Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
лекції по культурології.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
5.49 Mб
Скачать

Тема 8. Європейська культура хіх ст.

1. Романти́зм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, й мистецтві, що виник наприкінці 18 століття у Німеччині, Англії й Франції, поширився з початку 19 століття в Росії, Польщі й Австрії, а з середини 19 століття охопив інші країни Європи та Північної і Південної Америки.

Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини. Його ідеологія спирається на культ індивідуалізму, на підкреслену, загострену увагу людської особистості, до психологічних проблем її внутрішнього "Я". У центрі зображення романтиків винятковий характер у виняткових обставинах.

Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму (розум може помилятися, почуття – ніколи), звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчення історичного минулого, інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.

Література - представники романтичної літератури:

у Франції — Віктор Гюго, Жорж Санд, Александр Дюма-батько;

у Німеччині — єнська школа (А. В. та Ф. Шлегелі, Новаліс, Ф. Шлеєрмахер, Л. Тік), гейдельберзький романтизм (Г. фон Клейст, брати Грімм), Генріх Гейне, Е. Т. А. Гофман - «Лускунчик», «Пісочний чоловік»;

в Англії — «озерна школа» (В. Вордсворт, С.Колрідж, Р. Сауті), «Лондонські романтики» (Ч. Лем, В. Хезлітт, Лі Хант), П. Б. Шеллі, В. Скотт – «Айвенго» , Дж. Байрон – «»Корсар»;

у США — В. Ірвінг, Г. В. Лонгфелло, Ф. Купер, Г. Мелвілл;

Росія - О.Пушкін, М.Лермонтов

Живопис

Романтизм Франції мав патріотичну, суспільну складову, яку яскраво втілили Теодор Жеріко в картині-спротиву «Пліт Медузи» та Ежен Делакруа — в картинах «Свобода, що веде народ» та «Винищення греків турками на Хіосі» («Різанина на Хіосі»). Унікальним явищем французького і європейського романтизму став барельєф «Марсельєза» на Тріумфальній арці в Парижі (скульптор — Франсуа Рюд).

Широке розповсюдження у живопису романтизму мав жанр портрету. Улюблені моделі романтичного зображення – поети та композитори: у Делакруа – Паганіні, Шопен, Данте, Віргілій, у Кіпренського – Пушкін тощо.

Музика - Нікколо Паганіні, Фредерік Шопен, Ференц Ліст, Гектор Берліоз

Ріхард Вагнер, Шуберт

2. Реалі́зм (лат. realis — «суттєвий», «дійсний», від res — «річ») — стиль і метод у мистецтві й літературі, що прагне до зображення дійсності.

У мистецтві й літературі реалізм прагне до найдокладнішого опису спостережених явищ, без ідеалізації. Проте поняття реалізм дуже широке: реалістичним можна назвати монументальне єгипетське мистецтво, але реалістами є й митці, які з фотографічною точністю копіюють природу. Популярність реалізму зумовлена загальною доступністю і зрозумілістю його мистецьких засобів, тому його тенденції в українському мистецтві проявлялися за кожної доби, і як стиль він актуальний понині. Хронологічні рамки культури реалізму не можна чітко визначити, адже культурні процеси не поступаються один одному, а співіснують доволі довгий час.

Визначальні риси реалізму

1) правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;

2) принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;

3) характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;

4) конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;

5) розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.

Філософія – Г. Гегель – зрозуміти життя – це спроба збагнути високі істини, знайти шлях до кожної конкретної людини, що полягає у гармонійному поєднанні особистих і суспільних інтересів.

«Золотий вік» світової літератури – Оноре де Бальзак «Людська комедія», Стендаль «»Червоне та чорне», Ч. Діккенс «Давід Коперфілд», Г. Флобер «Мадам Боварі», І. Тургенєв «Батьки та діти», Л. Толстой «Війна та мир», Ф. Достоєвський «Злочин та кара», «Ідіот», Г. Мопасан «Любий друг», М. Салтиков-Щедрін «Історія одного міста», М. Твен, А. П. Чехов, О. С. Пушкін та інші.

Живопис – французький художник Гюстава Курбе виставка картин «Павільйон реалізму», В. Пєров «Приїзд гувернантки до купецького двору», І. Є. Рєпін «Бурлаки на Волзі», Шишкін «Ранок у лісі»,

Музика - Г. Берліоза, Людвіг ван Бетховен, П. Чайковський, М. П. Мусоргський,М. С. Щепкін, М. Римський-Корсаков та інші.

Архітектура - Архітектура першої половини XIX століття пережила свій розквіт у межах класицизму. У роки правління Наполеона у Франції склався стиль ампір (від французького імперія), який став продовженням і одночасно завершенням класицизму 18 століття. Будівлі і споруди в стилі ампір відрізнялися монументальністю й урочистістю, часто вони прикрашалися військовою атрибутикою. Ці будівлі були покликані прославляти перемоги Наполеона: Вандомська колона, споруджена за зразком давньоримського стовпа імператора Траяна, Тріумфальна арка (архітектор Ф. Шальгрен) — найкращий зразок стилю ампір. Завдяки своїм колосальним розмірам (майже 50 м висотою, біля 45 м шириною) і розташуванню на пагорбі на перетині дванадцяти великих вулиць, арка прекрасно проглядається з різних частин французької столиці. Її прикрашає уславлена скульптурна композиція — рельєф Ф. Рюда «Марсельєза». Тріумфальна арка стала одним з символів Парижа.

Як декоративні прикраси в ампірі використовуються військові трофеї, зображення зброї, лаврові вінки, леви, що уособлювали царську владу, силу і могутність. Цей стиль був поширеним у Римській імперії.

До кінця XIX ст. відкритим у світовій архітектурі залишалося питання про новий стиль «модерн» - у США виникла так звана чиказька школа архітектури, найпомітнішою фігурою якої став Луїс Саллівен, який запропонував тип висотної офісної будівлі з мінімумом декору — хмарочос. Хмарочос — потворна форма в архітектурі США, викликана шаленими цінами на землі в престижних районах міст Чикаго, потім Нью-Йорку. Хмарочоси сильно контрастували з так званою провінційною «одноповерховою Америкою», якою довго ще залишалась масова забудова усіх штатів. Модерн, так би мовити, завершив творчі пошуки будівельників XIX ст. і став сходинкою до архітектури сторіччя ХХ-го.

Театр - головною фігурою в театрі стає не актор, навіть найгеніальніший, а режисер, який створював художньо цілісні твори на сцені. Театр все більше стає синтетичним видом мистецтва. Що ж до зачинателя сучасного нам «режисерського» театру, то ним вважається Антуан Анре, який створив у Парижі в 1887 «Вільний театр» — власне студійний, напівзакритий, відвідувати який могли лише особи, які купили абонементи на весь сезон. Це дозволяло режисеру обійти цензуру і відкривало більше можливостей для вибору п'єс для театрального репертуару. Він боровся за правдивий показ на сцені сучасного життя. Найповніше нові принципи в театральному мистецтві втілилися у творчості створеного в Росії в 1898 Московського художнього театру — дітища Костянтина Станіславського, Володимира Немировича-Данченка, Антона Чехова, Максима Горького і цілої плеяди прекрасних акторів.

Кіно. У XIX ст. в Європі, у Франції, народився новий вид мистецтва, який стрімко завойовував собі наймасовішу глядацьку аудиторію, — мистецтво кіно. Кіно — дитя часу, яке поєднувало в собі науково-технічний прогрес з творчими пошуками діячів мистецтва. Винахід в 1859 Луї Даґером фотографії, геніальна здогадка братів Огюста і Луї Люм'єрів, які з'єднали фотографічну плівку з проекційним ліхтарем, привели в 1895 р. до появи кіно. Незалежно від них механік Одеського університету Й. А. Тимченко на два роки раніше створює кінетоскоп і 9 січня 1894 на ІХ з'їзді російських природодослідників і лікарів, що відбувався у Москві, здійснює за його допомогою перший у світі кіносеанс (глядачі побачили на екрані кавалеристів та метальників списів у русі). Попри те, що учасники з'їзду гідно оцінили винахід і передали його до Політехнічного музею у Москві, офіційні кола досить прохолодно поставилися до «живої фотографії», яку винайшов геніальний український винахідник. Відома заява Миколи ІІ з цього приводу: «Все це нісенітниці, жодного значення таким дрібницям надавати не варто…».

28 грудня 1895 в Парижі на бульварі Капуцинок у приміщенні «Гранд кафе» було організовано перший у світі публічний кіносеанс. Глядачі столиці Франції побачили свій перший фільм — вихід робітників з фабрики. Саме цю подію прийнято вважати датою народження кінематографа. Розробивши свій оригінальний пристрій, фірма «Люм'єр» швидко поставила справу кіно «на потік». Дві з перших кінокартин «Прибуття поїзда» і «Политий поливальщик» настільки приголомшили людей, що вже через декілька тижнів апарат і фільми Люм'єрів з'явилися і публічно демонструвалися у Римі, Відні, Берліні, Москві, Петербурзі, а також в Одесі, а потім потрапили до Єгипту, Австралії, США. У всіх країнах світу з'явилися сінематографи, ілюзіони, кінотеатри, а через рік-два в більшості європейських країн починають знімати власні фільми. Але як вид мистецтва кіно все ж належить ХХ ст.

3. Натуралізм – (лат. natura — природа) склався в останній третині XIX ст., течія в художній культурі, яка прагнула до об'єктивного, точного і безпосереднього відтворення дійсності та людських стосунків.

Теорію натуралізму розробив видатний французький письменник Еміль Золя (1840-1902 pp.) у праці "Романісти-натуралісти" та ін., а також сформулював теорію «наукового роману» В середині 70-х років навколо нього виникла натуралістична школа: Ті де Мопассан (1850 — 1893 pp.), Едмон Гонкур (1822-1896 pp.), Альфонс Доде (1840-1897 pp.) та ін. Вона проіснувала до кінця 80-х років. У 90-х роках натуралізм втратив теоретичну чіткість і зберігся як загальна назва різних, проте єдиних за походженням культурних явищ. Натуралісти висували перед собою завдання: вивчати людину і суспільство так, як природознавець вивчає природу. Вони цікавилися побутом людини, її фізіологічною природою, буденними явищами, намагалися «писати під диктовку життя». Предметом спостереження проголошували "вся людину", про яку натуралісти мали намір розповісти "всю правду". Життя людини у творах натуралістів — це життя насамперед біологічного організму.

4. Імпресіонізм ( фр. impressionnisme , Від impression - враження) - напрям у мистецтві останньої третини XIX - початку XX століть, що зародився у Франції і потім поширився по всьому світу, представники якого прагнули найбільш природно і неупереджено відобразити реальний світ у його рухливості і мінливості, передати свої швидкоплинні враження. Характерними ознаками його є те, що його представники прагнули передати безпосереднє враження від навколишнього світу, мінливі стани природи.

Важливо не те, як всі бачать світ, а те, як його бачу я, бачиш ти, бачить він.

Сам термін «імпресіонізм» походить від назви картини Клода Моне «Враження. Сонце, що сходить» У творчості глави імпресіоністичної школи втілилась основна проблема й основне досягнення імпресіонізму – проблема світла і повітря. Світ у Моне позбавляється матеріальності і перетворюється у калейдоскоп кольорових плям («Скирти», «Руанський собор», «Сніданок на траві», «Бар в «Фолі-Бержер»» тощо).

Характерні особливості імпресіонізму:

1)відтворення суб’єктивних відчуттів і переживань, настрою та швидкоплинних вражень автора від реального світу в його русі та мінливості;

2)відхід від типовості;

3)миттєвість, фрагментарність композиції, випадковий погляд, несподівані ракурси і точки зору, свіжість та безпосередність світосприйняття.

Це яскраво помітно в творчості Огюста Ренуара, який малював переважно жінок: портрети і оголену натуру («Парасольки», «Бал в Буживале», «Дівчина з віялом»).

Едгар Дега не був послідовним імпресіоністом, хоча тематика його творів типова для імпресіоністів: сцени з театрального життя, переважно балету, зображення жінок, часто оголених, у повсякденному житті, епізоди праці («Урок танців», «Проїзд скакових коней», «У фотографа», «Танцівниці на репетиції», «Пралі», «Абсент»). Люди у Дега відчужені один від одного і самотні.

Головні риси імпресіонізму дістали свій розвиток в постімпресіонізмі. Яскравими представниками цього напряму були французькі художники Поль Сезан, Поль Гоген і голландський художник Вінсент Ван Гог. Зміст полотен Сезана простий – портрети друзів, близьких людей, автопортрети, пейзажи, натюрморти, характерні типажі, нескладні сюжети («Береги Марни», «Натюрморт з корзиною фруктів», «Курець», «Гравці у карти»). Найсильніший бік обдарування Сезонна – колорит. Поль Гоген виробив свою манеру письма. Переїхавши з Франції на Таїті, обирає міфи тематикою своїх полотен. Він став найяскравішим представником мистецької течії к. ХІХ ст. – примітивізм, який спеціально примітивізує художню форму, де фарби занадто яскраві, а композиції – орнаментальні. Ван Гог посилював експресивні якості художньої форми, прагнув висловити своє захоплення красою природи, співчуття людині, яка страждає. Картини художника при його житті не знаходили покупців.

5. Декаданс (від франц. decadent – занепадницький, decadence – занепад) — загальна назва кризових явищ у мистецтві і культурі кінця 19 — початку 20 століть.

Характерні риси Д. – песимізм; неприйняття дійсності; містицизм, віра в надприродні сили; настрої безнадії, розчарування, занепад життєвих сил; мистецтво для мистецтва.

Головна особливість – заперечення реальності, як низькопробної дійсності, що не може розкритися своїми високими таємницями людині, яка спирається лише на органи чуттів. Відмовитися від реальності, яка не відповідала високим ідеалам і гуманістичним цінностям, віднайти вищу правду, надреальність, царство краси – таку мету ставили перед собою декаденти. Вони вважали, що наука і традиційне мистецтво невзмозі здійснити цей пошук. Тому спиралися на інтуїцію, жадали високого одкровення, що бачилось їм як «ключі таємниць всесвіту», незбагнена слабому людському розуму істина.

У літературі одним з останніх романтиків і одним з перших і найбільш яскравих декадентів був видатний французький поет Шарль Бодлер (1821-1867), учасник революційних подій у Парижі 1848 р.

6. Символізм (фр. symbolisme, з грец. симболон — знак, ознака, прикмета, символ) — літературно-мистецький напрям кінця ХІХ — початку XX ст., основоположники якого, базуючись на ідеалістичній філософії Шопенгауера, «теорії несвідомого» Едуарда Гартмана і поглядах Фрідріха Ніцше, проголосили основою мистецької творчості символ — таємну ідею, приховану у глибині всіх навколишніх, а також і потойбічних явищ, що її можливо розкрити, збагнути й відобразити тільки з допомогою мистецтва, зокрема музики й поезії.

Він зародився на межі 1860-1870-х pp. у творчості французьких поетів П.Верлена, А.Рембо, С.Малларме та ін. Символісти намагалися засобами мистецтва відшукати у звичайній дійсності, що оточує кожну людину, знаки (символи) явищ і закономірностей, безпосередньо не втіленних в оточуючому світі, однак суттєвих для їх світоглядних імперативів, таких як присутність Бога, реальність світового зла, Вічної Жіночості, Світової Душі тощо. До певної міри поетів-символістів з імпресіоністами пов´язує намагання передати найтонші відтінки настроїв і вражень (А.Рембо, П.Верлен, М.Мінський, З.Ґіппіус), а також соціальний песимізм, зневіра в можливості прогресу, недовіра до сучасної людини, яка видається їм слабкою та безпомічною, неспроможною змінити цей жорстокий світ на краще.

Особливо,ці тенденції давалися взнаки в поезії та драматургії (С.Малларме, О.Блок). Невдоволення світом, соціальна апатія посилюють серед символістів релігійно-філософські настрої. Пошуки Бога, духовного сенсу буття, прагнення збагнути вищі таємниці світоустрою, а через них по-новому осмислити історію людства властиві російським символістам (Д.Мережковський, 3. Гіппіус, В.Брюсов).

Підсумок епохи

Здобутки XIX ст. у всіх сферах культури виявилися колосальними. Цей період вражає гармонійністю розвитку і величезними результатами творчої діяльності людини у найрізноманітніших сферах. Тенденції, закладені епохою Відродження, досягли зрілості, і люди в повному обсязі відчули їхні наслідки.

У всій складності і, як тоді здавалося, повноті склалася наукова картина світу. Змінилося становище науки в суспільстві, її досягнення стали прямо й усвідомлено впливати на рівень виробництва, всього життя. У масову, а в найрозвиненіших країнах загальну перетворилася письменність.

Регулярними стають міжнародні наукові, літературні, художні контакти, тим самим закладаються основи світової науки, світового мистецтва.

В художню творчість прийшли величезна стильова, жанрова різноманітність. Причому всіх великих майстрів при їх яскравій індивідуальності об'єднувало усвідомлення неповторної цінності людської особистості. Виправдалася пророча думка Стендаля: «XIX сторіччя буде відрізнятися від попередніх віків точним і полум'яним зображенням людського серця».

Світлі гасла свободи, рівності і братерства, проголошені Французькою революцією на початку епохи, успіхи в розвитку культури, які множилися з кожним роком, породжували надії на швидке розв'язання людством всіх соціальних, політичних проблем. Однак цього не сталося, і на рубежі XIX–XX ст. серед творчої, наукової інтелігенції стали переважати похмурі, песимістичні і радикальні революційні настрої. Можна пригадати слова героїні видатного французького письменника XIX ст. Гі де Мопассана, які завершують один з його програмних творів: «Ось бачите, яке воно — життя: не таке гарне, та й не так вже й погане, як думається».