Тема. Суб’єкти міжнародного приватного права

1. Правовий статус фізичних осіб в міжнародному приватному праві.

2. Порядок легалізації іноземних офіційних документів.

3. Юридичні особи як суб’єкти міжнародного приватного права.

4. Держава як суб’єкт міжнародного приватного права. Юрисдикційні імунітети держави та її власності: поняття та особливості реалізації на практиці.

1. Правовий статус фізичних осіб в міжнародному приватному праві.

Для міжнародного приватного права є характерним диференційований підхід до визначення правового статусу фізичних осіб, що знаходяться в межах юрисдикції певної держави. Зокрема, правовий статус іноземних громадян, осіб без громадянства, осіб з подвійним громадянством, визначається за допомогою різних колізійних прив’язок.

Водночас слід враховувати, що в питаннях цивільної правоздатності іноземців які-небудь колізійні норми, як правило, не застосовуються. Іноземні громадяни на території іноземних держав володіють правоздатністю, обсяг якої визначається місцевим правопорядком в силу національного режиму (тобто іноземні громадяни мають той же обсяг правоздатності, що й національні громадяни). Подібне правило закріплено в ч. 2 ст. 17 Закону України «Про МПрП».

Дієздатність іноземних фізичних осіб, а також інші питання їх правового статусу визначаються за допомогою ряду колізійних прив’язок, основною серед яких є особистий закон фізичної особи (lex personalis). Особистий закон фізичної особи є колізійною прив’язкою, що застосовується в міжнародному приватному праві для визначення цивільно-правового статусу фізичної особи (правоздатності, дієздатності, особистих прав фізичної особи, а також для врегулювання питань опіки і піклування, визнання особи безвісти відсутньою чи оголошення померлою). Також він широко використовується в області шлюбно-сімейних та спадкових відносин, ускладнених іноземним елементом. Однак, саме по собі це застереження складно застосувати, оскільки в ньому не конкретизовано право якої держави слід вважати особистим законом тієї чи іншої категорії фізичних осіб, а тому воно застосовується у вигляді ряду колізійних прив’язок, які є його підвидами.

Традиційно, особистий закон фізичної особи визначається за допомогою двох типів колізійних прив’язок: за законом громадянства фізичної особи (lex patriae) та за законом місця проживання (доміцилію) фізичної особи (lex domicilii). Історично склалося, що закон громадянства фізичної особи використовується переважно країнами, що належать до "сім’ї континентального права", а закон місця проживання (доміцилію) фізичної особи – країнами "сім’ї загального права".

Слід відмітити, що в праві окремих держав, а також в науковій літературі «доміцілій» використовується як самостійне поняття. Як правило, під ним розуміють юридично значиме постійне чи звичайне місце проживання фізичної особи. Він застосовується для визначення широкого кола юридичних фактів, пов’язаних з правовим статусом фізичної особи (наприклад, для визначення місця оподаткування фізичної особи, юрисдикції суду, приналежності особи до громадянства певної держави та ін.). Особливе значення цей термін має для держав, в яких дозволено подвійне громадянство. В національному праві ряду держав доміцилій використовується і для визначення правового статусу юридичної особи.

Держави використовують різні підходи до визначення доміцилій: ним може бути або місце, де особа народилася, або місце, де особа звичайно чи постійно проживає, або місце, яке особа вважає своїм доміцилієм. Країни загального права розрізняють доміцилій «за народженням», під яким розуміють країну, на території якої особа народилась, доміцилій «за вибором», тобто країну, яку повнолітня особа (чи неповнолітня особа, що вступила у шлюб) обрала для свого постійного місця проживання, та доміцилій «за залежністю» - діє відносно визначення правового статусу утриманців. Правило про те, що дружина має доміцилій в тій же державі, що і її чоловік сьогодні в даних державах відмінено.

Однак в праві ряду держав поняття "місце проживання" та "доміцилій" не співпадають за своїм змістом. Наприклад, судова практика Великобританії термін "доміцилій" тлумачить не як місце проживання, а як місце, яке фізична особа вважає своєю домівкою. Згідно з Цивільним кодексом Італії доміцилієм вважається місце, в якому фізична особа визначила основне місцезнаходження своїх справ та інтересів (ч. 1 ст. 43 Цивільного кодексу Італії). Місце ж де фізична особа постійно проживає, італійське цивільне законодавство, називає резиденцією (ч.2 ст. 43 Цивільного кодексу Італії).

Міжнародні організації неодноразово намагалися уніфікувати терміни "доміцилій" та "місце проживання", однак ці спроби не мали успіху. Наприклад, в 1955р. Гаагзька конференція з міжнародного приватного права затвердила Конвенцію "Про регулювання конфлікту між законом національності та законом доміциля", що досі не набула чинності. В 1972р. Комітет Міністрів Ради Європи прийняв Резолюцію (72) 1 "Про стандартизацію правової концепції "доміцилій" та "місце проживання", яка також не знайшла широкого застосування у внутрішньому праві держав.

Сучасне законодавство ряду країн для визначення особистого закону окремих категорій фізичних осіб (біженців, апатридів та біпатридів) все частіше звертається до нових типів колізійних застережень, зокрема таких як: закон місця перебування фізичної особи, закон держави, з яким особа має найбільш тісний зв’язок.

В Україні особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є. Якщо фізична особа є громадянином двох або більше держав, її особистим законом визнається право тієї з держав, з якою особа має найбільш тісний зв'язок, зокрема, має місце проживання або займається основною діяльністю. Особистим законом особи без громадянства є право держави, у якій ця особа має місце проживання, а за його відсутності – місце перебування. Особистим законом біженця вважається право держави, на території якої він має місце перебування (ст. 16 Закону України "Про МПрП"). Правовий статус іноземців на території України визначається Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» 2011 р. та Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» 2011 р.