благополучия и сплоченности в семье.

2. Особенности межличностных отношений в супружеских парах, не имеющих детей, при их оценке мужчинами заключаются в адекватном уровне благополучия, сплоченности, сильных межперсональных связях и большом чувстве общности в семье.

3. В ходе корреляционного анализа были получены следующие значимые связи:

   • в подгруппе женщин: благополучие женщин в семье и общность членов этой семьи взаимосвязаны, женщина является интегрирующим элементом; элементом, объединяющим семью как систему, является гибкость со стороны женщины; женщина больше углубляется в себя в неполной семье.

   • в подгруппе мужчин: благополучие мужчин в семье взаимосвязано с полнотой семьи; за счет контролирования агрессивных проявлений и развития толерантности в семьях со стороны мужчин можно усиливать сплоченность и межперсональные связи.

4. По результатам U-критерия Манна Уитни было выявлено, что в семьях, не имеющих детей, со стороны мужчин можно встретить сильные межперсональные связи, общность членов семьи. В молодых семьях определяющую роль играет мужчина.

Полученные результаты позволяют говорить об особенностях межличностных отношений в супружеских парах, не имеющих детей, которые соответствуют становлению молодой семьи: брак удовлетворяет обоих супругов, которые принимают на себя первые обязательства, связанные с браком, и адаптируются к личностным особенностям друг друга. На эту тенденцию указали результаты корреляционного анализа в подгруппах женщин и мужчин. Следовательно, гипотеза об особенностях межличностных отношений в супружеских парах, не имеющих детей, подтверждена частично, однако этот факт нашел свое обоснование и был проинтерпретирован. Частичное подтверждение поставленной нами в начале исследования гипотезы также связано с возрастом испытуемых: он соответствует формированию молодой семьи в современном обществе и определен возрастом (22-24 года) заключения брака.

Также в ходе исследования были получены статистические подтверждения различий между исследуемыми показателями в подгруппах женщин и мужчин, которые указывают на роль мужчин в становлении межличностных отношений, формировании сильных межперсональных связей и чувства общности в семье.

7. стосунки у системі “батьки-діти”

В сучасній психології на передній план висуваються питання з’ясування особливостей взаємодії партнерів, розвиваються уявлення про діалог як складову суб’єкт-суб’єктних відносин. Діалогічне спілкування розуміється як активність усіх його учасників, що дає можливість встановити реакцію партнера на повідомлення, здатна забезпечити зворотний зв’язок, без якого спілкування втрачає сенс. Доведено, що діалогічний тип стосунків є необхідною умовою життєдіяльності людини, формою становлення, розкриття та вираження її сутності (Г.М. Андреєва, В.В. Андрієвська, Г.О. Балл, О.О. Бодальов, О.М. Корніяка, Б.Ф. Ломов, В.О. Сухомлинський).

Родина зі сформованими в ній батьківськими настановами істотно впливає на становлення та розвиток психіки дитини. Сім’я є персональним середовищем розвитку особистості дитини, гарантом безпеки у процесі взаємодії із зовнішнім світом. Система родинних стосунків дає дитині відчуття захищеності та водночас стимулює і спрямовує її розвиток (О.О. Алексєєва, Е.Г. Ейдеміллер, О.І. Захаров, О.І. Пенькова, О.О. Смирнова, Т.М. Титаренко, В.М. Целуйко, В. В. Юстіцкіс).

Психологами (А.Я. Варга, Ю.Б. Гіппенрейтер, В.М. Дружинін, О.І. Захаров, І.М. Марковська, А.С. Співаковська) доведено, що стиль спілкування батьків з дитиною зумовлюється переважно типом батьківського ставлення, якій розглядається як суб’єктивно-оцінне, свідомо-виборче уявлення про дитину, яке визначає особливості її сприйняття, спосіб спілкування, характер прийомів дії.

Відповідно до типу батьківського ставлення дорослі застосовують два протилежних стилю спілкування: авторитарно-монологічне й особистісно-діалогічне.

Перший базується на установці суб’єкт-об’єктної (авторитарної) взаємодії. Батьки з авторитарного-монологічним стилем спілкування застосовують жорсткі форми наказів та розпоряджень, часто використовують зауваження і покарання, уникають можливостей вислухати дитину, дати пораду, емоційно підтримати, прийняти її позицію, часто бувають непослідовні у вимогах до дитини. Прийняття, визнання й розуміння дитини замінюється стереотипами й проекціями дорослого, регулятивна функція спілкування значно домінує над функцією взаємозбагачення. 

Другий базується на установці, що суб’єкти спілкування завжди паритетні між собою. Батьки з особистісно-діалогічним стилем спілкування приймають дитину такою, якою вона є, оцінюючи її як рівноправного партнера, співучасника, надають перевагу позитивній оцінці вчинків дошкільника, заохочують, підтримують його у прагненні досягти успіху, у процесі спілкуванні переважають дружні та теплі стосунки. Особистісно-діалогічне спілкування являє собою єдність гуманістичної позиції дорослого щодо дитини, тобто її прийняття, визнання й розуміння, і реального діалогу, у якому насамперед реалізується функція взаємозбагачення суб’єктів цінностями, інформацією й почуттями, через які здійснюється регулятивна функція спілкування.

Звідси випливає, що батькам варто вміти встановлювати такий тип взаємин, який сприяє гармонізації стосунків з дитиною та реалізується у просторі психологічно оптимального спілкування.

Важливими ознаками психологічно оптимального спілкування виступають готовність до усвідомленого взаємопізнання, взаєморозуміння тавзаємоприйняття; використання діалогічної стратегії спілкування як основи суб’єкт-суб’єктної взаємодії; дотримання відкритості, щирості, поваги, адекватної вимогливості, конгруентності, співучасті; уміння говорити і слухати; уміння відображати думки та почуття партнера; спрямованість на самовиховання і самореалізацію; використання оптимальних засобів виховного впливу.

Критеріями визначення рівня прояву психологічно оптимального спілкування батьків з дітьми є особистісно-діалогічний стиль спілкування (гуманістична настанова, вміння батьків застосовувати ефективні технології спілкування); безумовне позитивне ставлення до дитини (готовність батьків до усвідомленого ставлення, прийняття дитини, емпатія, здатність до рефлексії); суб’єкт-суб’єктна стратегія взаємодії (підтримка дитини, рівноправність позицій, співробітництво, уміння застосовувати конструктивні способи подолання проблемних ситуації, використовувати ефективні засоби виховного впливу). Ступінь прояву психологічно оптимального спілкування характеризується високим, середнім і низьким рівнями, що визначаються відповідно до рівня сформованості та систематичності прояву названих вище критеріїв.

Отже, оптимізація спілкування – це процес свідомого вибору найкращого варіанту спілкування в конкретних умовах, який передбачає нерозривний зв’язок мети спілкування (обмін інформацією, організація взаємодії, пізнання один одного) та засобів і форм її досягнення (особистісно-орієнтоване спілкування).

Найбільш доцільним в оптимізації процесу спілкування є застосування особистісно-орієнтованого підходу в родинну взаємодію. Впровадження основних ідей та принципів такого підходу в родинне спілкування гармонізує сімейні стосунки, обумовлює вибір батьками психологічно оптимального спілкування, сприяє в цілому всебічному розвитку дитини.

Недостатня експериментальна розробка психологічних досліджень з проблеми оптимізації спілкування в умовах сімейної взаємодії обумовлює доцільність організації експерименту, спрямованого на вивчення специфіки спілкування батьків з дітьми дошкільного віку; виявлення впливу батьківського ставлення на процес спілкування у сім’ї; визначення психологічних умов, що забезпечують оптимізацію процесу спілкування батьків з дітьми-дошкільнятами та обґрунтування форм допомоги батькам з метою оптимізації їх взаємин з дітьми дошкільного віку.

На першому (діагностичному) етапі проводився констатуючий зріз, що включав використання таких методів: для діагностики типу батьківського ставлення – тест-опитувальник А.Я. Варга і В.В. Століна; для вивчення ціннісних орієнтацій батьків – методика “Ціннісні орієнтації” М. Рокича; цілеспрямоване спостереження взаємин батьків здійснювалося в ситуаціях приходу в дитячий садок і у вечірні часи: діагностувалася емоційна близькість, тип взаємодії, стиль спілкування; графічна методика ДДЛ (“Дім – Дерево – Людина”), елементи візуально-вербальної методики Р. Жиля, вивчення продуктів діяльності дітей (аналізувалися сюжетно-рольові ігри) здійснювалося для визначення ставлення дитини до значимих для неї дорослих, ставлення до самого себе, переносу типу стосунків з дорослими в ігрову діяльність.

Метою експериментального дослідження на констатуючому етапі було з’ясування рівня ефективності спілкування батьків з дошкільниками, виявлення рівнів та показників прояву психологічно оптимального спілкування у сімейній взаємодії; виявлення впливу батьківського ставлення на процес спілкування в родині.

Другий етап полягав у проведенні формуючого експерименту. У дослідженні перевірялось припущення про те, що активне впровадження у процес сімейної взаємодії особистісно-орієнтованого підходу складає неодмінну умову оптимізації спілкування батьків з дітьми дошкільного віку, призведе до змін в уявленні та ставленні батьків до своїх дітей, у мотивації їх до вибору більш ефективних форм і методів виховного впливу.

Якісно-кількісний аналіз отриманих у підсумку результатів здійснювалося на третьому етапі. На цьому етапі зроблено повторне обстеження експериментальної групи з метою перевірки ефективності запропонованої методики.

Експериментальне дослідження здійснювалось упродовж 2001–2008 рр. База проведення експерименту – ДНЗ № 28, № 3 м. Бердянська. Вибірку склали 100 сімей (констатуючий експеримент) з дітьми дошкільного року (5-6 років). 50 сімей експериментальної групи брали участь у формуючій частині експерименту. Обов’язковою умовою була повна родина.

Аналіз здобутих результатів констатуючого етапу експерименту дослідження дозволив зробити наступні висновки. Більша частина батьків (54%) частіше діють у стосунках з дитиною залежно від ситуації, демонструють суперечливе ставлення до неї, нестійкість стилю спілкування, непослідовність власних дій щодо дитини, використовують неефективні шляхи вирішення проблемних ситуацій. Також значна частина батьків (40%) у процесі спілкування з дошкільниками використовує неефективні засоби спілкування (авторитарно-монологічний стиль, Ти – повідомлення, маніпулятивне слухання), не усвідомлюючи впливу обраного стилю спілкування на розвиток особистісних рис дитини, не виявляючи поваги, терпимості, уважності до дитини; емоційно дистанціюються від неї, схильні нав’язувати власні думки, обмежувати ініціативність дитини, ставляться до неї як до об’єкта взаємодії.

Ставлення батьків має такі характеристики: низький рівень безумовного прийняття дитини – 2%; високий рівень соціальної бажаності (плекання перспективи соціального успіху дитини в майбутньому) – 70%; вищий за середній рівень авторитарної гіперсоціалізації (авторитаризм, безумовне підкорення, жорсткі дисциплінарні рамки) – 64%; середній рівень симбіозу (значна психологічна дистанція) – 54%; середній рівень інфантилізації (бажання батьків бачити свою дитину адаптованою до дорослого життя) – 54%.

Основне порушення у стосунках “батьки-дитина” – це неадекватна батьківська позиція та стиль спілкування. До причин неефективного батьківського ставлення можна віднести: ригідні стереотипи виховання, не усвідомлення власного ставлення до дитини, відсутність єдиних вимог до неї з боку батьків, неправильну оцінку дошкільника, незнання психологічних особливостей власної дитини, низький культурний, освітній і психолого-педагогічний рівень батьків, порушення психологічного клімату сім’ї, особистісні проблеми та особливості батьків, використання авторитарно-монологічного стилю спілкування, відсутність здатності бачити власні неадекватні поведінкові стереотипи тощо. Наявність цих проблем вказує на необхідність психологічної допомоги сім’ї в опануванні методів індивідуального й особистісно-орієнтованого підходу у вихованні, вмінні визнавати кожну дитину підростаючою особистістю, поважати її і надавати відповідну допомогу.

Встановлено розбіжність між усвідомленим вибором найбільш адекватної батьківської позиції та реальним типом батьківського ставлення. Більшість батьків за результатами опитування визначали перевагу позитивної в усіх типах батьківського ставлення складової “соціальна бажаність” (70%). У той же час більш ніж у половини цих батьків існує проблема прийняття дитини такою, яка вона є. Тобто в побудові стосунків з дітьми вони використовують інші типи батьківського ставлення (“симбіоз”, “інфантилізація”, “авторитарна гіперсоціалізація”).

Дослідження життєвих цінностей батьків показало, що три верхні позиції посідають такі цінності: здоров’я, щасливе родинне життя, життєва мудрість, матеріально забезпечене життя, любов; вихованість, незалежність, працелюбність. У цілому для батьків найбільш значущими є індивідуальні та сімейні цінності, а найменш значущими – етичні та альтруїстичні. Це свідчить про зниження морально-духовного потенціалу в родинному вихованні.

Неадекватне ставлення батьків до дитини, неефективне спілкування призводить до формування в дітей комплексів неповноцінності, неврозів, неусвідомленої ворожості, почуття тривоги, провини, низької самоповаги, труднощів у побудові теплих стосунків з іншими. Виявлено, що з вибірки дітей (29 дошкільників – 30,20%), до яких батьки ставляться з середнім рівнем прийняття та мають середні показники психологічно оптимального спілкування, у 9-ти (31,03% від кількості цієї вибірки) існують психологічні проблеми, а у вибірці дітей (67 дошкільників – 69,79%) з низьким рівнем прийняття їх батьками та низькими показниками прояву ефективності спілкування дезадаптивні симптомокомплекси притаманні 39 (58,20% від кількості цієї вибірки) дітей. Ця група була додатково продіагностована за допомогою елементів методики Р. Жиля. Результати підтвердили наявність проблем у міжособистісних стосунках дітей цієї вибірки як з батьками й вихователями, так і з дітьми групи ДНЗ. Водночас 50% дітей з усієї вибірки не мали суттєвих проблем у родинному колі, з дітьми групи ДНЗ та вихователями, що свідчить про можливості дошкільників моделювати власну поведінку згідно з типом спілкування значимих для дитини оточуючих.

8. критерії, за якими здійснюється систематизація методичних прийомів дослідження міжособистісних стосунків на основі:

а) об’єкта (діагностика діадних стосунків, внутрішньо групових процесів, стосунків між групами та ін.);

б) завдань, що вирішуються у дослідженні (діагностика групової згуртованості, сумісності тощо);

в) структурних особливостей методик (опитувальники, проективні, соціометрія та ін.); на основі вихідної точки відліку діагностики міжособистісних стосунків (виявлення

суб’єктивних переваг, особистісних характеристик учасника спілкування, суб’єктивного відображення учасника стосунків і т. д.)

Окрему групу можуть становити методики непрямого оцінювання міжособистісних стосунків, що ґрунтуються на виявлених у соціальній психології закономірностях впливу емоційного ставлення, головним чином на невербальну поведінку та паралінгвістичні параметри (наприклад, методики, що грунтуються на закономірностях проксемічної

поведінки людей — вибір суб’єктом положення у просторі стосовно іншої особи чи групи осіб залежить від його міжособистісних стосунків — позитивне емоційне ставлення виявляється у виборі ближчої відстані). Ці знання є важливими у практичній психодіагностиці, оскільки дають можливість оцінити адекватність методики завданням

того чи іншого дослідження