2. Культура бароко.

Баро́ко (від порт. barroco ісп. barrueco та фр. baroque — перлина неправильної форми) — стиль у європейському мистецтві (живопису, скульптурі, музиці, літературі) та архітектурі початку 16 — кінця 18 ст. Хронологічно бароко слідує за Ренесансом, йому спадкує Класицизм. За естетичним визначенням висловлює бажання насолоджуватись дарунками життя, мистецтва і природи. Бароко в перекладі з італійської означає «чудернацький». Великого значення в цей час набули церемоніали, етикет, ушляхетнення образу життя й зовнішнього вигляду людини. Ці постулати знайшли своє відображення в мистецтві. Основні риси стилю бароко — парадність, урочистість, пишність, динамічність.

На рубежі XVI і XVII століть у європейському мистецтві відбуваються принципові зміни в різних видах: в архітектурі, музиці, театрі, літературі, образотворчому мистецтві. В архітектурі стиль бароко породжує форми, що відбивають нескінченну рухливість світу: нерівномірно розподілені колони, стіни, що немовби "дихають" за рахунок гри виступів та западин, безліч завитків-волют, пластичний декор і т.п. Новим стає співвідношення між архітектурною формою й простором; з'являються величні архітектурні ансамблі (наприклад, створений великим італійським архітектором і скульптором Берніні ансамбль площі Святого Петра в Римі). Монументальний живопис, що досяг блискучого розквіту в стилі бароко, створює на місці реальних стін ілюзорні простори, повні руху (фрески П'єтро да Кортони). XVII ст. нерідко називають "золотим століттям живопису": у ньому діяли такі великі художники, як італієць Караваджо, фламандець Рубенс, іспанці Веласкес, Рібе-ра, Мурільо, голландці Рембрандт і Франц Хальс. У їхній творчості розкриваються глибини щиросердечного єства людини, нерідко відзначені рисами реалістичного світобачення (хоча реалізм як система складеться значно пізніше). Література бароко розробляє складну систему метафор, перевтілення понять і образів, що виразилася в алегоріях і літературній символіці. Вишукана барочна гра зі словом вимагала неабиякої ерудиції як від автора, так і від читача, тому була мистецтвом елітарним — на відміну від архітектури, живопису й скульптури, чий вплив на широкі маси, особливо в католицьких країнах, був величезним.

Слід звернути увагу ще на одну істотну рису бароко, невідривну від соціального аспекту існування культури, а саме: зв'язок бароко з католицизмом. На початку XVII ст. розгорнувся другий етап Контрреформації, католицька церква перейшла до все більш гнучкої й широкої пропаганди своїх ідей через мистецтво. Католицизм остаточно затвердився в більшості країн Західної й Центральної Європи й активно прагнув укорінитися в Європі Східній, причому культура бароко розглядалася католицькою церквою як провідник ідей католицизму.

3. Класицизм як мистецтво героїчної громадянськості.

Класици́зм (англ. classicism, від лат. classicus — зразковий) — напрям в європейському мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI—го ст. Найбільшого розквіту досягає у Франції (XVII ст.). Певною мірою притаманний мистецтву усіх країн Європи, у деяких зберігав свої позиції аж до першої чверті XIX ст.

Визначальні риси класицизму:

1) раціоналізм (прагнення будувати художні твори на засадах розуму, ігнорування особистих почуттів); 2) наслідування зразків античного мистецтва; 3) нормативність, встановлення вічних та непорушних правил і законів (для драматургії — це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця); 4) обов'язкове дотримання канонічних правил написання творів (зображення героя тільки при виконанні державного обов'язку, різкий поділ дійових осіб на позитивних та негативних, суворе дотримання пропорційності всіх частин твору, стрункість композиції тощо); 5) у галузі мови класицизм ставив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів; 6) аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої-суспільної верстви; 7) встановлення ієрархії жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні; 8) поділ жанрів на «серйозні», «високі» (трагедія, епопея, роман, елегія, ідилія) та «низькі», «розважальні» (травестійна поема, комедія, байка, епіграма).

Класицизм виник на гребені суспільного піднесення французької нації й французької держави, бо саме у XVII ст. сформувалась єдина французька держава, а в другій його половині Франція стала наймогутнішою абсолютистською державою Західної Європи. Основою теорії класицизму став раціоналізм, що спирався на філософську систему Рене Декарта. Предметом мистецтва у класицизмі проголошувалося тільки прекрасне, піднесене. Етичним та естетичним ідеалом виступала античність.

Класицизм — мистецтво героїчної громадянськості. В основі його поетики лежать принципи філософського раціоналізму, що яскраво проявились у підході до явищ суспільного життя і природи. Прекрасне виступає в ній як чітке, розумне, логічне начало, без будь-яких складностей і суперечностей, притаманних реальному життю. Оспівуючи героїчні ідеали, мистецтво класицизму зовсім не цікавилося сучасністю, реальними людьми та їхнім побутом, а тяжіло до ідеалізованих абстрактних образів, проголошувало принцип зображення "чудової", "облагородженої" природи; ґрунтуючись на вивченні античної поетики і мистецтва, що містять у собі немовби абсолютну поза історичну естетичну норму.

В історії театру славу великого реформатора комедії здобув Мольєр. Він дав цьому жанрові глибокий суспільний зміст, сатиричну спрямованість і яскраву театральну форму, створив жанр високої комедії. Мольєр (Жан Батіст Поклен 1622—1673 рр.) почав з простих шахрайських сюжетів у дусі народного фарсу. Виступав зі своєю трупою у багатьох містах Франції. Після виступу в Луврі перед Людовіком XIV і його двором трупа Мольєра була визнана гідною стати третім паризьким театром, який завдав удару претензійному (вишукано аристократичному, манірному) мистецтву.

Передвістям французького класицизму в образотворчому мистецтві була художня мова Жоржа де Латура (1593—1652 рр.): точність, виразність, чіткість композиції, бездоганна цілісність силуету, статика. Образи несуть риси вічного, надвисокого.

Справжнім творцем класичного напряму в живопису Франції став Нікола Пуссен (1594—1665 рр.). Теми його полотен: міфологія,історія, Старий і Новий Заповіти. Зображувані герої — люди сильних характерів і величних вчинків, високого почуття обов'язку перед суспільством і державою. Цьому мистецтву відповідає і певна мова: міра і порядок, композиційна врівноваженість, плавний, чіткий лінійний ритм чудово передають сувору величність ідей та характерів. Колорит будується на співзвучності сильних, глибоких тонів.

Найкраще у Пуссена — його пейзажі. Пуссен — творець класичного ідеального пейзажу в його героїчному вигляді. Героїчний пейзаж — це не реальна природа, а природа "поліпшена", вигадана художником, бо тільки в такому вигляді вона гідна бути предметом зображення у мистецтві. Останніми роками Пуссен створив чудовий цикл картин "Пори року", які символічно відтворюють періоди земного людського існування.

Друга половина XVII ст. — час довгого правління Людовіка XIV, « короля-сонця», вершина французького абсолютизму. "Велике століття" — велике насамперед за пишністю церемоніалу і всіх видів мистецтв, які в різних жанрах та різними способами прославляли особу короля. Провідним стилем усього мистецтва офіційно стає класицизм. Східний фасад Лувру забудовується колонадою Клода ерро з її раціональною простотою ордера, математично вивіреною рівновагою мас, статичністю, що навіває почуття спокою і величі.

Головне творіння другої половини XVII ст. —Версальський палац і парк (архітекторів у цей період цікавить проблема співвідношення ансамблю палацу і парку). У досить пустельній місцевості, за вісімнадцять кілометрів від Парижа, виріс казковий палац (1668— 1669 рр.)» У безводному полі заструміли фонтани, виріс гігантський парк. Від величезного майдану перед палацом відходять три проспекти — три дороги на Париж, Сен-Клу і Со (теж резиденції короля). Палац, фасад якого тягнеться на півкілометра, має три поверхи: перший — основа, опора, другий — головний, парадний і тому найвищий,третій, який увінчує будинок, легкий. Екстер'єр будинку класично точний, чергування вікон, пілястр, колон створює чіткий, спокійний ритм. Пишне декоративне оздоблення, особливо в інтер'єрі. Жодна доба, жодна епоха не давала такого синтезу мистецтв, як Версальський палац. Інтер'єри палацу складаються з анфілади кімнат, кульмінацією розкішного вбрання яких мала бути спальня короля, де починався і закінчувався його день і де відбувались аудієнції. Розкошами вражала і дзеркальна галерея (73 метри завдовжки, 10 метрів завширшки) між "Залом війни" і "Залом миру", з вікнами, які виходять у сад, з одного боку, і дзеркалами, в яких увечері в світлі числен­них свічок множилося, дробилося відбиття ошатного придворного натовпу, з іншого. Версальський парк, як і весь ансамбль, — це програмний твір. Це регулярний парк, бо в ньому все вивірено, розкреслено на алеї, визначено місця для фонтана та скульптур.

З другої половини XVII ст. Франція міцно і надовго посідає провідне місце в художньому житті Європи. Але в кінці правління Людовіка XIV в мистецтві виникають нові риси, і мистецтву XVIII ст. вже належить розвиватися в іншому напрямку.