МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ.

В. Н. КАРАЗІНА

ІСТОРИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

Реферат на тему:

УКРАЇНСЬКЕ НАРОДНЕ ЖИТЛО

Виконала студентка IV курсу Денної форми навчання

Групи ІС-42

Школьна А. А.

Перевірив: к.і.н., доц. Бердута М.З.

Харків – 2014

П лан:

1. Вступ

2. Планування та інтер’єр народного житла

3. Характеристика типів житлових комплексів:

1. Поліський житловий комплекс

2. Лісостеповий житловий комплекс

3. Степовий житловий комплекс

4. Карпатський житловий комплекс

4. Висновки

5. Список використаної літератури

В ступ

Вже сьогодні на Україні не часто можна зустріти типову, стару хату, той чи інший тип господарчих споруд. Мине небагато часу і окремі пам'ятки народної архітектури важко буде знайти.

Між тим, сільське житло було найбільш масовим об'єктом народного будівництва. В ньому втілені кращі надбання і досвід народних зодчих, воно становить велику цінність для історії культури українського народу, історії українського мистецтва, архітектури та етнографії.

Вивчення народних архітектурно-будівельних і декоративно-художніх традицій має не лише теоретичне, а й практичне значення. Використання всього кращого, прогресивного з вікового народного досвіду, допоможе архітекторам створювати нові села, що будуть відповідати не лише сучасним вимогам життя, а й кращим національним традиціям та естетичним уподобанням народу.

Практичну цінність народна архітектура має також для творчого використання художниками кіно і театру, монументалістами, мистецтвознавцями, істориками, а особливо широким колом працівників музеїв народної архітектури і побуту, так званих музеїв під відкритим небом, що зараз будуються в ряді міст України.

Вивчення проблеми житла з точки зору етнологічної науки викликає певні труднощі. Якщо подивитися на нього просто як на «споруду, де живуть люди», то в уяві виникають найрізно­манітніші конструкції— від вітрових захистів та наметів давніх мисливців і скотарів до сучасних багатоповерхових забудов, порівнювати які немає жодного сенсу. Найпошире­нішою є етнологічна типологізація житла за такими ознаками, як будівельний матеріал, стиль конструкції й планування, роз­міщення печі й культового місця, зв'язок із господарськими за­будовами, внутрішній інтер'єр тощо.

Житло тісно пов'язане зі способом життя людини, в ньому виразно відображається її емоційне ставлення до стилю мате­ріальної культури. В етнології житла стиль виступає од­ним з головних атрибутів загальної типологізації цього виду матеріальної культури.

1 . Планування та інтер’єр народного житла

У давніх спільнот житло завжди перебувало у примиренні з екологічним середовищем, тісно пов'язувалося зі способом життя, тож і його зведення й удосконалення відбувалися в на­прямі пристосування природних матеріалів до захисту людини та створення оптимальних умов для її життєзабезпечення. Го­ловну самобутню рису житлобудування східнослов'янських на­родів визначають каркасна («стовпова») та зрубна конструкції (пов'язані з рубкою й горизонтальним укладанням колод) стін, які зсередини, а іноді й ззовні обмазували глиною. За цією оз­накою воно відрізняється, наприклад, від стилю валькованого житла з плоским дахом, властивого середньоазійським наро­дам, від юртоподібного житла кочовиків тощо. Характерно, що підлога (долівка) у традиційній українській хаті спочатку була земляна, а приблизно з XII—XIV ст. аж до початку XX ст. — винятково глиняна.

Широкий комплекс самобутніх рис українського житла роз­криває стиль його планування. Давньослов'янське помешкан­ня являло собою наближену до квадрата або чотирикутну од­нокамерну напівземлянку, заглиблену в землю на 30—80 см, що зумовлювалося природно-кліматичними особливостями: за холодних зим та спекотного літа це сприяло збереженню теп­лового балансу. Подальші тенденції в еволюції житлового пла­нування проявляються у збільшенні кількості житлових при­міщень (кімнати, що називалися «хата», «великахата», «хижа») та їхньому відокремленому розташуванні щодо сіней («хоро­ми») і комори («комірчина», «хатчина», «клітчина»).

На плануванні житла дедалі помітніше позначалися соціаль­не розшарування суспільства, а також іноетнічні впливи, які зу­мовлювали його регіональні відмінності. На Наддніпрянщині зберігся «класичний» трикамерний зв'язок: житлова хата через сіни поєднувалася з коморою. На Поліссі та Слобожанщині ус­кладнення житлопланування проявлялося в тому, що хижа по­чала відокремлюватися піччю від сіней або сіни повністю при­єднувалися до опалювального житлового комплексу. У карпатському житлі «хата» і комора мали окремі прямі виходи на вулицю, а сіней часто не було зовсім. З іншого боку, такі елементи житлобудівного сти­лю, як ґанок («крильце»), значне винесення стріхи, видовжен­ня будови («довга хата»), зустрічаємо в багатьох, навіть не по­в'язаних між собою історико-етнографічних реґіонах, тому їх можна вважати загальними ознаками українського житла «дру­горядного характеру».

Існувало два основних планіровочних варіанта трикамерного типу.

Перший варіант трикамерного житла створювався шляхом влаштування комори за рахунок відокремлення частини сіней в поздовжньому напрямку. До цього прийому вдавались здебільшого тоді, коли площа сіней дорівнювала приблизно половині площі жилого приміщення. (Мал. 1. Трикамерне житло. Праворуч.)

Другий варіант трикамерного житла створювався також за рахунок відокремлення частини сіней, але в поперечному напрямку (в тих випадках, коли площа сіней дорівнювала приблизно площі жилого приміщення). (Мал. 1, Трикамерне житло. Ліворуч.)

Комора в трикамерному типі планування також часто прибудовувалась. В більшості районів України комору і сіни влаштовували поряд, за винятком західних районів, де вони прибудовувались до жилого приміщення. В цьому випадку жиле приміщення знаходилось між сінями і коморою.

В окремих районах Полісся зафіксовані також трикамерні житла, що утворилися шляхом об'єднання однокамерного житла з коморою, що була побудована окремо, поряд з хатою. В цьому випадку комора була другим етапом еволюції житла, а не третім, як у згаданих вище варіантах трикамерної планіровки. Пережитком цього прийому, що зустрічався досить часто на Поліссі на початку XX ст., було таке конструктивне рішення, при якому стіни сіней робилися лише після того, як було закінчено спорудження жилої кліті і комори, що будувались окремо.

Планіровка хат, в яких було одне жиле приміщення, сіни і комора, мала багато локальних відмінностей у різних місцевостях. Так, на Поліссі робилась друга, тепла комора для зберігання городини (стебка, пукліть), у західних, південно-західних і частково центральних районах України до хати часто прибудовувались хлів, сарай або приміщення для сільськогосподарського реманенту, в деяких селах були поширені піддашки тощо.

В сі ці особливості планіровки стосуються, здебільшого, загальної композиції будинку, а також допоміжних приміщень (сіни, комора), організація жилого приміщення була більш стабільною і на території України мала лише незначні відмінності.

Розглянуті вище два варіанти планіровок трикамерного житла стали основою для створення жилих будинків, що мали два жилих приміщення, одне з них було основною кімнатою, що виконувала також функції кухні, а друге використовувалось як літнє приміщення або як святкова кімната. На основі першого варіанта трикамерного житла було створено два варіанти планіровки "хата і хатина" і "дві хати підряд"

«Хата і хатина».

Однією з основних причин, що зумовили появу другої жилої кімнати в трикамерному типі сільського житла, було використання комори як приміщення, де в теплу пору року спали окремі члени родини. Таким чином, комора виконувала функції жилого приміщення (влітку), а взимку-господарчого (хижа).

При збільшенні родини хижа звичайно стає постійним жилим приміщенням, що використовується протягом усього року (хатина). В цьому випадку хатина, як правило, має природне освітлення і пов'язується безпосередньо з основною жилою кімнатою. Друге приміщення, що в більшості випадків використовується як кухня - їдальня, завжди менше основного. Іноді хатина використовується як житло для старих. (Мал. 1).

В кінці XIX ст. планіровка типу "хата і хатина" побутувала в центральних і східних районах лісостепової частини України. Характерною така планіровка була для Полтавщини.

«Дві хати підряд»

Визначальною рисою цієї планіровки є те, що друга кімната створюється шляхом добудови до трикамерного житла спеціального приміщення. Друга кімната, як правило, розміщується поряд з основною жилою кімнатою і таким чином створюється планіровка, при якій обидва жилі приміщення розташовуються по один бік сіней (однобічне житло).

Друга кімната з'єднується з основним жилим приміщенням і використовується або як літнє приміщення (в тому випадку, коли воно не має опалення), або як постійне жиле приміщення протягом усього року (у заможніших селян). (Мал. 1).

Тип планіровки "дві хати підряд" найбільш широко застосовується в селах північних районів України переважно на початку XX ст. Іноді така планіровка сільського житла зустрічається і в інших районах України.

На основі другого варіанта трикамерного житла було створено також два типи планіровок, що мали по два жилих приміщення - "хата через сіни" і "хата на дві половини".

«Хата через сіни»

Створення другого приміщення у планіровці цього типу було обумовлено тими ж причинами, йшло тим же шляхом і в тій же послідовності, як і в розглянутій вище планіровці "хата і хатина" (господарче приміщення-літнє приміщення-жиле приміщення).

Характерною ознакою планіровки цього типу є те, що жилі приміщення розташовані по обидва боки сіней (двобічне житло), і одне приміщення має завжди більшу площу, а друге - меншу. (Мал. 1).

Менше приміщення використовується звичайно протягом усього року, а більше переважно в літній період, будучи переважно святковим приміщенням, де приймають гостей (світлиця, чиста хата). Зимою це фактично додаткова комора. Лише в будинках заможного селянства велика кімната використовувалась і в холодну пору року, бо опалювалась.

Планіровка "хата через сіни" найчастіше зустрічалась у західних районах лісостепової смуги і особливо на Поділлі, а також частково на півдні України.

«Хата на дві половини»

Ц ей прийом планіровки сільського житла є, по суті, варіантом попереднього типу. Різниця лише в тому, що обидва жилі приміщення мають однакову площу. Одне приміщення так само як і в інших прийомах планіровки, є основним, а друге, залежно від добробуту, складу родини та інших умов - літнім або постійним жилим приміщенням. Воно використовується як світлиця, або як кімната, де живуть старі. (Мал. 1).

Цей тип планіровки зустрічається майже по всій Україні, але найбільш поширений був на початку XX ст. на півдні і частково заході України.

Крім розглянутих вище основних, масових типів планіровки сільського житла в дореволюційному селі в окремих частинах України побутували й інші типи планіровок, що мали порівняно невеликі ареали. Створення їх обумовлювалось специфічними умовами будівництва тієї чи іншої місцевості.

Серед таких планіровок слід назвати насамперед хати типу п'ятистінки, поширені на Слобожанщині, а також в селах промислових районів. Цей тип створювався в одних випадках в процесі еволюції двокамерного типу, а в інших - шляхом трансформації планіровки "хата і хатина". В обох випадках додаткове жиле приміщення створюється за рахунок допоміжних приміщень (сіни, комора), які виносились за межі капітальних стін у прибудову.

В західних районах (Львівська, Закарпатська області) друге жиле приміщення створювалось теж за рахунок використання господарчих приміщень, але тих, що влаштовувались у прибудові (прибік, притула), Поступове збільшення їх площі і висоти дало можливість використовувати їх спочатку як літнє, а згодом і як постійне жиле приміщення. Локальні особливості і модифікації мають планіровки цього типу у Прикарпатті, західних Карпатах і особливо в Закарпатті.

Основою планіровки таких будинків (домків) стає сільське житло типу "хата на дві половини", з більш широким корпусом ніж звичайно. Кожне жиле приміщення розділялось у поздовжньому напрямку перегородками на дві частини і, таким чином, замість двох великих приміщень виходило чотири приміщення меншої площі. Іноді замість комори влаштовували невеличку кухню, з'єднану з іншими приміщеннями (круглий дім), а комора в таких випадках робилася на садибі окремо.

У масовому селянському житлі цього періоду застосовувався такий прийом, коли спільна кімната розділялася грубою на два нерівних за площею приміщення, з яких більше було жилою кімнатою і кухнею, а менше спальнею (ванькир). Для кращої вентиляції повітря менші кімнати відділялись від більшої лише частково - відкритим залишався дверний проріз та простір між верхом груби та стелею. Таким чином створювалась по суті не окрема спальня, а лише спальний куток.

Організація плану житла та його обємно-просторова композиція залежала значною мірою також від того, чи прибудовуються приміщення для худоби до хати, чи ні. В більшості районів України ці приміщення влаштовували на садибі, окремо від жилого будинку. Винятком є гірські райони Карпат, а також частково західні і південні райони.

В Карпатах до напільної частини будинку, а іноді і по боках прибудовували вузькі, на всю довжину стіни, приміщення (притули), в яких тримали овець. В старих типах гуцульського житла господарські приміщення розташовувались іноді так, що з боку головного фасаду утворювався відкритий зверху, але закритий з боків дворик- гражда. Подібні до гуцульської гражди закриті двори будувалися також іноді на Волині. (Мал. 2).

В деяких районах західної України, а також на півдні приміщення для худоби прибудовувалися до житла завжди по поздовжній осі будинку, що й зумовлювало його поздовжньо-витягнуту композицію.

Всі розглянуті вище типи планіровки сільського житла кінця XIX - початку XX ст. та всі їх модифікації є результатом розвитку плану будинку від найбільш простих і примітивних до більш складних і досконалих.

Комплекс важливих характеристик традиційного житла пов'я­заний з його інтер'єром, під яким розуміють взаєморозташування та культурносимволічну (побутововжиткову й сакральнооб рядову) значущість розміщених у внутрішньому просторі пред­метів. Одним з найважливіших його елементів є піч. Перші відо­мості про неї на території України знаходимо ще в мустьєрському періоді (близько 45 тис. тому). Поступово витіснивши вогни­ще, у давньослов'янському житлі піч розташовувалася переважно в його північному куті. Здебільшого печі були кам'яні (складали­ся з валунів), хоча у волинян переважали глиняні, а в полян та білих хорватів також існували кам'яно-глиняні. Конструкція печі постійно змінювалася і вдосконалювалася. Спосіб виведення диму був настільки важливий, що ще до початку XX ст. визначав тип хати: «курна» або «чорна», «напівкурна», «біла».

В ариста українська піч завжди займала внутрішній кут хати з одно­го боку від вхідних дверей і була обернена пічним отвором (“челюстями”) до поздовжньої фасадної стіни (“чільної”, “входової”, “передньої”), в якій було два або три вікна.

По діагоналі від печі влаштовували парадний кут (“покуть”, “червоний кут”, “святий вугол”, “Божий кут”), на стінах якого вішали ікони. їх по­кривали тканими або вишиваними рушниками, обтикали цілющим зіллям та квітами, перед ними вішали лампадку. Для встановлення ікон у житлі Лівобережної України використовували одну—дві спеціальні полички (“божники”, “божнички”), а найбільш заможні селяни з цих поличок роби­ли своєрідну кутову відкриту навісну шафку. Заповнена образами, вона пе­ретворювалася на домашній іконостас.

Так, на покуті під образами саджали найпочесніших гостей. Тут установлювали на Святий вечір “Дідуха” (“Злато, щоб увесь рік жити багато”), а на Зелені свята — клечання, зберігали за образами стрітенську свічку “громичку”, яка мала охороняти хату від грому, та “страсну”, вогнем якої писали хрест на сволоку, “щоб лиха нечисть хату минала”.

Сакральним місцем в хаті була і вже згадана нами піч, символічне значення якої у внутрішньому просторі активізувалося відповідно до обрядово-ритуальних дійств. Як місце розташування домашнього вогнища та приготування їжі піч уособлювала ідею житла, наповненого благополуччям і добробутом. А на­явність відкритого доступу до зовнішнього тривожного простору через ди­мар могло сприяти проникненню негативних міфологічних істот та надпри­родних сил (чортів, вовкулаків, відьом, душ мерців, хвороб, блискавки то­що). Тому її символічне осмислення мало подвійний характер — позитив­ний та негативний.

До печі, як до живої істоти, зверталися за допомогою під час приготу­вання ритуально-обрядових страв (хліба, калачів, короваю, каші та ін.). За сватана дівчина торкалася печі вдень “печоглядин”. В Новорічну ніч на Ва­силя гуцули відзначали “свято печі”, коли “піч йшла в танець — вона ся віддавала”. Ранком на Маланки її старанно змащували глиною, “аби не кля­ла, що немащена”, і ніхто тої ночі не мав спати чи навіть сідати на печі, “бо тяжко їй танцювати”, а звечора на неї клали овес, “аби мала чим коня го­дувати, бо вона їхала до міста на герць” і т. ін.

Символічно значущими були практично всі елементи хати. Так, поріг відігравав роль символічної межі між житлом та зовнішнім світом, між світом живих і світом померлих. У повсякденному житті не дозволялося сідати або ставати на поріг, вітатися через нього. Поріг зарубували на Свя­тий вечір, “щоб звір не міг перескочити”; на нього господиня просила сіда­ти першого посівальника на Новий рік, “щоб кури сідали та курчат висид­жували”; на ньому дівчата ворожили биттям ложок на Голодну кутю і т. п. Вікна, двері, сволок, стіл, скриня також виконували важливі обрядово-сим­волічні функції.

Особливого магічного значення надавали підготовці інтер’єру до свят. Відповідно підготовлений, він мусив захищати від негативної дії зовнішніх сил та здобувати прихильність міфологічних істот, які, за традиційними уяв­леннями, мали забезпечити родині комфортне життя: здоров’я, довголіття, добробут і т. п. Особливо цінували наведення чистоти й порядку як вагомих чинників благополуччя мешканців. Перед святом білили стіни, підмазували глиняну долівку, вивішували на жердку виготовлені господинею та її дочка­ми рушники, килими, вишиті сорочки та ін., виставляли в миснику святко­во-ритуальний посуд, оформляли сволок та стіни витинанками, польовими засушеними букетиками цілющих трав і квітів.

Отвори у зовнішній світ (комин печі, двері, вікна тощо) намагалися за­хистити нанесеними фарбами символічними знаками — оберегами. Цей символічно-декоративний живописний прийом, що набув такого широкого розвитку в оформленні народного житла України у XVIII — XIX ст., мав ба­гатовікову історію.

Символічне значення серед хатніх розписів XIX ст. мали ті, що їх розміщували на фрагментах печі (комині, над челюстями, запічку та на стінах груби). Окрім того, поліхромним розписом обрамляли верхню части­ну стін, над вікнами і дверми, а також площу стіни над спальним місцем (над полом).

Розписували житло переважно молоді дівчата і жінки. Вони використо­вували для цього нескладні пристосування (саморобні пензлики та різного роду штампи і природні фарби мінерального й рослинного походження).

Естетичне осмислення навколишньої природи зумовлювало зональну варіативність у колористиці настінного живопису. Вона варіювалася від стриманої тонально врівноваженої гами розписів північних районів (Полісся, Галичина), графічної ажурності білого контурного живопису лемків до поліхромного в південних районах Поділля, Полтавщини, Слобо­жанщини і відверто контрастного пломеніючого кольору в контурній обвідці живопису південних районів Дніпропетровщини, Херсонщини. Ця зональна своєрідність колористики живопису була притаманна хатнім роз­писам українців майже впродовж усього XIX ст. Змінюватися вона почала лише наприкінці століття через використання барвників штучного хімічного походження.

Локальність художньо-образної системи (сюжетності, колориту, ху­дожніх прийомів) в декоруванні розписом житла окремих історико-етно- графічних регіонів України, що переважала над загальноетнічними ознака­ми, з кінця XIX ст. почала змінюватися в бік загальноетнічного укрупнен ня, узагальнення, нейтралізації локально виразних рис за рахунок збагачен­ня новаційними рисами, що мали повсюдне поширення в культурній тра­диції українців за рахунок освоєння нових барвників, шаблонів-штампів, кольорових шпалер-мальованок тощо.

Далі, під божником уздовж причілкової стіни ставили стіл. У житлі бойків, лемків та закарпатських верховинців досить часто, а в житлі подолян спо­радично функції стола виконувала скриня. Біля стола попід тильною стіною встановлювали нерухому довгу дерев’яну лаву, а при ній маленьку перенос­ну лавочку (“ослін”, “ослінчик”). Лави на свята прикрашали доморобними ряднами (“веретами”, “коцами”), а в заможних оселях — килимами.

З ліва від стола стояла скриня, яка за формою та оздобленням мала локальні відмінності в різних районах України.

Уздовж тильної стіни хати простір між піччю та причілковою стіною за­повнювали дерев’яним помостом (“полом”, “примостом”), трохи піднятим на стовпчиках до рівня лежанки печі. Вночі він служив спальним місцем, а вдень його використовували для хатніх робіт. У житлі Волинського Полісся літнє спальне місце (“полаті”) іноді влаштовували в сінях біля тильної стіни.

Збоку дверей у кутку, протилежному печі, до входової стіни прикріплю­вали дерев’яні полички або шафку (“мисник”, “мисничок”, “судень”) для посуду.