1. Міжнародно-правове регулювання спадкових відносин, ускладнених іноземним елементом.

Міжнародне спадкове право є одним із найдавніших інститутів міжнародного приватного права і правове регулювання колізійних проблем, що можуть виникнути в цій сфері можна знайти в найбільш ранніх пам’ятках міжнародних договорів. Хрестоматійним прикладом вже став Договір князя Олега з греками 911 р. відносно руських, що були на службі в Греції у грецького царя, яким передбачалося наступне: «якщо хтось з них помре, не передавши у спадок майна, а своїх родичів у нього в Греції не буде, то хай повернуть його майно найближчим родичам на Русі. Якщо ж він склав заповіт, то хай той, кому він написав розпорядження успадкувати майно – візьме це майно і наслідує його»¹.

В сучасності міжнародними організаціями розроблено низку багатосторонніх міжнародних договорів, які регулюють окремі питання міжнародного спадкового права. Зокрема, розробка міжнародних актів з цього питання є одним з основних напрямків роботи Гаазької конференції з міжнародного приватного. Так, нею було розроблено: Конвенцію про колізію законів відносно форми заповіту 1961 р. (має 41 державу-учасницю, серед яких з 2001 р. і Україна), а також два міжнародних договори, які регулюють колізійні питання спадкування за законом - Конвенцію про міжнародне управління майном померлих осіб 1973 р. (до неї приєдналися тільки 3 держави) та Конвенцію про право, що застосовується до спадкування майна померлих осіб 1989 р. (не набула чинності, ратифікована тільки Нідерландами). Водночас, ряд міжнародних договорів, розроблених цією організацією непрямо регулюють спадкові відносини. Наприклад, Конвенція про право, застосовне до трастів і про їх визнання 1985 р. націлена на запровадження єдиного розуміння юридичного поняття «траст», під яким розглядаються правовідносини, створені особою (засновником трасту) за життя або після смерті, в силу умов якого майно передається під контроль довіреної особи в інтересах бенефіціара чи для певної мети. Отже, дана конвенція поширюється на питання розпорядження трастами, що можуть бути створеними згідно умов заповіту після смерті їх засновника, а отже дані відносини можуть бути пов’язаними із спадковими.

Україна приєдналася тільки до одного міжнародного договору Гаазької конференції з міжнародного приватного права, присвяченого питанням спадкового права – до Гаазької конвенції про колізію законів відносно форми заповіту 1961 р. Центральною нормою цієї конвенції є стаття 1, що містить альтернативні колізійні прив’язки, за допомогою яких визначається форма заповіту. Отже, згідно положень цієї статті, форма заповіту є дійсною, якщо вона відповідає вимогам:

- національного законодавства держави, на території якої заповідач склав заповіт,

- національного законодавства держави, громадянином якої заповідач був на момент складення заповіту чи на момент його смерті,

- національного законодавства держави, на території якої заповідач мав постійне місця проживання на момент складання заповіту чи на момент смерті,

- національного законодавства держави, на території якої заповідач мав звичайне місце проживання на момент складання заповіту чи на момент смерті,

- настільки, наскільки це стосується нерухомості, - національного законодавства держави, на території якої знаходиться нерухомість.

Відносно статті 1 конвенції додатково слід відмітити наступне: якщо в силу її положень форма заповіту має визначатися за правом держави, яка не є учасницею конвенції, це право все одно буде застосовуватися. Адже згідно статті 6 конвенції, вона застосовується, навіть якщо громадянство заінтересованих осіб чи право, що повинно застосовуватися, не є громадянством чи правом держави-учасниці.

Таким чином, широке коло колізійних прив’язок, закріплених конвенцією, зменшує можливість визнання заповіту недійсним у зв’язку з недотриманням форми його складання. Це зручно для випадків, коли спадкове майно знаходиться на території кількох держав або коли місце проживання спадкодавця та спадкоємця і місце знаходження спадкового майна не співпадають.

Але конвенція містить ряд положень, які обмежують дію статті 1. Зокрема, у застосуванні будь-якого права, визначеного згідно з конвенцією, може бути відмовлено, якщо воно явно суперечить публічному порядку (стаття 7). Також кожна держава-учасниця конвенції може зробити застереження про те, що вона не визнаватиме форми заповітів, складених закордоном, якщо заповіт є дійсним тільки згідно з правом держави місця складання заповіту, причому заповідач мав громадянство та постійно проживав у державі, яка зробила дане застереження, але помер у іншій, ніж місце складання заповіту країні. Це застереження держава може робити тільки щодо заповітів, складених відносно майна, яке знаходиться на її території (стаття 11). Швидше за все, ця норма була покликана запобігти вивезенню хворих осіб в держави з більш простими вимогами до форми складання заповіту. Україна такого застереження не зробила.

Одним із проблемних питань, що може виникнути у зв’язку із застосуванням цієї конвенції є питання про визнання в Україні заповітів, складених в усній формі, адже широке коло колізійних прив’язок, використаних у конвенції дають можливість визнати дійсним заповіт, складений в такій формі. Однак, згідно із ст. 10 Конвенції кожна держава може залишити за собою право не визнавати, за винятком виключних обставин, заповітів, зроблених в усній формі. Наша держава зробила застереження про це в Законі України «Про приєднання України до Конвенції про колізії законів, які стосуються форми заповітів» від 17.12.2009 р., в якому, зокрема, сказано, що Україна залишає за собою право не визнавати заповіти, вчинені громадянами України в усній формі, крім як за виняткових обставин. Варто звернути увагу, що дане застереження поширюється тільки на ті усні заповіти, що були вчинені громадянами України. Однак, якщо такий заповіт буде складений іноземним громадянином чи особою без громадянства щодо майна, яке знаходиться в Україні, тоді застереження, зроблене Україною до цієї конвенції, не діє і виникають підстави вважати, що такий заповіт може бути визнаний в Україні дійсним. Хоча на наш погляд, обов’язкова письмова форма заповіту є основоположною засадою українського спадкового права, а отже заповіт, вчинений в усній формі, не можна визнавати дійсним в Україні незалежно від громадянства особи, яка його склала, оскільки це суперечить публічному порядку держави.

Додатково варто звернути увагу на те, що застереження, зроблене Україною, припускає можливість визнання у виняткових випадках заповіту, складеного громадянином України в усній формі. На наш погляд, це положення буде складно застосувати на практиці, оскільки у зв’язку з недопустимістю в Україні усної форми заповіту, є невідомим, які докази слід представляти для підтвердження волі померлого. Окрім цього, виникає додаткове запитання: Україна у виняткових випадках визнаватиме тільки ті усні заповіти, що були вчинені на території держави, яка допускає можливість складати заповіт в такій формі, чи Україна визнаватиме й усні заповіти, вчинені на території держави, яка не знає усної форми заповіту? Отже, дане застереження породжує ряд запитань, вирішення яких може бути покладено на органи судової влади.

Питання форми заповіту порушуються також у Вашингтонській конвенції щодо форми міжнародного заповіту 1973 р., розробленій Міжнародним інститутом уніфікації приватного права (УНІДРУА). Ця конвенція націлюється на введення у всіх державах-учасницях єдиного зразка заповіту. Її учасницями є 12 держав, до кола яких Україна не входить.

Важливим для України міжнародним договором із питань спадкового права є розроблена в рамках Ради Європи Базельська конвенція про запровадження системи реєстрації заповітів 1972 р. Вона має 12 держав-учасниць, до числа яких з 2010 р. входить і Україна. Ця Конвенція повинна запобігти виникненню ситуації, коли спадкоємці, що проживають за кордоном, або взагалі не знають, що на їх користь складено заповіт або отримують цю інформацію невчасно. Для уникнення подібних ситуацій кожна держава-учасниця конвенції має запровадити на своїй території реєстр заповітів, щодо використання якого передбачені певні правила:

- в ньому може бути зареєстрованим заповіт, складений на території іншої держави-учасниці конвенції. Заповідач не обов’язково повинен бути громадянином держави-учасниці конвенції чи проживати в ній, головною умовою є посвідчення (складання та/або прийняття на зберігання) заповіту на території однієї з держав-учасниць конвенції;

- відомості про заповіт, після смерті заповідача, можуть отримати всі зацікавлені особи, навіть ті, що проживають за кордоном.

Відповідно до положень Конвенції, на реєстрацію можуть бути подані:

a) посвідчені заповіти, пред'явлені нотаріусу, державному органові чи будь-якій особі, які мають право реєструвати їх, а також інші заповіти, передані на зберігання органові чи особі, які уповноважені законом приймати такі заповіти на зберігання, коли при цьому складається офіційний документ про прийняття заповіту на зберігання;

b) власноручно складені заповіти, передані на зберігання нотаріусу, державному органові чи будь-якій особі, які мають право приймати їх на зберігання, при цьому офіційний документ про прийняття заповіту на зберігання не складається, якщо закон дозволяє таку передачу.

Реєстрації також підлягають відомості про відкликання, скасування зареєстрованих заповітів, а також про внесення інших змін до них.

При реєстрації заповіту до реєстру вноситься наступна інформація: прізвище та основне ім'я (а у відповідних випадках і дівоче прізвище) заповідача або особи, яка складає заповіт від імені заповідача; дату й місце народження заповідача; адресу чи місце проживання заповідача; характер і дату складання заповіту; прізвище та адресу нотаріуса, особи чи назву та адресу державного органу, які отримали заповіт чи яким його передано на зберігання. Отже, до реєстру вносяться тільки формальні дані про особу заповідача та заповіт, зміст заповіту жодним чином в реєстрі не відображається.

Протягом життя заповідача ця інформація не підлягає розголошенню. Після його смерті будь-яка особа може отримати інформацію про дані, внесені в заповіт. Але для цього їй слід пред’явити витяг зі свідоцтва про смерть чи будь-якого іншого документа, що підтверджує факт смерті заповідача.

Кожна держава-учасниця конвенції має призначити національний орган, який організовуватиме реєстрацію заповітів в інших державах-учасницях конвенції та отримуватиме запити про надання інформації з реєстрів заповітів і даватиме відповіді на них. В Україні цю функцію виконує Міністерство юстиції України.

На виконання вимог конвенції в Україні створено Спадковий реєстр. Він являє собою електронну базу даних, яка містить відомості про заповіти, спадкові договори, спадкові справи та видані свідоцтва про право на спадщину. Правову основу функціонування цього реєстру становлять Цивільний кодекс України (ст. 1247, 1254, 1304), Постанова Кабінету Міністрів України № 491 "Про затвердження Порядку державної реєстрації заповітів і спадкових договорів у Спадковому реєстрі" від 11.05.2011 р. та Наказ Міністерства юстиції України № 1810/5 "Про затвердження Положення про Спадковий реєстр" від 07.07.2011 р.

Колізійні питання спадкового права регулюються також Міжнародними договорами про надання правової допомоги та Консульськими конвенціями, які укладаються на двосторонній основі. Важливість міжнародних договорів про надання правової допомоги для регулювання спадкових відносин з іноземним елементом підкреслюється у Постанові Пленуму Верховного суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30.05.2008 р. В ній з цього приводу зазначається наступне: при вирішенні спору щодо спадкування прав на майно, яке знаходиться за кордоном, або за участю іноземця, необхідно з'ясовувати, чи існує договір про правову допомогу з цією країною, і чи в цьому договорі не передбачені інші правила щодо спадкування, ніж в українському законодавстві; у разі розбіжностей застосовуються норми міжнародного договору.

Консульські конвенції більшою мірою визначають права та обов’язки консула щодо захисту закордоном спадкових прав громадян держави, яку він представляє.

Звичайно, що для встановлення повного уніфікованого регулювання спадкових відносин з іноземним елементом недостатньо тих міжнародних актів, які сьогодні розроблені міжнародними організаціями (тим більше, що вони часто мають не широке число учасників). Однак держави, як правило, неохоче уніфікують норми спадкового права, оскільки ця галузь права дуже часто формується під впливом національних релігійних і культурних традицій, а отже певною мірою відображає національну ідентичність країни.