2. Я. Кавабата — класик сучасної японської літератури

Японська прозова література XX століття стала ві­дображенням численних спроб осмислення нової реальності. Поруч із соціальною прозою, що виник­ла на початку століття, розвивається егобелетристи-ка, яка наклала відбиток на японську літературу першої половини XX століття. Для егобелетристики характерна підкреслена ізоляція авторського «я» від суспільних проблем, вихід у світ інтимних пережи­вань. Водночас у 20-ті роки XX століття, в умовах піднесення робітничого руху, виникає «пролетарсь­ка» література. Журнал «Танемаку хіто» об'єднав літераторів з антиімперіалістичними настроями. У цей час з'явилася ціла низка «робітничих» рома­нів, у яких письменники відстоювали демократичні ідеї: «Фабрика» (1925), Вакідзо Хосої, «Люди, які живуть на морі»(1926) Йосікі Хаяма, «Вулиця без сонця» (1929), «Токіо, місто без­робітних» Сунал Такунага та інші.

У 20—30 роки виникають такі нові напрямки, як неоромантизм, неогуманізм, «школа нової майстерності». Неоромантики шукали вихід із соціальної кризи у ви­тонченому естетизмі. Письменники-неогуманісти показували світ духовних пере­живань людини свого часу, називаючи своїм учителем Л. Толстого. До «школи но­вої майстерності» належав, наприклад, Рюноске Акутагава, для творів якого характерна і соціальна тематика, і складність психологічних проблем, і сатирична спрямованість.

В японській поезії 20-х років виникають авангардні течії, автори яких відзнача­лися бунтівним характером, різким неприйняттям не тільки капіталістичної дійсно­сті, а й усіх моральних норм. Поети сміливо експериментували в галузі стилю та поетичної форми.

У 30—40-ві роки в умовах поширення ідей фашизму й відродження «духу Яма-то» у літературі утвердилася тенденція прославлення «свящейної» війни. 1942 року засновано Японське літературне товариство служіння вітчизні, що стало осередком «духу Ямато» і пропаганди шовіністичного «японізму».

Однак після поразки японського мілітаризму в 1945 році в літературі Японії від­буваються істотні зміни. Розвиваються і взаємодіють три основні напрямки: тради­ційний, демократичний і сенгоха («післявоєнна трупа»). Перший, традиційний, на­прям репрезентували письменники старшого покоління, котрі в пошуках «вічних» цінностей, не підвладних часові, зверталися до традицій багатовікової національної літератури. У зв'язку з переглядом традицій національної культури в японському мистецтві відбувалися гострі ідейні дискусії, в яких деякі представники літератури виступали за відновлення войовничих традицій, начебто здавна притаманних япон­ській культурі.

Рух за розвиток демократичної літератури у післявоєнній Японії представляли письменники Корехіто Курахара, Юріко Міямото, Сігехару Накано та інші.

Наприкінці 50-х років у японській прозі з'являється тенденція до взаємодії реа­лізму та модернізму, що приводить до появи нових естетичних явищ.

Напрям сенгоха репрезентують митці різних ідейно-естетичних поглядів. Однак їх єднала ідея пріоритету людської особистості, заперечення мілітаризму і не­прийняття традиціоналізму. У творчості представників сенгоха переважали в осно­вному реалістичні тенденції. Частина письменників сенгоха звернулися до творчих прийомів західного модернізму. У пошуках художніх засобів зображення «сучасної людини» Сіньїтіро Накамура опановує психоаналітичний метод, запозичений у М. Пруста (повісті «Джерело кохання»— 1962, «Дочки Сіону» (1948). Екзистенці­алізм вплинув на творчість Ріндзо Сіїна (романи «Вічна передмова» (1948), «Пре­красна дама» (1955).

У 50-—60-ті роки в Японії поширилася так звана «література плоті», що зобра­жувала насильство і секс. У 60—70-ті роки бурхливий розвиток переживають жан­ри наукової фантастики і детективу. Наприкінці XX століття митці опановують прийоми постмодернізму, що збагатив національну літературу.

Отже, японська література XX століття досить різноманітна і багатопланова. Але японське мистецтво взагалі та література зокрема, незаважаючи на всі сміливі новації, все ж таки зберегла свою національну самобутність, яка виявилася у гли­бині порушених проблем, масштабності зображення подій і явищ довкілля, високо­му рівні художнього узагальнення, універсальності змальованих картин. Найкращі японські письменники добре усвідомлюють свою національну приналежність, і че­рез національне вони намагаються осягнути весь світ, сучасну духовну атмосферу і соціальні суперечності.

Ряд творів післявоєнної літератури Японії сповнені безмежної тривоги й хвилю­вання за долю людини у стрімкому світі машин і технічних зручностей, що відда­ляли особистість від природи і вікових традицій. Тоді, на початку 50-х років, багато митців зверталися до минулого, намагаючись там знайти відповіді на запитання про майбутнє Японії. Особливо виразно це виявилося у творах Ясунарі Кавабата (1899—1972). Його герої, охоплені ностальгією за минулим, намагаються воскреси­ти колишні цінності та ідеали. Недаремно древня столиця Японії — Кіото — не­змінно перебуває у центрі художньої оповіді Ясунарі Кавабата. Кіото стає своєрід­ним символом протесту проти загазованих і отруєних промисловими викидами японських міст.

Ясунарі Кавабата— один із визначних прозаїків XX століття, якому в 1968 році була вручена Нобелівська премія за «письменницьке мистецтво, що виражає сут­ність японського мислення». Талант Ясунарі Кавабата одночасно відображає і тра­диційне, і нове у житті японського народу, знаходячи для відтворення цього синте­зу найбільш природні і виразні форми.

Ясунарі Кавабата народився 11 червня 1899 року в місті Осака у родині лі­каря. Батько майбутнього письменника, крім своєї спеціальності, цікавився лі­тературою та мистецтвом. Однак коли хлопчику виповнилося лише два роки, помер батько, а ще через рік померла й мати. Ясунарі виховували бабуся та ді­дусь (батьки матері); після смерті бабусі та сестри він залишився з дідусем, якого дуже любив.

У шкільні роки Кавабата захоплювався живописом, мріючи стати художни­ком. Але у 12 років він змінює своє рішення і пробує сили в літературі. Перший твір— «Щоденник шістнадцятирічного» (1914, опуб. 1925)— передає щирі й безпосередні почуття дитини, на очах якої відбулося стільки трагедій і поступо­во згасали дні дідуся, останньої близької людини. Ще в юнацькі роки у Ясунарі Кавабата виявився талант спостереження за іншими людьми. На сторінках його творів з'явиться багато цікавих думок про тих, хто його оточував, про їхні спів­чуття, безкорисність, душевну щедрість.

Великий вплив на становлення майбутнього письменника справили твори япон­ської класики, насамперед «Гендзі-моногатарі» — роман про принца Гендзі. Однак не тільки середньовічні епопеї з їхніми батальними сценами й кодексом честі саму­раїв привертали увагу Кавабата. Він із захопленням читає твори зарубіжної літера­тури, особливо скандинавських та російських авторів. Серед російських класиків надає перевагу Л. Толстому, Ф. Достоєвському, І. Тургенєву, А. Чехову. Вступив­ши у 1920 році до Токійського університету, Ясунарі Кавабата значно розширив коло своїх мистецьких уподобань. Він серйозно займається вивченням не тільки лі­тератури, а й шедеврів світового мистецтва. Ознайомився з творами Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рембрандта.

В університеті разом з іншими студентами Я. Кавабата видавав літературний журнал «Сінто» («Новий рух»), в одному з випусків якого було надруковане йо­го оповідання «Картина для поминання», що привернуло увагу японських літе­раторів. По закінченні університету в 1924 році він взяв участь у створенні жур­налу «Бунгей дзідай» («Сучасна література»), з яким в Японії пов'язують початок нового літературного напряму — сіканкакуха (неосенсуалізм). Великий вплив на засновників видання мали модерністські письменники Заходу (Дж. Джойс, Г. Стайн). Із точки зору японських сенсуалістів, література не по­винна бути тільки копією об'єктивної дійсності, вона, на їхню думку, — завжди плід суб'єктивних вражень, переживань, почуттів, сумнівів автора. Однак Я. Кавабата у цій груш молодих митців посів особливе місце. На відміну від інших, він не відмовився від національних художніх традицій, класичних уявлень про прекрасне. Пізніше він писав: «У захопленні від літератури Заходу я намагався наслідувати кращі Ті зразки. Але по суті я — східна людина і ніколи не втрачав свого власного шляху».

Невелика повість Ясунарі Кавабата «Танцівниця з Ідзу» (1925, опуб. 1926), створена у традиціях класичної японської літератури, одразу привернула увагу японської літературної критики й здобула авторові популярність серед публіки. По суті, це перший його значний твір, в якому виявилися характерні риси стилю митця — задушевність, м'якість, спокійність.

Однак справжній успіх і заслужене визнання прийшли до письменника після появи його нової повісті — «Снігова країна» (1934—1947). Цей твір визнано од­ним із найкращих у прозі Японії. Таємниця людського кохання і таємниця при­датності природи снігового краю стають предметом філософських роздумів ми­тця, котрий намагається знайти ключ до відкриття вічної гармонії світу. Твір написаний на основі принципу вабі (неяскравої, приглушеної краси). Цей прин­цип дозволив письменникові показати цінність кожної миті людського життя і неповторність природи. Взаємини токійця Сімамури та сільської гейші Комако зображуються на тлі різних пір року, як цього вимагала дзен-буддійська естети­ка. Крім реального плану, у повісті велике значення має психологічний план. Автор заглиблюється у підсвідоме, у світ почуттів і вражень, які для нього не менш значущі, ніж навколишній світ. Ясунарі Кавабата заявив про себе як тала­новитий майстер ліричної прози, в якій знайшла відбиток духовна суть сучасно­го японця.

Під час Другої світової війни і в повоєнні часи письменник багато подорожу­вав по Маньчжурії, приділяв увагу вивченню класичного японського роману XI століття.

У 1960 році Я.Кавабата відвідав кілька американських університетів, де читав семінари з японської літератури. У своїх лекціях наголошував на неперервності її розвитку з XI до XIX століття, а також на тих змінах, які відбулися в японському мистецтві XX століття, коли особливо посилився вплив Заходу.

У повістях «Тисячокрилий журавель» (1951), «Голос гір» (1954), «Давня сто­лиця» (1962), що розвивають усталені традиції класичної японської словесності, Ясунарі Кавабата порушує проблеми моралі й краси, намагаючись врятувати су­спільство XX століття від бездуховності. Тривоги й хвилювання цілих поколінь, їхні моральні та естетичні ідеали дали поштовх для творчих шукань письменни­ка, для якого завжди були близькими і духовні традиції світової літератури, і цінності японського народу. Митець впевнений, що зв'язок часів не розпався, що минуле існує в теперішньому, пронизуючи його невидимими променями. Кавабата володіє здатністю відтворювати цей ланцюг часів, відчуваючи світ у трьох часових вимірах: у минулому, теперішньому і майбутньому. Ця тривимір­ність нерідко виступає як єдність спогадів, вчинків і марень його літератур­них героїв. Найбільш відчутно це виявилось у повісті «Тисячокрилий жура­вель».

Письменник завжди зберігав політичний нейтралітет, але наприкінці 60-х років він порушив цей принцип, підписавши петицію проти «культурної революції» в комуністичному Китаї.