ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНИ В ПЕРІОД НЕОТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ (середина 1960-х - середина 1980-х рр.)

План

1. ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД

3. СУДОВА СИСТЕМА ТА ІНШІ ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ

2. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

4. ОСНОВНІ РИСИ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ

1. ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД

В жовтні 1961 року відбувся ХХІІ з'їзд КПРС, який прийняв нову Програму партії — програму переходу суспільства до комунізму. Перші десять років (1961—1971) відводилися на створення " матеріально-технічної бази комунізму", наступні (1971-1981) - на вступ у комунізм. Передбачалось формування безкласового суспільства і передача функцій держави органам самоврядування трудящих.

Та уже через три роки після початку реформ, у жовтні 1964 року, М. Хрущова було усунуто з вищих державних і партійних посад. Невизначеність ситуації, до якої призвели розпочаті М. Хрущовим реформи, налаштували проти нього різні прошарки суспільства: бюрократію, технократів, номенклатуру, військових. Партійна група, що прийшла до влади в результаті цього безкровного кремлівського перевороту, намагалась створити новий тип тоталітарного режиму, де ідеологічний консерватизм був би поєднаний з економічними реформами.

У 1965 році почалася нова економічна реформа за програмою групи технократів на чолі з О. Косигіним. З одного боку, ця реформа мала за мету розширення автономії підприємств, а з іншого — значно посилювала позиції загальносоюзних органів. Були ліквідовані раднаргоспи і відновлені загальносоюзні промислові міністерства. Створюється ряд центральних відомств, таких як Державний комітет з цін, Державний комітет постачання, Державний комітет по науці і техніці.

Проте і розширення господарської самостійності підприємств було досить суттєвим. До мінімуму було зведено число обов'язкових показників, запроваджені нові: вартість продукції, загальний фонд заробітної плати, загальна сума централіізованих капіталовкладень. Частина прибутків залишалась у розпорядженні підприємств. Фонди стимулювання були поділені на фонд матеріального заохочення (контролювався загальними зборами трудового колективу), фонд соцкультбуту і фонд самофінансування для потреб розвитку виробництва. Проте позитивні елементи реформи перекреслював відомчий принцип управління і планування, коли вертикальна підпорядкованість господарчих органів виключала їх горизонтальну взаємодію. Договори, що їх укладали підприємства, підлягали обов'язковому затвердженню вищестоящими органами.

Але починаючи з 1972 року економічна реформа припиняється. В Москві перемогли консервативні сили, які центр ваги реформ переносять на оборонну промисловість, освоєння Сибіру і на сільське господарство. В інтересах союзних республік було хіба що тільки останнє — зрушення в аграрному секторі.

Здавалося, що саме в 70-ті роки було найбільше зроблено для змін у сільському господарстві України. Запроваджувались програми механізації, хімізації, меліорації. За плановими підрахунками капіталовкладення в сільськогосподарське виробництво становили 27 відсотків від усіх капіталовкладень в українську економіку. Але ефект від цих програм був більше негативним, ніж позитивним. Механізація перетворилася у постачання колгоспам і радгоспам низькоякісної техніки. Хімізація привела до масового забруднення навколишнього природного середовища. Меліорація знищила родючі ґрунти і порушила екологічний баланс. Лише за 1971 — 1985 роки капіталовкладення на проведення меліорації в Україні становили близько 12 млрд. крб., а середньорічна віддача не перевищувала 3—4 млн. крб.

З року врік збільшувався розрив між зростанням фінансування сільського господарства й обсягом виробленої продукції. Так, за 1966—1985 роки середньорічні капіталовкладення в сільськогосподарське виробництво збільшилися в 2,5 рази, а валовий збір зерна — лише на 18 відсотків, м'яса — на 38 відсотків.

Незважаючи на все це, в сільському господарстві України були і певні позитивні зміни. У 70-ті роки посилилася міжгосподарська кооперація та агропромислова інтеграція, яка привела до створення аграрно-промислових підприємств і об'єднань. Все це потребувало нагальних змін форм керівництва селом, на що командно-адміністративна система була нездатна Ігнорування інтересів селянина, екстенсивний підхід до землеробства в середині 80-х років призвели до порушення становища в сільському господарстві республіки, хоча навіть і за таких умов вона виробляла чверть всієї сільськогосподарської продукції СРСР.

Наприкінці 70-х — на початку 80-х років економіка України ввійшла в смугу тотальної кризи. "Першою ластівкою" економічної кризи стала інфляція. Однією з причин інфляційних процесів був дисбаланс між прибутками населення і можливістю їх реалізації. Заощадження громадян постійно зростали. На кінець 70-х років вони становили 32 млрд. крб. тільки на рахунках в ощадних касах. Але зростання грошової маси на руках у населення не підкріплювалось збільшенням обсягу пропонованих товарів і послуг. Якщо номінальна заробітна плата збільшувалася, то реальні доходи громадян зменшувалися. Відповідні процеси відбувалися в усіх інших сферах, які стосувалися добробуту людей: у житловому будівництві, охороні здоров'я, народній освіті тощо.

Суспільний лад

У другій половині 60-х років відбулися суттєві зміни в соціальній структурі населення.

На 1985 рік чисельність робітників становила 60 відсотків від загальної кількості зайнятих у народному господарстві. Значно скоротилася чисельність українських колгоспників: з 6,4 млн. у 1960 році до 3,9 млн. у 1985 році. Кількість міських жителів зросла з 19,9 млн. у 1960 році до 33.2 мли у 1985 році, відповідно за цей же період сільське населення зменшилося з 22,6 млн. до 17,6 млн. осіб.

У розглянутий період повністю сформувалася нова верства населення — номенклатурно-бюрократичний апарат, який був справжнім господарем на Україні.

Боротьба з проявами національної самосвідомості

Формування культу Л. Брежнєва говорило про створення неототалітарного режиму, який відрізнявся від сталінського більш пом'якшеним виглядом. В Україні вихваляння Л. Брежнєва особливо потворних форм набуло за В. Щербицького, який в 1972 році замінив на посаді першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста.

Початок свої кар'єри В. Щербицький відзначив масовими арештами української інтелігенції— носія національної самосвідомості. Репресії були започатковані статтею в № 4 журналу "Комуніст України" за 1973 рік під назвою "Про серйозні недоліки і помилки однієї книги", в якій розгромній, але слабко аргументованій критиці було піддано твір П. Шелеста "Україно наша Радянська", виданий у 1970 році. Автора звинуватили утому, що він "ідеалізує українське козацтво і Запорозьку Січ", ігнорує роль Росії в історії України, не дає належної оцінки возз'єднанню України з Росією — "цій видатній історичній події" тощо. Після цього почалися арешти. Безпідставно були заарештовані брати М. та Б. Горині, О. Заливаха, С. Караванський та інші правозахисники, які намагалися боротися з порушеннями прав людини.

Посилювався ідеологічний тиск на весь народ. У національних відносинах пропагувалося злиття націй. Активно проводилася русифікація. Один із найголовніших компонентів національної свідомості — мова — поступово усувається зі сфери соціально-культурних відносин. У 1979 році 10,9 відсотка українців за національністю назвали рідною мовою російську. В Україні склалася ситуація, при якій російська національна меншість фактично асимілювала українську більшість.

На виробництві, в управлінських структурах панувала російська мова. Майже всі предмети у ВНЗ та технікумах республіки викладалися російською мовою. 31972 по 1980 рік кількість назв українських видань навчальної літератури для ВНЗ скоротилась у 5,7 рази.

Розвиток державницьких ідей у програмах опозиційних організацій

Головною в українському національно-визвольному русі даного періоду залишалася ідея державної незалежності України.

Традиції інтегрального націоналізму відійшли в минуле і головним засобом боротьби більшості організацій вважалась агітація за вихід України зі складу СРСР. Серед таких організацій були Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) на чолі з Левком Лук'яненком (1959 —1961) та Український національний фронт (УНФ) (1964 —1967).

Деякі з організацій, такі як Об'єднана партія визволення України (1953— 1958) та Український національний комітет (1957—1961), не відкидали можливостей використання зброї. Серед основних течій опозиційного руху в Україні слід виділити: самостійницьку, національно-культурницьку, правозахисну, релігійну.