Тема лекції: криза ііі–іv ст. Н.Е. Домінат.
1. Головні особливості розвитку Римської імперії у ІІІ ст..
2.Династія Северів. Посилення ролі армії.
3.Ослаблення центральної влади у середині ІІІ ст. н. е. Поглиблення соціально-економічної кризи.
4. Повстання провінціях Італії. Характер рухів і їх соціальний склад.
5. Домінант. Правління Диоклетіана та Костянтина.
Література:
1.Штаерман Е.М. Кризис рабовладельческого строя в западных провинциях Римской империи. – М.,1957.
2.Корсунский А.Р. Гюнтер Р. Упадок і гибель Западной Римской империи и возникновение германських королевств (до сер.VІ в.). – М.,1984.
3. Сергеев І. П. Римская империя в ІІІ в. н.э. – Харьков, 1999.
4. Глушанин Е. П. Влияние реформы Диоклетиана и Константина // ВДИ. – 1987. - № 2.
1. У III ст.н.е. Рим вступає в епоху кризи, яка була спричинена:
кризою рабовласницького господарства,
подальшим посиленням ролі провінцій та послабленням Італії,
посиленням ролі і значення армії, розташованої зовні Італії,
появою римських "солдатських" імператорів,
подальшим розвитком і розповсюдженням колоната.
В сфері економіки ця криза була вираженням затухання рабовласницького способу виробництва, першим свідоцтвом обмеження його можливостей. Рабська праця не забезпечувала потреб суспільства. Незацікавленість раба в результатах своєї праці зменшувала рентабельність цієї форми експлуатації. У III ст. відносини колонату (оренди) розвиваються, а разом з цим збільшується практика відпущення рабів на волю.
У сфері політичного життя і класової боротьби криза ІІІ ст. характеризувалася:
1) численними військовими і палацовими переворотами;
2) феноменом «солдатських» імператорів;
З) широкими народними рухами, що приводили іноді до відділення від Римської імперії окремизх провінцій;
4) посиленням натиску «варварів» на межі римської держави.
Таким чином, вже наприкінці II ст. н. е. у римському рабовласницькому суспільстві гостро позначилася незадоволеність різних груп пануючого класу і їх прагнення змінити соціально-економічні і політичні умови на свою користь, висуваючи свого кандидата на імператорський престол. Це стало причиною серії політичних переворотів і громадянських війн.
Після смерті останнього з династії Антонінів імператора Коммода, сина і приймача Марка Аврелія (192 р. н. е.) знову спалахнула громадянська війна між різними військовими керівниками, що свідчило про посилення значення військових елементів і призвело до серії переворотів, головними учасниками яких були преторіанські частини, що жадали наживи і висували з своїх лав на на імператорську посаду воєначальників, що обіцяли великі грошові винагороди. Як пише Діон Касій, «як на ринку або в лавці, продавалися з аукціону і столиця, і вся Римська держава».
З кінця II ст. н. е. починається етап зміни імператорів, який тривав більше 90 років, які переважно гинула насильницькою смертю. Починаючи з 192 р. до 284 р. римський престол займали 32 імператори. Ця цифра не враховує тих, кого було проголошено імператорами в провінціях.
2. Династія Северів прийшла до влади при складних обставинах. Після смерті Коммода імператором було проголошено Гельвія Пертинакса – досвідченого полководця, що мав підтримку Сенату. Новий імператор пожалував грошові пожертвування преторіанцям, але їх розмір не викликав пожвавлення серед воїнів, а спроба укріпити дисципліну в армії спричинила незадоволеність серед солдатів. Тому його було вбито у 192 р.
Після його смерті преторіанці в Римі проголосили імператором багатого сенатора Марка Дідія Юліана, який обіцяв солдатам винагороду у розмірі 25 тис. сестерціїв на кожного. Римські прикордонні армії не побажали визнати Дідія Юліана і почали висувати своїх кандидатів на імператорський трон.
Провінційними арміями майже одночасно було проголошено 3 імператори: 1) сірійська армія проголосила імператором - Гая Песценія Нігера, 2) британська - Децима Клодія Альбіна, 3) дунайські і рейнські легіони - Луція Септімія Севера. Чотири роки (193–197 р. н. е) продовжувалася запекла громадянська війна, що охопила і схід, і захід Римської імперії. Септимію Северу вдалося схилити Клодія Альбіна на свою сторону, пообіцявши йому титул спадкоємця, а у 194 р. армія Севера в запеклих битвах розбила війська Нігера. Його було схоплено і вбито. Так Север став імператором (194 р.).
Септимій Север був засновником династії Северів, яка перебувала при владі з 193 по 235р.н. е.
Септимій Север (193–211 р. н.е.) був першим з «солдатських імператорів». Він народився у карфагенському місті Лепті. Був прихильником Ганнібала, абсолютно чужою для Риму людиною. Отримавши імператорську владу від солдатів, він зробив армію опорою свого правління і своїх послідовників. З цією метою він здійснив низку найважливіших реформ, що стосувались армії. Колишній склад преторианської гвардії було роспущено. Нових преторіанців були набрано з придунайських легіонів. Неподалік від Риму було розквартировано новий легіон, що складався переважно з вихідців з придунайських і східних провінцій. За часів Севера привілейоване становище преторіанців було зрівняно із іншим легіонами. Для кожного солдата тепер відкривалися можливості кар'єрного росту, оскільки він міг стати центуріоном і навіть вершником. В наслідок цього процес провінціалізації та варваризації армії з часів Севера поглиблюється. Крім того, Септімій дозволив солдатські браки, дозволив солдатам прикордонних частин обзаводитися ділянками землі і жити в будинках з своїми родинами, збираючись в казармах лише на військові заняття. "Одаряйте солдатів, - повчав він своїх синів, - а іншим можете нехтувати". Ветерани армії звільнялися від багатьох муніципальних повинностей. З середовища військових Септимій комплектував і представників цивільної адміністрації, призначаючи колишніх воєначальників правителями провінцій.
Політика Севера мала антисенаторське спрямування. За його часів значення Сенату було втрачено. Роль верховного органу в країні виконувала Рада імператора, рішення якої замінювала сенатські ухвали. Значення сенаторських посад поменшувалася і в провінціях. У Сенату відняли права видавати закони і вибирати магістратури, яких призначав сам імператор. Сенат лише вислуховував імператорські рішення.
За часів правління Севера окремі провінції продовжували розвиватися, про що свідчать численні написи, що дійшли до нас. До провінцій було призначено кураторів, що свідчило про посилення імператорського контролю над фінансами..
Завдяки цим заходам, Север отримав можливість використовувати армію для енергійної зовнішньої політики. Він здійснив вдалий похід на парфян, суттєво розширив римські володіння за Євфратом, а у 208 р. організував похід на Британію, маючи намір підкорити північну частину острова, населену племенами, які часто нападали на римську провінцію. Під час походу до Британії у 211 р. Север помер.
Наступниками імператора було оголошено два його сини – Марк Аврелій Антонін, якого називали Каракаллой (213–217 рр. н. е.) (галський кольоровий плащ, який любив одягати імператор), і Публій Септімій Гета, якого незабаром було вбито своїм братом.
Каракалла був, як виразився Моммзен, "карикатурою на свого батька": карликового зросту, хворобливий, розпусний і жорстокий. Всіма внутрішніми справами в Імперії відала його мачуха Юлія Домна. Самого Каракаллу захопила думка здійснити східний похід, підкорити не тільки Індію, але й Китай і перевершити Олександра Македонського. Для того, щоб закріпити свій авторитет в армії, Каракалла підвищує дарунки своїм воїнам. Величезні витрати поступово спричинили важку фінансову кризу. Для того, щоб знайти вихід із скрутного становища у області фінансів, почали випускати монети з меншим змістом золота і срібла, що мало згубні наслідки для економічного розвитку римського суспільства. У 213 р. було прийнято "едикт Каракалли", відповідно до якого уряд імперії дарував права римського громадянства всім вільним жителям імперії, що ні в якому разі не призвело до зменшення податків.
Каракаллі довелося зіткнутися з ворогами імперії як на півночі, так і на сході. У 213 р. він вів війну з германськими племенами – хеттами і аламанами. Лише шляхом підкупу йому вдалося добитися миру. У 215 р. він вторгнувся у глиб Месопотамії і добився виконання римських вимог. В 216 р. він здійснив новий похід проти парфян. Весною 217 р. проти нього було організовано заколот, і Каракаллу було вбито.
З 217 по 222 р. правили далекі родичі Северів, аж доки імператором було проголошено Олександра Севера (222–235 р. н.е.), якому не виповнилось ще і 14 років. Тому замість нього правили його мати і бабуся. За часів їх правління піднялося значення сенаторської аристократії, яка брала участь у всіх державних справах, складаючи більшість в раді імператора. Сенатори призначалися на керівні посади консулів, намісників провінції і т. п. Було проведено реорганізацію ремісничих колегій, різко скоротилися витрати на видовища, грошові роздачі воїнам, що спричиняло незадоволення серед військ.
Олександру прийшлося вести війну на Сході.У Парфії відбувся переворот в результаті якого до влади прийшла нова персидська династія Сасанидів. Ардашир – засновник цієї династії – у 230 р. вторгся в Месопотамію, його окремі загони проникли до Сірії і Малої Азії. У 232 р. Олександр очолив похід, який коштував великих витрат.
Майже одночасно на германських кордонах сусідні племена загрожували імперії. Військові дії (234–235 рр.) відбувались із змінним успіхом. Авторитет імператора було підірвано і в 235 р. внаслідок заколоту Олександра і його мати було вбито.
3. Після завершення правління династії Северів наступає гостра політична криза в Римській імперії, що виявилася в феномені солдатських і сенаторських ставлениках на імператорський престол. Після смерті Олександра Севера імператором було проголошено Гая Максиміна (235–238 рр. н. е.) – перший імператор, який почав свою кар'єру з простого солдата. Роздратована знать в 238 г. висунула проти нього тільки за один рік чотирьох своїх імператорів-сенаторів, яких було вбито солдатами. З іншого боку, римські преторіанці, незадоволені Максиміном, проголосили в Римі свого імператора. Період таких військових переворотів продовжувався більше 15 років і за цей час в Римі змінювало один одного 10 імператорів.
Наступне 15-річчя про 253 по 268 рік було часом повного розпаду Римської імперії. У Римі правили два імператори: Валеріан (до 260 г. ) і його син Галлієн, але в кожній провінції було проголошено свого імператора. Цей період стародавні історики називали "часом 30 тиранів".
Постійна зміна імператорів – характерне явище римського життя в Ш ст. н. е. Це явище не було випадковим. Воно було віддзеркаленням внутрішніх процесів, які визначалися ходом розвитку Римської імперії. Матеріальною основою імператорського уряду було військо, яке призначало і зміщувало імператорів. Боротьба між претендентами на імператорський трон приводила до громадянських війн, що послабили Римську державу. Римські кордони було повсюдно порушено і орди варварів цілими потоками звідусіль спрямувалися в райони рабовласницького Середземномор'я.
Оскільки власних військових сил було недостатньо, для оборони кордонів від варварів стали наймати інших варварів, зараховуючи їх цілими племенами в римську армію. Ці так звані "федерати" (договірники) отримували для поселення землі за умовою в необхдний час зявитись на військову службу, а також підготувати для цього своїх синів. Варвари масами проникати на римську територію, навіть в корінні італійські області, сприяючи їх варварізації як в економічному, так і в культурному відношенні.
Внутрішні і зовнішні політичні події сприяли поглибленню соціально-економічної кризи, риси якої чітко визначалася в ІІІ ст. н.е.
1. Становище народних мас погіршувалося з кожним роком. Під час міжусобних вйн і варварського нашестя страждало від поборів, постоїв і насильства військ. Від варварських вторгнень і всяких військових операцій гинули багаторічні запаси продовольства, часто не можливо було вчасно засівати поля, або прибрати врожай.
2. Города пустіли унаслідок масового відходу населення і перетворювалися на військові притулки і фортеці.
3. Зріс податковий гніт, і, не зважаючи на величезне збільшення державних податків, державна скарбниця була порожня. Золота і срібна монета поступово витікала в східні країни. З кінця II – початку Ш ст. стала гостро відчуватися фінансова криза. З метою її подолання правителі імперії почали чеканити неповноцінну монету, що відбивалося на купівельній спроможності грошей. Срібну монету стали чеканити з міді, додаючи до неї 5%, а потім – 2% срібла. Населення переходить на простий бартерний обмін. Товарне грошове господарство приходило в повний занепад і замінювалося натуральним.
4. Рабська праця поступово перестала приносити рабовласникам колишні доходи. Утримання рабів коштувало дорого, а продуктивність їх праці падала все нижче. Торгівля, ремесла, сільське господарство були у занепаді. Внаслідок цього скоростилися і податкові надходження.
Внаслідок кризи рабовласницького господарства багаті землевласники все частіше дробили свої маєтки на дрібні ділянки (парцели), які вони віддавали в оренду або рабам, або вільним наймачам – колонам, забезпечуючи їх інвентарем і посівним матеріалом. Колони за користування землею повинні платити орендну платню, або дань грошима чи частиною врожаю. Крім того, колони були зобов'язані нести важкі державні повинності. Часто колони опинялися в боргах у крупних землевласників і поступово потрапляли до них в залежність. З часом колони, що мали борги, втрачали право покинути свою ділянку і вимушено перетворювалися в прикріплених до своїх ділянок землеробів.
5. Несприятливі умови господарського життя впливали на становище експлуатованих класів населення. Селяни, що бігли з сіл, нерідко утворювали розбійницькі загони. Повстання у III ст. н.е. носили масовий характер, разом з тим це були стихійні рухи. Утомленість і апатія охоплюють вищі верстви міського населення майже у всіх провінціях. В провінціях намітилася тенденція встановлювати певні суми, які повинні вносити магістрати, вступаючі в нову посаду. Проте цей захід не привів до істотних результатів. Муніципальне життя завмирає, вона не викликає інтересу навіть серед вищих верств міського населення. Запустіння міст і занепад міського господарства були вельми характерною рисою цього періоду.
Відповідно до сучасних уявлень, криза III ст. н.е. мала політичний і духовний характер. Що ж до кризи економічної, то вона не була кризою рабовласництва, оскільки вже у IV ст. н. е. імперія отримала новий шанс.
4. Домінат (284–384 рр.) (від домінус – господин, властелин) – форма правління в Римській імперії, аналогічна східній деспотії, що утворилась за часів імператора Діоклетіана. Діоклетіан мав мету вивести державу з кризи, що охопила всі сфери економічного, політичного та культурного життя.
Характерні риси домінату: 1) централізація; 2) збільшення і систематизація податків; 3) закріплення колонів до землі, а ремісників – до колегій; 4) признання християнства державною релігією.
Виникнення доміната повязано з діяльністю Диоклетіана (роки правління 284 – 305 рр. н. е.). Діокл – син вільновідпущеника, походив з Іллірії. Він був начальником дворцових військ. Його було проголошено імператором, коли префект Апр вбив юного імператора Нумеріана. Він був розумним, проникливим, хитрим. Освіти не мав та інтеллектом не відрізнявся. При цьому мав адмінистративні здібності і зумів утримувати владу впродовж 20 років. За часів Диоклетіана його називали «домінус». Він відрікся від атрибутів принцепса і вимагав покори як богу і господину, який видає закони, які не підлягають обговоренню, а також очолює воєнно-політичний аппарат.
Здійснив реформи:
Влади. Офіційно оголосив своїм соправителем Максіміана. Дарував його титулом «августа». Максиміану було доручено Західну половину імперії. Резиденція – м. Медіолан. Під своїм підпорядкуванням залишив схід (більш багатий) з резиденцією на узбережжі Чорного моря – у м. Нікомедії. Отже, з цих часів Рим перестав бути резиденцією імператора, а Сенат перетворився у міську раду.
Адміністративну реформу було продовжено у 293 р., коли він проголосив своїм помічником і співправителем Гая Галлерія та виокремив для нього Балканський півостров. Максіміан також передав Галлію та Британію Флавію Костянтину Хлору. Гая Галерія та Хлора було проголошено цезарями в один і той самий день. Августи їх всиновили та оженили на своїх доньках. Передбачалось, що через 20 років августи відмовляться від влади та передадуть її синам. Система чьотирьох правителей мала назву «тетрархія».
Військова реформа. Прикордонні, нерухливі армії, воїни яких проживали разом із своїми сімями в селах, він розподілив на невеликі війська, розселив у містах, створив малі та великі армії.
Грошова реформа. Змінив систему збору податків. Більша частина збиралась не грошами, а натурою. Селяни сплачували податки у виді зерна та продовольства.
Видав едикт про тверді ціни та заробітну плату. За збільшення ціни – вище покарання. Для цього на базарах було встановлено плахи з дежурними катами.
Реформи приносили результати. У 305 р. августи, як і обяцяли раніше, відмовились від влади. Максиміан провів останні роки свого життя в Луканії (на півдні Італії). Діоклетіан повернувся до свого рідного міста Солона і зайнявся огородництвом. Коли його послідовники запропонували йому повернутись до влади, він відповідав (за Светонієм): «Якщо б ви побачили, які овочі я вирощую, ви б залишили свої пропозиції».
Об`єктивним результатом тетрархії стали міжусобні війни. І лише через 10 років після смерті Діоклетіана, у 324 р. син Хлора, Костянтин, стал єдиним правителем імперії (306–337 рр.).
Ознаками його діяльності були такі реформи:
Медіоланський едікт (313 р.), де християнство визначалось як рівна до інших релігія. Діоклетіан вважав християнську церкву ворогом імперії, а Костянтин – можливу опору влади. Закрив частину язичницьких храмів та конфіскував коштовності. Він сам довго залишався язичником, покланяючись Митрі, Аполлону-Геліусу, Христу. Прийняв християнство лише у 337 р.
Не любив Рим, і повертався туди лише двічі (10-й та 20-й роки правління). Не мав постійної резиденції і більшість часу проводив на Сході, де замість Візантія заснував Константинопіль (330 р.), який називав «другим Римом». Щоб надати блиску новій століці, було пограбовано стару.
Назавжди розпустив преторіанську гвардію, в якій бачив джерело розбраду. Замість цього утворив отряди дворцьової охорони.
Якщо раніше імператори вимагали від сенаторів добровільних пожертвувань, запровадив твердий податок. Сенаторський стан втратив своє значення, а звання стає обтяжливим.
Державна діяльність – у дусі Діоклетіана і характеризувалась закріпленням селян до землі, а ремісників – до корпорацій. Мета – створити умови для збирання податків. Збираючи налоги, ніхто не замислювався. Чи залишалось щось для виробників.
Деякі зміни у характері війська. До армії залучали варварів. Першим призначав вавварів на посаду консулів.
Костянтин помер у 337 р. у Аквіоранському палаці. Після його смерті – нова громадянська війна між спадкоємцями, синами, племінниками.
Стабілізація за часів домінату мала переважно суб`єктивний характер, завдяки ефективному адмыныструванню та сильный влады. Але імперія наближалась до занепаду і її смерть була лише питанням часу.