2.7. Докази суверенності української держави на момент договору з Москвою.

Водночас лише окремі науковці у своїх працях здійснили спробу довести конкретними факторами чи твердженнями вказаний вище статус України., головним чином Грушевський та Полонська – Василенко. Найбільш досконалу систему доказів викладено на сторінках курс з Історії держави і права України⁵³

під редакцією Рогожина й у праці Полянської-Василенко „Історія України”. Називаються безліч аргументів на користь незалежності й правосуб’єктності України, її рівноправності. Зокрема набуло широких суперечок питання щодо характеру угоди. Дорошенко, Крип’якевич⁵⁴ вважають Переяславську (чи правильніше сказати Московську) угоду договором. Наталія Полонська-Василенко наводить вислови Російських правителів Петра I й Катерини II, що засвідчують визнання угоди 1654 року договором самими російськими правителями у XVIII столітті⁵⁵. Надзвичайно докладно приділяє увагу цим питанням Грушевський, котрий наводить аргументи Костомарова з одного боку і Куліша з іншого, підтримує Костомарова, а також визнає вищезгадану угоду фактично договором⁵⁶. Серед інших ознак суверенності України й до певної міри й рівноправності з Москвою. Полянська – Василенко наводить висловлювання польського шляхтича Олекшича, висновок Пилипа Орлика, а також інші численні згадки іноземних правителів й видатних осіб, щодо України , зокрема напис на надгробку українського ченця у 1770р. в Пекіні – „родом из Королівства Малоросийского”. Як на мене, у справі, коли наукові концепції розходяться, а договори написані мовою заплутаною й двозначною саме авторитет думки іноземців – сучасників якнайкраще проливає світло на суть проблеми. Та й вирази такі як „під високу руку царя” були типовими формами прохання протекції на офіційному рівні, або ж свідчать про прохання військової допомоги⁵⁷.

2.8. Політичний статус крізь призму зовнішньополітичної орієнтації України по смерті Хмельницького. Гадяцька угода.

Через чотири роки по угоді 1654-го року, за гетьманування Виговського Україна на 180 градусів змінила свій зовнішньополітичний курс, про що свідчить зміна й державної належності, але не статусу) Української держави – від Москви маятник знову хитнувся у бік Польщі. У 1658 році було підписано Гадяцький договір, за яким „уряди Руські нехай влаштовують і перебувають на правах своїх і привілеях стародавніх у повній рівності і однакових привілеях з урядами Польськими та литовськими під покровом одної корони королівської, всім трьом народам рівномірно державної й охоронної”⁵⁸, інакше кажучи Україна, Польша та Литва утворювали федерацію трьох вільних, самостійних й незалежних держав в межах Речі Посполитої⁵⁹ під егідою єдиного короля, що обирався усіма трьома націями, кожна з яких самостійно порядкує своїми внутрішніми справами⁶⁰.

Українські історики, зокрема такі як, Аркас, Власов, Грушевський, Дорошенко, Полонська - Василенко й Субтельний – майже всі, окрім Крип’якевича, котрий вважав її прихованою формою Зборівського миру⁶¹ високо цінували цей договір, як „дійсно великий пам’ятник Козаччини”, котрий викликає серед істориків захоплення своїми потенційними наслідками для українців⁶². Грушевський ставиться до Гадяцької угоди неднозначно: з одного боку він визнає форму з’єднання з Короною польською у вигляді унії⁶³ ,з іншого – висвітлює підтасування статей угоди в процесі й переробки змісту аж до повного загублення назви „Велике князівство Руське”⁶⁴. Тобто Грушевський також досить скептично оцінював Гадяцьку угоду вважаючи її, як і більшість вчених, угодою , умови якої неможливо було втілити в життя⁶⁵, а отже і вплив якої був мізерний⁶⁶. Незважаючи на це, угода зачепила свідомість не лише істориків, а й письменників. Зокрема, видатний Український письменник Іван Нечуй – Левицький в історичному романі „Гетьман Іван Виговський” називає Гадяцькі пункти „найважливішим актом автономії України за всю її козацьку історію”⁶⁷. Ми можемо не погодитися з думкою автора, або зі щирим серцем повірити йому, однак Гадяцька угода дійсно була винятковим кроком на шляху до виборення Україною своєї незалежності, який, однак все одно завів її до тупику.

Надалі протягом 100 років українська державність стійко трималася й жевріла, поступово згасаючи, у вигляді політичної автономії, фактичної, бо ґрунтувалася знову-таки не на юридичному закріпленні свого статусу в договорі „статтях”, а на обсязі прав і вольностей козацьких, викладених в статтях . Обсяг цих прав невпинно звужувався. Та останнім фактом, який остаточно розвіє хибну думку про повну відсутність в українців під Російською імперією будь яких ознак державності свідчить інструкція Катерини ІІ князю В’яземському, де вона сама визнає факт автономії України, називаючи її „провінцією, котрою управляють на підставі дарованих привілеїв”. Тобто навіть у часи цілковитого занепаду й послаблення України її автономія була завершеним і незаперечним фактом в очах її найлютіших ворогів – Російських самодержців⁶⁸.