5) Національна політика російського царизму щодо України в другій пол. 19 ст.

Закриття недільних шкіл

Процес консолідації української нації супроводжувався активізацією українського національного руху. Вбачаючи у цьому русі загрозу імперіям, які панували в Україні, їхні правителі піклувалися про те, щоб цей рух не став масовим.

Російська шовіністична преса почала друкувати статті, автори яких запевняли, що українська мова взагалі не мова, а діалект російської, що ті, хто друкуються українською мовою, ставлять собі за мету відокремити Україну від Росії.

12 червня 1862 року він видав «височайшеє повєлєніє» про повсюдне закриття недільних шкіл, бо вони, мовляв, були відкриті «під впливом і за участю осіб, які мали завданням потрясіння держави».

Антиукраїнський циркуляр міністра Валуєва

Царський міністр внутрішніх справ П. Валуєв 18 липня 1863 року видав і розіслав у всі українські губернії циркуляр (розпорядження), яким суворо заборонялося друкування українською мовою книг «навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу». Саме ж навчання українською мовою визначалося як політична пропаганда, а ті, хто за це брався, обвинувачувалися «у сепаратистських задумах, ворожих Росії й погибельній для Малоросії».

«Давно вже йде суперечка в нашій пресі про можливість існування самостійної малоросійської літератури…

…навіть порушення цього питання прийнято більшістю малоросіян з обуренням, яке часто висловлюється в пресі. Вони досить ґрунтовно доводять, що ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і не може бути, і що говірка їх, яка вживається простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі, що загальноросійська мова так само зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть значно зрозуміліша, ніж тепер створювана для них деякими малоросами, і особливо поляками, так звана українська мова…

…Міністр внутрішніх справ визнав за необхідне, надалі до погодження з міністром народної освіти, обер-прокурором св. синоду і шефом жандармів щодо друкування книг малоросійською мовою, які належать до красного письменництва; пропускання ж книг цією мовою як духовного змісту, так і навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, припинити.»

Імператорський Емський указ

Боротьба проти українства здавалася членам таємної комісії настільки важливою і терміновою справою, що вони наважувалися потурбувати царя під час його відпочинку та лікування у німецькому курортному містечку Емс. Олександр 2, переляканий тривожними повідомленнями про український національний рух, поблажливо зустрів посланців комісії і негайно 18 травня 1876 року підписав складений Юзефовичем проект розпорядження про повну заборону українського письменства. Цим документом, який сучасники назвали Емським указом або «Юзефовичем законом», заборонялося не тільки друкувати українською мовою оригінальні та перекладені твори (навіть тексти до нот), а й завозити у межі Російської імперії українські книги і брошури, надруковані за кордоном. Також заборонялося ставити українські спектаклі, влаштовувати концерти українських пісень та декламацій.

1881 новий російський цар Олександр 3, демонструючи своє показне народолюбство, вирі вир внести деякі зміни щодо національного питання в Україні. Міністерство внутрішніх справ розіслало в губернії України «роз’яснення» Емського указу. Отже, до раніше дозволених для друкування українською мовою творів художньої літератури та історичних документ до додали ще й словники, але вимагалося все це друкувати обов’язковою російською абеткою. Щодо сценічних вистав українською мовою, то тепер дозвіл на них мали право давати губернаторські власті. 1886 року всім чиновникам, прибулим працювати в Україну з Росії, підвищили платню. 1892 року спеціальним наказом «у цілях чисто державних» цензорам нагадали про недопустимість схвалення до друку українського перекладу будь-якого російського твору. 1895 незалежно від змісту, заборонялося до друку українські дитячі читанки. Саму назву «Україна» царська цензура замінила у друкові на Малоросію.