1 Всесвітня історія вчень про право і державу — скла­дова частина духовної культури людства, що сконцентрувала величезний політико-правовий досвід минулого, підсумки дослід­ження проблем свободи, права, держави, політики, законодавства. 

Предмет – історія виникнення і розвиток теоретичних знань про право, державу, політику, законодавство, історії політично-правових теорій.

Історія розвитку права і державознавства. Політико-правові теорії в найбільш розробленому, закінче­ному вигляді часто називають «вченнями». Вчення - сукупність ідей, концепцій, доктрин. Ідея – вирішення, спосіб вирішення. У системі юридичних наук і юридичної освіти історія вчень про право і державу є самостійною науковою і навчальною дис­ципліною, історичною і теоретичною одночасно. Цим вона відріз­няється від історії і теорії права і держави як різних, хоча і спорід­нених, взаємозалежних дисциплін. На відміну від них вона вивчає не історію політико-правових інститутів, законодавств чи теорію держави і права, а історію їх теоретичного пізнання, історію розвитку політико-правової думки.; Базується на історії; Є базою для вивчення інших наук. Досліджує і відображає процес вивчення знань . Історії вчень про право і дер­жаву актуально вже тому, що вони тією чи іншою мірою пов´я­зані із сучасними проблемами правознавства, державотворення. досліджує і відображає процес вироблення теоретичних знань, понятійного апарату, юридичного інструментарію, яким сьогодні оперує право- і державознавство. Історія вчень дає можливість зрозуміти важливість і значен­ня права і держави в духовній історії людства, усвідомити по­стійну роботу людської думки, її постійний пошук оптималь­них, ідеальних форм державно-правової організації життя народів. 

2 Мислителі Стародавньої Греції зіграли видатну роль в історії формування і розвитку всієї духовної культури людст­ва. Величезним є їх внесок і в історію політичної і правової думки. Вони започаткували теоретичний підхід до проблемати­ки права, держави, політики, формування юриспруденції.процес людського пізнання — від міфу, релігійних уявлень, до раціо­нальних, наукових. розвитку полі-тико-правової думки може бути умовно розділена на три періоди: ранній, другий і третій. Ранній - «досократівський» (IX — VI ст. до н. е.) – відхід від релігійних уявлень; другий - сократівський», класичний період (V — перша пол. IV ст. до н. є.) — час розквіту давньогрецької полі­тичної і філософської думки(софісти, Сократ, Платон, Арістотель)третій – занепад державності Греції. Державність в Стародавній Греції виникла і розвивалась у формі незалежних полісів — міст-держав, обмежених територі­єю міста і прилеглих до нього селищ. На VI—V ст. до н. е. в одних з них (Афінах, Абдерах) формою правління була демок­ратія, в інших (наприклад Спарті) — аристократія, потім — олі­гархія, як у Фівах, Мегарах. Короткочасно існувала і тиранія.Тут суб´єктами політики (тобто полісного життя) були тільки вільні, громадяни полісу — пов­ноправні члени полісного колективу.Політико-правові концепції починають розроблятися в рамках загальнофілософських вчень.

3Література і мистецтво Стародавньої Греції донес­ли до нас релігійно-міфологічні уявлення греків про світ, події минулого, початки полісного життя, справедливість і закони. їх встановлення пов´язувалося з волею богів-олімпійців на чолі з Зевсом.

У поемах Гомера (VIII ст. до н. є.) «Іліаді» і «Одиссеї», Гесіо­да (VII ст. до н. є.) — «Теогонія», «Труди і дні», на яких вихову­валося багато поколінь еллінів, Зевс виступає як верховний за­ступник загальної справедливості, суворо караючий насильство і тих, хто творить неправий суд.  При цьому право розуміється як сукупність індивідуальних (не­рівних, залежно від достоїнств і заслуг) прав, освячених принци­пом справедливості і відповідних усталеним звичаям, як конкре­тизація вічної справедливості, її прояв і дотримання у відносинах між людьми.  «прав­ду замінить кулак», «де сила, там і буде право» ГЕСІОД

«семи мудреців» (VII— VI ст. до н. є.) — Фалес, Піттак, Периандр, Біант, Солон, Клео-бул і Хілон ---- етичні і моральні норми.

СОЛОН - увів демократію ПІФАГОР (580 – 500)- філософія(вперше поняття увів) – рівність = справдедливість. Ідеал піфагорійців — поліс, у якому пануютьсправедливі закони.Піфагорійці були прихильниками аристократії — правління кращих, знаючих, а не родової знаті.  Гера-кліта (біля 530 — біля 470 р. до н. є.) — знаменитого філософа діалектика. з його філософією у світі панують необхідність і законо­мірність — всезагальний Логос всезагальний закон —джерело людського закону; за правління  ду­ховної аристократії. Демокріта (біля 460—370 р. до н. е. розглядав становлення людини і людського суспільства як частину світового розвиткуПоліс, законодавство створені штучно. Звідси — недоскона­лість полісного життя, законів«Закон прагне допомо­гти життю людей. Але він може цього досягти лише тоді, коли самі громадяни бажають жити щасливо: для слухняних закон — тільки свідчення їх власної чесноти»

4   Класичний період — доба найвищого розквіту давньогрецького суспільства і культури, який припав на V–IV століття до н. е. Найвпливовішим політичним і культурним центром після перемоги у греко-персидських війнах стали Стародавні Афіни, які стояли на чолі оборонного Делоського союзу серед полісів островів Егейського моря, його західного, північного та східного узбережжя. Своєї максимальної могутності і культурного розквіту Афіни досягли, коли на чолі держави став видатний політичний діяч, полководець, прихильник демократичної партії Перикл, що 15 разів обирався стратегом. Цей період відомий в історіографії як «Золоте століття Перикла», хоча був відносно нетривалим. Другий період (V – перша половина IV ст. до н. е.) – період розквіту давньогрецької філософської і політико-правової думки; він представлений вченнями Демокріта, софістів, Сократа, роботами Платона і Арістотеля. У Демокріта (бл. 460-370 рр.. До н.е.) зустрічається одна з перших спроб розглянути виникнення і становлення людини, людського роду і суспільства як частина природного процесу світового розвитку. Залучення політико-правової теми в коло широкого обговорення пов'язано з іменами софістів, які виступили в V в. до н.е. в умовах зміцнення і розквіту античної демократії. Найменування «софіст" походить від слова "софос" (мудрий). Софісти були платними вчителями мудрості, у тому числі і в питаннях держави і права.

5 ДЕМОКРІТ – демократичні погляди. У своєму соціально-політичному вченні Демокріт одним з перших в історії античної думкирозглядав становлення людини і людського суспільства як частину світового розвитку.  Поліс, законодавство створені штучно. Звідси — недоскона­лість полісного життя, законів. Держава у Демокріта уособлює собою «загальну справу» гро­мадян і служить її «опорою». держава, що йде по вірному шляху, — найбільша опора. єднання вільних громадян, взаємодопомога і братерство — ознака істинної демократії Був противником безправ´я і рабства людей. Правління кращих вимагає «мистецтва управління державою» Закони, за Демокрітом, покликані забезпечити благоустроє­не життя в полісі, але для цього необхідні відповідні зусилля і з боку самих громадян, їх покора закону. Погляди Демокріта одержали значне поширення серед ан­тичних мислителів уже за його життя і вплинули на розвиток політико-правової думки. СОФІСТИ - школа мудрості. Готували до державної, політичної діяльності. вчили умінню керувати при­ватними і загальними справами, виступати в Народних зборах, суді, прийомам доказів і ораторського мистецтва.розрізня­ли два покоління софістів: старших — Протагор, Горгій, Продик, Гіппій, Антифонт і ін.( прихильники демократії); молодших — Фрасімах, Калликл, Лікоф-рон та ін (прихильники демократії, аристократії) для них характерний ще більший поворот до про­блеми людини, її суспільного буття, пошуку природних основ права і закону Протагор (481—411 р. до н. є. – засновник школи софістів. Ніяка держава не встоїть, якщо політикою, політичним мистецтвом не будуть займатись усі її громадяни.Законам потрібно коритися!надавав важливого значення вихованню громадян у дусі законів.старшим, і молодшим поколінням софістів роз­роблялася концепція особистих прав людиниЛюдина має право жити для себе Лікофрон вважав закон простим договором За природну рівність людей, Гіппій, Антифонт, Горгій першими здійснили ґрун­товну розробку природно-правової теорії.  --- закони закріплюють вигоду найсильніших, тут сила — основа права. Більшість софістів не розділяли законів і права дали в принципі наукове пояснення походженню суспільст­ва, держави, природи влади і політики.Таким чином, софісти внесли істотний вклад у теоретичну розробку проблем держави, права, політики, у політичне і пра­вове виховання громадян грецьких полісів.

6 Багато положень софістів про право, державу, політику роз­вив і переглянув Сократ (469—399 р. до н. ніяка реформа суспільства неможлива безоздоровлення особистості, без морального єднання громадян мета -  досягнення високого морального ідеалу. Він вірить у можливість досягнення людиною такого іде­алу через розум, знання, доброчинність. Оволодіння знаннями без мораль­ної підготовки шкідливо і недоцільно Суспільству потрібні Щасливі люди, вважав Сократ. Щасливі люди — благополучне суспільство Створений великим мудрецем позитивний соціальний ідеал — значний крок у порівнянні з філософією софістів. Держава -  форми правління для Сократа несуттєві, тому що правити повинні знаючі Він першим запропонував критерії й оцінки форм правління: царська влада — влада за згодою народу і на основі законів. Тиранія — влада проти волі народу і на беззаконні, сваволі пра­вителя. Аристократія — де посадові особи обираються з «знаю­чих» і вони додержуються законів. Плутократія (олігархія) — пра­вління на основі цензу, в угоду багатим. Демократія — правління всіх громадян на основі законів. Закони і законність. За Сократом, моральна організація поліс­ного життя (політики) неможлива без законів. Закони — устої полісу. Закон — цементуюча суспіль­ство норма.  Сократ був принциповим прихильником законності. Семидеся-тирічний Сократ був звинувачений у безбожництві, порушенні законів, розбещенні молоді своїми бесідами. Засуджений на смерть, він залишився вірний своїм принципам — не порушу­вати законів, підкорятися їм і рішенням суду і спокійно випив чашу з отрутою з рук ката.

7. Благотворний вплив Сократа відчув на собі його учень Пла­тон (427—347 p. до н. е.), прозваний так жартома мабуть Сокра­том за могутню фігуру і широту плечей (Платон — «ширина»). Його справжнє ім´я — Аристокл. Він доводився правнучатим племінником Солону. Аристократ за походженням і духом, Платон не сприймав усі види тиранії, аристократичні в´язниці, кари демократії за інако­мислення. Під впливом Сократа захопився осягненням істини, діалектикою, політичними і правовими проблемами. Його перу належать знамениті діалоги «Апологія Сократа», «Протагор», «Критон», «Тімей», «Держава» і «Закони».

Основною наукою - є діалектика, як всезагальний метод наук. За допомогою діа­лектики, вважав Платон, знання стає максимально істинним. Платон розвиває ідею Сократа про взаємозв´язок особисто­сті і суспільства і дійде висновку: ідеальній, моральній, справед­ливій людині відповідають ідеальні, справедливі держава і законо­давство. «Справедлива держава і справедлива людина... нічим не відрізняються». Справедливість, як і законодавство, має природне похо­дження. Людині гарній і справедливій відповідає аристократичне правління кращих. Інші типи — наслідок прогресуючої хвороби держави (недотримання справедливості і розумності).Тімократія  олігархії Демократія тиранією, самим тяжким захворюванням держави. Головною його причиною Платон вважав псування людських нравів, видужання пов´язував з поверненням до правління муд­рих, дотриманням справедливості разом з розумністю.

У діалозі «Політик» Платон продовжив аналіз цієї проблеми. Крім зразкової держави, правитель якої керується істинним знан­ням, він виділяє тут ще три типи правління — монархія, аристократія, демок­ратія. У «Державі» Платон пропонує свою модель ідеальної справе­дливої держави. У ній усунуті багатство і бідність — порок усіх звичайних держав, де як би «дві ворожі між собою держави: одна — бідняків, інша — багатіїв».

В ідеальній державі, де всі громадяни — брати, зберігається нерівність занять, що відповідає нерівності здібностей. У ті з них, хто здатний правити, бог домісив при народженні частку золота, у їх помічників — срібла, а в хліборобів і ремісників — заліза і міді. Тут правлять кра­щі і шляхетні, діють гарні закони, держава піклується і переживає за своїх громадян, у стражів держави відсутня власність, тут спіль­ність дружин і дітей.

У «Законах» він малює «другий за достоїнством державний лад». У ньому 5040 громадян, які мають будинки і земельні на­діли, що належать державі. Тут відсутня приватна власність, панує рівність, колективізм і однодумство. Правителі тут виборні. Су­ворі закони регламентують публічне і приватне життя людей. Призначення людини — служити державі. Така держава є по суті тоталітарною. Тому Платона не безпідставно вважають од­ним з основоположників теорії тоталітаризму.

Отже, у Платона два види ідеального державного ладу. У пер­шому — над усім стоять правителі-філософи, у другому — і пра­вителям предписані закони. Відрізняються вони і ступенем рів­ності. Автор проектів вважав: правління філософів, діючих спільно з «істинним за природою законодавцем», зробить дер­жаву ідеальною і довговічною.

8. Так само, як і Платон, величезний вплив на мислення євро­пейської цивілізації справив його учень Аристотель (384—322 p. до н. є.) Праці «Політика», «Афінська політія», «Нікомахова етика», у яких всебічно розроблена еллін­ська наука про політику. Аристотеля держава — об´єднання вільних громадян (раби і «варвари» — не громадяни), спільно ке­руючих справами полісу на основі справедливості. У «Політиці» її автор, не називаючи імені свого вчителя, не погоджується з ним («Платон мені друг, але більший друг — істина»): при прогресую­чій єдності держави вона перестає бути державою. Держави Правильні — монархія, аристократія, політія. Непра­вильні — тиранія, олігархія, демократія. Замість загальної кори­сті, доброчинності в них переважають багатство або свобода (бід­ність). Найкращий державний лад той, де помірність і середній статок, «середній елемент» численний і користається великим значенням. Такою є політія. У проекті ідеальної держави в Аристотеля всі громадяни у своїй діяльності керуються принципом прекрасного, доброчин­ності. Тут всього два класи — військовий і законодавчий. Пер­ший зайнятий охороною поліса, другий — політичною діяльніс­тю. Земля тут поділяється теж на дві частини: одна — у загальному користуванні всієї держави, інша — у приватному володінні гро­мадян.  Тому право, за Аристотелем, служить критерієм справедли­вості, регулюючою нормою політичного спілкування. Право як Політичне явище поділяється на природне й умовне (волеуста-Новлене).Природне право — те, що скрізь має однакове значен­ая і не залежить від визнання чи невизнання його. Волеустановлене право — це установлення закону і загальних угод на ос­нові звичаїв. Право є державним благом, тобто тим, що слу­жить загальній користі. 

9. Політико-правові вчення Стародавнього Риму мали багато за­гального з вченнями античної Греції. їх подібність визначалася од­нотипністю соціально-економічних відносин, глибокою наступ­ністю в розвитку їх культур. Завоювання Римом грецьких полісів поклало початок еллінізації римського суспільства, значному по­ширенню грецької культури серед римлян. Своєрідність римської політико-правової думки була обумов­лена, по-перше, розвитком відносин приватної власності і раб­ства, що диктувало необхідність посилення правового захисту майнових відносин, особливо з боку держави. По-друге, резуль­татом практичної діяльності юристів щодо тлумачення законів стало відокремлення юриспруденції в самостійну галузь знань. У працях римських юристів одержують детальне обґрунтування інститути і норми діючого права (правовий статус вільних і ра­бів, класифікація майнових угод, зміст права власності і поря­док спадкування і т. п.). По-третє, із заміною республіканської форми правління промонархічним режимом у Римській імперії одержали значне поширення ідеї космополітизму, світового па­нування римлян. По-четверте, значний вплив на ідеологію римського суспільства справила філософія грецьких і римських стоїків, їх ідеї про духовну рівність громадян, їх обов´язок слу­жити державі, роль долі, закону та ін.

10. Серед римських юристів у І ст. до н. є. виділявся знаменитий адвокат, державний діяч і мислитель Марк Туллій Цицерон (106—43 р. до н. е.). У його творчості політико-правові проблеми розглядаються в роботах «Про державу», «Про зако­ни», «Про обов´язки». Держава в Стародавньому Римі розумілась як громадянська община (civitas). Основну причину походження держави Цице­рон бачив не стільки в слабості людей і їх страсі (як Полібій, Епі-кур), скільки в їх «вродженій потребі жити разом». За Цицероном завдяки згоді людей утворюються суспільство і держава. Тому останню він розглядає як «надбання народу», «справа народу» (res publica, res populi) — «з´єднання багатьох людей, зв´язаних між собою згодою в питаннях права і спільністю інтересів». Таким чином, держава в нього з´являється як правове утворення, «за­гальний правопорядок», вона втілює справедливість і право. Другою важливою причиною утворення держави Цицерон називає охорону власності. Порушення недоторканності приват­ної і державної власності розглядаються ним як порушення спра­ведливості і права («загального правопорядку»). Форми держави Цицерон розрізняє за числом правлячих, «ха­рактером і волею того, хто править». За цими критеріями він розрізняв три прості форми правління: царська влада, влада оп-тиматів (тобто аристократія) і народна влада (тобто демократія). Кожна з них має свої переваги і недоліки. Тому, вважає Цицерон, заслуговує схвалення четвертий вид державного правління «шляхом рівномірного змішання трьох його видів». Правити в державі, за Цицероном, повинні найкращі. Особа, що відає справами держави, повинна бути мудрою, справедливою, витриманою і красномовною. Управління державою Цицерон вважав сполученням науки і мистецтва, що вимагає не тільки знань і чеснот, але й уміння практично їх застосовувати в інтересах загального блага. Право. Як і природу держави, природу права Цицерон бачить у природі людини і виводить право з поняття закону, що відпо­відає природному праву. Такий закон «є закладений у природі ви­щий розум, що велить нам робити те, що робити належить, і за­бороняє протилежне». Отже, у Цицерона природне право — це «істинний», «вічний і незмінний закон» для всіх народів, «як би наставник і володар усіх людей — бог, творець, суддя, автор закону». Основою права, за Цицероном, є справедливість і схильність любити людей.

11. На відмі­ну від грецьких знань про право, римське правознавство було сконцентровано на конкретних питаннях правової практики у силу назрілої необхідності обслуговування високорозвиненої еко­номічної системи господарства з жвавою торгівлею і судноплав­ством, розвитком договірних інститутів. Відмінною рисою римської правової науки стало яскраве втілення етики стоїків. Початок світської юриспруденції відповідно до переказів по­в´язано з ім´ям Гнея Флавія (І ст. до н. е.), його збірником «Jus civile Flavianum» (цивільне право Флавія), що використовувався у цивільному процесі. До числа найвідоміших юристів періоду ранньої імперії на­лежали Гай, Папініан,Павел, Ульпіан і Модестин (II — III ст.). Пізніше, у V ст. спеціальним законом про цитування юристів положенням цих п´яти юристів була надана законна сила. їх твори стали важливою частиною кодифікації імператора Юсти-ніана (Corpus juris civilis) — Зводу римського цивільного права. У складі діючого права в Римській імперії юристи виділяли три частини: природне пра­во, право народів і право громадян. Природне право (jus naturale) вони поширювали на всіх жи­вих істот — всі народжуються вільними.

Право народів (jus gentium) — загальне всім людям, право, яке природний розум встановив між усіма людьми. Право наро­дів юристи тлумачили як правила міждержавних відносин, нор­ми майнових і інших договірних відносин римських громадян з неримлянами. 

Право громадян або цивільне право (jus civile) регулювало від­носини між вільними римлянами на основі звичаєвого права, законодавства народних зборів, преторського права. Право в Стародавньому Римі поділялося на приватне і публі­чне. За знаменитою формулою Ульпіана, публічне право відно­ситься до положення держави, приватне — до користі окремих осіб. Приватне право, вважав він, містить у собі предписания права природного, права цивільного і права народів.

Основну увагу юристи приділяли приватному праву.Саме приватне римське право стало осно­вою для розвитку європейського права. А система права, що склалася в Стародавньому Римі, зіграла виняткову роль у стано­вленні громадянського суспільства в країнах Європи.До вивчення публічного права римська юриспруденція звер­нулася в І—II ст., коли правознавці, що одержали привілей офі­ційного тлумачення закону, виступили на підтримку імпера­торського режиму.

12. Головні політичні і правові ідеї раннього християнства. У кни­гах Нового заповіту засуджувався рабовласницький Рим — «цар­ство диявола», «диявольський світ зла і насильства», римські імператори, особливо звір-антихрист Нерон — гонитель хрис­тиян. В Об´явленні Івана Богослова передвіщається загибель Риму — «великої блудниці». Відповідно до традиції Стародавнього Сходу Біблія пропові­дує божественне походження усякої влади і покірність їй. Біблія відводить важливу роль закону в подоланні пороків лю­дини. Суд також «справа Божа». Бог дав напуття суддям через про­рока Мойсея.. Таким чином, «вищою судовою інстанцією» проголошував­ся Божий суд. До середини II ст. керівництво християнськими громадами переходить у руки єпископів, пресвітерів, дияконів, що утвори­ли клір. Єпископи різних громад установили між собою міцні зв´язки; була проголошена всесвітня церква. «Поза церквою нема спасіння», «без єпископа немає церкви», «на єпископа належить Дивитися як на самого Господа», — учило духівництво. Привла­снивши монопольне право проповідувати і тлумачити християн­ське вчення, духівництво розробило складну систему обрядів, служб, догм, використовуючи ряд положень інших релігій (наприклад, мітраїзму) і філософських шкіл (стоїків, гностиків). За­гальні трапези були замінені причащанням, апостоли — слуга­ми і гінцями єпископів, рівність віруючих — нерівністю між клі-ром і мирянами. Засудження імператорської влади змінилось союзом з нею, поділом світської і духовної влади, закликом до віруючих: «Віддавайте кесарю кесареве, а Боже — Богу». З IV ст. імператори вже були змушені рахуватися з церквою і навіть шу­кати в неї підтримки. За імператора Костянтина християнство було оголошено спочатку рівноправним з іншими релігіями, а потім і державною релігією (324 p.). З розвитком науково-правової думки в Стародавньому Римі на правознавство з IV ст. усе більший вплив справляли христи­янська ідеологія, теологічні вчення. 

13. Аврелій Августин (Блаженний) (354—430). Помітний вплив на розвиток політико-правової ідеології хри стиянської церкви справило вчення єпископа з Пітона (Півн. Африка) Аврелія Августина,прозваного Блаженним і канонізо ваним церквою як святого і вчителя церкви. У знаменитих тво рах «Сповідь» і «Про град Божий» він ратує за дотримання хри стиянських моральних заповідей, які повинні закріплюватися законами або звичаями держави. Тут викладені основні поло ження християнської концепції світової історії, характерними рисами якої є божественна зумовленість, фаталізм.Августин писав, що вся історія людства є розвитком двох дер жав: «Граду Божия» і «Граду земного» — гріховного, у якому ца рює диявол.«Град Божий», стверджував Августин, заснований на любові до Бога, що доходить до презир ства себе. «Град земний» заснований на любові до себе, що дохо дить до презирства Бога. Така держава визначається ним як зі брання людей, об´єднаних суспільним зв´язком. В її основі лежить суспільний договір, зміцнений законом чи звичаями держави. Але в порівнянні з «Градом Божим» вона позбавлена вищої мораль ної сили і має єдину мету — «охорону земного світу», підтримку соціального порядку. Гріховність державно-правового життя ви являється, відповідно до Августина, у пануванні людини над лю диною, в існуючих відносинах покори, панування і рабства. Та кий порядок він називає «природним». Рабство не створене ні природою, ні правом народів: «гріх — перша причина рабства». Форми правління: Несправедливого правителя, як і несправедливий на род, він іменує тираном, несправедливу аристократію — клі кою. Якщо в державі зберігається справедливість і повага до релігії, то усі форми правління, так само як і автоhитет і повноваження влади, стають гідними того, щоб їм підко рятися. Християнська держава — зразок «Граду земного». Праворозуміння Августина проявляється в міркуваннях щодо обов´язків, накладених законами природними, божественними і людськими. Джерело зла Августин вбачав у свободній волі людей. Особ ливо це небезпечно в справах віри.

14. Політичні і правові вчення в Західній Європі в період Середніх віків: загальні риси та тенденції. Більш ніж тисячолітня епоха Середніх віків (V— XIII ст.) у Західній Європі була часом становлення станового фео дального суспільства, що знаходилося під пануючим впливом християнської релігії і римсько-католицької церкви. У руках свя щеннослужителів політика і юриспруденція, як і всі інші науки, залишалися прикладними галузями богослов´я. Відома біблійна формула: «Немає влади не від Бога, існуючі же влади від Бога встановлені» перетворилася в незаперечну догму феодального ладу. Вищим і чи не єдиним джерелом істини визнавалося Святе Пи сання і догмати офіційного віровчення католицької церкви. По силаннями на Біблію обґрунтовувалися станова нерівність, при вілеї феодалів, залежне становище селян. Церква оберігала й античну культурну спадщину, в т.ч. і правову культуру, сприяла залученню європейців до нових для них етико-правових христи янських цінностей, до писемності, писаного закону.

15.У XIII ст. католицька церква досягла вершини мо­гутності, впливу на політичне і духовне життя середньовічної Європи. Формування ідеології католицизму було пов´язано з ім´ям Томи Аквінського  (бл. 1225—1274). У своїх працях «Сума теології» і «Про правління государів», коментарях до перекладеної латинською мовою і виданої «По­літиці» Аристотеля, Аквінський на її базі розвинув доктрину держави і природно-правову теорію у світлі догматів католицької церкви.Людина, за Аквінським, істота розумна й володіюча свобод­ною волею. Кінцева мета є основним початок діяльності розум­ної істоти. Такою метою є блаженство. Воно не в багатстві, по­честях, славі, а в пізнанні Бога. Слідом за Аристотелем він визнає людину «істотою товариською і політичною», «співвіднесеною з Богом як з певною своєю метою». Така властивість людини при­водить до утворення політичної спільності — держави. Це — досконалий союз, установлений заради загального блага, забез­печення умов для гідного, розумного життя.Тиранію Тома протиставляє монархії — кращій формі прав­ління. Його аргументи: 1) на переваги монархії вказує сама при­рода, що скрізь установила одне керуюче начало: у тілі — серце, у душі — розум; у бджіл — одна цариця; миром править єдиний Бог; 2) це доводить і історія: країни, де немає єдиного правите­ля, бідують від розбратів; керовані ж монархами насолоджують­ся миром.Закони він поділяє на чотири види: вічний, природний, люд­ський і божественний.

Вічний закон — «є сам божественний розум, ке­руючий світом», уособлення універсальних норм. Цей закон ле­жить в основі усього світопорядку, природи і суспільства. Усі інші закони є похідними від вічного закону і пов´язані з ним відносинами субординації, ієрархії.Природний закон — відображення цього вічного закону в людському розумі, є чинність вічного закону в люд­ському суспільстві. Предписания природного закону виходять з мети робити добро й уникати зла, самозбереження і продовжен­ня людського роду. Він є тією основою, наякій ґрунтуються усі створювані людьми закони.Людський (діючий) закон  — конкретизація при­родного закону. Аквінський пише, що одних природних схиль­ностей мало. Потрібна дисципліна. Є люди, яких треба приму­шувати силою і страхом покарання. Метою позитивного закону є розвиток чеснот у людині. Закони нази­ваються справедливими за метою, коли вони мають на увазі за­гальне благо; за походженням, коли виданий закон не перевищує влади законодавця; за формою, коли «у виді загального блага на підданих накладаються тяготи урівнюючі». Необхідно визначити, що закон може предписувати, тоді ми будемо знати, чому варто коритися. Обов´язкова сила закону поширюється на усіх. Зако­ном зв´язаний, вважає Аквінський, і сам законодавець (крім при­мусової сили закону), і духовні особи (якщо діючий закон не су­перечить ні природному, ні божественному закону).Божественний, чи одкровенний закон (lex divina) виникає з Біблії. Він, згідно з Аквінським, необхідний з двох причин. По-перше, людський закон не здатний цілком винищити зло. По-друге, через недосконалість людського розуму люди самі не мо­жуть прийти до єдиного уявлення про правду, тому необхідно таке вище керівництво, як Біблія, у т.ч. у законодавстві. Сфера боже­ственного закону набагато ширша, вона охоплює і духовне жит­тя, недоступне людському закону. Гріхи, гріховні помисли, не заборонені цим законом, забороняються божественним законом.

Право в Аквінського є об´єктом правди. Воно визначається як «дія, урівняна стосовно іншого, в силу... природи речей чи в силу людського установлення». Право він поділяє на природне і позитивне. Право народів, що виді­ляли римські юристи, він вважав видом природного права, тому що воно стосується тільки людини. Як і у вченні про закон, Аквінський стверджує, що людські установлення можуть зро­бити правом те, що не суперечить праву природному.

Тома Аквінський — войовничий захисник католицької церк­ви, феодально-монархічного ладу, непримиренний до їх ворогів. Особливо люто він обрушується на єретиків: «якщо фальшиво­монетників, як і інших лиходіїв, світські государі справедливо карають смертю, ще справедливіше страчувати єретиків, якщо їх викрито в єресі». У Середні віки його називали ангельський доктор. Після смерті Томи, у 1323 р. він був прилічений до лику святих, а в 1879 р. його теологічна філософія оголошується римським папою «єдино істинною фі­лософією католицизму», що поклало початок неотомізму.

16. Марсилія Падуанського (бл. 1275 — бл. 1343). Медик і богослов у своїй книзі «Захисник миру» (1324 р.) ви­клав ряд оригінальних ідей. Для всякої державинайбільш бажаним є спокій, найбільш шкідливим — розбрат. Основна причина останнього — невірні уявлення про співвідношення церкви і дер­жави,божественних і людських законів. Спроби церкви втру­титися в справи світської влади сіють розбрат і позбавляють миру європейські держави, особливо Італію. Вони переборні, якщо церковники будуть займатися виключно сферою духовно­го життя людей. Церква повинна бути відділена від держави і підлегла світській політичній владі.Ця влада і держава («політичний союз») виникли у процесі поступового ускладнення форм людського співжиття: родина, роди, племена, міста, держава. Остання — результат людських нужд. Мета держави — загальне благо. У державі де багато по­треб, важливий поділ занять і посад, з яких і утворюються час­тини держави. Він нараховує шість таких частин: землеробство, ремесла, торгівля, військова справа, священство і суд. Перші три складає народ, що зберігає державу і уміряє її дії. Останні три частини — головні або почесні. Влада судова встановлює праведне і корисне суспільству. Примусовою силою виступає посада військова. Священство засноване для служіння Богу, його мета — учити людей закону і повчати їх. Усі посади служать благу політичного союзу.

Верховна влада в державі, пише Падуанський, належить за­конодавцю, що завжди один і той же, тоді як форми правління можуть бути правильними (монархія, аристократія, політія) чи неправильними (тиранія, олігархія, демократія). Правильні фор­ми правління встановлені за доброю волею громадян, тут влада управляє «за законом». Неправильні встановлюються насильно і неминуче ведуть до тиранії.

Право видавати закони належитьнародові. Тут наступні аргументи: 1) законо­давча влада повинна належати тому, хто може дати найкращі закони: такий саме народ, адже закони видаються для загаль­ного блага, а воно краще вбачається всіма, ніж деякими. Ніхто сам собі зла не бажає, отже, усі в сукупності будуть шукати загального блага, а не частки. Навпаки, один чи деякі легко можуть або помилятися, або мати на увазі власну користь, а не громадську. 2) Законодавцем повинен бути той, чиї закони най­краще виконуються. Таким є знову народ, тому що кожний тут кориться не за примусом, а добровільно законам, які він сам на себе накладає. При цьому більшість має і найбільше сили, щоб змусити непокірливих виконувати закон. Падуанський першим запропонував політико-правову формулу — legislator humana (на­род — законодавець).

Право призначати правителя - тому ж, хто видає закони, тобто народу. Він же вправі виправляти і переміняти правителя. Народ встановлює і форму правління. Правителю належить виконувати волю наро­ду: повелівати, судити і виконувати закони. Краще виконують­ся закони, коли виконавча влада довіряється одному чи кільком, ніж усім. Головне, щоб їх дії виходили із загального рішення.

У Падуанського народ — єдиний носій сувере­нітету і верховний законодавець. Він один з перших став прово­дити чітке розмежування між законодавчою і виконавчою владою держави. При цьому перша визначає компетенцію й організацію другої, котра покликана суворо дотримуватися закону.

Закон — це предписания, супроводжуване примусом. Головна мета закону — правда і загальне благо. Другорядна мета — твердість і міцність влади, адже закон, утримуючи владу від сваволі і дурних пристрастей, тим самим робить її міцною. Тому усяка влада повинна управляти на підставі закону.

Отже, «Захисник миру» Марсилія Падуанського — яскраве явище в розвитку середньовічної політико-правової думки. Він довів самостійність держави, її незалежність від церкви в сфері публічної влади. Його думки про народ-суверен, співвідношен­ня законодавчої і виконавчої влади, демократичні принципи її організації і функціонування, про підзаконність всіх громадян держави благотворно вплинули на політико-правову думку епо­хи Відродження.

17. Політичні і правові вчення в Західній Європі в епоху Відродження та Реформації: загальна характеристика.

Відродження і Реформація — величні і знаменні по­дії пізнього Середньовіччя, час політичних, культурних, релігій­них змін і потрясінь у Західній і Центральній Європі. Розрив з пануючим, але вже з анахронічним феодальним укладом життя, утвердження принципово нових стандартів і критеріїв у політиці, культурі, ідеології — примітна риса Відродження і Реформації.

По-перше, культура Відродження (Ренесансу), що зароди­лася в італійських містах-державах ще в XIVст. до кінця XV ст., значно поширилася в інших країнах Західної Європи. Ренесанс відроджував інтерес до античної культури, суспільних наук і систе­ми освіти в грецьких полісах.Основою Відродження був гума­нізм, що сприяв рішучому повороту суспільної думки до проб­лем людини, його світу, психології і моралі.

По-друге, ідеологи Відродження і Реформації в уявленнях про державу, право, політику, закони спиралися на античний досвід їх вивчення, усю сукупність політико-юридичних цінностей і ідей. Середньовічні юристи сприяли відродженню римського пра­ва, визнанню і прийняттю цього права в Західній Європі. Закла­далися основи праворозуміння і правопорядку, що виходили з пізньоантичного римського права. У середньовічних школах ле-гістів і каноністів викристалізуваласяраціональна методика його дослідження, що стала згодом характерною для європейських юристів.

По-третє, гуманізм і раціоналізм Відродження — одна з при­чин Реформації. Падав авторитет католицької церкви, що була єдиною об´єднуючою силою Західної і Центральної Європи, по­силювалися раціоналістична критика католицизму, інтерес до природи держави, права, політики. Релігійні рухи, що вимагали реформи і демократизації церкви, відродження істинного, первісного християнства, прийняли в XVI ст. масовий характер, переросли в релігійні війни у Франції, Голландії, Німеччині, Чехії та ін. країнах.

По-четверте, важливими змінами в політичному житті Єв­ропи стала поява в ряді країн (Франції, Іспанії, Австро-Німеч-чині, Англії, Росії й ін.) централізованих абсолютистських дер­жав із сильною дворянською монархією. Це сприяло консолідації нації, об´єднанню народу, країни. Проблема державного суве­ренітету, зміцнення королівської влади і її незалежності від папи римського набуває вирішального значення.

По-п´яте. Поряд з новими політичними й ідеологічними реа­ліями, у Західній Європі набирали силу важливі соціально-еко­номічні зміни: криза феодальних і зміцнення ранньокапіталіс-тичних відносин, поява нового класу — буржуазії. Ця зростаюча суспільна група поєднувала частину дворянства, землевласни­ків, купців, підприємців, зв´язаних з ринком і світовою торгів­лею. До неї примикала й інтелектуальна еліта, що складалася насамперед з випускників юридичних і філософських факульте­тів університетів. Багато ідей Відродження і Реформації об´єк­тивно відповідали потребам буржуазії і відображали її інтереси.

Таким чином, антифеодальна, антиклерикальна спрямова­ність Відродження і Реформації, гуманістичний світогляд і ра­ціоналізм мислення, нові політичні і соціальні реалії в Європі диктували нові підходи до вирішення проблем права, держави, політики.

18Найяскравішим представником політичної думки цього періоду був знаменитий італійський мислитель і політик Ніколо Макіавеллі (1469—1527), відомий передусім своїми працями «Правитель» (1513), «Роздуми на першу декаду Тита Лівія» (1519), «Історія Флоренції» (1532). Н. Макіавеллі увійшов в історію політичної думки як творець нової науки про політику. Тлумачення ним політики відокремлюється як від теології, так і від етики.доводить, що політичні події, зміни в державі відбуваються не з Божої волі, не з примхи чи фантазії людей, а мають об'єктивний характер. Недоречно також осягати й вирішувати політичні проблеми, керуючись моральними міркуваннями, бо влада, політика вже за своєю природою є позаморальними явищами. Розуміння політики як об'єктивного явища закладало міцний фундамент політичної теорії як точної, досвідної науки, яка, на думку мислителя, пояснює минуле, керує теперішнім і може прогнозувати майбутнє.Введення самого терміна stato, тобто «держава», в політичну науку Нового часу пов'язують саме з Н. Макіавеллі. Учений вважав, що державу створили не Бог, а люди, виходячи з потреби спільного блага. Спочатку люди жили розрізнено, але згодом об'єдналися, щоб краще захищатися. Вони обрали зі свого середовища найсильнішого і найхоробрішого ватажка й почали йому підкорятися. Метою держави є забезпечення кожному вільного користування майном і безпеки. Для цього приймаються закони і призначаються покарання. Але після того як влада стала спадковою, нащадки вождів все більше відхилялися від справедливості і перейшли до пригнічення народу. Абсолютна влада, вважає мислитель, швидко розбещує як правителів, так і підданих. У результаті монархія перетворюється на тиранію, яка не має права на існування і мусить бути знищена разом з тираном. Після знищення тиранії настає аристократичне правління, з часом воно вироджується в олігархію, яка зазнає участі тиранії. Далі народ вводить народне правління, після чого кругообіг форм держави повторюється. Н. Макіавеллі розрізняє монархію, аристократію і народне правління, спотворенням яких є тиранія, олігархія та охлократія. Перші три форми правління він називає правильними, але вважає їх нестійкими й недовготривалими. Найкращою, на його думку, є змішана форма, в якій поєднуються елементи всіх правильних форм. Порівнюючи переваги різних форм правління, Н. Макіавеллі віддає перевагу республіці, бо вона найбільше відповідає вимогам рівності і свободи. Республіка є більш стійкою, ніж монархія, вона краще пристосовується до різних умов, забезпечує єдність і міць держави, породжує в людей патріотизм. Народ мислитель ставить вище від монарха, вважаючи його розумнішим.Ці ідеї викладені Н. Макіавеллі головним чином у його історичних працях. Принципово іншими є його погляди, подані у трактаті «Правитель» (в оригіналі ця праця має назву «Ilprincipe», що означає «одноосібний правитель»). Н. Макіавеллі стверджував, що заради досягнення політичних цілей правитель може використовувати будь-які засоби, незважаючи на вимоги моралі: вдаватися до обману, діяти лестощами і грубою силою, фізично знищувати своїх політичних противників тощо. Правитель має бути схожим на сильного лева, щоб страхати вовків, і на хитрого лиса, щоб не втрапити в пастку. По суті справи, відмежування політики від моралі перетворилось у проповідь Н. Макіавеллі аморалізму в політиці. Політика, в розумінні мислителя, — це сфера підступності й віроломства. Відтоді аморальна політика за принципом «мета виправдовує засоби» дістала назву «макіавеллізм».люди за своєю природою є порочними, егоїстичними і злими істотами. їх турбують не благо держави, а передусім власні матеріальні інтереси. Н. Макіавеллі наголошував, що люди можуть змиритися зі втратою свободи, влади, навіть зі смертю батька, але ніколи й нікому не простять втрати власного майна. Політика покликана відповідати порочній природі людей. Правитель має бути переконаним, що знать — честолюбна, а народ — чернь, яка захоплюється зовнішніми ефектами та успіхом. Покірність підданих найкраще гарантують примус і страх. Щоправда, правитель має опікувати підданих і не повинен без крайньої потреби вдаватись до їх утисків. Свої дії він має спрямовувати так, щоб вони сприймалися як благодійництво. На відміну від образ, яких, за Н. Макіавеллі, потрібно завдавати швидко і разом, благодійництво слід проявляти в малих дозах, щоб воно тривало довше і щоб піддані відчували його якомога повніше і краще. На думку мислителя, самозбереження і зміцнення політичної влади будь-якими засобами є домінуючим інтересом державності.

19. Початок Реформації припав на XIV ст., а вже XVII ст. її не знало. Відродження, окремі його прояви виходили за рамки XIV-XVI ст. Навіть останню третину XVIII і початок XIX ст. іноді іменують другим відродженням античності. Якщо Відродження висувало вимогу перетворення суспільства через розширення світської освіти, творчих здібностей людини, її розуму, то Реформація залишалася в рамках середньовічного світу думок людини і в цих межах пропонувала її новий, спрощений шлях до Бога. Тому наслідками реформаційного руху стали не тільки ліквідація католицької світоглядної монополії над суспільною свідомістю, але й перехід до представницького правління (парламентаризму), реалізація принципу розподілу влад, поширення серед широкого суспільного загалу ідей природного права, нормативне закріплення природних прав людини та громадянських прав (а відтак, забезпечення через державний примус утвердження принципу правової рівності як реального регулятора суспільних відносин), повсюдне поширення психології індивідуалізму, перехід до капіталістичної моделі виробництва та небачене матеріальне збагачення багатьох індивідів. Усі ці вважливі зміни склали політичні, економічні, соціальні, психологічні та релігійно-світоглядні підоснови, на яких ґрунтується сьогодні інститут прав та свобод людини. Але теоретиками Реформації стали теологи, які тонко відчували тиск актуальних політичних, соціальних, духовних, культурних необхідностей, необхідність історичних перемін і йшли їм назустріч. Серед найбільш далекоглядних і діяльних теологів тієї пори слід вирізнити М. Лютера, Ж. Кальвіна. Вони не тільки йшли назустріч подібним перемінам, а були серед їх ініціаторів. У першій половині XVI ст. в Західній і Центральній Європі розгорнувся широкий суспільний рух, спрямований проти феодальних пережитків, за демократичну реформу католицької церкви, що одержав назву Реформації. Участь у реформаційному русі різних опозиційних сил (від частини дворянства і князів до селян і плебеїв) визначала наявність у ньому дуже різнорідних політичних програм, уявлень про державу, право, закон. Головним вогнищем європейської Реформації була Німеччина.

20.Найвагоміший внесок Ж. Бодена у розвиток політичної думки це розробка теорії державного суверенітету. Погляди на державу, на шляхи й методи зміцнення централізованої монархічної влади він виклав головним чином у праці «Шість книг про республіку» (1576), назва якої не суперечить змістові, бо під «республікою» автор мав на увазі державу взагалі.Суверенітет - це абсолютна, постійна й неподільна влада: абсолютність - це відсутність обмежень для виявів своєї могутності; постійність - це незмінне існування невизначено тривалий час; неподільність - стан, коли влада ні з ким не ділить своїх прерогатив і не може бути ніяких органів, які стояли б над або поряд з нею.Ж. Боден виокремлює п'ять основних ознак суверенітету: видання законів, обов'язкових для всіх; вирішення питань війни і миру; призначення посадових осіб; дія як суду в останній інстанції; помилування. Ж. Боден визначає державу як управління спільним у множинності сімей, яке здійснюється суверенною державою на основі права. Осередком держави у нього виступає сім´я (домогосподарство). За своїм статусом глава сім´ї є прообразом і відображенням державної влади. Держава як організація виникає в результаті угоди, і вища її мета полягає не в забезпеченні зовнішнього благоденства людей, а в тому, Щоб, гарантуючи мир у спільноті й захищаючи її від зовнішнього нападу, піклуватися про істинне щастя індивідів. Не повинно бути жодних причин для виступів проти держави, бо вона суверенна. Розробка теорії державного суверенітету є найвагомішим внеском Ж. Бодена у розвиток політичної думки.

Розглядаючи різні форми державного правління, Ж. Боден віддає перевагу суверенній, тобто абсолютній, монархії. На його думку, вона є найприроднішою з усіх форм. Подібно до того, як у Всесвіті над усім панує Бог, а на небі — Сонце, так і в людської спільноти має бути один правитель. Проте це зовсім не означає категоричного заперечення мислителем окремих елементів аристократичного й демократичного правління за умов монархізму. Аристократичні елементи можливі, зокрема, тоді, коли правитель призначає на посади лише знатних і багатих. Демократичні елементи з´являються в державному управлінні у разі відкриття монархом доступу до посад практично всім вільним і розумним індивідам. Найкращою, за Ж. Боденом, є така держава, в якій суверенітет належить монархові, а управління має аристократичний і демократичний характер. Таку державу він називає королівською монархією.

21. На відміну від Ж. Бодена, який захищав утопічного абсолютизм і приватну власність, предсоціалізму ставники так званого утопічного соціалізму Т. Мор і Т. Кампанелла обстоювали ідею соціальної рівності, головним ворогом якої вони вважали приватну власність. До проблематики держави мислителі-соціалісти звертались у пошуках відповіді на питання про те, якою має бути держава, щоб забезпечити рівність і справедливість, покінчити з тиранічними формами правління. Родоначальником утопічного соціалізму як системи теоретичних уявлень про справедливий суспільний устрій є видатний англійський мислитель і політичний діяч Томас Мор (1478—1535). Свої погляди він виклав у праці «Утопія» (1516), в якій різко засудив тогочасні англійські соціальні і політичні порядки — злиденність мас, нерівність і несправедливість, злочинність тощо, головною причиною яких вважав приватну власність. На думку Т. Мора, суспільство є результатом змови багатих проти бідних, а держава виступає лише знаряддям багатих, яке вони використовують з метою пригнічення простого народу й захисту своїх матеріальних інтересів. Багаті підкоряють і знедолюють бідних як силою, хитрістю та обманом, так і з допомогою законів, які нав´язують народу від імені держави. Існуючим соціальним і політичним порядкам Т. Мор протиставляє ті порядки, які панують в уявній державі Утопія. Там немає приватної власності, а засоби виробництва та його результати є суспільним надбанням. Праця обов´язкова для всіх, робочий день триває лише 6 годин, населення забезпечується всім необхідним.Панування суспільної і відсутність приватної власності виключають злочини, пов´язані з жадібністю та егоїзмом людей, їхнім прагненням попри все збільшити власне багатство. Утопія є державно-організованим суспільством, її політичний устрій, який Т. Мор вважає ідеальним, ґрунтується на засадах свободи, рівності й демократизму. Всі основні посадові особи держави, у тому числі верховний правитель (принцепс), обираються народом, звітують перед ним і зобов´язані діяти в його інтересах. Правитель обирається пожиттєво, але може бути усунутий з посади у разі прагнення до тиранії. Решта посадових осіб і сенат, який складається зі старших за віком і досвідчених громадян, обираються щорічно. Найважливіші справи в Утопії вирішуються правителем з участю сенату і народних зборів. Як бачимо, симпатії Т. Мора на боці своєрідної змішаної форми державного правління, яка поєднує в собі монархічний, аристократичний і демократичний елементи.В Італії ідеї утопічного соціалізму розвивав філософ, поет і політичний діяч Томмазо Кампанелла (1568—1639). У своїй праці «Місто Сонця» (1602 р., надрукована в 1623 р.), наслідуючи Т. Мора, він стверджував, що причиною всіх суспільних бід є приватна власність. Ідеальним суспільним ладом, який відповідає інтересам простого народу, автор вважає такий, що заснований на суспільній власності. Подібний лад встановлено у місті Сонця. Там відсутня приватна власність, праця має обов´язковий характер, громадяни забезпечені всім необхідним. Причому, на відміну від Т. Мора, Т. Кампанелла вводить суспільну власність навіть на предмети особистого вжитку. У місті Сонця все детально регламентується, навіть особисте життя кожного громадянина. Система публічної влади у місті Сонця складається з трьох гілок: військової, наукової і відтворення населення (шляхом створення необхідних предметів споживання і виховання громадян). Кожною з гілок влади керує окремий правитель. Цих трьох правителів називають відповідно Сила, Мудрість і Любов. Увінчує управлінську піраміду верховний правитель, якого іменують Сонцем, або Метафізиком. Він вирізняється вченістю, досвідом і вмінням. Посаду верховного правителя він обіймає не пожиттєво, а лише до того часу, доки серед громадян не з´явиться більш достойний. Тоді верховний правитель зобов´язаний сам відмовитися від влади на користь достойнішого. Верховний правитель міста Сонця та його найближчі помічники — Сила, Мудрість і Любов — не можуть бути усунуті з посад з волі народу, решта посадових осіб обираються громадянами. Теоретично започатковані представниками раннього утопічного соціалізму Т. Мором і Т. Кампанеллою колективістські принципи організації суспільного життя — заперечення приватної власності, суспільна організація виробництва й розподілу, обов´язковість праці, детальна регламентація суспільного та особистого життя, недооцінка прав і свобод індивіда — знайшли подальше теоретичне обґрунтування і в кінцевому підсумку були покладені в основу організації суспільного життя в країнах соціалізму.

22.Настання Нового часу пов'язане з розвитком капіталізму і ранніми буржуазними революціями в країнах Західної Європи, насамперед у Голландії та Англії (XVII ст.). У цей час буржуазія вимагала ліквідації станового ладу, встановлення юридичної рівності, забезпечення свободи й безпеки особи і приватної власності шляхом створення необхідних політичних і правових гарантій.

У боротьбі проти абсолютної монархії, дворянства й церкви ідеологи буржуазії прагнули відокремити питання

політики , держави , права , релігії.

З цією метою вони зверталися до ідей природного права і договірного походження держави.

Згідно з теорією природного права, держава і право створені не Богом, а суспільним договором людей відповідно до законів людського розуму. Вимоги людського розуму випливають з природи людей і складають приписи "природного права", якому має відповідати "позитивне право", тобто закони, встановлені державою.

В період ранніх буржуазних революцій сформувалися два найважливіших напрями суспільно-політичної думки лібералізм і соціалізм. Перший із них мав антифеодальну спрямованість, другий - антикапіталістичну. Ці основні напрями суспільно-політичної думки набули подальшого розвитку в наступні століття.

23. ГугоГроцій (1583-1645) - один із ранніх творців юридичного світогляду нового часу.У вступі, яким відкривалася книга Г. Гроція«Про право війни і миру», зазначалося, що її написано на захист Справедливості, яка повинна панувати у відносинах між індивідами, народами і державами, а основна мета трактату - вирішення актуальних проблем міжнародного права. Але перш ніж вирішувати ці проблеми, Гроцієві необхідно було розв´язати загальніші питання про те, що являє собою право і хто є суб´єктом міжнародних відносин.

Філософ вважав, що ідея справедливості - необхідна ознака права, а сама справедливість трактувалася ним як вимога розуму, веління природи розумної істоти. «Право означає тут не що інше, як те, що справедливе. Суперечить же справедливості те, що противно природі істот, наділених розумом». Очевидно, що тут він висловив думку про існування природного права. Подібну думку висловлювали різні мислителі й до нього. Але якщо уважно придивитися до принципів природного права у Гроція, то легко можна виявити їх новий характер. Гроцій був одним із перших мислителів, які використали природно-правові уявлення для обґрунтування переходу суспільства від феодалізму на вищий ступінь. Слідом за АрістотелемГроцій поділяв право на природне і встановлене волею. Найкращий поділ права у прийнятному значенні, відзначав він, запропоновано Арістотелем, згідно з яким, з одного боку, є природне право, а з іншого - право, встановлене волею, що його Гроцій називав законним правом.

Мати природного права - це сама природа людини. Також природне право визначалося ним як припис здорового глузду. Згідно з цим приписом, та чи інша дія - залежно від її відповідності чи суперечності розумній природі (тобто вимогам, природі розуму) — визначається або морально необхідною, або морально хибною. Це тому, що природне право, за твердженням Гроція, не залежить не тільки від свавілля людей, а й від волі Бога. Воно зовсім не будь-чия вигода, інтерес чи воля, а сама розумна природа людини як соціальної істоти.

Отже, Гроцій першим джерелом права визначав природу людини. хоча природне право діяло б і без Бога, але все ж Бог існує та є творцем усього сущого. Тому другим джерелом права Гроцій вважав Бога і таким чином, поруч з природним правом, визнавав галузь права божественного. Проте, Бог, за словами Гроція, не в змозі змінити вимог природного права, бо Він не може зло за внутрішнім змістом перетворити на добро, подібно до того, як Він не може спростувати правила, за яким два рази два дорівнює чотирьом. Бог є творцем усього сущого, Він виступає і в ролі творця людської природи, з якої випливає природне право. Але саме людська природа визначає зміст останнього, а не довільний розсуд Бога, тому що Він не може зробити так, щоб явище суперечило власній сутності.

Людина, за вченням Гроція, є жива істота вищого порядку. До властивостей, притаманних людині, належить прагнення до спілкування. Саме контрольоване розумом прагнення до спілкування, яке складає особливість людської природи, Гроцій оголосив джерелом природного права.

Але ж як пізнаються ці приписи, закорінені в розумній природі людини? належність чого-небудь до природного права доводиться або з перших засад (a priori), або наслідків, що звідси випливають (a posteriori). Із цих двох способів пізнання природного права перший вирізняється більшою абстрактністю, другий - більшою загальнодоступністю. Доказ апріорі (із перших засад) полягає у виявленні за допомоги суто логічних суджень відповідності цього правила поведінки, речі людській природі. Доказ апостеріорі (від наслідків) полягає у дослідженні досвідним шляхом того, що визнається природним правом у всіх взагалі або в найосвіченіших народів.

У вступі до трьох книг «Про право війни і миру» він навів такий перелік вимог, які випливають із прагнення людей до спілкування один з одним: утримання від чужого майна, повернення чужої речі та одержаної від неї вигоди, дотримання обіцянок, вирівнювання шкоди, заподіяної з нашої вини, заслужене карання людей. Ці вимоги філософ називав нормами природного права.

Від природного права мислитель відрізняв право, виявлене волею. Воно змінюється в часі та є рівним у різних народів. Його джерелом може бути або воля Бога, або воля людей. Звідси поділ права на право божественне і право людське. Своєю чергою, людське право поділяється на внутрідержавне і міжнародне. Міжнародним є те право, яке одержує обов´язкову силу волею всіх народів чи багатьох із них. У внутрідержавному праві виражено веління державної влади, яку люди встановлюють, з´єднуючись у громадські союзи. Необхідність виконання вимог внутрідержавного права обумовлено суспільним договором. А обов´язок дотримуватися самого договору випливає з природного права, яке приписує виконувати дані обіцянки. З цього видно, що природа теж може вважатися прародичкою внутрідержавного права.

Право ж, установлене волею божества дане або всьому людському роду, або одному народові.

Виникнення держави Гроцій пояснював тією ж спілкувальною природою людини. При цьому він дав зрозуміти, що в основі прагнення людей до спілкування лежить відчуття самозбереження. Люди початково об´єдналися в державу, переконавшись у неспроможності окремих розсіяних сімей протистояти насильству. Мислитель підкреслив, що люди зробили це добровільно. Із цього випливає, що він дотримувався договірної теорії походження держави.

Відповідно до своєї теорії походження держави, філософ визначав її таким чином: «Держава... є досконалий союз вільних людей, укладений заради дотримання права і загальної користі». Таке вивчення держави перебувало під політичним впливом Арістотеля, а надто - Цицерона, і водночас виражало концепцію договірного походження держави.

у Гроція договір про створення держави розглядався як вихідне начало теорії держави, як основа самої держави, тривалих відносин влади і підкорення. Концепція договору, створена філософом, стала найважливішою в політичній думці нового часу. Договір мав, так би мовити, внутрішній вимір, що торкався угоди між громадянством, підданими, державою та верховною владою. Суспільний договір розглядали як добровільну угоду між ними, а також як обов´язок індивідів щодо держави.

Рушієм, який урухомлює весь державний організм, є, за вченням Гроція, верховна влада, дії якої не перебувають під будь-чиїм контролем і не можуть бути скасовані ніким, опріч самого носія вказаної влади або його наступника. Загальним носієм верховної влади, суверенітету мислитель вважав державу в цілому. він заперечував думку про те, що верховна влада скрізь та без винятку належала народу.Гроцій допускав, що колись народ був сувереном, але, зіткнувшись із певними обставинами, повністю передав владу над собою одній особі або декільком особам без збереження за собою хоча б найменшої частки цієї влади.

розрізняв володіння владою на правах повної власності й на правах узуфрукта. На правах повної власності верховна влада може бути набута у спосіб війни та за деяких інших обставин. Держави з такою владою Гроцій називав вотчинними. їхні зверхники аж ніяк не були зв´язані волею народу і могли розпоряджатися країною на свій розсуд - аж до відчуження управління кому завгодно.

Верховною владою на правах узуфрукта володіли особи, які ставали правителями безпосередньо в результаті народного обрання. Голови таких монархій не мали права відчужувати без згоди народу своїх повноважень

народ може змінити спосіб правління, якщо це право залишено за ним суспільним договором.

Війни: приватні, і публічні війни. Приватні війни - це ті, що ведуться особами, не наділеними функціями владарювання. Публічні війни - це війни, що велися органами державної влади. У своєму трактаті Гроцій вів мову в основному про публічні війни. Крім поділу війн на приватні та публічні, мислитель іще розрізняв війни справедливі та несправедливі. Війна вважалася справедливою, якщо вона велася народом для захисту свого життя і майна. Таку війну не заборонено ні природним правом, ні правом народів, ні божественним правом. Несправедливими Гроцій вважав війни загарбницькі, що велися з егоїстичних міркувань, заради завоювання чужих родючих земель та інших багатств, з метою навернення в рабство чужих народів.

24.Новий раціоналістичний підхід до проблем суспільства, держави і права отримав у творчості Бенедикта Спінози 1632–1677. Праці "Основи філософії Декарта", "Богословсько-політичний трактат", "Етика, доказана геометричним методом","Політичний трактат". Заперечуючи теологічне і деїстичне уявлення про бога, Спіноза ототожнює бога, субстанцію і розумно зрозумілу природу. Відповідно до пантеїстичної позиції Спінози, закони природи характеризуються ним, як рішення бога, відкриті людським розумом. Разом з тим, закони і правила природи — це сила і могутність дії самої природи. "Отже, — писав Спіноза, — під правом природи я розумію закони, або правила, згідно з якими все здійснюється, тобто саму могутність природи. І тому природне право всієї природи і, отже, кожного індивіда простягається так далеко, як далеко простягається їхня могутність". За природою і за природним правом, люди — вороги, і у природному стані "людина людині — вовк".В цій постійній боротьбі окремих сил-прав "вищий закон природи" полягає у прагненні кожного до самозбереження, до того, щоб залишитися у своєму стані, і, при цьому, не зважати ні на що інше, крім як на самого себе. Загальний закон людської природи, що кожен вибере з двох благ те, яке він вважає більшим, а з двох зол те, яке він вважає меншим". Спінозі об'єднує у своєму вченні концепції виникнення держави: 1) арістотелівську- природного походження держави та 2) договірну. Філософ підкреслював, що найбільш вільною є та держава, закони якої базуються на здоровому глузді, у такій державі кожен може бути вільний. Кінцева мета держави — звільнити кожного від страху, забезпечити його безпеку і можливість найкращим чином утримати своє право на існування і діяльність без шкоди для себе і для інших, тобто кінцева мета держави — це свобода. Розглядаючи різні форми держави, такі як монархія, аристократія і демократія, мислитель надає однозначну перевагу останній, підкреслюючи, що демократична держава "найбільш природна і найбільш наближається до свободи, тому в демократії, як попередньо у природному стані, всі є рівними.

25.Основні напрямки англійської політичної і правової думки в період буржуазної революції 1642-1649 рр.Англійська буржуазна революція XVII ст. Кожна з суспільних груп, які брали участь у революції, виставила свої політичні програми і обгрунтувала їх відповідними теоретичними викладками. Ідеологи обох протиборствуючих таборів оперували біблійними текстами, люто звинувачуючи своїх ворогів у відступництві від «істинного Бога». У кальвіністської реформації запозичила свою ідеологію англійська буржуазія. Інтереси її правого крила представляла релігійно-політична партія пресвітеріан. Позиції середньої буржуазії захищала партія індепендентів («незалежних»). Політичною партією дрібнобуржуазних міських верств були левеллери («зрівнювачі»). З руху левеллеров виділилися дигери («копачі»); вони утворили лівий фланг революційної демократії і найрадикальнішими засобами відстоювали інтереси сільської бідноти, міських низів. Провідною партією революції були індепенденти. Політико-правові погляди індепендентів виражені англійським поетом Джона Міл'тона (1608-1674 рр.).. Мільтон захищав свободу совісті та рівноправність всіх релігій, крім католицької. Мільтон писав, що держава створена за велінням бога суспільною угодою народу, який, в силу природженої свободи людей, має право керувати собою і створити той образ правління, який йому завгодно. Для захисту загального блага народ призначив правителів, королів і сановників, над якими поставив закони. У цілому індепенденти не були прихильниками широкої демократії; спочатку вони прагнули затвердити в Англії конституційну монархію, потім республіку з цензові виборчим правом. Одним з представників індепенданов був генерал-комісар Генрі Айртон (1611-1651 рр.).. Айртон оскаржував теорію природного права, доводами якої, як він вважав неможливо обгрунтувати власність; по природному праву кожен, хто потребує може зазіхнути на чуже майно. Основа власності - не природне, а саме громадянське право, джерелом якого є договір. Проти компромісної позиції індепендентів, за республіку і демократичну конституцію Англії виступили левеллери. Група ідеологів, що отримала цю назву, склалася в кінці першої громадянської війни; її опорою були солдати армії, вимагали продовження революції, демократизації держави, забезпечення прав і свобод народу.

26.Томас Гобс (1588–1679) його політичні праці: "Про громадянина" (1642), "Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської" (1651). Політичні та правові погляди Гобса опираються на теорію природничого права і договірне походження влади і держави. Причини виникнення та існування держави, політичної влади Гобс пов'язує з природою людини, як істоти розумної, але, у той же час, глибоко егоїстичної, наділеної сильними природними пристрастями, такими як прагнення влади, багатства та чуттєвих насолод. Ці природні пристрасті зумовлюють "війну всіх проти всіх". Згодом людина приходить до висновку про те, що потрібно вийти зі стану "війни всіх проти всіх" і створити "спільну владу", яка б забезпечила мир і гарантувала життя та безпеку кожної людини. Ідею легітимації держави Гобс розвивав за допомогою концепції договірного походження, як результату людської діяльності. Політичну влада: "Держава є єдина особа, відповідальними за дії якої зробили себе, шляхом взаємного договору між собою, велика кількість людей, з тим щоб ця особа могла використовувати силу і засоби всіх їх так, як буде вважати необхідним для їхнього миру і захисту". Той, хто є носієм цієї особи, називається сувереном, і він володіє верховною владою, а всі інші є його підданими. Таким чином, виникає зв'язок, який поєднує багатьох людей, відносини влади і підпорядкування, тобто політичний стан. Мислитель проводить аналогію між державою і людським організмом і розглядає державу, як складний живий організм, який об'єднує сили всіх людей, що його складають, в єдине ціле(Таке походження того великого Левіафана, або смертного бога). Так, верховна влада дає життя і рух всьому політичному тілу і складає його душу. Службові особи, різноманітні представники судової і виконавчої влади — це своєрідні суглоби. Нормальним, здоровим "політичним тілом" Гобс вважав державу, де забезпечене право людини на життя, мир, безпеку і благополуччя народу та справедливість. Право в об'єктивному розумінні — це закон (норма) свободи, у суб'єктивному — це свобода людини. Розум і інстинкт самозбереження призвів до розуміння необхідності абсолютне право (свободу) кожного взаємно обмежити. Звідси випливають природні закони, перший-"необхідно шукати миру та слідувати йому". Всі інші закони вказують шлях до досягнення і забезпечення миру, закріплюють принципи, де базуватися громадянське суспільство і держава, відповідні природному розуму. Розглядаючи позитивний закон, Гобс підкреслював, що він є необхідним аспектом нормативно-правового регулювання, за допомогою якого природні закони втілюються у життя і забезпечуються державою.Мислитель підкреслював, що "свобода підданих полягає у свободі робити те, що не вказано у договорі з владою", робити те, що не суперечить природним законам.Це, перш за все, право на життя.. В цілому, Гобс вперше в Новий час розробив систематичне вчення про державу, політичну владу і право. Його теорія, основана на розумі і досвіді, відкрила широкі горизонти дослідження політико-правових явищ і справила значний вплив на становлення і розвиток політичної науки і юриспруденції.

27.Джон Лок (1632–1704) "Два трактати про правління","Дослід про людський розум" . Головна мета, яку ставить Лок перед собою, є обгрунтування державного устрою, який би відповідав природі людини. Єдиним законним джерелом політичної влади є суспільний договір. Політичною владою Лок вважає право видавати закони і застосовувати для їхнього виконання силу спільноти. Розглядаючи походження держави, Лок, визнавав існування природного стану. Відносини в цей період регулювалися продиктованими розумом законами природи. А, відповідно, розум вимагає узгоджувати свої інтереси з інтересами інших людей.Створення держави — це, радше акт розуму, ніж прояв крайньої необхідності. Об'єднавшись у політичну спільноту, люди відмовляються від належного їм раніше права самостійно забезпечувати виконання законів природи на користь держави.Мета держави — загальне благо. Свобода— це гарантія від свавілля. Свобода передбачає дотримання законів природи, які стали законами суспільства. "Там, де немає законів, там немає і свободи". Влада не може посягати на невідчужувані права громадян. Одним з головних є право власності, і будь-яке посягання на нього є проявом деспотизму. Так само, невідчужуваним правом людини Лок вважав свободу думки. Цей принцип розповсюджується і на релігійні переконання. Але свобода віри не безмежна, вона визначається засадами моралі та порядку. Лок розробив особливий конституційний механізм. Важливим є принцип розподілу влади і законність. Лок пропонував не об'єднувати законодавчу і виконавчу владу. Це один з найважливіших принципів Лока, і він справив великий вплив на подальшу політичну та правову думку, став одним з головних принципів правової держави. За Локом можливі форми правління: демократія, олігархія, ионархія.Лок сформував політичні принципи, які лягли в основу всіх демократичних правових держав світу. Його можна вважати основоположником лібералізму та сучасного конституціоналізму.

28. Політичні і правові погляди Вольтера.Франсуа Марі Аруе (1694–1778) «філосовські лиси»,»досвід загальної історії та про звичаї і дух народів» . Проповідуючи просвітницькі ідеї, Вольтер головну увагу приділяв боротьбі проти забобонів і марновірства, пов'язаних з релігією, проти засилля церкви в ідеологічному та політичному житті.

Вольтер відстоював такий суспільний лад, в основі якого лежать принципи рівності, свободи і необмеженої приватної власності. Він підкреслював, що "Бог створив людину вільною від народження". Визначаючи політичну свободу, Вольтер писав, що "свобода полягає у тому, щоб залежати тільки від законів". І саме існування свободи забезпечується саме наявністю в країні "добрих законів". Підкреслюючи важливість свободи, мислитель відстоював принципи віротерпимості та свободи слова, зазначаючи, що "немає в людей ніякої свободи без свободи висловлювати свої думки".

Одним з головних суспільних інститутів філософ вважав приватну власність. Право приватної власності є природним, воно відповідає природі. Філософ також підкреслював тісний взаємозв'язок між продуктивністю праці та приватною власністю. "Безперечно, — писав мислитель, — що власник земельного наділу буде обробляти свою власність краще, ніж чужу. Дух власності подвоює сили людини. На себе і свою сім'ю працюють з більшими зусиллями і задоволенням, ніж на господаря". Вольтер був одним з перших в новий час, хто висунув, обгрунтував і підтримував ідею про право народу на повстання проти тиранії. "Небо дозволяє війни для справи свободи".гарантом реалізації прир. права є держава з формою правління монархія,обмежена законами.За Вольтером демократизм несе в собі сертельну небезпеку для свободи.

29. Шарль Луї Монтеск'є "персидські листи" (1721), "Роздуми про причини величі та падіння римлян" (1734), "Про дух законів" (1748). Він пов'язував появу держави з певним етапом історичного розвитку суспільства. Головна мета держави — примирити суперечності, що виникли між людьми у суспільстві, і скерувати їх у русло правової форми вирішення спорів між приватними особами. На думку мислителя, саме загальний дух є основою державної влади. Монтеск'є заперечував договірні теорії, які розглядали утворення держави, як своєрідну цивільну угоду, де дві сторони (правителі і народи) визначають свої взаємні права і обов'язки. Суверен, у концепції Монтеск'є, зобов'язаний виконувати не тільки природні, але й позитивні закони в державі. Значну увагу мислитель приділяв формам правління.. В історії держави він виділяв чотири типові форми правління: демократію, аристократію, монархію і деспотію. Центральне місце займає протиставлення поміркованих і непоміркованих форм правління. Демократія, аристократія і монархія, де відносини між правителями і громадянами здійснюються у правовій формі належать до поміркованих форм правління. У непоміркованих формах правління державна влада здійснюється свавільно, там немає розподілу і розподілення позицій влади- деспотію. Ідеал держави для мислителя — це вільна держава, яка базується на концепції розподілу влади. Мета теорії розподілу влади — гарантувати безпеку громадян від свавілля і зловживання влади.Монтеск'є розрізняє природну і політичну свободу. Природна свобода "У природному стані люди народжуються рівними, але вони не можуть зберегти цієї рівності — суспільство забирає цю рівність у них — і вони знову стають рівними тільки завдяки законам." Політичну свободу: "Свобода є право робити те, що дозволено законами.Монтеск'є не пов'язував політичну свободу з демократією.Мірою свободи у Монтеск'є незмінно виступає право. Верховенство права, у концепції Монтеск'є, може бути забезпечене лише розподілом влади на законодавчу, виконавчу і судову, з тим щоб "різні влади могли би взаємно стримувати одна одну". Законодавча влада у вільній державі є тільки виразом загальної волі. Законодавчої влади- народові. Виконавча влада, виступає, як виконавчий орган загальної волі держави, і розповсюджується на всіх її громадян. Судова влада "карає злочинців і вирішує спори приватних осіб". В цілому, творча спадщина Монтеск'є має визначальний вплив на формування нової і новітньої європейської і світової правової та політичної думки.

30. Жан-Жак Руссо (Rousseau), 1712–1778, — один з найбільш яскравих представників Просвітництва у Франції. Його головні політико-правові праці: "Роздуми про походження і причини нерівності між людьми" (1754) і "Про суспільний договір, або принципи політичного права" (1762).

Основою політико-правової концепції Руссо була ідея народного суверенітету. Руссо, як і багато його попередників, виходить з ідеї про наявність в історії людства природного стану, в якому всі люди рівні. На відміну від Гобса, він вважає цей період "золотим віком". Цей період характеризується станом свободи і рівності всіх. Появу суспільної нерівності через виникненням приватної власності. Люди, поступаючись своєю природною свободою, отримують свободу громадянську і, уклавши суспільний договір, створюють державу і право. У концепції Руссо є важливим те, що він заперечує необхідність наявності правителя і того, ким правлять. Свобода, як і рівність, є найвище благо людей, підкреслював мислитель. Для досягнення такої свободи він висуває ідею народного суверенітету, суть якої полягає у тому, що, укладаючи такий суспільний договір, всі його учасники отримують рівні права. Для цього необхідно, щоб кожен індивід відмовився від прав, що належали йому раніше, зокрема права на захист своєї особи і свого майна, і замість цих прав, базованих на силі, отримав громадянські права і свободи, включаючи і право власності. Індивідуальні права, набувають юридичного характеру, оскільки вони забезпечуються взаємною згодою і сукупною силою всіх громадян. В результаті суспільного договору, утворюється асоціація рівних і вільних індивідів, або республіка. Як і Монтеск'є, він заперечує договір, як угоду між правителями і тими, ким правлять. В його концепції договір — це угода між рівними суб'єктами. Свобода і рівність учасників договору забезпечують об'єднання народу в єдине ціле — колективну особу, інтереси якої не можуть суперечити інтересам окремої особи. Власне, в цьому суть ідеї Руссо про народний суверенітет, тобто приналежність суверенітету народові, як базовий принцип республіканського ладу. Суверенітет народу проявляється у здійснюваній ним законодавчій владі, оскільки політична свобода можлива тільки у такій державі, де законодавцем виступає народ. Свобода,полягає у тому, щоб громадяни знаходилися під захистом законів і самі їх приймали. "Будь-який закон, якщо народ не затвердив його безпосередньо сам, недійсний; це взагалі не закон". Участь всіх громадян у законодавчій владі виключає, на думку Руссо, прийняття рішень, які б спричинили шкоду окремому індивіду. При народному суверенітеті, відповідно, відпадає необхідність у тому, щоб верховна влада була обмежена природними правами індивіда. Її межами служить загальна згода громадян. Загальне благо, як мета держави, за переконанням Руссо, може бути виявлене тільки більшістю голосів. Характеризуючи народний суверенітет, Руссо виділяє дві його важливі ознаки — він невідчужуваний і неподільний. Власне, політико-правова доктрина Руссо, у значній мірі, лягла в основу державно-правової практики періоду Великої французької революції, зі всіма її позитивними і негативними рисами. Визначальним був вплив Руссо на формування ряду нових політико-правових доктрин вже у пізніші часи. Зокрема, на формуваня такої течії, як радикалізм.

31.Чезаре Беккаріа (1738—1794) — італійський філософ, теоретик кримінального права. Філософсько-правові погляди викладено у творі "Про злочини і покарання". Ч. Беккаріа належала доктрина, що була першою спробою примирити дві протилежні теорії права покарання, які панували до нього, а саме: з одного боку — вчення про право покарання, для якого базою є релігійні начала, закон Божий. Злочин розглядався як гріховне, аморальне діяння, а покарання через його специфічні властивості — як очищення незалежно від будь-яких інших цілей. А з іншого боку, домінували вчення, які трактували право покарання як суспільний договір, що базувався на людських законах. Злочин розглядався як порушення суспільного порядку, котре незалежно від внутрішніх якостей діяння потребує покарання для охорони суспільства. За концепцією Беккаріа, закони — це ті умови, на яких люди, що раніше були незалежними і проживали поодинці, об'єдналися в суспільство. Вони пожертвували якоюсь часткою своєї свободи, але натомість отримали безпеку і право використовувати свою свободу. Водночас згідно з ученням мислителя, вся проблема в тому, що деяка частина суспільства зажадала отримати назад свою частку свободи, навіть якщо довелося б відібрати її в інших. Щоби стримувати ці деспотичні бажання, слід було застосовувати чуттєві спонукання, а це є ніщо інше, як покарання.

"Усяке покарання, — стверджував Беккаріа, — не випливає з абсолютної необхідності. Тобто будь-який прояв влади однієї людини над іншою, що не випливає з абсолютної необхідності, є тиранічним. Право судді карати базується на необхідності захистити загальні блага від посягань окремих осіб

Що ж тоді є право покарання і кому воно має належати? Мислитель уважав, що лише необхідність змусила людей віддати частину своєї особистої волі, причому кожен прагне віддати в загальне сховище якомога меншу її частину, — рівно стільки, скільки вимагалося, щоб зобов'язати інших надавати йому захист. Сукупність оцих дрібних частинок свободи разом утворює право покарання. Усе, що поверх цього, — зловживання, а не право.

Під справедливістю покарання Беккаріа розумів зв'язок, необхідний для об'єднання приватних інтересів, без якого утворився б позасуспільний, несправедливий стан. Справедливість покарання для нього не що інше, як просте поняття, але воно має необмежений вплив на щастя всіх людей і кожної особи зокрема.

Незаперечною є думка Беккаріа про те, що кожен член суспільства пов'язаний з ним і суспільство пов'язане з кожним своїм членом через договір, який за самою своєю природою покладає обов'язки на обидві сторони.

Цікавим е роздуми Беккаріа про співвідношення між злочином і покаранням. "Загалом вимагається, щоб злочини не вчинялися і, особливо, щоб не вчинялися злочини, найбільш шкідливі для суспільства. Тому перепони, які стримують людей від учинення злочинів, повинні бути тим міцнішими, чим важливішими є ті блага, на які посягають. Відповідно, мусить існувати співвідношення між злочином і покаранням".Кожен громадянин має право робити все, що не суперечить законам.

У своїй праці "Про злочини і покарання" Беккаріа чітко встановив мету покарання, яка "... полягає не в катуваннях і муках людини, і не в тому, щоб зробити неіснуючим уже вчинений злочин... Мета покарання, відповідно, полягає тільки в тому, щоб перешкодити винному знову завдати шкоди суспільству і стримати інших від учинення цього ж. Тому слід уживати лише такі покарання, які, зберігаючи співвідношення зі злочином, найбільш сильно і найбільш тривало впливали б на думку людей та були б найменш вразливими (болючими) для тіла злочинця". Навіть більше, ефективність покарання за Беккаріа полягала не в його жорстокості, а в невідворотності й справедливості, суворості судді в застосуванні покарання.

Щодо ставлення Беккаріа до такої міри покарання, як смертна кара, то воно виражено в іронічному запитанні мислителя: "Що це за право вбивати подібних до себе і на якій підставі воно присвоєно людьми?". Він уважав, що смертна кара не може бути правом, бо ніхто не хотів би, щоб його життям розпоряджався хтось інший. Проаналізувавши філософсько-правові погляди Беккаріа, можна дійти висновку, що він не тільки розвинув теорію Монтеск'є про поділ влади, а й виступив із цікавими ідеями про співвідношення покарання і злочину. Завдяки його думкам та ідеям законодавство Європи потроху почало переходити до істотно нових реформ, передусім право почали кодифікувати; свавілля, вседозволеність та безкарність судів зменшились.

32.В останній третині XVI — на початку XVII ст. сталася буржуазна революція в Нідерландах, яка значно вплинула на розвиток капіталістичних відносин у протестантських країнах. Згодом (у 1640—1688 pp.) буржуазна революція мала місце в найбільш промис-лово розвиненій Англії. Ці події значною мірою були підготовлені розвитком мануфактурного виробництва, яке заступило ремесла. Новий спосіб виробництва сприяв поділові праці, зростанню її продуктивності, пошукові способів раціоналізації виробничих процесів, стимулював розвиток суспільних і природничих наук.

У той період виникло експериментально-математичне природознавство, у боротьбі між емпіризмом і раціоналізмом подальшого розвитку набула філософія, формувалися підвалини буржуазної правової свідомості.

Велика торговельна і промислова буржуазія, що доступилася до влади, була зацікавленою в модернізації держави з її інститутами, а також системи законодавства, які гарантували б безпечне функціонування нових економічних відносин.

Першу спробу з'ясувати сутність і призначення права й держави за нових умов зробив голландський юрист і громадський діяч Гуго де Гроот Гроцій (1583—1645) у праці "Про право війни і миру. Три книги, в яких пояснюється природне право і право народів, а також принципи публічного права". На думку мислителя, право — це сума соціальних норм. Основою, витоками права є прагнення індивідів до спокійного спілкування з іншими.

Г. Гроцій проводив чітку межу між природним правом і правом, установленим волею. Останнє, за його вченням, установлюється волею Бога або людей. Право, що його встановили своєю волею люди за своїм спрямуванням має дві сфери регулювання. Перша сфера — це суспільні відносини в державі, друга — міжнародні відносини (це право Г. Гроцій називав правом народів). Право, що встановлюється волею людей, має відповідати вимогам природного права. Тільки в цьому випадку воно буде спрямоване на захист або відновлення справедливості.

В основу божественного права покладено волю Бога. Опосередковано Бог впливає і на природне право, оскільки він — Творець природи, частиною якої є й людина. Але порядок природи знаходиться поза межами впливу Бога. Тому і природне право не підпадає під вплив божественного права.

Від категорії "право" Г. Гроцій відрізняв категорію "закон". Останній, на його думку, — це засіб, за допомогою якого здійснюється право, він силою примушує людей дотримуватися норм права. Ця сила уособлена в державі.

Стосовно походження держави мислитель зауважував, що люди об'єднуються в державу добровільно, задля особистого захисту і протистояння насильству, та зобов'язуються виконувати цей договір, а також норми права, що встановлюються для підтримання порядку.

У державі панує громадянська влада, яка є верховною і суверенною. Держава здійснює владні функції з допомогою політичних інститутів.

33. Політичні вчення в США в період боротьби за незалежність. Одним із найвизначніших американських політичних і суспільних діячів періоду боротьби за незалежність є Т.Пейн, відомий своїм політичним трактатом "Здоровий глузд" (1776) і памфлетом "Ирина люпини" (і 791). Він вважав, що держава є результатом розвитку суспільства, а завданням уряду с забезпечити безпеку, права і свободи громадян. Реалізацію демократичного ідеалу він вбачав у запровадженні загального виборчого права, широкому народному представництві, збереженні обмеженої приватної власності. Т. Псин вважав, що лише просвічений народ дає підстави для демократичного управління ним, а тому одне із головних завдань уряду - зробити все для підвищення освітнього рівня нації.Відомий "федераліст" О. Гамільтон сформулював концепцію сильної централізованої влади, яка дала б можливість реалізувати американській федерації свій власний шлях розвитку. Він підтримував думку, що народ поділяється на правлячу меншість і підпорядковану більшість, а держава мас будуватися на "згоді народу". У державі одне з провідних місць повинна зайняти судова влада, бо навіть добрі закони без судової влади будуть нежиттєздатними.

Другий президент США Дж. Адаме вважав, що влада - це форма примусу, панування однієї групи людей над іншими. Він критично ставився до демократії, зауважуючи, що "демократія ніколи не є такою бажаною, як аристократія чи монархія. Коли вона запанує, то є більш кривавою, ніж монархія. Пам'ятайте, демократія ніколи не триває довго". Дж. Адамс відстоював думку, Ідо виконавча влада є вищою за законодавчу.

Третій президент США Т. Джефферсон запропонував ввести систему балансів та стримуючих чинників, яка б регулювала відносини між різними гілками влади, і тим самим гарантувала б політичну стабільність. Він виступав за демократичну виборчу систему, при якій право голосу надавалося б усьому населенню чоловічої статі, незалежно від їх майнового становища. Т. Джефферсон намагався поширити права людини на рабів, але це завдання йому не вдалося виконати.

34.Ідеологію буржуазного прошарку суспільства було систематизовано в політико-правовому вченні німецького філософа Іммануїла Канта (1724—1804).

Свою державно-правову концепцію він виклав у багатьох працях: "Ідеї загальної історії під космополітичним кутом зору", "До вічного миру", "Метафізичні засади вчення про право" та ін.

В основу державно-правової концепції Канта покладено етику. Кожна особа, вважав філософ, є абсолютною цінністю, володіє гідністю і не може бути засобом здійснення ніяких планів. Людина — суб'єкт моральної свідомості, у своєму житті вона має керуватися моральними законами. Моральний закон є обов'язковим для виконання, це — "категоричний імператив".

Принципи і правила поведінки, на думку мислителя, встановлюються розумом, вони є світом ідей, до якого розум прагне наблизити реальні умови існування і діяти відповідно до цих ідей. Дії людини — прояв незалежної волі, яка є автономним утворенням і забезпечує здійснення свободи для особистості, захищаючи її, з одного боку, від суспільного свавілля, а з іншого — від власного. Свобода, в розумінні Канта, — це якість волі всіх розумних істот, вона притаманна внутрішній природі людини.

Людина сама собі господар, вона визначає собі мету і відповідно до неї — свою поведінку. Але, як зазначав філософ, багато людей використовують свободу й поза межами "категоричного імперативу", що призводить до свавілля.

Для обмеження свавілля існує право. Кант дав визначення права: сукупність умов, за допомогою яких свавілля однієї особи збігається зі свавіллям іншої з позицій загального закону свободи.

Сферою права, за вченням Канта, є діяльність і вчинки людини, а сферою моралі — внутрішній світ людини. Право мусить забезпечувати соціальний простір для моральності, в якому змогла б вільно реалізовуватися свобода індивіда.

Право має загальнообов'язковий характер, що забезпечується примусом. Носієм цього примусу, сили є держава. Держава, писав Кант, це об'єднання людей, що підкоряється правовим законам. Функціонування держави та її інститутів має відбуватися в межах прав. Походження держави Кант розглядав як акт договору між людьми, що укладається з метою взаємної вигоди і згідно з "категоричним імперативом". Укладаючи таку угоду, люди відмовляються від частини своєї зовнішньої свободи, щоб надійніше використати іншу її частину, яка буде забезпечена правовою гарантією.Кант писав про природне і позитивне право. Останнє мусить відповідати загальним вимогам природного права. Право, що встановлене в державі, може бути приватним або публічним. Приватне право повинне регулювати відносини людей стосовно власності, а публічне — відносини між членами держави — громадянами. Тут Кант згадав народний суверенітет. Народ може брати участь у встановленні порядку завдяки прийняттю конституції. Але виборчим правом у своїй концепції Кант наділив тільки людей "вищої" категорії; представники іншої — ті, що пропонують на ринку свою здатність до праці, участі в цьому процесі брати не можуть.Своєрідним у Канта був підхід до форм правління. Він піддавав аналізові абсолютизм, аристократію і демократію. Демократичною, на його думку, є та форма, де влада побудована за принципом поділу її на законодавчу й виконавчу.

Якщо цього принципу не дотримано, форма правління є деспотичною. Всякій державі, за вченням Канта, слід мати три влади: законодавчу, що належить народові; виконавчу, яка на підставі закону надана правителеві та є підзвітною законодавчій гілці влади; судову, що призначається виконавчою владою.У суспільстві має панувати закон, усілякі міркування з приводу справедливості тієї чи іншої норми неприпустимі. Що ж до влади, то Кант також настійливо рекомендував коритися їй, не звертаючи ніякої уваги на її походження.

35. Йоганн Готліб Фіхте (1762-1814) - філософ, громадський діяч, займався проблемами правової теорії. Фіхте доводив, що становлення права можливе лише з "чистих форм розуму". Зовнішні фактори не мають будь-якого відношення до природи права. Необхідність у праві диктує самосвідомість. Право базується на індивідуальній свободі. Поняття права - є поняття відносин між розумними істотами.

Для гарантії свободи кожній окремій людині і зіставлення з нею свободи усіх потрібна правова спільність людей. Стрижнем такої правової спільності повинен стати юридичний закон. Він випливає із взаємин розумно-вільних істот, а не з морального закону. Право функціонує незалежно від моралі, регулюючи виключно галузь дій і вчинків людини.

Правові відносини, свобода індивідів не застраховані від порушень. Панування закону не настає автоматично. Правові відносини, свободу треба захищати примусом. Інших засобів немає. Потреба забезпечити особисті права людей обумовлює необхідність держави. Загальна свобода народу складає стрижень законодавства, визначає межі впливу держави. Так демократ Фіхте, спираючись на природно-правову доктрину, намагався теоретично припинити сваволю абсолютистсько-поліцейської влади над підданими, затвердити політичні права і свободи особи.

Фіхте виступав за республіканську форму правління. Був проти деспотії. Відстоював ідею верховенства народу, який має право на будь-яку зміну небажаного йому державного ладу і право навіть на революцію. У роботі "Замкнута торгова держава" (1800 р.), Фіхте розробляє теорію ідеальної держави. В основі такої держави лежить розум, свобода, гарантія прав кожній людині. "Замкнута торгова держава" тримається на приватній власності, що створюється особистою працею. Держава цьому процесу не заважає, а навпаки створює всі умови. Добре розвиваються усілякі ремесла, але наголос робиться на сільське господарство. У такій державі населення поділене на три стани: 1. Землеробське. 2. Промислове. 3. Купецьке. Є ще категорія людей, які належать до сфери культури і політики.

Свобода промислу, вибір професії заборонені. Жорстко регламентується побут. В економічних відносинах ця держава "самодостатня" і "самозабезпечувана". За допомогою держави люди досягнуть ідеального ладу. Використовуючи машинну техніку суспільство вирішить усі земні задачі без великої витрати часу і сил. А у вільний час будуть міркувати про свій дух і про земні ідеали. Тоді наступить такий період, коли в державі уряд буде зайвим. У ньому відпаде будь-яка необхідність. Але це буде нешвидко, підкреслював Фіхте. Таке політико-правове вчення про державу схоже на утопічне.Іоганн Фіхте виступав за мир, вічний мир. Був проти шовінізму, поневолення одних країн іншими.

37.Історична школа права як особливий напрям у правовій думці виникла наприкінці XVIII ст. в Німеччині. Засновником історичної школи права був Густав Гуго (1764—1844) "Підручник природного права як філософії позитивного права, а надто — приватного права". Послідовником і продовжувачем його був Фрідріх-Карл фон Савіньї (1779— 1861), головні праці якого — "Право володіння" та "Система сучасного римського права". Останнім, найбільш яскравим представником цього напряму був Георг-Фрідріх Пухта (1798—1846). Основні його праці — "Звичаєве право" та "Курс інституцій". для правильного розуміння і розвитку державно-правових явищ визначальне значення має вивчення та осмислення їхнього історичного розвитку. Спершу в історії формувався народ, і тільки згодом на його основі витворювалися стани та права особи. Людина є продуктом середовища, тієї цілості, яка витворила та охоплює її, тобто народу. Право, яке діє в суспільстві, — це не тільки сукупність приписів уповноважених на те органів держави. Право, як публічне, так і приватне, складається само по собі, воно витворюється суспільним розвитком, як мова та звичаї.Гуго, порівнюючи право з мовою, підкреслював, що воно, так само як і мова, не встановлюється договором, не запроваджується за чиєюсь вольовою вказівкою і не дане Богом. утворення права порівнював з утворенням правил гри. Народний дух, свідомість народу є тими чинниками, які визначають розвиток права. Позитивне право є похідним від звичаєвого права, яке зумовлюється, витворюється національним духом, народною свідомістю. Гуго зазначав, що юридичні норми та інститути витворюються І розвиваються у процесі розвитку суспільства в цілому. те, що приписує закон, не завжди збігається з тим, що відбувається на практиці, і такий стан він уважав нормальним, оскільки багато хто не читав і не знає змісту закону, проте фактичний стан речей добре знайомий кожному. "Усе, що існує, законне, оскільки воно існує".Ф.-К. фон Савіньї підкреслював, що право — це витвір народного духу, невід'ємний елемент цілісної культури народу Уся історія права — це повільне, плавне розкриття тієї субстанції, носієм якої споконвіку є народний дух, або дух народу. стадію природного права та стадію вченого права. На першій стадії право витворюється безпосередньо у свідомості народу і виявляється як звичаєве право. На другій стадії воно витворюється вченими-юристами, які виступають як представники народу, виразники народної правосвідомості. Г. Пухта підкреслював необґрунтованість спроб накинути суспільству не пов'язані з життям народу, з його історією правові моделі, які тому й не мають шансів бути сприйнятими суспільством. право має історію". Законодавець, отже, повинен прагнути максимально точно виразити "загальне переконання нації", закріпити його у правових нормах. воля окремої людини не відіграє у праві жодної ролі. "Право, — писав учений, — це вираз загальної волі всіх учасників правового спілкування". Водночас він зазначав, що свобода є основним поняттям права. що у праві, поряд із національними, існують певні "загальні" засади, які дають змогу одному народові впливати на інший і запозичувати чуже право як основу для розвитку власного. Цим пояснюється рецепція римського права у країнах Західної Європи. "Дух народу творить державу, як і право", — писав Пухта. Розвиток держави відбувається так само органічно, як і розвиток права.

36. Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) народився в місті Штутгарті, в сім'ї чиновника. Батько мріяв, що син стане пастором, тому відправив на навчання в Тюбінгенський теологічний інститут. Гегель по закінченню навчання отримав ступінь магістра.Гегель написав багато праць. Однак головна його робота з питань держави і права - "Філософія права" (1826), яку ще називають цілісним, систематичним вченням Гегеля про державу і право, а також вченням про політику й історію.Він виділив три основні ступені духу, що діалектично розвивається: 1. Суб'єктивний дух. 2. Об'єктивний дух . 3. Абсолютний дух. Політико-правова теорія Гегеля розроблена як філософія права, філософське вчення про об'єктивний дух.Основне завдання філософії права - наукове пізнання держави і права. Гегель утверджує ідею гармонії розуміння і реалізацій права Юриспруденція вивчає юридичні закони (позитивне право). Філософська наука про державу і право осягає думки, що лежать в основі права. Ідея права є свобода і за Гегелем вона формує ідеал правової держави. Сфера об'єктивного духу постає як ідеальна політико-правова дійсність.Поняття "право" у гегелівському вченні права вживається в таких основних значеннях: 1. Право як свобода (ідея права). 2. Право як визначений ступінь і форма свободи (особливе право). 3. Право як закон (позитивне право). Головними формоутвореннями вільної свободи і відповідно трьома основними ступенями розвитку поняття права є: абстрактне право, мораль і моральність.Право приватної власності дає можливість реалізувати особистості свою свободу. Гегель доводить, що формально люди рівні як вільні особистості. Це формально правова рівність. Рівні люди в однаковому праві на приватну власність, але не в розмірі володіння власністю.Гегель у своїх політико-правових вченнях критикує проект ідеальної держави, що розробив ще Платон. Гегель не визнає договірну теорію походження держави. Предметом договору може бути лише деяка одинична зовнішня річ. Договір виходить зі сваволі окремих осіб. Договір - це коли в ньому один одному протистоять самостійні особи - власники приватної власності.Злочин Гегель розглядав як свідоме порушення права як такого. Покарання тому є не тільки засобом виховання і відновлення порушеного права, але і правом самого злочинця, закладеним уже в його діянні - вчинку вільної особистості. Гегель займався проблемою громадянського суспільства і політичної держави, а також їх відмінностями. Громадянське суспільство - це сфера реалізації особливих, приватних цілей та інтересів окремої особистості. Це необхідний етап для розвитку і поняття права. У громадянському суспільстві немає ще повної свободи. =Основними елементами такого суспільства є: 1. Система потреб. 2. Система правосуддя. 3. Поліція і корпорація. У структурі цього суспільства Гегель виділив три стани. 1. Субстанціональний (хлібороби - дворяни і селяни). 2. Промисловий (фабриканти, торговці, ремісники). 3. Загальний (чиновники).У своєму політико-правовому вченні, Гегель доводив, що зміст права може бути перекручений у процесі законотворчості. Не все, подане у формі закону, є право. Оскільки лише закономірне в позитивному праві законне і правомірне. Абстрактне право - перша сходинка у русі поняття права від абстрактного до конкретного. Держава за Гегелем - це ідея розуму, свободи і права. Однак Гегель визнає у своєму вченні, що можливе існування поганої і несправедливої держави, а все-таки схиляється до того, що держава повинна бути правовою, мати правовий характер, бути державою-організатором і т. ін. Державу він трактує по-різному. Держава - це ідея свободи, вищого права, єдиний організм, правове утворення. Гегель розробив політико-правове вчення про поділ влади в державі: 1. Законодавча. 2. Урядова. 3. Влада государя. Поділ влади в державі - це гарантія публічної свободи. Демократичну ідею народного суверенітету він критикує. Обґрунтовує суверенітет спадкоємного конституційного монарха. Доводить, що упорядкована конституційна монархія - це об'єктивна сторона державної справи, що визначається законамиЗаконодавча влада - це влада визначати і встановлювати загальне, вказував Гегель. Законодавчі збори повинні складатися з двох палат. Верхня палата формується за принципом спадковості і складається із власників. Палата депутатів (нижня) утворюється з частини громадянського суспільства. Депутати поділяються за корпораціями, товариствами, а не шляхом індивідуального голосування. У Законодавчих зборах діє принцип публічності суперечок, свободи друку, публічності нарад.Задача урядової влади, куди Гегель відносив і судову владу, - це виконання рішень монарха, підтримка чинних законів і установ.Міждержавні відносини - сфера чи область зовнішнього державного права. Міжнародне право, за Гегелем, - це не справжнє право, яким є внутрішнє державне право (позитивне право, законодавство

38.Ієремію Бентама (1748-1832) вважають основним ідеологом лібералізму, хоч його лібералізм мав деякі особливості. Він вів мову не про свободу окремої людини, а про інтереси та безпеку особи. Якби існував такий природний закон, писав він, який направляв билюдей до їхнього загального блага, то позитивні закони виявилися б непотрібними. Уявляти, ніби над позитивним законом стоїть природний закон, природне право, означало б дати в руки зброю всім фанатикам і революціонерам. «Ніякий уряд не втримається й дня, якщо кожен почне чинити опір людським законам, які не відповідають його особистим поняттям про природне право». Для нього правом були тільки юридичні закони, створені людською волею, а саме - волею суверена, якому належала верховна політична влада. «Де немає закону, там немає ні прав, ні обов´язків; від законодавця цілковито залежать установлення, зміна і припинення прав». У всіх інших значеннях термін «право» стає найбільшим ворогом розуму, найстрашнішим руйнівником держави. У своєму вченні про державу і право, мораль, яке було, власне, програмою правових, економічних і політичних реформ в Англії, Бентам виходив із принципу найбільшого щастя найбільшої кількості людей. «Індивід не тільки кращий, а й єдиний суддя того, що є для нього задоволенням і стражданням». Сума ж усіх індивідуальних користей дає, на думку Бентама, загальну користь - «найбільше щастя найбільшої кількості людей». У цій доктрині, яку стали називати утилітаризмом, немає нічого нового. її обстоювали ще Гоббс, Локк, У судженні Бентама недоторканність власності була головною умовою досягнення найбільшого блага. Він був переконаний, що право має бути націленим на відносно рівний розподіл власності або принаймні не на створення свавільних нерівностей. На практиці воно має створювати певний вигляд досяжної рівноваги між безпекою та рівністю. покарання завжди є злом, оскільки воно спричиняє біль, і що виправдане воно буває лише настільки, наскільки запобігає ще більшому майбутньому злу чи відшкодовує вже заподіяне зло. невідворотність покарання є дієвішим стримувальним засобом, аніж його суворість. Всі уряди, заявляв він, установлювалися не договором, а людськими потребами, і задоволення людських потреб було його єдиним виправданням. Держава, вважав мислитель, на основі принципу користі повинна забезпечити найбільше щастя для найбільшої кількості людей. Ця мета, на його думку, може бути досягнута за допомоги політики лібералізму, тобто вільного розвитку капіталістичних відносин, невтручання держави в економічне життя, а також демократизації державно-правових інститутів. палким прихильником демократії. в республіканському устрої держави три основні гілки влади - законодавча, виконавча і судова - повинні бути розділеними, але взаємодіючими і взаємозалежними. Така взаємна залежність трьох гілок влади виробляє їхню згоду, підкоряє постійним правилам, дає їм систематичну і неперервну ходу. Якби гілки влади були безумовно незалежними, між ними постійно відбувались би зіткнення.

39.Основоположником лібералізму у Франції був визначний мислитель Бенжамен Анрі де Ребек Констан (Constant), 1767-1830, якого називають духовним батьком лібералізму на європейському континенті. праці "Про дію терору", "Про реакції" з'явилися в 1796-1797 рр. Уже в цих працях з'являються ідеї, які згодом дали підставу Констану стверджувати, що упродовж сорока років він захищав один і той же принцип - свободу у всьому. : "Роздуми про конституції та їхні гарантії", "Про стародавню свободу порівняно зі свободою сучасною" та "Курс конституційної політики", який побачив світ уже після смерті автора в 1872р., а також "Питання про свободу преси", "Про свободу брошур, памфлетів і журналів" (1814), "Питання про законодавство стосовно преси у Франції" (1818). Держава (уряд), яка утискує свободу, стримує тим самим водночас добро і зло, при тому незмірно більшою мірою добро, аніж зло. Тож треба навчити людину самій керувати собою. Це обов’язок законів і суддів. Неможливо запобігати діям, оскільки попереджувати їх означало б гальмувати ще не відому силу і, судячи з усього, більш корисну, ніж шкідливу. Однак, оскільки дія вчинена, проти неї можна вжити заходів обмеження заради спокути минулого і у вигляді перестороги на майбутнє; регулюючою владою у суспільстві є не виконавча влада (адміністрація), а правосуддя. "Повна свобода і сувора відповідальність - девіз кожної вільної країни". Матеріальна і духовна незалежність особи, їхня надійна захищеність законом, зокрема правова захищеність приватної власності (Констан не відділяв особистої свободи від недоторканості власності і надання промисловості власним силам і розвитку), стоять на першому місці у вивченні даної проблеми у практично-політичному аспекті. Саме цим цілям повинна бути підпорядкована держава. Жодна влада, кому б вона не належала, не може ігнорувати інтереси і права індивіда. індивідуальна свобода - це істинна, справжня свобода Нового часу. Політична ж свобода є тільки гарантією свободи індивідуальної. свобода - це право підпорядковуватися тільки законам, чітке конституційне визначення повноважень держави, компетенції її органів і передусім виконавчої влади. Він розрізняє п'ять влад: крім влади репрезентативна, яка, по суті, є владою законодавчою і ділиться, як у Монтеск'є, на постійну репрезентативну владу (верхня палата парламенту), яка повинна складатися зі спадкової аристократії, та " владу, яка репрезентує громадську думку " (нижня палата парламенту), виконавчої та судової він виділяє ще владу муніципальну і королівську владу. Муніципальна влада - це влада самоврядування. "Влада ніколи не повинна починати переслідування релігії, навіть у тому випадку, якщо вона вважає її небезпечною. Перевагу конституційній монархії.

40.Німецький лібералізм першої половини XIX ст. представляли багато вчених - загальноєвропейського розголосу набули перейняті ліберальними ідеями праці Гумбольдта і Штейна.Вільгельм фон Гумбольдт (1767-1835) у своїй праці «Досвід установлення меж діяльності держави» намагався вирішити дві основні проблеми того часу: співвідношення суспільства (громадянського) і держави та співвідношення особи і держави. Мислитель не вважав суспільство і державу рівноцінними величинами. Для нього суспільство принципово значніше держави, а людина є щось значно більше, ніж громадянин - член політичного союзу. З цієї причини природне право повинно бути єдиною основою для права позитивного, визначальним началом у розробленні та прийнятті державних законів. А мета існування держави - служити суспільству, робити все для блага суспільства. Але за абстрактним поняттям «суспільство» Гумбольдт намагався розгледіти кожного окремого громадянина, який складає суспільство. Звідси він робив висновок: держава не є самоціллю, вона - лише засіб для розвитку людини, захисту її внутрішньої та зовнішньої безпеки.Відкидаючи теорію та практику абсолютистської держави, патерналістську публічну владу, тоталітарне регламентування життя членів суспільства, мислитель іноді сам припускався певних помилок. Зокрема, він вважав, що державні закони, незалежно від їхнього змісту, є аморальними і соціально хибними, оскільки визначають поведінку людей і наділені примусовою санкцією, а суспільство, яке вимушене слідувати законам, уявлялось йому натовпом відгодованих рабів, а не союзом вільних людей. Відомо, однак, що вільними люди бувають якраз завдяки правовим законам. Оскільки держава завжди зв´язана з обмеженням свободи, її не можна розглядати інакше як зло, хоч і необхідне. Лоренц Штейн (1815-1890). праці: «Соціалізм і комунізм у сучасній Франції», «Вчення про суспільство», «Історія соціального руху у Франції», «Теорія управління», «Теперішні та майбутні науки про державу і право Німеччини». суспільство - це самостійний соціальний утвір, який від простої аморфної безлічі індивідів відрізняється наявністю інтегрувального фактора, це постійна всебічна залежність один від одного. Особливістю суспільства є й те, що кожен у ньому керується лише власною волею. Через зазначені обставини в суспільстві, на думку мислителя, відсутній ґрунт для свободи. Звідси його категоричне твердження: принцип, на якому стоїть суспільство,- відсутність свободи.«Держава,- писав Штейн,- персоніфікований організм загальної волі, а тому має служити тільки загальному. Завдяки такій організації й такому призначенню саме держава забезпечує свободу, а свобода - принцип, на якому стоїть держава». встановленні конституційної монархії, незалежної від класів і класових інтересів розрізняв влади законодавчу, урядову і княжу (монархічну). Така структура, на його думку, випливає з самої ідеї держави: в законотворчості повинна брати участь представницька установа, перед якою відповідальні міністри; державна діяльність виражається в діяльності уряду, а особа держави виражається в її главі (монарх, князь).

41.Алексіє де Токвіль (1805-1859). Особливо неприйнятними є, на його думку, ігнорування етики в політиці, а тим паче макіавеллівське правило «мета виправдовує засоби». Він завжди виступав за соціальну справедливість, проти насильства, пригнічення людини людиною в будь-яких формах. твір доволі оригінального жанру під назвою «Про демократію в Америці». Основна ідея твору - визнання історичної неминучості занепаду аристократії та повсюдного руху в бік рівності й демократії. «Хоч би на що ми спрямували наш погляд,- писав він,- скрізь бачимо таку ж революцію (подібно до французької), яка поширюється на весь християнський світ, а різні обставини, що траплялися в житті народів, перетворилися на користь демократії. Цілі демократії відповідають принципам соціальної справедливості - досягнення добробуту якщо не всіх, то,принаймні, більшості громадян. Закони демократії, на його думку, прагнуть до блага найбільшої кількості людей, оскільки вони виходять від більшості всіх громадян. Закони ж аристократії, навпаки, прагнуть монополізувати в руках небагатьох і владу, і багатство. Мета, яку переслідує у своєму законодавстві демократія, корисніша для людства, ніж мета аристократії, тож, попри всі вади, правління демократії все ж більше від іншого здатне сприяти процвітанню суспільства. Водночас аристократія завжди була для нього втіленням мудрості й просвітництва, і всі народи, які задумували виконувати великі завдання, управлялися аристократією. Токвіль визнавав, що закони демократії часто незадовільні й недосконалі. Так само і засоби демократії менш досконалі, ніж засоби аристократії; часто демократія несвідомо працює проти себе. особливістю конституції американської демократії, на думку Токвіля, є федеративна конституція, яка закріпила основи політичного ладу США, Але ні добрі закони, ні звичаї, ні демократичні традиції самоуправління не врятували Америку, як і багато інших країн, від «тиранії більшості». Мислитель вважав неприпустимим те, що в справі управління більшість може зробити все, що їй заманеться. Він звертав увагу на те, що існує вищий закон - справедливість, яким установлено межу права кожного народу і одночасно кожного індивіда апелювати «від верховної влади народу до верховної влади всього людства». Свобода життєво важлива лише для небагатьох, тим, кому вона приносить «вищі радості», а рівність робить щасливим кожного. І хоча демократичні суспільства прагнуть до свободи, однак це прагнення підпорядковане більш стійкому і масовому прагненню до рівності, заради якої вони готові відмовитися від свободи. «Вони хочуть рівності разом із свободою, але коли це їм недоступно, то хочуть її навіть у рабстві». «Люди, які вбачають у свободі лише засіб досягнення матеріальних благ, ніколи не можуть утримати її надовго», інші твори «спогади» та книга «Старий порядок і революція.

42.Основні положення марксизму були сформульовані в роботах К. Маркса та Ф. Енгельса. В подальшому вони розвивались в певних варіантах такими послідовниками цього вченя як К. Каутський, Г. В. Плеханов, В.І. Ленін тощо. Марксизм виник і розвивався в загальному руслі європейської політико-філософської думки ХІХ ст. як продукт гуманістичної філософії Просвітництва та раціоналістичної традиції Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820-1895); В основі суспільства, вважали вони, лежать економічні чинники, які визначають його характер на сучасній стадії та зумовлюють напрями його дальшого розвитку. «Буття визначає свідомість» «Візьміть певний ступінь розвитку виробництва, обміну і споживання,-писав Маркс,- і ви одержите відповідний державний лад, певну організацію сім´ї, класів, словом, певне громадянське суспільство. Візьміть відповідне громадянське суспільство, і ви одержите певний політичний лад, який є лише формальним виразом громадянського суспільства». Майнова нерівність, за марксистською теорією, спричиняє тенденцію в суспільних класів, позбавлених засобів виробництва, до звільнення від тяжкої залежності від власників засобів виробництва.Власники ж засобів виробництва відшукують способи для забезпечення своєї економічної, а також суспільної переваги. Саме внаслідок цього виникає держава, виникають правові норми. їхнє завдання - служити інтересам панівних класів, забезпечувати їхнє панування над експлуатованими масами. Вся історія людства, вважають марксисти, відбувається за кількома основними періодами - суспільно-історичними формаціями. Перша з них не знає соціальної нерівності, в ній відсутнє поняття власності. Це - формація первісного комунізму. Виникнення відносин класової нерівності привело до утворення нової рабовласницької суспільно-історичної формації. Саме в ній виникає держава і народжується право. Третьою формацією є феодальна формація, в якій поміщикові, власникові засобів виробництва, протистоїть закріпачений селянин. Капіталістична формація, вважають марксисти, яка постійно збільшує кількість робітників, сама готує свого «могильника», оскільки на певному етапі саме робітничий клас здійснить соціальну революцію, яка ліквідує власність капіталістів на засоби виробництва і людство перейде до нової суспільно-історичної формації - комунізму. У комуністичній формації відпаде експлуатація людини людиною, бо власником засобів виробництва стане сама людська спільнота. Цей перехід, застерігали вони, має статися найперше в найбільш розвинутих капіталістичних країнах, у країнах зрілої індустріальної економіки. Відомо вже, що майнова нерівність приводить, за твердженням Маркса, до класової боротьби, а класова боротьба неминуче веде до встановлення диктатури пролетаріату. Право і держава - якщо їхньою функцією є охорона майнової нерівності і забезпечення експлуатації пригнічених мас панівними класами, в новій фазі, після досягнення людством нової суспільно-історичної формації - комунізму, мають, за вченням марксизму, опинитися в зовсім новому становищі. Тут, де вже немає класів і немає причин для експлуатації, не може бути місця для держави і права. Вони мають відмерти. комуністична ідеологія угледіла в деяких негативних аспектах приватної власності, а згодом і в ній самій головне зло в людському суспільстві. І тому, піддавши анафемі приватну власність, вона оголосила основою «щасливого» життя людей власність суспільну, передусім державну. Карл Маркс (Marx), 1818-1883 - автор праць: "Капітал" (перший том - 1864р.; другий і третій том - пізніше), "Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта", "Громадянська війна у Франції", "Критика Готської програми". Фрідріх Енґелс (Engels), 1820-1895 - автор праць: "Становище робітничого класу в Англії", "Анти-Дюрінг", "Роль насильства в історії", "Про розклад феодалізму і виникнення національних держав", "Походження сім'ї, приватної власності і держави", "Розвиток соціалізму від утопії до науки". Спільно ними написані: "Маніфест комуністичної партії", "Святе сімейство, або критика німецької критичної критики", "Німецька ідеологія".

43. Основоположником позитивізму був Огюст Конт (Conte), 1798-1857, який виклав свої погляди у шеститомному "Курсі позитивної філософії" (1830-1842) і чотиритомній праці "Система позитивної політики, або Соціологічний трактат про основи релігії людства" (1851-1854). Він висунув ідею соціології як науки про закони функціонування та розвитку суспільства в цілому, окремих суспільних явищ. Він зазначав, що у своїй галузі соціологія повинна вирішувати такі ж завдання, які в інших галузях знань вирішують фізика, хімія, біологія, на відміну від конкретних наук (мінералогія, ботаніка, зоологія), завданням яких є опис конкретних явищ, а не встановлення їхніх законів. Соціологія, на думку Конта, є наукою про суспільні явища взагалі, її закони однаково актуальні для всіх часів і всіх народів. Обгрунтовуючи необхідність нової науки про суспільство та його закони, її значення, Конт, спираючись на реалії XIX ст., підкреслював, що певний тип суспільства, який можна описати двома прикметниками - теологічне та військове, - відмирає. На зміну йому приходить нове суспільство - наукове і промислове (індустріальне). Суспільство, яке зароджується, є наукове: для сучасної епохи характерний науковий світогляд, так само як для попередньої епохи був властивий світогляд теологів або жерців. З того моменту, коли люди починають думати науково, війна людей між собою перестає бути основною діяльністю колективів - такою стає боротьба людей з природою, а також раціональна експлуатація природних ресурсів. Для цього необхідний синтез науки і формування позитивної політики. Знайомлячись з різними науками, Конт формулює і обгрунтовує два головні закони: закон трьох станів і закон класифікації наук. Згідно з законом трьох станів, людський розум проходить три послідовні фази. На першій він пояснює явища, визнаючи в них істоти або сили, які можна порівняти з самою людиною; на другій вдається до абстрактних сутностей, таких як природа; на третій людина обмежується спостереженнями за фактами і виявленням постійних зв'язків, що можуть існувати між ними або в даний момент, або в часі. закон трьох станів тісно пов'язаний з законом класифікації наук. Порядок розподілу різних наук розкриває порядок становлення позитивного розуму в різних галузях. Іншими словами, позитивне мислення не могло не сформуватися в математиці, фізиці, хімії раніше, ніж в біології. У більш складних галузях позитивізм виявляється пізніше. Чим простіша матерія, тим про неї простіше позитивно мислити. Є речі, саме спостереження за якими веде розум до позитивної фази. Конт підкреслював, що індивід, взятий як окрема істота, - це абстракція, яка не має місця в реальному суспільному житті. Разом з тим він не заперечує існування класів у суспільстві, але не вважає, що між класами існує антагонізм і між ними неминуча боротьба.

44. Рудольф фон Ієрінг, 1818-1892 - "Дух римського права на різних етапах його розвитку" (1852-1854), двотомній праці "Мета в праві" (1877-1883) та найвідомішій праці "Боротьба за право" (1872). Ієрінг в основу свого правового вчення поставив питання про сутність права, його соціальну роль та завдання. Теоретичні розробки вченого орієнтовані на вдосконалення законодавства, зміцнення конституційних основ держави. Термін "право" Ієрінг трактує у двох розуміннях: об’єктивному та суб’єктивному. В об’єктивному розумінні це є поняття сукупності правових норм, які охороняються державою, тобто узаконений порядок життя; у суб’єктивному розумінні право є конкретне втілення абстрактного правила у конкретні права та обов’язки суб’єкта правовідносин. В обох випадках, наголошує Ієрінг, право натрапляє на протидію і в обох випадках воно повинно її перемогти, іншими словами, право повинно шляхом боротьби встановлювати і відстоювати своє існування. З боку держави підтримка правового порядку, власне, й виявляється у безперервній боротьбі проти беззаконня, яке йому протистоїть.РУДОЛЬФА ФОН ІЄРІНГА (1818—1892), який вважав право і державу продуктами суспільного розвитку, складовими соціального життя, що постає в його концепції як царство цілей, цілеспрямованої діяльності людини.Під цим кутом зору вчення Р. Ієрінга багато в чому збігається з поглядами Т. Гоббса та І. Бентама, які суб'єктивний егоїзм і корисливий інтерес вважали основою устремлінь людини в досягненні тієї чи іншої мети, особистої користі. Притаманний людині корисливий інтерес скеровує її дії в досягненні визначеної мети, значно активізує її поведінку. Тобто, свободу волі людини, а звідси й права, обумовлено існуючими в суспільстві інтересами. Егоїстичний інтерес шкодить суспільним відносинам, і для його обмеження застосовується примус. Придушення егоїзму, застосування примусу здійснюється спеціальною соціальною організацією примусової влади — державою з допомогою права. У своїй теорії Р. Ієрінг заклав основи сучасного розуміння держави і визначив низку важливих її ознак, серед яких: наявність апарату примусу; наявність публічної влади; наявність норм публічного права, що визначає правове положення самої держави та її членів; неподільний суверенітет; стан владного зв'язку членів держави, відносини управління й підкорення. Держава виникає завдяки існуючому протиріччю між суспільством та індивідом і необхідністю примусу, її метою, за вченням Р. Ієрінга, є забезпечення загального інтересу та обмеження через примус приватного інтересу, що загрожує першому, оскільки інтереси суспільства "вищі від свободи". Через це теорія держави Р. Ієрінга постає значною мірою як статична, а співвідношення "держава" та "особа" вирішується в усіх випадках на користь першої.

45. Георг Єллінек (1851-1911) опублікував низку праць із державного права: «Право сучасної держави», «Правова природа міжнародних договорів», «Закон і указ», «Система суб´єктивних публічних прав» та ін.Відправляючись від ієрінгівського розуміння права як певного самообмеження держави, Єллінек розвивав своє вчення про зв´язаність держави нормами права. Право, на його думку, є наслідком і виразом самообмеження держави. Саме це самообмеження - основа зв´язаності держави її правом. Самообмеження держави досягається визнанням за підданими державі особами значення суб´єктивних прав. Сила держави набуває, отже, характеру правової сили, а її інтереси - характеру правових інтересів. «Держава,- стверджував мислитель,- сама стає обмеженою у правовім аспекті особою». Лише тому, що держава вважає себе обмеженою у правовім аспекті, вона, писав Єллінек, стає суб´єктом права. Діюча істота, яка не є носієм обов´язків,- це суб´єкт сили, а не суб´єкт права. У понятті права вже міститься поняття деякого обмеження.Вчений дав класифікацію прав громадян відносно держави. Він пропонував розрізняти: 1) негативний статус, тобто право на свободну сферу, незалежну від впливів органів держави; 2) активний статус, тобто право громадян на участь у здійсненні державної влади; 3) позитивний статус, тобто право індивіда на сприяння і допомогу держави. Не торкаючись правильності наведеної класифікації, відзначмо, що головною думкою Єллінека була ідея суто правових відносин громадян і органів держави. Мислитель прагнув охопити політичну владу тогочасної держави юридичними категоріями і в такий спосіб обґрунтувати принцип законності.Аби зробити державу і всі її властивості «юридично мислимими», філософ висунув поруч із соціальним поняттям держави юридичне поняття держави. Це - наділена первинною владою панування корпорація або юридична особа осілого народу. Отже, Єллінек оголосив, що держава може і повинна вивчатися не тільки як певне соціальне явище, а й як явище юридичне.

46. Людвіг Гумплович (1838-1909). Його основні праці з питань держави: «Раса і держава. Дослідження про закон формування держави "," Загальне державне право ». Свій світогляд Гумплович називає реалістичним. У його рамках і з позицій соціології він розглядає проблеми, пов'язані з походженням, сутністю, організацією і роллю держави.Держава формується в результаті підпорядкування однієї людської групи (слабких, переможених) іншій групі (найсильніших, переможців) як засіб утримання порядку панування - покори, Гумплович виступає категорично проти того, щоб характеризувати державу як орган умиротворення, примирення суперечливих інтересів. Йому судилося бути органом примусу, насильства. Згідно Гумпловичу, існування суспільства без державного примусу неможливо.Теорія насилля Л. ГУМПЛОВИЧА багато в чому збігається з ідеями, викладеними Г. Спенсером стосовно становлення держави на першому етапі її розвитку. Походження держави Л. Гумплович пов'язував із загарбницькими війнами, уярмленням одних племен іншими. Сила приводить до поєднання панів і рабів, переможців і підкорених. Насилля одних над іншими, безмежна влада і підкорення стають звичними і з часом переходять у звичай та право. Сила, зазначав Л. Гумплович, передує праву. А втім, насилля як основа утворення й необхідна умова зміцнення держави має місце тільки на ранніх етапах. Перегодом, завдяки розвиткові, встановлюється рівність усіх соціальних груп і прошарків суспільства та утворюється "сучасна культурна держава", характерними рисами якої є: рівність громадян і законність; демократизм і парламентаризм; забезпечення народного добробуту.

47. Головні положення свого "чистого вчення про право" або "чистої теорії права" Ганс Кельзен сформулював ще до початку Першої світової війни в роботі "Основні проблеми державно-правових вчень".Свою теорію Кельзен назвав «чистим вченням про право» і виклав її в основній праці «Чиста теорія права». Це вчення про право, пояснював він, називається «чистим» тому, що воно зайняте самим лише правом і очищує пізнавальний предмет від усього, що не є правом у чіткім сенсі. Іншими словами, воно прагне звільнити правознавство від чужих йому елементів. Такий основний принцип його методики.Право і влада - не те саме. Саме по собі право не може існувати без влади. Тому право і трактується чистою теорією права як специфічний порядок влади чи організація влади.Держава виступає у двох вимірах - як панування і як право. Сприйняття держави, за Кельзеном, найбільш плідне там, де держава представляє відносини, за яких "деякі" наказують і правлять, а інші підкоряються і керуються. Юрист може описати соціальну реальність без терміна "держава" або вживаючи цей термін у специфічному розумінні.

48.Спенсер.«Система синтетичної філософії», «Людина проти держави», «Прогре,його закон і причина»Органічна теорія походження держави.Люд.суспільство-своєрідний організм,складний агрегат,що розвивається за зат.законами еволюції.Держави виникають як результат війн і насильства,в ході яких відбувається природний відбір.Надалі вони проходять 2стадії розвитку і 2типи соц.-політ.організації:військовий(хижацький) і промисловий(індустріальний).Суть соц.-політ.прогресу в поступовому переході від військового типу держави до промислового.Діє закон рівної свободи.Завдання держави-охорона прав громадян.Право-основа законодавства,адже воно виводиться з принципу рівної свободи. Індустріальні свободи:безпека особистості;свобода пересування;свобода совісті,слова,друку..;право власності;підприємницька діяльність.

49.Ніцше. «Грецька держава», «Воля до влади», «Так казав Заратустра», «По той бік добра і зла», «Походження моралі» Найвідоміший автор антидемократичної державно-правової теорії. Держава, право, законодавство, політика являє собою службові знаряддя, засоби, інструментарій культури, яка, своєю чергою, є проявом, виявом і утворенням космічної за своїми масштабами боротьби сил і воль. Влада ж визнавалася ним найбільшою цінністю і метою існування, а засобом її досягнення - все людство. Всю соціально-політичну історію Ніцше характеризував як боротьбу двох воль до влади. З одного боку - воля сильних, аристократів, з іншого - воля слабких, натовпу, рабів. Держава, на його думку, є засобом виникнення й породження того насильницького соціального процесу, під час якого відбувається народження привілейованої культурної людини, яка панує над рештою, масою. Отже, заключає він, те, що вже раз було в минулому, можливе і в майбутньому,- така його ідея вічного повернення. Розрізняв два типи державності - аристократичний і демократичний, будучи палким прихильником першого.

50. З 1933 по 1945р. німецькі націонал-соціалісти стояли при владі, безпосередньо впроваджуючи в державно-правову практику, в науку про державу і право сповідувані ними принципи. На переконання націонал-соціалістів держава має бути лише одним з елементів германської політичної спільності. Вона має потрійне членування. Її утворюють: 1) "рух" (тобто націонал-соціалістична німецька робітнича партія); 2) "держава" (власне державний апарат); 3) "народ" (тобто німці, зорганізовані в різні непартійні та недержавні об'єднання). У структурі німецької політичної спільності беззастережно пріоритетною її частиною ідеологами фашизму зізнавалася їх партія - Націонал-соціалістична німецька робітнича партія. Упор робився на зрощення нацистської партії з державою і на здійснення цією партією повновладного керівництва ним. Фашистсько-партійному державі-підлягала стати повною протилежністю демократично-правової держави. Керівництво такою державою повинне було здійснюватися вождем (фюрером) - Гітлером. Постулат про необхідність саме такого політичного керівництва державою, рухом, народом, або "фюрер-принцип", також входить в ядро ​​фашистської ідеології. Її прихильники вбачають у вождизмі (природний наслідок і завершення ієрархічної побудови всякої расової соціально-політичної спільності. Для них вождизм - найкраща форма організації влади, упорядкування владних відносин. На вершині всієї ієрархічної піраміди стоїть одна фігура - фюрер, вождь. Фюрер персоніфікує волю народу, точно виражає його расовий дух. Тому авторитет його незаперечний, влада безмежна. Субстратом державності виступає "народ", "народна спільність". Нацисти запевняли, ніби "народ" для них - основоположна цінність. Поряд з "фюрер-принципу" категорія "народ", піддана нацистської обробці. З проникненням нацистських ідей у ​​німецьку юриспруденцію вона стала радикально змінюватися і швидко втрачати риси професійного науково-правового знання, занепадати. Націонал-соціалістської орієнтовані автори люто атакували світоглядні підвалини традиційної європейської теорії права: раціональне мислення, мистецтво аргументації, відкритість критиці, толерантність та ін. Нацистські правознавці, які взяли на озброєння "фюрер-принцип", бачили в вождя одноосібного творця права. Тому вони трималися такої позиції: питання про те, що є правом або неправі, залежить виключно від відповіді (рішення) фюрера, бо він - єдине джерело права німецької нації.

51. Соціологічна юриспруденція почала формуватися під кінець XIX ст., Коли соціологія виділилася в самостійну галузь знань. Соціологічні теорії права складалися двома шляхами: шляхом формування правових концепцій в межах загальної соціології, та шляхом поширення соціологічних методівпізнання в юриспруденції.  До родоначальникам соціологічної юриспруденції відносяться Р. фон Ієрінга (Німеччина), Ф. Жені (Франція та ін. Право.передбачення того, що фактично зробить суд. Представники соціологічної школи протиставили позитивному праву як «мертвому», «книжковому» праву право «живе», «право в дії». Значну роль у розвитку соціологічного напрямку зіграв Роско Паунд (1870-1964 рр..) - Американський юрист, який багато років був деканом Гарвардської школи права. Він стверджував, що право - це перш за все фактичний правовий порядок і процес діяльності суду.  Прихильники соціологічного напрямку критикували формально-догматичний, нормативний підхід до права, який називали «юриспруденцією понять». Соціологічна юриспруденція так само, як і доктрина природного права, виходить за рамки закону (писаного права), проте не в бік природних прав і свобод, а в сферу реалізації права, правозастосовчої практики. Хоча негативне ставлення до позитивізму ці напрямки об'єднує. Позитивним моментом у цій теорії є орієнтація на облік реальних процесів, що відбуваються у правовому регулюванні, їх вивчення на основі конкретно-соціологічних методів. У цьому ж руслі знаходиться, скажімо, постановка питання про ефективність правових норм, якій свого часу приділялась значна увага в радянській юриспруденції. 

52. Теорія еліт, бюрократії і технократії У другій половині XIX ст. у зв'язку з подальшою централізацією і бюрократизацією політичному житті настав період критичної переоцінки досвіду представницького правління й ліберально-демократичних цінностей. Це знайшло своє відображення в теорії еліт Вільфредо Парето і в концепції політичного класу Гаетано Маска. Моска: "у всіх людських суспільствах, які досягли відомого рівня розвитку і культури, політичне керівництво в самому широкому сенсі слова, що включає адміністративне, військове, релігійне і моральне керівництво, здійснюється постійно особливим, тобто організованим, меншістю ".Парето у своєму обгрунтуванні концепції правлячої еліти виходив з припущення, що кожне суспільство можна розділити на дві страти, або шару,-вищу страту, в якій зазвичай знаходяться правлячі, і нижчу. Вклад Моск і Парето в сучасну політичну теорію пов'язаний головним чином з визначенням структури влади і зосередженням уваги на груповому характері реалізації влади в будь-якій її формі. Наступним етапом розробки такої методології стала концепція "залізного закону олігархії" Роберта Міхельса що виникла, як і елітарна теорія, в полеміці з марксизмом. «Не існує ніякого протиріччя між вченням, що історія-це процес безперервної класової боротьби, і тим вченням, за яким класова боротьба призводить до створення нової олігархії ". Родоначальником теорії "зацікавлених груп" став Артур Бентлі, автор роботи "Процес здійснення урядової влади: вивчення суспільних тисків ". Головною тезою тут стало твердження про те, що діяльність людей завжди зумовлена їхніми інтересами і спрямована, по суті справи, на забезпечення цих інтересів. Всі феномени державного управління можна представити як феномени (і результати) впливу "груп, тиснуть один на одного, що формують один одного і виділяють нові групи та групові уявлення для посередництва у забезпеченні громадського згоди ". Деспотизм і демократія-всього лише різні способи представництва інтересів. Нову конфігурацію отримала характеристика реального функціонування системи "розділених влади". Особливе місце занімае ттіпологія влади Макса Вебера. висунув концепцію ідеальних типів влади, які можна виявити в різних народів в ході історії. першим є влада патріархальна (влада глави роду, племені, ранніх державних утворень). Наступна-влада харизматична-вона пов'язана з наділенням правителя надприродними якостями і владними можливостями. Найсучаснішою і найперспективнішою є раціонально-легітимна влада. Основним і головним елементом цієї влади, її несучої конструкцією є професійна бюрократія. Бюрократія асоціювалася у Вебера з типом панування, заснована не на традиційному шануванні, а на строгих і раціональних правилах легалістского (законом регульованого та контрольованого) характеру та призначення. Формування сучасних концепцій технократичного керівництва сходить до Ф. Бекону, Кондорсе і Сен-Симона.Бекон»Нова Атлантида»,Сен Симон "Листи женевського мешканця до сучасників ".

53. Політико-правова доктрина С. Оріховського-Роксолана.З позиції С. Оріховського світська і церковна влада разом становлять ті міцні підвалини, без яких не могло розвиватися тогочасне суспільство. Священицька зверхність над світськими урядами, в тому числі королівським, обмежувалася для мислителя винятково сакральною сферою. Фактично в його працях не йшлося про привласнювання церковною владою прерогатив світської. Вся світська влада розділяється передусім на короля і сенат, і цим двом сторонам (обом кажу!) вручається. Проте раніше треба піклуватися про тебе як про голову, а вже потім про сенат»Оріховський визнавав, що кожній державі потрібна ефективна система управління. Цим, на його думку, повинна займатися урядова влада, тобто коло людей, наділених усіма владними повноваженнями з управління державою. Сенат належить до трійки найважливіших, на думку філософа, в державі суб’єктів, «що правами і привілеями, як внутрішніми судинами з’єднані, стягнені, спаяні, не просто заради існування, а заради процвітання». У такій системі «суспільство є тілом, рада - душею, а король - розумом держави. Однак, суспільство без ради мертве тіло, а рада без короля безпорадна, рівно ж як король без ради несправний.