1.1. Інноваційність важлива ознака освіти

Отже освіта, як одна з найважливіших складових суспільства, з одного боку, залежить від процесів, що відбуваються в ньому, повинна швидко реагувати та відповідати стану науково-технічного прогресу, тенденціям розвитку економічної сфери країни, з іншого, безумовно, – впливає на всі процеси і сторони життя, оскільки готує фахівців, розвиває особистість, формує певні життєві погляди. Тому особливої уваги заслуговує сучасний стан, проблеми впровадження та перспективи інновацій в освіту нашої країни. Про інновації говорять багато, але саме поняття є багатозначним, і тому дебати про чітке значення продовжуються.

Термін “інновація” (із пізньої латинської innovatio – оновлення, новизна, зміна) означає нововведення, тобто цілеспрямовані зміни, які вносять у середовище впровадження нові стабільні елементи (нововведення), що викликають перехід системи з одного стану до іншого.

Інновація — нововведення, зміна, оновлення; новий підхід, створення якісно нового, використання відомого в інших цілях.

Інноваці́йні техно́логії— радикально нові чи вдосконалені технології, які істотно поліпшують умови навчання або самі виступають матеріалом навчання.

Стосовно педагогічного процесу інновація - означає введення нового в цілі, зміст, форми і методи навчання та виховання; в організацію спільної діяльності вчителя і учня, вихованця. Інновації самі по собі не виникають, вони є результатом наукових пошуків, передового педагогічного досвіду окремих учителів і цілих колективів.

Під інноваційним розвитком освіти потрібно розуміти комплекс створених і впроваджених організаційних та змістових нововведень, роз­виток низки факторів й умов, необхідних для нарощування інноваційного потенціалу освітньої системи. Такий складний психолого-педагогічний процес потребує чітко спланованих системних дій усіх освітянських струк­тур, які сукупно становлять основу інноваційної політики.

За змістом, формами і методами освіта не є незмінним, закостенілим феноменом, адже вона постійно реагує на нові суспільні виклики, реалії, враховує тенденції, перспективи розвитку людства, національного буття народу. Однак оновлення навчально-виховної практики, через різні при­чини, часто відстає від темпів цивілізаційного розвитку, соціальних вимог до освіти. Протягом тривалого часу, особливо на ранніх етапах розвитку людства, ця проблема була не настільки гострою, як в індустріальну і пост-індустріальну (інформаційну) епохи. Вона помітно актуалізувалася напри­кінці другої половини XX століття, що зумовлено колосальним проривом у науково-технічному розвитку, радикальною зміною традиційних уявлень про світ, життя, його цінності, майбутнє цивілізації.

На сучасному етапі дедалі очевиднішим стає те, що традиційна школа, орієнтована на передавання знань, умінь і навичок від покоління до поко­ління, від учителя до учня, не встигає за темпами їх нарощування. Значну частину знань, котрі освоюють учні, здобуло людство 200-400 років тому. Сучасна школа недостатньо розвиває здібності, необхідні її випускникам для того, щоб самостійно самовизначитись у глобалізованому і надзвичай­но динамічно змінному світі, приймати обґрунтовані рішення щодо сво­го майбутнього, бути активними, конкурентоспроможними і мобільними суб'єктами на ринку праці. Головними недоліками традиційної системи освіти є породжені з її вини невміння і небажання дітей активно вчитися, несформованість ціннісного ставлення до власного розвитку, освіти та со­ціуму в цілому.

Очевидно, що до інноваційної діяльності треба готувати дитину ще змалечку. Значну роль у такій підготовці відіграє освіта, яка також має володіти рисами інноваційності .

Інноваційні процеси в галузі освіти виникали в різні історичні періоди і визначали її розвиток. Найбільш широкого масштабу вони досягли в кінці XIX -початку XX ст. в Росії, Німеччині, Франції і США, які відрізнялися яскраво вираженою творчою спрямованістю і нестандартністю підходів до навчання і виховання. Цей досвід висвітленний в роботах С.Т.Шацького, А.І.Пискунова, З.І. Равкіна та інш.

Новий етап створення інноваційних шкіл пов'язаний з політикою демократизації українського суспільства.  Оскільки педагогічні інновації виконують безліч функцій у розвитку освітньої системи і стають масовим явищем, управління творчими пошуками вчителів також набуває характеру системного процесу. Для створення цілісної системи підготовки вчителя до інноваційної діяльності необхідно виявити загальні механізми цієї підготовки.

Інноваційне навчання забезпечується не застосуванням окремих способів навчання, а пов'язане з переглядом процесу придбання знань, розробкою нового стилю навчання. Цей перегляд передбачає рішення системи мети і завдань: аналіз змістовної сторони навчального процесу і розробку технології представлення матеріалу і вивчення технології його обробки, вибір і застосування методів, прийомів, засобів і форм навчання.

Інноваційне навчання – це такий динамічний процес, який забезпечує включення емоційних сфер психіки того, хто навчається, активне функціонування його інтелектуальних і вольових сфер, сприяє формуванню стійкого інтересу до предмета, до самоосвіти, і формуванню активної, творчої, гармонічно розвиненої особистості. Дослідження показали, що інноваційні процеси – важливий шлях подолання формалізму в навчанні. Відмітною особливістю навчально-пізнавальної діяльності при інноваційному навчанні є тип оволодіння знаннями, створення умов включення учнів не просто в діяльність, а в діяльність творчу (творчу, самостійну), зумовлену:

-видом навчальної діяльності (спостереження і практична дія переважають над слуханням або супроводять його);

-логікою пізнавального процесу (індукція переважає над дедукцією);

-психологією пізнавального процесу (аналіз через синтез, асоціативний і евристичний механізми, зв'язок інтуїтивного і логічного);

-джерелом знання (опора на образ, на наглядність).

Узагальнюючи сказане, можна стверджувати: інноваційне навчання може і повинно зробити свій внесок в організацію процесу навчання, у вдосконалення навчання. Такий тип освітнього процесу пов'язаний із творчим пошуком на підставі досвіду, що є і його відповідним збагаченням. Виникає проблема готовності викладача до використання нововведень в навчальному процесі не тільки в значенні здатності усвідомити нове дидактичне завдання, проаналізувати можливості нових видів навчально-пізнавальної діяльності, але передусім в значенні наявності у нього відповідного особистісного досвіду, широти розуміння проблеми інноваційної діяльності і осмислення власної готовності взяти участь в цьому процесі.

Для створення оптимального функціонування сучасної освітньої системи необхідний інноваційний підхід до тих, хто навчається, і до підготовки викладачів для цієї діяльності. Тому до числа першочергових завдань модернізації вищої педагогічної освіти відноситься створення передумов для інноваційного навчання педагога, який займе в школі лідируючу, але не домінуючу позицію; буде виконувати функції режисера, але не розпорядника; буде грати роль не тільки організатора, а й  співучасника такого навчального процесу, який будується як діалог тих, хто навчається, з пізнавальною реальністю, з іншими людьми, що призводить до збагачення їхнього особистісного досвіду.