17 Квітня 2014 р. Буде семінар з теми «Культура епохи Відродження».

Тема 6. Культура епохи Відродження

Проблема епохи Відродження в сучасній культурології.

Ренесанс (Відродження)-- перехідна епоха від середньовічної культури до культури Нового часу. Він у точному розумінні слова стосується лише Італії XV --XVI ст. Нова епоха трансформувалась, орієнтуючись на відродження античного стилю мислення і чуттєвості. Звідси, власне, і започаткована назва Ренесанс, або Відродження.

Ренесанс охоплює близько чотирьох століть, хронологічно XIII -- XVI ст. Розвиток ренесансної культури, витоки якої пов'язані з Італією, зумовлює розклад феодальних і становлення ранньокапіталістичних суспільних відносин.

Соціальну основу Відродження визначає:

- піднесення італійських вільних міст-комун, які активно прилучалися до торгівлі між Європою та Сходом;

- утверджувалося нове розуміння світу, зв'язків природи, суспільства і людини;

- відбувалося становлення нового типу особистості -- розкріпаченої індивідуальності, якій властиві почуття свободи, самоцінності, розмаїття внутрішнього світу.

Найважливішими рисами ренесансної культури є:

- розвиток індивідуалізму, емансипація особистості, внаслідок чого "героєм епохи" стає сильна, героїчна особистість;

- це світська культура і водночас світогляд, що визнавав пріоритетними земні уподобання людини (тобто перенос культурних інтересів зі сфери вищого (небесного) світу, з області сакрального до матеріальних проявів життя);

- його ідеологією стає гуманізм, який, спираючись на ідею антропоцентризму, розглядав людину, як центр Всесвіту, частину природи, найдосконаліше її творіння, а весь навколишній світ – творіння рук людини;

- піднесення значення краси, насамперед чуттєвої;

- глибоке пізнання природи, людини, космосу характерне майже для всіх представників Відродження;

- різнобічна освіченість митця, його обізнаність у різних галузях наукових знань, зокрема математиці.

- стихійне самоутвердження людської особистості в її творчому відношенні до навколишнього світу і до себе самої;

- сплеск художньої творчості, насамперед у царині пластичних мистецтв (живопис, скульптура);

Основні парадигми інтерпретації культурно-історичного феномену «Ренесанс»:

1) доба Відродження є цілком самостійним, якісно новим етапом в історії європейської культури, що наслідує Середньовіччю, але при цьому залишається ментальною протилежністю останнього як культурно-історичний феномен, споріднений з греко-римською античністю;

2) Ренесанс являє собою останню стадію розвитку Середньовіччя, квінтесенцію всього виробленого й усвідомленого європейською культурою за десять середньовічних століть (видатний голландський культуролог Й. Хейзінга називає Ренесанс "осінню Середньовіччя");

3) Ренесанс — епоха переходу від Середньовіччя до Нового часу з усіма властивими такому "мосту" протиріччями, непослідовністю, регресивними проявами (наприклад, феномени Реформації й Контрреформації, секуляризації й інквізиції тощо).

Культура епохи відродження

Відродження, або Ренеса́нс— культурно-філософський рух кінця Середньовіччя — початку Нового часу, що ґрунтувався на ідеалах гуманізму та орієнтувався на спадщину античності. Відродження, термін для означення цілої епохи в культурному розвиткові країн Європи. В Італії - це XIV - XVI ст., в інших країнах Західної і Центральної Європи - середина XV - кінець XVI ст. Термін "рінашіта" (відродження), який вперше ввів італійський живописець і історик мистецтва Дж. Вазарі в середині XVI ст., означає нову фазу в історії мистецтва, яке відродило після середньовічного "занепаду" античні норми прекрасного. Тому Ренесанс до певної міри є еталоном культурного розвитку у світовій історії, який можна порівняти з VIII—V ст. до н. е. в Елладі. Відродження стає синонімом духовного піднесення.

Періодизація культури Відродження:

1) Проторенесанс (ост. третина ХІІІ—XIV ст.), коли виникають перші ознаки якісних змін культурного процесу (початок творчості Данте, Петрарки, Бокаччо);

2) раннє, або кватроченто (поч. XIV —90-ті роки XV ст.) — живопис Джотто, Донателло, Ботічеллі, Пізано;

3) високе, або чінквеченто (90-ті роки XV ст. — поч XVI ст.) — у Середній Італії це — Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, у Венеції — Тіціан, Джорджоне, Веронезе, Тінторетто;

4) пізнє Відродження (40-ві роки XVI ст. — поч. XVII ст.).