Стаття 318. Договір підряду на капітальне будівництво

[Господарський кодекс України (ГК України). Науково-практичний коментар.] [Стаття 318]

1. За договором підряду на капітальне будівництво одна сторона (підрядник) зобов'язується своїми силами і засобами на замовлення другої сторони (замовника) побудувати і здати замовникові у встановлений строк визначений договором об'єкт відповідно до проектно-кошторисної документації або виконати зумовлені договором будівельні та інші роботи, а замовник зобов'язується передати підряднику затверджену проектно-кошторисну документацію, надати йому будівельний майданчик, прийняти закінчені будівництвом об'єкти і оплатити їх.

2. Договір підряду відповідно до цієї статті укладається на будівництво, розширення, реконструкцію та перепрофілювання об'єктів; будівництво об'єктів з покладенням повністю або частково на підрядника виконання робіт з проектування, поставки обладнання, пусконалагоджувальних та інших робіт; виконання окремих комплексів будівельних, монтажних, спеціальних, проектно-конструкторських та інших робіт, пов'язаних з будівництвом об'єктів.

3. Забезпечення будівництва матеріалами, технологічним, енергетичним, електротехнічним та іншим устаткуванням покладається на підрядника, якщо інше не передбачено законодавством або договором.

4. Зміст договору підряду на капітальне будівництво, що укладається на підставі державного замовлення, має відповідати цьому замовленню.

5. Договір підряду на капітальне будівництво повинен передбачати: найменування сторін; місце і дату укладення; предмет договору (найменування об'єкта, обсяги і види робіт, передбачених проектом); строки початку і завершення будівництва, виконання робіт; права і обов'язки сторін; вартість і порядок фінансування будівництва об'єкта (робіт); порядок матеріально-технічного, проектного та іншого забезпечення будівництва; режим контролю якості робіт і матеріалів замовником; порядок прийняття об'єкта (робіт); порядок розрахунків за виконані роботи, умови про дефекти і гарантійні строки; страхування ризиків, фінансові гарантії; відповідальність сторін (відшкодування збитків); урегулювання спорів, підстави та умови зміни і розірвання договору.

Коментар:

1. У частині 1 ст. 318 ГК України міститься визначення договору підряду на капітальне будівництво та певні загальні положення стосовно сторін договору та їхніх зобов'язань.

Сторонами договору виступають замовник та підрядник. Замовником можуть бути суб'єкти господарювання відповідно до ст. 55 ГК України, а саме:

1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці. Підрядник - суб'єкти господарювання: господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці (ст. 55 ГК України). Для виконання окремих видів робіт з будівництва чи інших будівельних робіт у встановлених законом випадках підрядником може бути особа, яка має спеціальний дозвіл - ліцензію. Види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, встановлені ст. 9 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 01.06.2000 р. Зокрема, за пп. 59 та 69 вищевказаної статті Закону підрядники за договором будівельного підряду повинні мати ліцензії на проведення такого роду робіт, як: проектування, будівництво нових і реконструкція існуючих меліоративних систем; розроблення проектів та проведення робіт з консервації, реставрації, реабілітації, музеєфікації, ремонту, пристосування пам'яток. Крім того, поряд з ліцензією при виконанні певного виду робіт підряднику відповідно до законодавства України необхідно пройти сертифікацію чи атестацію (Закон України "Про архітектурну діяльність" від 20.05.99 р., Закон України "Про трубопровідний транспорт" від 15.05.96 р., постанова Кабінету Міністрів України "Про перелік окремих видів проектних та будівельно-монтажних робіт, інженерних вишукувань для будівництва, надання інжинірингових та інших послуг, які потребують відповідної атестації виконавця" від 06.04.98 р. тощо). У зв'язку з цим, як правило, більшість підрядників є юридичними особами будь-якої форми власності та фізичними особами - підприємцями.

Договір підряду в капітальному будівництві - двосторонній, консенсуальний, оплатний. Виходячи з ч. 5 коментованої статті форма даного виду договору є простою письмовою. Проста письмова може застосовуватися у випадках, передбачених ст. 208 ЦК України, нотаріально посвідчена може бути обов'язковою, якщо тільки така форма прямо передбачена домовленістю сторін (ст. 209 ЦК України).

Ні глава 33 "Капітальне будівництво" ГК України, ні загальні норми § 1 "Загальні положення про підряд" гл. 61 ЦК України не містять вказівки на нотаріально посвідчену форму договору такого виду.

Істотними умовами договору підряду в капітальному будівництві є: найменування сторін; місце і дата укладення; предмет договору (найменування об'єкта, обсяги і види робіт, передбачених проектом); строки початку і завершення будівництва, виконання робіт; права і обов'язки сторін; вартість і порядок фінансування будівництва об'єкта (робіт); порядок матеріально-технічного, проектного та іншого забезпечення будівництва; режим контролю якості робіт і матеріалів замовником; порядок прийняття об'єкта (робіт); порядок розрахунків за виконані роботи, умови про дефекти і гарантійні строки; страхування ризиків, фінансові гарантії; відповідальність сторін (відшкодування збитків); урегулювання спорів, підстави та умови зміни і розірвання договору.

У договорі підряду на капітальне будівництво застосовуються загальні строки для договорів підряду, тобто як загальний термін виконання робіт, так і терміни виконання окремих етапів.

Для замовника важливим є виконання роботи не у будь-який час взагалі, а в певний строк. Строк виконання роботи, як правило, встановлюється за погодженням сторін у договорі і полягає у визначенні терміну початку та закінчення робіт. Проміжок між цими термінами і є строком виконання робіт. На практиці у підрядних роботах з капітального будівництва встановлюються проміжні строки на виконання окремих етапів робіт. Вони не є обов'язковими, але дозволяють більш чітко організувати хід, забезпечити якість робіт, умови постачання матеріалів, устаткування, а також контролювати та поетапно прийняти їх. У підрядних договорах капітального будівництва невід'ємною частиною договору підряду є календарний графік виконання робіт, де визначають дати початку та закінчення всіх видів (етапів, комплексів) робіт, передбачених договором.

Початкові та кінцеві строки обумовлюються суб'єктивними та об'єктивними факторами. У першому випадку враховуються позиції контрагентів, де замовник має інтерес отримати результати робіт в найкоротший чітко визначений термін, а підрядник визначає його відповідно до власних можливостей виконання робіт (кількості робітників, наявності устаткування, забезпечення якості та безпеки робіт, інше). Об'єктивні фактори, що мають вплив на визначення строків, полягають у необхідності отримання узгоджень, дозволів, у вимогах технології та виробничих інструкцій, якостей матеріалу та специфіки засобів, можливостях фінансування, погоджених умовах. Строк початку робіт може визначатися календарною датою, терміном від дати підписання договору, отримання дозволів, передачі проектної документації, перерахування авансу, відкриття фінансування, надання матеріалу. Строк закінчення робіт також може встановлюватися конкретною календарною датою або терміном від дати укладання договору, початку робіт, отримання матеріалу, авансу та ін. Про початок та закінчення виконання робіт сторони можуть укладати відповідний акт.

Зміна строків виконання робіт можлива тільки за погодженням сторін. Терміни початку, закінчення робіт та проміжні строки можуть переглядатися за наявності обставин:

а) непереборної сили;

б) у разі істотного порушення умов договору, іншою стороною (затримка з перерахуванням авансу, несвоєчасне надання матеріалу, устаткування, будівельного майданчику, речі для переробки або ремонту);

в) у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися під час укладання договору (введення додаткових узгоджувальних процедур, відсутність державного фінансування, затримка з наданням дозволів на початок робіт державними органами). Доцільно конкретно визначити і форс-мажорні обставини та порядок перенесення строків виконання роботи у зв'язку з їх дією.

У підрядних договорах, коли до виконання робіт залучаються субпідрядники або декілька підрядників, повинні узгоджуватися терміни виконання робіт між усіма суб'єктами, для чого доцільно складати комплексний графік, де визначати послідовність і строки виконання обов'язків кожної із сторін.

Якщо сторони не визначать у договорі підряду на капітальне будівництво строків виконання роботи, вони можуть встановити його згідно з приписами ч. 2 ст. 846 ЦК України: замовник має право вимагати, а підрядник зобов'язаний виконати роботу в розумні строки, відповідно до суті зобов'язання, характеру та обсягів роботи та звичаїв ділового обороту.

Таким чином, виходячи з принципу свободи договору (ст. 627 ЦК України) сторони самостійно вправі встановлювати строк будівництва.

Ціна договору визначається згідно з кошторисом (див. коментар до ст. 321 ГК України).

2. Частина 2 коментованої статті встановлює, що договір підряду відповідно до коментованої статті укладається на будівництво, розширення, реконструкцію та перепрофілювання об'єктів; на будівництво об'єктів з покладенням повністю або частково на підрядника виконання робіт з проектування, поставки обладнання, пусконалагоджувальних та інших робіт; на виконання окремих комплексів будівельних, монтажних, спеціальних, проектно-конструкторських та інших робіт, пов'язаних з будівництвом об'єктів. Вказане положення погоджується з предметом договорів підряду у капітальному будівництві. Крім того, в цій нормі міститься диспозитивне зобов'язання щодо покладення повністю або частково на підрядника виконання робіт з проектування, поставки обладнання, пусконалагоджувальних та інших робіт; виконання окремих комплексів будівельних, монтажних, спеціальних, проектно-конструкторських та інших робіт, пов'язаних з будівництвом об'єктів.

3. Частиною 3 коментованої статті встановлено загальне правило щодо покладення на підрядника забезпечення будівництва. Під таким забезпеченням будівництва розуміється надання всіх необхідних матеріалів, конструкцій, деталей та устаткування. Проте в силу диспозитивності ч. 1 цієї статті обов'язок щодо надання забезпечення повністю або в якійсь частині може покладатися й на замовника, що повинно бути передбачено в договорі підряду. У договорі підряду також може бути передбачено, що на замовника покладається обов'язок сприяти підрядникові у забезпеченні будівництва водопостачанням, електроенергією тощо, а також у наданні інших послуг. Крім того, покладення обов'язку забезпечення будівництва на замовника може бути передбачено і законодавством, така норма буде імперативною і підлягає обов'язковому виконанню.

Матеріал - це те, з чого що-небудь виготовляють, виробляють, будують. Пункт 2.2 Правил визначення країни походження товару, затверджених рішенням Ради глав урядів СНД від 30.11.2000 р., визначає види матеріалу: інгредієнти, сировина, складові елементи, частини, які використовуються для виготовлення продукту.

Коментована норма встановлює, що підрядник використовує устаткування, зокрема технологічне, енергетичне, електротехнічне та інше. Під останнім можуть розумітися не тільки знаряддя, механізми, пристрої, устаткування, але й певні спеціальні дії.

Господарюючі суб'єкти використовують для виконання підрядних робіт засоби виробництва, які є:

1) основними фондами (будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий та господарський інвентар, приладдя);

2) оборотними засобами (сировина, паливо, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються);

3) інше майно тривалого використання, що віднесено законодавством до основних фондів, та інше майно виробничого і невиробничого призначення, що віднесено законодавством до оборотних коштів (ст. 139 ГК України). Поняття такого іншого майна розкривають Положення (стандарти) бухгалтерського обліку і зокрема N 7 "Основні засоби", затверджене наказом Міністерства фінансів України від 27.04.2000 р. N 92.

Підрядник відповідає за якість наданих ним матеріалів та устаткування. Критерії, яким повинна відповідати якість устаткування та матеріалів, можуть бути визначені підрядним договором, специфікаціями та іншими додатками або законодавством, зокрема у державних стандартах, санітарних, будівельних нормах та правилах. Крім того, підрядник зобов'язаний для виконання підрядних робіт використовувати матеріали та устаткування, які не обтяжені правами третіх осіб. Таке обтяження може полягати в наявності у третіх осіб права власності, застави, сервітуту на матеріали або устаткування, які використовує підрядник.

4. Відповідно до ч. 4 коментованої статті зміст договору підряду на капітальне будівництво, що укладається на підставі державного замовлення, має відповідати цьому замовленню. Така вимога є обов'язковою до виконання сторонами договору підряду на капітальне будівництво. Крім того, кожного року Кабінет Міністрів України приймає постанови про державне замовлення на закупівлю товарів, виконання робіт, надання послуг для державних потреб (наприклад, постанова КМ України "Про державне замовлення на закупівлю товарів, виконання робіт, надання послуг для державних потреб у 2007 році" від 12.05.2007 р.). Державне замовлення є засобом державного регулювання економіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для пріоритетних державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб'єктів господарювання, незалежно від їх форми власності (ст. 13 ГК України). Правові та економічні засади здійснення процедур закупівель товарів, робіт і послуг за рахунок державних коштів містяться в Положенні про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2008 р. N 921 (у редакції постанови КМУ від 19.11.2008 р. N 1017).  Метою зазначеного Положення є створення конкурентного середовища у сфері державних закупівель, а також запобігання проявам корупції у цій сфері, забезпечення прозорості процедур закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти та досягнення оптимального і раціонального їх використання.

5. Договір підряду на капітальне будівництво визначається як окремий вид договору підряду, який регулює договірний тип відносин у сфері будівництва об'єктів виробничого та іншого призначення, підготовки будівельних ділянок, роботи з обладнання будівель, роботи з завершення будівництва. Положення цього параграфу є спеціальними до загальних правил підряду.

70. Договір оренди.

За договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності (ч. 1 ст. 283 ГК. Об’єктом оренди можуть бути: -    цілісні майнові комплекси підприємств чи їх структурних підрозділів, тобто господарські об’єкти, що забезпечують завершений цикл виробництва продукції (робіт, послуг), з відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об’єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання. Проте оренда структурних підрозділів державних і комунальних підприємств не повинна порушувати виробничо-господарську цілісність, технологічну єдність даного підприємства; -    нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення); -    інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб’єктам господарювання. Істотними умовами (відповідно до ч. 1 ст. 284 ГК) є: об’єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу. Орендар (основні права та обов’язки визначені ст. 285 ГК): -    має переважне право перед іншими суб’єктами господарювання на продовження строку дії договору оренди; -    зобов’язаний берегти орендоване майно відповідно до умов договору, запобігаючи його псуванню або пошкодженню; здійснювати поточний ремонт орендованого майна (якщо інше не передбачено договором оренди), своєчасно і в повному обсязі сплачувати орендну плату, відшкодувати орендодавцю варл’сть орендованого майна у разі його втрати, знищення чи псування з вини орендаря; може бути зобов’язаний використовувати об’єкт оренди за цільовим призначенням відповідно до профілю виробничої діяльності підприємства, майно якого передано в оренду. Орендодавець: -    має права: на отримання орендних платежів, повернення майна у разі припинення чи розірвання договору оренди, відшкодування збитків за рахунок орендаря у разі втрати, псування чи знищення об’єкта оренди з вини орендаря; -    зобов’язаний: передати об’єкт оренди орендарю у вста- ІІ новлений договором строк та у належному стані; здійснювати капітальний ремонт переданого в оренду майна (якщо інше не встановлено законом та договором оренди). Орендна плата (фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю, незалежно від наслідків своєї1 господарської діяльності) встановлюється у грошовій формі (залежно від специфіки виробничої діяльності орендаря за згодою сторін може встановлюватися в натуральній або грошово-натуральній формі); розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також у передбачених законодавством випадках (зокрема, орендар має право вимагати зменшення розміру орендної плати, якщо через обставини, за які він не відповідає, змінилися передбачені договором умови господарювання або істотно погіршився стан об’єкта оренди); строки внесення орендної плати визначаються в договорі. Договір оренди припиняється у разі: закінчення строку, на який його було укладено; викупу (приватизації) об’єкта оренди; ліквідації суб’єкта господарювання-орендаря; загибелі (знищення) об’єкта оренди. Договір оренди може бути розірваний за згодою сторін або на вимогу однієї зі сторін з підстав, передбачених Цивільним кодексом України для розірвання договору найму (ст.ст. 783-784), в порядку, встановленому ст. 188 ГК України (загальний порядок зміни та розірвання господарських договорів). Так, відповідно до ст. 783 Цивільного кодексу дострокове розірвання договору на вимогу наймодавця можливе у випадках, якщо наймач: -    користується річчю (майном) всупереч договору або призначенню майна; -    без дозволу наймодавця передав річ (майно) у користування іншій особі; -    своєю недбалою поведінкою створює загрозу пошкодження речі (майна); -    не приступив до проведення капітального ремонту речі, якщо обов’язок проведення капітального ремонту був покладений на наймача.

71. Договір лізингу.

За договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі) — ч. 1 ст. 806 ЦК.    До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених § 6 гл. 58 ЦК та Законом України від 16 грудня 1997 р. "Про фінансовий лізинг" (в редакції Закону від 11 грудня 2003 p.).    Слово "лізинг" є українською транскрипцією американізованого терміна leasing, що означає "здавати в оренду", який почав використовуватися в Англії в кінці епохи феодалізму в значенні здачі майна в оренду. Як вид підприємницької діяльності лізинг набув поширення в США з кінця 50-х років минулого століття, а нині відомий законодавцям практично всіх країн.    В господарській практиці і в цивілістичній доктрині розрізняють дві форми лізингу: оперативний (або експлуатаційний) та фінансовий. Як правило, при фінансовому лізингу лізинго-одержувач має право набути майно у власність за його залишковою вартістю.    Лізинг охоплює комплекс договірних відносин: купівлю-продаж, найм, доручення, комісію, кредитний та агентський договори.    Розрізняють лізинг прямий і непрямий.    При прямому лізингу сторонами є лізингодавець і лізингоодержувач.    На відміну від договорів найму та оренди, де присутні дві сторони — наймодавець та наймач, в договорі непрямого лізингу в лізингових операціях беруть участь три учасники:    - виробник (продавець) устаткування, який укладає договір купівлі-продажу з лізинговою компанією;    - лізингодавець (лізингова компанія), який за дорученням майбутнього лізингоодержувача укладає договір купівлі-продажу з виробником і стає власником устаткування;    - лізингоодержувач, який замовляє певне устаткування лізингодавцю.    Привабливість лізингу полягає в тому, що лізингоодержувачі без значних капіталовкладень можуть отримувати в користування новітню техніку, електронне та комунікаційне устаткування. Лізингодавці в свою чергу, за рахунок лізингових платежів не лише компенсують витрати, пов'язані із придбанням предмета лізингу, а й отримують проценти на вкладений капітал.    Оперативний лізинг є різновидом договору оренди, оскільки по закінченні строку договору лізингу майно підлягає поверненню лізингодавцю.    В ч. 2 ст. 1 Закону "Про фінансовий лізинг" законодавець дає таке визначення поняття договору фінансового лізингу.    За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов та передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).    Істотними умовами договору фінансового лізингу є: предмет лізингу, строк договору та розмір лізингових платежів.    Предметом (об'єктом) договору фінансового лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів.    Предметом фінансового лізингу не можуть виступати земельні ділянки та інші природні об'єкти, єдині майнові комплекси підприємств та їх відокремлені структурні підрозділи (філії, цехи, дільниці).    Ризик випадкової загибелі об'єкта лізингу покладається за загальним правилом на лізингоодержувача.    Права та обов'язки сторін за договором фінансового лізингу. Лізингодавець зобов 'язаний:    1) інвестувати на придбання предмета лізингу як власні, так і залучені та позичкові кошти;    2) своєчасно надати лізингоодержувачу предмет лізингу у стані, що відповідає його призначенню та умовам договору;    3) попередити лізингоодержувача про відомі йому особливі властивості та недоліки предмета лізингу, що можуть становити небезпеку для життя, здоров'я, майна або призводити до пошкодження самого предмета лізингу під час користування ним.    Лізингоодержувач зобов'язаний:    1) прийняти предмет лізингу та користуватися ним відповідно до його призначення та умов договору;    2) утримувати предмет лізингу в належному стані (виконувати ремонт, технічне обслуговування);    3) своєчасно сплачувати лізингові платежі;    4) застрахувати предмет лізингу;    5) надавати лізингодавцеві інформацію про технічний стан об'єкта та доступ до предмета лізингу для здійснення перевірки умов його використання та утримання;    6) у разі закінчення строку лізингу, а також у разі дострокового розірвання договору лізингу повернути об'єкт у нормальному стані з урахуванням зносу.    Ризик випадкової загибелі предмета лізингу покладається за загальним правилом на лізингоодержувача.    Закон не містить спеціальних правил, що стосуються припинення або розірвання договору лізингу, тому до нього застосовуються загальні правила щодо припинення договору найму (оренди), якщо це не суперечить законодавству.

72. Поняття і види транспортних договорів.

Різновидом договорів за критерієм економічного змісту та правових ознак є транспортні договори.

Транспорт - одна з найважливіших галузей економіки, покликана задовольняти потреби населення та учасників господарського життя у перевезеннях та пов'язаних з ними послуг.

Єдину транспортну систему України становлять:

транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний, авіаційний, міський електротранспорт);

промисловий залізничний транспорт;

відомчий транспорт;

трубопровідний транспорт;

шляхи сполучення загального користування.

За своїм значенням та широким використанням провідне місце в транспортній системі Україні належить транспорту загального користування. Він є складною господарською системою, до якої входять:

органи, що забезпечують організацію певного виду транспорту;

шляхи сполучення;

транспортні підприємства;

спеціалізовані господарські організації, що забезпечують функціонування транспорту (машинобудівні, ремонтні, конструкторські тощо).

Функціонування єдиної транспортної системи та її складових значною мірою забезпечується через транспортні договори.

Транспортні договори - це такі господарські договори, які спрямовані на організацію та/або забезпечення перевезень вантажів та надання інших транспортних послуг учасникам господарських відносин. Транспортні договори укладаються, як правило, за обов'язкової участі транспортних підприємств або (незначною мірою) індивідуальних підприємців, що спеціалізуються та перевезеннях. Транспортні договори класифікуються за різними ознаками:

за видом транспорту, який використовується для надання транспорт-mix послуг на транспортні договори: на залізничному транспорті; морському транспорті; на внутрішньому водному транспорті; на повітряному транспорті; на автомобільному транспорті; на трубопровідному транспорті; і в недалекому майбутньому - транспортні договори на космічному транспорті (ч. З ст. 306 ГК України зазначається космічний транспорт як один з видів транспорту), а також транспортні договори, що передбачають використання кількох видів транспорту (в тому числі змішані перевезення);

за ознакою домінування в договорі організаційних чи майнових елементів на: (а) організаційні (забезпечують організацію перевезень та надання інших транспортних послуг) та (б) договори про надання транспортних послуг;

за характером транспортних послуг, надання яких передбачається договором, на: а) договори перевезення вантажів та організованих груп пасажирів (якщо договір укладається, наприклад, туристичною фірмою); б) договори про надання інших транспортних послуг або комплексу послуг (зазвичай віддзеркалюють специфіку певного виду транспорту).

Організаційні договори у сфері транспорту найчастіше спрямовані на узгодження обсягів перевезень і забезпечення сприятливих умов для перевезень. Такі договори віддзеркалюють планові засади перевезень у сфері господарювання, що зумовлено специфікою транспорту (виробничих можливостей) та необхідністю забезпечення його ефективності (ст. б Закону України "Про транспорт"). В організаційних договорах зазначаються обсяги та умови перевезень, що не передбачаються актами законодавства (кодексами, законами, статутами) та інші умови з урахуванням специфіки транспортування певного виду вантажів, конкретних вантажовідправників, місцевих особливостей тощо.

Організаційним договором є передбачений частинамиЗі4 ст. 307 ГК та ст. 914 ЦК України довгостроковий договір, який укладається між перевізником і вантажовідправником (власником чи володільцем вантажу). За таким договором перевізник зобов'язується у встановлені строки приймати, а власник (володілець) вантажу - передавати для перевезення вантаж у встановленому обсязі. В договорі також передбачаються інші умови перевезень, включаючи й порядок розрахунків, умови надання транспортних заходів тощо.

Залежно від виду транспорту, яким передбачається здійснення систематичних перевезень вантажів, довгострокові (організаційні) договори можуть мати інші назви: навігаційний - на річковому транспорті, спеціальний - на повітряному транспорті, річний - на автомобільному транспорті (власне назва "довгостроковий договір" застосовується на залізничному та морському транспорті) - ч. 4 ст. 307 ГК України, ст. 36 Статуту автомобільного транспорту, ст. 128 Кодексу торговельного мореплавства, ст. 60 Статуту внутрішнього водного транспорту). В таких договорах зазначаються обсяги та умови перевезень, їх періодичність, порядок розрахунків, раціональні маршрути, схеми вантажопотоків, взаємна майнова відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання договірних зобов'язань. Відповідно до організаційних транспортних договорів укладаються договори про надання транспортних послуг.

Різновидом організаційних транспортних договорів є так звані вузлові угоди, що укладаються на тривалий термін (зазвичай та 5 років) і визначають умови роботи залізничних станцій та інших транспортних організацій, які беруть участь у прямому змішаному сполученні (перевезенні вантажів кількома видами транспорту за єдиним перевізним документом). Вузлові угоди є обов'язковими до укладення транспортними організаціями, що беруть участь у прямому змішаному сполученій, а відтак будь-яка із заінтересованих сторін може звернутися до господарського суду з заявою про спонукання до укладення такої угоди. Відповідно до цього різновиду транспортного договору організаційного характеру транспортні організації, що беруть участь у прямому змішаному сполученні зобов'язуються за плату переміщувати вантажі з одного виду транспорту та інший з метою забезпечення процесу доставки від вантажовідправників до вантажоодержувачів.

Організаційні договори на транспорті є консенсуальними, а отже вважаються укладеними в момент, коли сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Договори про надання транспортних послуг досить різноманітні, що зумовлено характером таких послуг, специфікою певного виду транспорту, використанням різних їх видів тощо.

Найбільш поширеними транспортними договорами у сфері господарювання є:

договори перевезення вантажів;

договір транспортного експедирування;

договори на подачу і прибирання вагонів;

договори на експлуатацію залізничної під'їзної колії;

договори буксирування;

договір чартеру (фрахтування);

договори каботажу;

та ін.

73. Поняття та ознаки господарсько-правової відповідальності.

Більшість учасників господарських правовідносин заінтересована в правомірній поведінці - як власній, так і своїх контрагентів (партнерів). Це відповідає і моральним засадам суспільства, і прагматичному ставленню до будь-якої справи, адже застосування будь-якої юридичної (в т. ч. господарсько-правової) відповідальності тягне для правопорушника негативні наслідки. Проте відсутність правопорушень - це ідеальний, а не реальний стан суспільного (в т. ч. економічного) життя. Причини різні:    - низька правосвідомість частини учасників господарського життя, зумовлена нерідко відсутністю правових знань і навичок захисту власних інтересів;    - наявність вад у чинному законодавстві (колізій, прогалин, застарілих норм, нестабільності), що, як наслідок, не забезпечує адекватного сучасному стану економічних відносин правового регулювання;    - прийняття необгрунтованих нормативно-правових актів без відповідного прогнозування результатів їх застосування та збалансованого врахування найбільш типових інтересів основних учасників господарського життя;    - неправомірна поведінка (в т. ч. зловживання своїм становищем) посадових осіб уповноважених державних органів (податкових, контролюючих тощо) та органів місцевого самоврядування щодо учасників господарського життя, які змушені застосовувати самозахист, нерідко при цьому порушуючи його межі;    - нестабільність господарського життя, особливо поява в ньому непередбачуваних явищ (у т. ч. різкі зміни в правовому регулюванні);    - безпечність, некомпетентність частини учасників господарського життя, в результаті чого приймаються рішення (зобов'язання), укладаються договори, заздалегідь приречені на невдачу;    - та інші чинники.    Відтак правопорушення у сфері господарювання - це звичайне (хоча і небажане) явище. Часом наявність типових правопорушень у певних сферах господарського життя свідчить про негаразди в правовому регулюванні та/або правозастосовній діяльності уповноважених органів держави і відповідно - спонукає до оптимізації державного втручання в економіку країни.    Втім, правопорушення має здебільшого деструктивний вплив і на економіку в цілому, і на майновий стан учасників господарського життя. Одним з найбільш ефективних (за сучасного стану: економіки, правосвідомості учасників господарського життя, державного регулювання економічних процесів, ролі громадських організацій в економічному житті) засобів дотримання господарського правопорядку є відповідальність за господарські правопорушення.    У сфері господарювання застосовується специфічний вид юридичної відповідальності, що іменується господарсько-правовою відповідальністю чи господарсько-правовими санкціями.    Господарсько-правовій відповідальності притаманні як загальні (родові, характерні для будь-якої юридичної відповідальності), так і специфічні (видові) риси.    До родових ознак слід віднести:    - юридична підстава - закон (проте не в усіх випадках);    - фактична підстава застосування господарсько-правової відповідальності - правопорушення;    - зміст - негативні наслідки, що зазнає порушник (застосовуються до порушника);    - можливість застосування державного примусу для покладення на порушника господарсько-правової відповідальності.    Водночас зазначені риси юридичної відповідальності в господарських правовідносинах проявляються специфічно.    Так, юридичною підставою господарсько-правової відповідальності може бути не лише закон (нормативно-правовий акт уповноважених органів держави), а й укладений з дотриманням вимог закону договір (ч. 1 ст. 216 ГК України), в т. ч. засновницький - як установчий документ.    Система актів законодавства, що передбачають випадки застосування відповідальності у господарських відносинах, вид, форму та розмір санкцій, що застосовуються до порушника, містить нормативно-правові акти різної юридичної сили:    Кодекси:    Господарський кодекс України, зокрема, розділ У “Відповідальність за правопорушення у сфері господарювання”, що складається з 5 глав і 48 статей (статті 216-262);    Цивільний кодекс України, зокрема: ст. 22 (“Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди”), ст. 23 (“Відшкодування моральної шкоди”), глава 19 “Позовна давність” (статті 256-268), глава 29 “Захист права власності” (статті 386-394), параграф 2 “Неустойка” і параграф 7 “Притримання” глави 49, глава 51 “Правові наслідки порушення зобов'язання. Відповідальність за порушення зобов'язання”, глава 82 “Відшкодування шкоди” та ін.;    Закони:    - від 14.10.1994 р. “Про відповідальність підприємств, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування”;    - від 22.11.1996 р. “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань”;   - від 18.11.1997 р. “Про внесення змін до деяких законів України, що передбачають безспірне списання (стягнення) коштів за рахунок юридичних осіб та фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності”;    - від 22.12.1998 р. “Про застосування спеціальних заходів що до імпорту в Україну”;    - від 14.01.2000 р. “Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції;    - від 06.04.2000 р. “Про майнову відповідальність за порушення умов договору підряду (контракту) про виконання робіт на будівництві об'єктів”.     Укази Президента України:    - від 12.06.1995 р. № 436/95 “Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки”;    - від 04.03.1998 р. “Про заходи щодо підвищення відповідальності за розрахунки з бюджетами та державними цільовими фондами”;    - від 30.09.1999 р. № 1241/99 “Про додаткові заходи щодо забезпечення реалізації антидемпінгового законодавства”;    - від 22.06.2000 р. “Про додаткові заходи з посилення боротьби з приховуванням від оподаткування доходів, а також відмиванням доходів, отриманих злочинним шляхом”;    - від 25.12.2001 р. № 1251/ 2001 “Про зміцнення фінансової дисципліни та запобігання правопорушенням в бюджетній сфері” та ін.    Акти Уряду:    - Декрет Кабінету Міністрів України від 8.04.1993 р. “Про державний нагляд за дотриманням стандартів, норм та правил і відповідальність за їх порушення”:    - постанова Кабінету Міністрів України від 15.05.2002 р. № 675 “Про затвердження Порядку прийняття органом ліцензування рішення про застосування до суб'єктів господарювання спеціальних заходів, спрямованих на припинення порушень вимог Закону України від 17.01.2002 р. “Про особливості державного регулювання діяльності суб'єктів господарювання, пов'язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування”;    - Положення про порядок накладення та стягнення штрафів за порушення законодавства про захист прав споживачів, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 17.08.2002 р. № 1177 та ін.    Відомчі нормативно-правові акти:    - Інструкція про застосування Положення про порядок накладення штрафів на суб'єктів господарської діяльності, затверджена постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України від 01.09.1999 р. № 1134;    - наказ Державної податкової адміністрації України від 04.10.1999 р. № 542 “Про затвердження Порядку застосування штрафних санкцій за порушення валютного законодавства”;    - наказ Мінекономіки, Мінфіну, Державної податкової адміністрації України, Держкомстандарту України, Держмитслужби України, Антимонопольного комітету України від 29.03.2001 р. № 67/305/ 181/286/404/3 “Про посилення боротьби з реалізацією на внутрішньому ринку незаконно ввезених (виготовлених) товарів” та ін.    Підставами виникнення зобов'язань і відповідальності за їх невиконання може бути і договір, в якому конкретизуються передбачені законом штрафні санкції (якщо закон встановлює межу - мінімальну чи максимальну, чи не забороняє сторонам самостійно визначати розмір чи різновид певних санкцій) або встановлює не передбачені законом санкції за конкретні порушення договірних зобов'язань (за відсутності відповідних заборон у законі).    Правопорушення як фактична підстава юридичної відповідальності в господарському праві також має свої особливості. Відомо, що класичним складом правопорушення є сукупність чотирьох елементів: протиправної поведінки; негативних наслідків такої поведінки; причинного зв'язку між протиправною поведінкою та настанням негативних наслідків; вини правопорушника. Проте в господарському праві наявність всіх чотирьох елементів є необхідною для застосування, як правило, однієї форми відповідальності - відшкодування збитків. В інших випадках досить наявності лише протиправної поведінки, а у разі застосування штрафних санкцій — ще й вини. Відповідно до ГК України (ч. 2 ст. 218) закріплюється принцип презумпції вини: учасник господарських відносин повинен нести відповідальність за порушення встановлених законом або договором зобов'язань, якщо не доведе, що (1) ним вжито всіх необхідних заходів для недопущення господарського правопорушення або (2) належне виконання договірних зобов'язань виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили (незвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності).    Сама протиправна поведінка як основний елемент складу господарського правопорушення може виражатися у конкретному факті (недостача поставленої продукції) або в такому, що визнається законом негативним, загальному результаті господарської діяльності (порушення ліцензійних умов, перевищення лімітів природокористування, наприклад).    Господарсько-правова відповідальність, як і будь-яка інша юридична відповідальність, забезпечується державним примусом. Однак цей примус може проявлятися по-різному: явно (винесення господарським судом рішення про стягнення з порушника договірних зобов'язань штрафних санкцій та/або збитків) або приховано (відмова кредитора прийняти та оплатити продукцію неналежного асортименту; відмова від пролонгації договору на новий термін з огляду на порушення іншою стороною договірних зобов'язань протягом строку дії договору).    Характерними (видовими) ознаками господарсько-правової відповідальності є:    - сфера застосування - господарські правовідносини (господарсько-майнові та/або господарсько-організаційні);    - юридична підстава - акти господарського законодавства та господарські договори;    - фактичні підстави - господарське правопорушення, склад якого залежить від виду (форми) господарсько-правової відповідальності;    - презумпція вини порушника та особливість визначення вини (про що мова йтиме далі);    - суб'єктами господарсько-правової відповідальності є учасники господарських правовідносин (суб'єкти господарювання, суб'єкти господарсько-організаційних повноважень, засновники та учасники господарських організацій, власники майна суб'єктів господарювання; контрагенти суб'єктів господарювання за господарськими договорами);    - спрямованість господарсько-правової відповідальності переважно на майнову базу порушника і лише в окремих випадках - на особу порушника (примусова реорганізація та примусова ліквідація);    - змістом господарсько-правової відповідальності є заходи впливу (санкції) - майнової (відшкодування збитків, штрафні санкції, конфіскація) та/або організаційної (призупинення дії або анулювання ліцензій, скасування відомостей державної реєстрації, примусова реорганізація та ін.) спрямованості, що відбиваються на економічних інтересах порушника;    - порядок застосування - залежно від виду та форми господарсько-правової відповідальності: а) судовий або претензійно-позовний (статті 222-223 ГК України), б) безпосередньо кредитором в оперативному порядку (статті 235-237 ГК України), в) спеціальний - уповноваженими органами - ст. 238 ГК України).    Господарсько-правова відповідальність - це майново-організаційні за змістом і юридичні за формою заходи впливу на економічні інтереси учасників господарських правовідносин у разі вчинення ними господарського правопорушення.

74. Види господарських санкцій.

Ст. 217 ГКУ від 16.01.2003 № 436-IV  Подробнее:http://kodeksy.com.ua/gospodars_kij_kodeks_ukraini/statja-217.htm

1. Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки.  2. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.  3. Крім зазначених у частині другій цієї статті господарських санкцій, до суб'єктів господарювання за порушення ними правил здійснення господарської діяльності застосовуються адміністративно-господарські санкції.  4. Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин, а адміністративно-господарські санкції - уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. 

75. Функції та підстави господарсько-правової відповідальності.

Господарсько-правова відповідальність як важлива складова господарського правопорядку виконує важливі функції. Функції господарсько-правової відповідальності - це напрямки її дії, той господарський результат, що настає в результаті застосування господарсько-правової відповідальності. Господарсько-правовій відповідальності притаманні як загальні (притаманні для будь-якої юридичної відповідальності), так і спеціальні функції (є характерними переважно для господарсько-правової відповідальності). До категорії перших належать попереджувально-стимулююча, штрафна (функція покарання за правопорушення), до категорії других - компенсаційно-відновлювальна, інформаційна, сигналізаційна. Попереджувально-стимулююча функція господарсько-правової відповідальності (як і будь-якої юридичної) проявляється в тому, що не лише застосування господарсько-правової відповідальності, а й сама загроза її застосування примушує учасників господарських правовідносин (насамперед суб'єктів господарювання) діяти правомірно, аби уникнути негативних наслідків в результаті застосування такої відповідальності. Ця функція однаковою мірою притаманна всім видам та формам господарсько-правової відповідальності (господарсько-правовим санкціям). Штрафна функція (функція покарання за вчинене правопорушення) незначною мірою характерна для господарсько-правової відповідальності, хоча в певних випадках відіграє значну роль (сплата штрафної неустойки, яка передбачає і сплату суми неустойки, і повного відшкодування збитків; в окремих випадках це можуть бути господарсько-адміністративні штрафи за заборонені законом дії у сфері економічної конкуренції, якщо вони створили лише загрозу обмеження конкуренції на ринку, не завдавши шкоди її учасникам).

Компенсаційно-відновлювальна функція - як провідна (на наш погляд) в системі функцій полягає у відновленні порушеного правопорядку й усуненні наслідків неправомірної поведінки суб'єкта господарювання. Завдяки застосуванню господарсько-правової відповідальності неправомірна діяльність припиняється, деформовані господарські зв'язки нормалізуються, спричинена шкода компенсується, порушені права відновлюються, обов'язки виконуються, нездійснені платежі спрямовуються за призначенням, неправомірно отримані доходи вилучаються і т. ін. Ця функція притаманна усім видам та формам господарсько-правової відповідальності, але найбільше - відшкодуванню збитків, штрафним санкціям (сплаті неустойки). Сигналізаційна функція - проявляється в тому, що застосування до суб'єкта господарювання господарсько-правової відповідальності є сигналом для нього про необхідність поліпшення своєї роботи з метою уникнення в майбутньому втрат від застосування такої відповідальності, а для контрагентів такого господарюючого суб'єкта - сигналом про необхідність зважити доцільність продовження з ним договірного зв'язку або розірвання існуючого. Роль інформаційної функції полягає в інформуванні учасників господарського життя про негаразди в діяльності їх партнерів (якщо до останніх застосовуються господарсько-правові санкції контролюючими органами, контрагентами тощо), а відтак - в доцільності корегування своїх відносин з ними. Застосування таких санкцій до самих учасників господарського життя надає їм відповідну інформацію про можливі негаразди у власній діяльності (і відповідно - необхідності її поліпшення) або порушення їх прав та законних інтересів (якщо санкції застосовуються неправомірно) і необхідності вжиття відповідних заходів. Господарсько-правова відповідальність настає лише за наявності відповідних підстав. Розрізняють юридичні та фактичні підстави гослодарсько-правової відповідальності.

Юридичні підстави - той правовий документ, що характеризує певну поведінку суб'єкта господарювання як протиправну і перед- бачає за неї форму і розмір відповідальності: такими підставами в господарському праві є закон і договір. Фактичні підстави - це ті життєві ситуації, що характеризуються законом або договором як неправомірні. Такі ситуації іменуються складом господарського правопорушення. Своєрідність господарсько-правової відповідальності полягає в тому, що склад господарського правопорушення залежить від виду такої відповідальності. Якщо мова йде про відшкодування збитків, то склад правопорушення включає чотири елементи (умови відповідальності): протиправну поведінку - тобто таку поведінку господарюючого суб'єкта, що суперечить вимогам закону або договору; наявність збитків - втрати або пошкодження майна, зайвих (додаткових) витрат суб'єкта господарювання і неотриманого прибутку (якщо закон не забороняє його стягувати); при цьому необхідно довести не лише наявність збитків, але й їх розмір; причинний зв 'язок між протиправною поведінкою і завданими збитками: при цьому враховується лише необхідний (а не випадковий) причинний зв'язок; вину - в господарському праві про її наявність свідчать два елементи: а) наявність у суб'єкта господарських відносин реальної можливості діяти правомірно і попередити настання негативних наслідків (збитків) і б) неприйняття ним усіх необхідних заходів щодо недопущення протиправної поведінки і попередження настання збитків.

76. Принципи, межі та строки застосування господарсько-правової відповідальності.

  Господарсько-правова відповідальність базується на визначених ГК України (ч. З ст. 216) принципах, згідно з якими:    - потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;    - сплата штрафних санкцій за порушення зобов'язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов'язань у натурі;    - у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції.    За загальним правилом, порушник має компенсувати негативні наслідки своєї неправомірної поведінки. Відповідно до ГК України (ч. 1 ст. 219), за невиконання або неналежне виконання господарських зобов'язань чи порушення правил здійснення господарської діяльності правопорушник відповідає належним йому на праві власності або закріпленим за ним на праві господарського відання чи оперативного управління майном, якщо інше не передбачено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили.    Законом можуть встановлюватися межі господарсько-правової відповідальності (що має на меті захист майнових інтересів учасників господарських правовідносин) або навпаки - розмір встановлених законом санкцій безпосередньо не пов'язується з розміром збитків (шкоди), завданих неправомірною поведінкою учасника господарських правовідносин (що зумовлено необхідністю захисту публічних інтересів у разі, якщо конкретний розмір завданої шкоди встановити неможливо чи наслідки неправомірної поведінки можуть настати в майбутньому).    Межі господарсько-правової відповідальності, а також випадки зменшення розміру та звільнення від відповідальності встановлюються ГК, ЦК, законами.Так, засновники та учасники суб'єкта господарювання не відповідають за зобов'язаннями цього суб'єкта, крім випадків, передбачених законом або установчими документами про створення даного суб'єкта (ч. 2 ст. 219 ГК; ч. З ст. 96 ЦК; ст. 27 Закону України від 10.07.2003 р. “Про кооперацію”).     Винятками з цього правила є випадки субсидіарної відповідальності:    - учасників акціонерного товариства та товариства з обмеженою відповідальністю в межах несплаченою частини акцій (вкладів) у разі невиконання в повному обсязі свого майнового обов'язку перед товариством (ч. 2 ст. 140, ч. 2 ст. 152 ЦК України; ч. З ст. 24, ч. З ст. 50 Закону України “Про господарські товариства”);    - учасників товариства з додатковою відповідальністю в однаковому для всіх кратному розмірі до свого вкладу, а розмір кратності встановлюється статутом товариства (ч. 4 ст. 80 ГК України, ч. 2 ст. 151 ЦК України; ст. 65 Закону України “Про господарські товариства”), а щодо довірчих товариств - Декретом “Про довірчі товариства”; крім того, у разі невиконання в повному обсязі свого майнового обов'язку перед товариством учасники ТДВ несуть додаткову відповідальність в межах несплаченої частини своїх вкладів;    - учасників повного товариства та повних учасників командитного товариства, які відповідають за зобов'язаннями товариства (у разі відсутності/недостатності майна останнього) усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернене стягнення (частини 5-6 ст. 80 ГК України, ч. 1 ст. 119, ч. 1 ст. 133 ЦК України; статті 66 і 75 Закону України “Про господарські товариства”);    - контролюючого підприємства, на яке покладається субсидіарна відповідальність за зобов'язаннями залежного підприємства, якщо останнє опинилося у стані неплатоспроможності та визнане банкрутом з вини контролюючого підприємства (ч. 7 ст. 126 ГК України);    - членів кооперативу та учасників господарського об'єднання в межах, встановлених статутом кооперативу/об'єднання (у разі, якщо установчим документом такої організації закріплюються положення про субсидіарну відповідальність її членів/учасників) - (ч. 4 ст. 123 ГК України, ч. 2 ст. 163 ЦК України).    Якщо правопорушенню сприяли неправомірні дії (бездіяльність) другої сторони зобов'язання, суд, відповідно до ч. З ст. 219 ГК України, має право зменшити розмір відповідальності або звільнити відповідача від відповідальності.    Крім того, за певних обставин сторона господарського зобов'язання може звільнятися від відповідальності навіть за наявності значних негативних наслідків від невиконання нею своїх зобов'язань. Такі обставини передбачаються:    - законом (підставами звільнення від відповідальності згідно зі ст. 617 ЦК є випадок та непереборна сила, а згідно з ч. 2 ст. 218 ГК - непереборна сила);    - договором (відповідно до ч. 4 ст. 219 ГК України сторони зобов'язання можуть передбачити в договорі певні обставини, які через свій надзвичайний характер є підставою для звільнення їх від господарської відповідальності у випадку порушення зобов'язання через дані обставини, а також порядок засвідчення факту виникнення таких (форс-мажорних) обставин).    Особливості має відповідальність, якщо невиконання зобов'язання однією стороною було викликано порушенням з боку іншої сторони. Це стосується випадків прострочення виконання, передбачених статтями 220 і 221 ГК України.    Так, у разі прострочення з боку боржника для останнього настають такі негативні наслідки:    а) відповідальність перед кредитором (кредиторами) за збитки, завдані простроченням, і за неможливість виконання, що випадково виникла після прострочення;    б) у кредитора виникає право відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків, якщо внаслідок прострочення боржника виконання втратило інтерес для кредитора. Проте, боржник не вважається таким, що прострочив виконання зобов'язання, поки воно не може бути виконано внаслідок прострочення кредитора.    Кредитор вважається таким, що прострочив виконання господарського зобов'язання, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не виконав дій, що передбачені законом, іншими правовими актами, або випливають із змісту зобов'язання, до вчинення яких боржник не міг виконати свого зобов'язання перед кредитором.    Прострочення з боку кредитора тягне для нього такі наслідки:    а) у боржника виникає право вимагати від кредитора відшкодування завданих простроченням збитків, якщо кредитор не доведе, що прострочення не спричинено умисно або через необережність його самого або тих осіб, на яких за законом чи дорученням кредитора було покладено прийняття виконання (проте після закінчення прострочення кредитора боржник відповідає за виконання на загальних підставах);    б) у разі якщо кредитор не виконав дій, необхідних для виконання боржником своїх зобов'язань, за погодженням сторін допускається відстрочення виконання на строк прострочення кредитора.    Господарсько-правові санкції застосовуються до порушника протягом встановлених законом строків:    - строків позовної давності, передбачених ЦК (глава 19) та ГК (ч. 8 ст. 269, частини 2-6 ст. 315, ч. З ст. 322, ч. 5 ст. 324) - у разі застосування судового (претензійно-позовного) порядку;    - спеціальних строків, що встановлюються ГК та/або спеціальними законами у разі застосування адміністративно-господарських санкцій (ст. 250 ГК України), заходів відповідальності за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства (ст. 42 Закону України “Про захист економічної конкуренції”).    Статтею 222 ГК України передбачається досудовий порядок реалізації господарсько-правової відповідальності, відповідно до якого:    - учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду;    - у разі необхідності відшкодування збитків або застосування інших санкцій суб'єкт господарювання чи інша юридична особа - учасник господарських відносин, чиї права або законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав або інтересів вправі (якщо інше не встановлено законом) надіслати йому рекомендованим чи цінним листом (або вручити під розписку) підписану повноважною особою претензію із зазначенням передбачених законом відомостей (реквізитів), а саме:    - повного найменування і поштових реквізитів заявника претензії та особи (осіб), якій претензія пред'являється;    - дати пред'явлення і номеру претензії;    - обставин, на підставі яких пред'явлено претензію;    - доказів, що підтверджують ці обставини;    - вимог заявника з посиланням на нормативні акти;    - суми претензії та її розрахунку, якщо претензія підлягає грошовій оцінці;    - платіжних реквізитів заявника претензії;    - переліку документів, що додаються до претензії.    Претензія має бути розглянута з дотриманням таких вимог:    а) протягом місячного терміну з дня її одержання, якщо інший строк не встановлено законом;    б) обґрунтовані вимоги заявника одержувач претензії зобов'язаний задовольнити;    в) при розгляді претензії сторони у разі необхідності повинні звірити розрахунки, провести експертизу або вчинити інші дії для забезпечення досудового врегулювання спору;    г) про результати розгляду претензії заявник має бути повідомлений письмово; при цьому відповідь на претензію підписується повноважною особою або представником одержувача претензії та надсилається заявникові рекомендованим або цінним листом, або вручається йому під розписку.    У разі порушення встановлених строків розгляду претензії або залишення її без відповіді суд при вирішенні господарського спору стягує в доход держави з винної особи штраф у розмірі, встановленому законом.

77. Форми господарсько-правової відповідальності

 Розрізняють різні форми господарсько-правової відповідальності — залежно від характеру та спрямованості впливу, механізму реалізації, фактичних підстав застосування. В юридичній літературі немає єдиної точки зору щодо кількості форм господарсько-правової відповідальності. Відповідно до однієї з доктринальних класифікацій, яка дається в навчальному посібнику “Господарське право: Практикум”, формами господарсько-правової відповідальності є:    - відшкодування збитків;    - сплата неустойки;    - конфіскація як вид господарсько-правових санкцій;    - господарсько-адміністративні штрафи;    - оперативно-господарські санкції;    - планово-госпрозрахункові (оціночні) санкції;    - господарсько-організаційні санкції.    У ГК України законодавець закріпив лише чотири форми господарсько-правової відповідальності, назвавши їх видами господарсько-правових санкцій: відшкодування збитків, штрафні санкції, оперативно-господарські санкції, адміністративно-господарські санкції. При цьому проявами адміністративно-господарських санкцій, відповідно до ГК, є санкції майнового характеру (вилучення майна/прибутку, що за своїми правовими наслідками подібне до конфіскації; адміністративно-господарські штрафи) та організаційного характеру (зупинення дії або анулювання ліцензій, скасування державної реєстрації та ліквідація суб'єкта господарювання та ін.). Крім того, перелік адміністративно-господарських санкцій, передбачених ст. 239 ГК України, є відкритим, а відтак - доцільною буде характеристика форм господарсько-правової відповідальності, зазначених у вищенаведеній доктринальній класифікації.

78. Поняття та функції економічної конкуренції.

В основі правового господарського порядку в Україні, згідно з ч. 2 ст. 5 ГК України, лежить визнання всіх суб'єктів права власності рівними перед законом, непорушність права приватної власності, економічна багатоманітність та право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом. Чинне законодавство України спрямоване на розвиток багатоукладної ринкової економіки, основою якої є приватна власність, що забезпечує економічні інтереси громадян, стимулює підприємницьку активність і дозволяє накопичувати і використовувати матеріальні ресурси на розсуд власника. Однак нічим не стримувані корисливі інтереси підприємців часто не збігаються з інтересами суспільства. Проте в реальних умовах пріоритет приватного інтересу досить рідко призводить до негативного розвитку подій, бо головним організаційним фактором ринкової економіки є економічна конкуренція (від лат. concurrentia – зіткнення, змагання) - суперництво поміж учасників ринкового господарства за кращі умови виробництва, купівлі та продажу товарів та послуг. Сучасною наукою та практикою вироблено багатопланове уявлення про конкуренцію, що відобразилося в різноманітних визначеннях цього поняття . Серед чисельних досліджень конкуренції як економічного явища найбільший вплив на законотворчу доктрину розвинутих країн мав висновок науковців про характерне для сьогоднішнього дня змішування елементів конкуренції та монополії. Існуючі форми конкуренції мають великий рушійний потенціал, але конкуренція не є самоналагоджуваним механізмом і потребує державного захисту та регулювання. Захист економічної конкуренції в країнах із розвинутою ринковою економікою практикується в надзвичайно різноманітних та гнучких формах, диференційованих за регіонами, галузями та видами господарської діяльності. 

В Україні державний захист конкуренції у сфері господарювання гарантований ч. 3 ст. 42 Конституції України, ст. 25 Господарського кодексу України, ч. 5 ст. 13 Цивільного кодексу України та спеціальним законодавством. У чинному Законі України від 11 січня 2001 року “Про захист економічної конкуренції” у ст.1 конкуренція визначається як змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.  Суб’єкти господарювання, що ведуть конкурентну боротьбу, прагнуть досягнути певної господарської мети, а саме – отримати підвищений прибуток або збільшити власну долю ринку. Внаслідок конкурентної боротьби досягається найбільш повне задоволення попиту споживачів, підвищення якості продукції, стимулювання науково-технічного прогресу.  Отже, в суспільстві економічна конкуренція виконує досить важливі функції: регулювання, мотивації, розподілу та контролю: функція регулювання полягає в тому, що головні виробничі фактори спрямовуються у ті сфери, де існує найбільша потреба та де вони можуть бути використані максимально ефективно;

функцію мотивації конкуренція виконує шляхом стимулювання підприємців пропонувати на ринку найкращу за якістю та ціною продукцію, знижувати затрати виробництва; функція розподілу полягає в тому, що дохід розподіляється на користь найбільш продуктивних підприємців, що максимально ефективно використовують ресурси та задовольняють потреби споживачів;  функція контролю дає змогу конкуренції обмежувати однобічний вплив підприємця на ринок і надає споживачу право вибору. Конкурентний механізм не дозволяє будь-кому домінувати на ринку та диктувати свою волю.

79. Поняття та форми недобросовісної конкуренції.

 Конкуренція є найважливішим елементом ринкової економіки, без неї не можуть розвиватися ринкові відносини.    Недобросовісна конкуренція є антиподом конкуренції.    У Господарському кодексі України (ст.ст. 32—37) визначено поняття недобросовісної конкуренції, названо її види і відповідальність за це правопорушення.    У ст.32 ГК України та в ст.1 Закону “Про захист від недобросовісної конкуренції” від 07.06.1996 р. поняття “недобросовісна конкуренція” визначене як будь-які дії в конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності.    У літературі надане наукове визначення недобросовісної конкуренції як порушення правил поведінки, які склалися, широко застосовуються в підприємництві і визнаються підприємцями як обов'язкові ділові норми, що завдає шкоди відносинам добросовісної конкуренції і свободи підприємницької діяльності [Саніахмето-ва Н.О. Правовий захист підприємництва в Україні. — Київ, 1999, с.169].    Правове визначення (генеральний делікт) поняття недобросовісної конкуренції як будь-яких дій у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності, є найважливішою кормою Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції”. Використання зазначеного поняття надало імпульс розробці і прийняттю передбачених ст. 33 Закону правил професійної етики в конкуренції для галузей економіки і відповідних сфер підприємницької діяльності, сприяло затвердженню в правосвідомості підприємців необхідності чесної поведінки в сфері підприємництва.    Аналізуючи законодавче визначення недобросовісної конкуренції, необхідно відзначити, що відповідно до чинного законодавства певні дії можуть бути визнані недобросовісною конкуренцією лише в тому разі, якщо вони посягають на правовідносини в сфері підприємницької діяльності.    Складність у визначенні недобросовісності дій суб'єкта господарювання, виходячи із законодавчого визначення недобросовісної конкуренції, полягає у використанні в якості оцінного критерію такої поведінки правил, торгових та інших чесних звичаїв у підприємницькій діяльності. Чинне законодавство не містить нормативного визначення понять “правила”, “торгові та інші чесні звичаї”. Тому визначення протиправності поведінки суб'єкта господарювання як протиріччя зазначеним правилам і звичаям є прерогативою органів, уповноважених застосовувати законодавство про захист від недобросовісної конкуренції.    Недобросовісною конкуренцією є, зокрема, дії, визначені главами 2-4 Закону. У Законі зазначено три види правопорушень:    - неправомірне використання ділової репутації суб'єкта господарювання;    - створення перешкод суб'єктам господарювання у процесі конкуренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції;    - неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці.

80. Правові засади обмеження монополізму в господарській діяльності.

Функціонування ринкових відносин, в основі яких лежить багатоукладна економіка, передбачає створення для суб'єктів господарювання рівних можливостей, їх змагальність, тобто здорову конкуренцію, яка належним чином впливає на стимулювання виробництва саме тих товарів, яких потребує споживач.

Закон України «Про захист економічної конкуренції» ( Відомості Верховної Ради (ВВР), 2001, №12, ст.64) визначає правові засади підтримки та захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності і спрямований на забезпечення ефективного функціонування економіки України на основі розвитку конкурентних відносин.

Законодавство про захист економічної конкуренції ґрунтується на нормах, установлених Конституцією України і складається із Господарського кодексу України, Закону «Про захист економічної конкуренції», законів України «Про Антимонопольний комітет України», «Про захист від недобросовісної конкуренції», інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цих законів.

Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у Законі «Про захист економічної конкуренції», то застосовуються правила міжнародного договору.

Особливості застосування законодавства про захист економічної конкуренції, зокрема щодо певних галузей промисловості, можуть бути встановлені виключно шляхом внесення змін до даного Закону.

Державна політика у сфері розвитку економічної конкуренції та обмеження монополізму в господарській діяльності, здійснення заходів щодо демонополізації еко

номіки, фінансової, матеріально-технічної, інформаційної, консультативної та іншої підтримки суб'єктів господарювання, які сприяють розвитку конкуренції, здійснюється уповноваженими органами державної влади, органами місцевого самоврядування та органами адміністративно-господарського управління та контролю.

Суб'єкти господарювання, органи влади, органи місцевого самоврядування, а також органи адміністративно-господарського управління та контролю зобов'язані сприяти розвитку конкуренції та не вчиняти будь-яких неправомірних дій, які можуть мати негативний вплив на конкуренцію.

Державний контроль за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції, захист інтересів суб'єктів господарювання та споживачів від його порушень здійснюються органами Антимонопольного комітету України.

Органи влади, органи місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського управління та контролю зобов'язані сприяти Антимонопольному комітету України у здійсненні його повноважень у сфері підтримки й захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму та контролю за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції.

З метою однакового застосування норм законодавства про захист економічної конкуренції, в тому числі законодавства про захист від недобросовісної конкуренції, Антимонопольний комітет України дає рекомендаційні роз'яснення з питань застосування цього законодавства.

Зловживання монопольним становищем на ринку.

Відповідно до Господарського Кодексу України (ст.29) зловживанням монопольним становищем вважаються:

* нав'язування таких умов договору, які ставлять контрагентів у нерівне становище, або додаткових умов, що не стосуються предмета договору, включаючи нав'язування товару, не потрібного контрагенту;

обмеження або припинення виробництва, а також вилучення товарів з обороту з метою створення або підтримки дефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін;

інші дії, вчинені з метою створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) суб'єктів господарювання;

встановлення монопольне високих або дискримінаційних цін (тарифів) на свої товари, що призводить до порушення прав споживачів або обмежує права окремих споживачів;

встановлення монопольно низьких цін (тарифів) на свої товари, що призводить до обмеження конкуренції.

81. Природні монополії.

Важливим напрямом сучасної економічної політики в Україні є розвиток та захист конкуренції. Але за умов існування сфер економіки, в яких конкуренція з об’єктивних причин (технологічні особливості виробництва, характер попиту та пропозиції) неможлива, виникають та існують монопольні утворення. Такі суб’єкти панують на ринках централізованого постачання теплової енергії, централізованого водопостачання, зв’язку та інших і належать до сфери природних йонополій. Завдяки монопольному становищу, якому не загрожує конкуренція у найближчій перспективі, такі суб’єкти природних монополій не схильні до збільшення обсягу своїх послуг, підвищення якості та продуктивності праці, запровадження інновацій. При цьому зростання попиту на послуги суб’єктів природних монополій спричиняє, як правило, зростання цін.    Відповідно до Закону України “Про природні монополії” “природна монополія — стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв’язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб’єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв’язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги)”.    Отже, природна монополія — сфера економіки, що ефективно функціонує за умови, якщо весь ринок охоплює лише один господарюючий суб’єкт.    Існування природних монополій пояснюється тим, що через значну капіталоємність їх суб’єктів виграш від наявності конкуренції на цих ринках не покриває значних витрат суспільства на її запровадження і підтримання.    З економічної точки зору природна монополія існує, коли ефект масштабу настільки великий, що один суб’єкт може забезпечити весь ринок, маючи при цьому нижчі витрати на виробництво одиниці продукції, ніж їх би мав ряд конкуруючих суб’єктів. Прикладом може бути знов таки діяльність підприємств, що надають суспільству послуги з електропостачання, зв’язку тощо. У цьому разі ефект масштабу у виробництві та розподілі товару забезпечує отримання ефекту низьких витрат на виробництво одиниці продукції і виходячи з цього — низьку ціну. За цих умов конкуренція є нерентабельною. Якщо б ринок поділити між виробниками, ефекту масштабу не було б досягнуто. Витрати на виробництво одиниці продукції мали бути значними і відповідно товари мали б високу ціну, яка б забезпечувала покриття витрат на виробництво.    Сьогодні в Україні суб’єкти природних монополій діють на таких ринках:    • транспортування нафти і нафтопродуктів трубопроводами;    • транспортування природного і нафтового газу трубопроводами та його розподіл;    • транспортування інших речовин трубопровідним транспортом;    • передачі та розподілу електричної енергії;    • користування залізничними коліями, диспетчерськими службами, вокзалами та іншими об’єктами інфраструктури, що забезпечують рух залізничного транспорту загального користування;    • управління повітряним рухом;    • зв’язку загального користування;    • централізованого водопостачання та водовідведення;    • централізованого постачання теплової енергії;    • спеціалізованих послуг транспортних терміналів, портів, аеропортів за переліком, який визначається Кабінетом Міністрів України.    Суб’єкти природних монополій — особливий вид суб’єктів господарювання. Для забезпечення їх ефективної діяльності держава передбачила спеціальний механізм регулювання. Це передбачений законодавством комплекс заходів щодо встановлення та застосування обов’язкових вимог до господарської діяльності та продукції суб’єктів, які діють на ринках природних монополій. Державне регулювання необхідно перш за все для захисту інтересів споживачів товарів і послуг суб’єктів природних монополій, а також для підвищення економічного ефекту від їх діяльності. Воно відбувається на основі збалансування інтересів суспільства, суб’єктів природних монополій та споживачів їх товарів.    Регулюванню підлягають усі відносини, що виникають на товарних ринках України, які перебувають у стані природної монополії, та на суміжних ринках за участю суб’єктів природних монополій. Суміжні товарні ринки не перебувають у стані природної монополії, але для суб’єктів, які діють на них, реалізація вироблених товарів або використання товарів інших суб’єктів господарювання неможливі без безпосереднього використання товарів, що виробляються (реалізуються) суб’єктами природних монополій.    До суміжних товарних ринків належать такі ринки:    • постачання природного газу та інших речовин, транспортування яких здійснюється трубопровідним транспортом;    • зберігання природного газу в обсязі, що перевищує рівень, який встановлюється умовами та правилами здійснення підприємницької діяльності зі зберігання природного газу (ліцензійними умовами);    • внутрішні та міжнародні перевезення пасажирів та вантажів залізничним, повітряним, річковим та морським транспортом;    • виробництво електричної енергії в обсязі, що перевищує рівень, який встановлюється умовами та правилами здійснення підприємницької діяльності з виробництва електричної енергії (ліцензійними умовами);    • постачання електричної енергії;    • виробництво теплової енергії (крім випадків, коли її використовують виключно для внутрішньовиробничих потреб) в обсягах, що перевищують рівень, який встановлюється умовами та правилами здійснення підприємницької діяльності з виробництва теплової енергігії(ліцензійними умовами);    • надання послуг міжміського та міжнародного телефонного зв’язку.    Посилення впливу з боку держави на діяльність суб’єктів природних монополій пов’язано з відсутністю нині дієвого механізму регулювання зазначених суб’єктів. Для налагодження такого механізму було розроблено та прийнято Закон України “Про природні монополії”, який визначає правові, економічні та організаційні засади регулювання цієї сфери. Відповідно до цього Закону регулюванню підлягають:    • ціни (тарифи) на товари, що виробляються (реалізуються) суб’єктами природних монополій;    • доступ споживачів до товарів, що виробляються (реалізуються) суб’єктами природних монополій;    • інші умови здійснення підприємницької діяльності у випадках, передбачених законодавством.    Суб’єкти природних монополій діють на ринках, що мають для держави та суспільства першочергове соціальне значення. Вони є тією інфраструктурою яка забезпечує життєдіяльність держави. Ефективна діяльність суб’єктів природних монополій має не лише економічне, а й політичне значення. Виходячи з цього, з метою регулювання ринків, що перебувають у стані природних монополій, в Україні передбачено діяльність національних комісій з регулювання суб’єктів природних монополій, які мають діяти у різних галузях та сферах економіки. Так, законодавством передбачено діяльність Національної комісії регулювання електроенергетики України, на яку державою покладено регулювання діяльності суб’єктів природних монополій у сфері електроенергетики та нафтогазовому комплексі, на ринках транспортування природного та нафтового газу трубопроводами, транспортування нафти та нафтопродуктів, інших речовин магістральними трубопроводами тощо.    Законодавством передбачено діяльність національних комісій з регулювання суб’єктів природних монополій, що діють у галузі транспорту та зв’язку. Зазначені комісії мають забезпечити контроль за діяльністю суб’єктів природних монополій у цих галузях.    Національні комісії з регулювання діяльності суб’єктів природних монополій є центральними органами виконавчої влади зі спеціальним статусом, вони утворюються та ліквідуються Президентом України, який також затверджує положення, на підставі яких діють комісії. Для здійснення своїх повноважень комісії можуть створювати та ліквідовувати свої територіальні органи, які діють на підставі положень, що затверджуються комісіями. Комісії складаються з Голови комісії та не менш як двох членів комісії, яких призначає і звільняє за поданням Прем’єр-міністра України Президент України. Термін повноважень голів і членів комісій становить шість років; одна й та сама особа не може бути членом комісії більше двох термінів підряд. Комісії ліквідуються у разі виникнення можливості для розвитку конкуренції на відповідному товарному ринку.    Основні завдання національних комісій:    • регулювання діяльності суб’єктів природних монополій;    • сприяння створенню умов, які забезпечують за рахунок виникнення та розвитку конкуренції виведення товарного ринку зі стану природної монополії, що дасть можливість ефективніше задовольняти попит, а також сприяння розвиткові конкуренції на суміжних , ринках;    • формування цінової політики у відповідній сфері регулювання;    • сприяння ефективному функціонуванню товарних ринків на основі збалансування інтересів суспільства, суб’єктів природних монополій та споживачів товарів що виробляються (реалізуються) суб’єктами природних монополій.    Виходячи з цього та відповідно до покладених на них завдань, комісії:    • розробляють та затверджують спеціальні умови і правила здійснення підприємницької діяльності суб’єктами природних монополій та суб’єктами господарювання, що діють на суміжних ринках, контролюють їх додержання, вживають у встановленому порядку заходів щодо запобігання порушенням цих умов і правил;    • видають у встановленому порядку суб’єктам природних монополій та суб’єктам господарювання, що діють на суміжних ринках, ліцензії на здійснення відповідних видів підприємницької діяльності;    • формують у відповідних сферах природних монополій цінову політику, визначають умови доступу споживачів до товарів, що виробляються суб’єктами природних монополій;    • подають відповідним державним органам пропозиції щодо укладення державних контрактів, розробки стандартів і показників якості товарів і послуг та пропозиції щодо регулювання інвестиційних процесів у сферах природних монополій;    • складають і ведуть реєстри суб’єктів природних монополій, передають до відповідних державних органів матеріали про порушення чинного законодавства;    • беруть участь у розробці та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо вдосконалення законодавства про природні монополії;    • інформують громадськість через засоби масової інформації, а також публікують щорічні доповіді про свою діяльність і діяльність суб’єктів природних монополій;    • здійснюють інші функції, що випливають з покладених на них завдань.    З метою реалізації державної політики щодо регулювання сфери природних монополій та виконання покладених на них завдань, комісії мають право:    • отримувати документи, статистичну та іншу інформацію про діяльність суб’єктів природних монополій, необхідні для здійснення покладених на них функцій;    • приймати в межах своєї компетенції у порядку, встановленому положеннями про комісії, рішення, що є обов’язковими для виконання суб’єктами природних монополій;    • приймати рішення про накладання штрафів на суб’єктів природних монополій;    • складати протоколи про порушення посадовими особами суб’єктів природних монополій законодавства про природні монополії відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення;    • застосовувати у встановленому законом порядку відповідні санкції до суб’єктів природних монополій та суб’єктів господарювання, що діють на суміжних ринках, за порушення ними умов та правил підприємницької діяльності у сферах природних монополій та на суміжних ринках (ліцензійних умов);    • приймати з питань, що належать до їх компетенції, нормативні акти, контролювати їх виконання;    • встановлювати для суб’єктів природних монополій у порядку, визначеному комісіями, вимоги щодо здійснення ними підприємницької діяльності, яка не належить до сфери природних монополій, у разі, якщо ця діяльність має вплив на ринок, що перебуває у стані природної монополії;    • звертатися до суду (господарського суду) з відповідними позовними заявами у разі порушення суб’єктами природних монополій та суб’єктами господарювання, що діють на суміжних ринках, норм законодавства.    Національні комісії регулювання суб’єктів природних монополій у межах своєї компетенції приймають рішення, що є обов’язковими до виконання. Рішення приймаються на засіданнях комісій, які проводяться у формі закритих або відкритих слухань. У разі розгляду питань, що мають важливе суспільне значення, засідання проводяться у формі відкритих слухань, у яких беруть участь представники суб’єктів природних монополій та суб’єктів господарювання, що діють на суміжних ринках, об’єднань споживачів і громадськості. Обов’язкова умова прийняття рішень комісіями — забезпечення додержання прав і законних інтересів громадян, підприємців і суспільства. Рішення комісій підлягають виконанню у визначені ними терміни. Рішення у справах, пов’язаних з порушеннями законодавства про природні монополії, які впливають на суспільні інтереси, публікуються у засобах масової інформації не пізніше, ніж через місяць з дня їх прийняття.    Заінтересовані особи, які незгодні з рішенням комісії, мають право у місячний термін з дня одержання копії рішення оскаржити його у судовому порядку. Водночас оскарження рішень комісій у судовому порядку не зупиняє їх виконання. Зупинити виконання рішення комісії на час розгляду справи в суді може лише суд (господарський суд) за клопотанням заінтересованих осіб.    Суб’єкти природних монополій мають певні обов’язки. Вони повинні додержуватися встановленого порядку ціноутворення, стандартів і показників безпеки та якості товару, а також інших умов та правил здійснення підприємницької діяльності, визначених у ліцензіях на здійснення підприємницької діяльності у сферах природних монополій та на суміжних ринках;    • вести окремий бухгалтерський облік за кожним видом діяльності, що підлягає ліцензуванню;    • забезпечувати на недискримінаційних умовах реалізацію вироблених ними товарів споживачам, а також не чинити перешкод для реалізації угод між виробниками, що діють на суміжних ринках, та споживачами;    • надавати органам, які регулюють їх діяльність, документи та інформацію, необхідні для виконання цими органами своїх повноважень, в обсягах та у строки, встановлені відповідними органами;    • забезпечувати посадовим особам органів, які регулюють їх діяльність, доступ до документів та інформації, необхідних для здійснення цими органами своїх повноважень, а також до об’єктів, устаткування та земельних ділянок, що є у їх власності або користуванні. У разі недодержання суб’єктами природних монополій своїх обов’язків та порушення ними законодавства, що регулює діяльність у сфері природних монополій, комісії можуть накладати на цих суб’єктів штрафи за:    • несвоєчасне надання інформації органам, які регулюють діяльність суб’єктів природних монополій, — у розмірі до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;    • ненадання інформації органам, які регулюють діяльність суб’єктів природних монополій, або надання завідомо недостовірних даних — у розмірі до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;    • невиконання або несвоєчасне виконання рішень органів, які регулюють діяльність суб’єктів природних монополій, та порушення умов і правил здійснення підприємницької діяльності у сферах природних монополій та на суміжних ринках (ліцензійних умов) — у розмірі до п’яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.    Суб’єкти природних монополій, на які накладено штраф, сплачують його у 30-денний термін з дня одержання рішення про накладення штрафу. За кожен день прострочення сплати штрафу нараховується пеня у розмірі одного відсотка суми штрафу, а у разі відмови суб’єктів природних монополій від сплати штрафу він стягується за рішенням суду (господарського суду).    Посадові особи суб’єктів природних монополій несуть адміністративну відповідальність за невиконання або несвоєчасне виконання рішень органів, які регулюють діяльність суб’єктів природних монополій, ненадання чи несвоєчасне надання інформації цим органам або надання завідомо недостовірних даних у порядку, передбаченому Кодексом України про адміністративні правопорушення.

82. Правові засади державного регулювання економічної конкуренції.

 Здійснюючи господарську діяльність суб'єкти господарювання прагнуть до одного - забезпечити собі найвигідніші умови виробництва та продажу товарів на тому чи іншому ринку, використовуючи при цьому насамперед позитивні риси конкуренції та монополізму. Однак деякі з учасників економічної конкуренції зловживають своїми можливостями, ігноруючи публічні інтереси та приватні інтереси окремих учасників ринкових відносин. Для забезпечення збалансованого врахування цих інтересів у сфері економічної конкуренції відповідає державне її регулювання.    Державне регулювання конкуренції та монополізму здійснюється з метою:    - задоволення потреб населення як кінцевих споживачів, що досягається шляхом захисту прав споживачів як економічно слабшої сторони у відносинах з товаровиробниками;    - забезпечення свободи конкуренції, що сприяє розвитку суперництва між товаровиробниками за найвигідніші умови виробництва та продажу товарів і відповідно забезпечує розширення їх асортименту, покращення якості тощо;    - сприяння підприємництву, що забезпечує появу на ринку нових суб'єктів господарювання, нових товарів та покращення умов їх реалізації (з врахуванням інтересів спиживачів).    - захисту національного товаровиробника, що відповідає інтересам національної економіки та сприяє економічній самостійності України.    Державне регулювання економічної конкуренції забезпечується за допомогою системи заходів, що здійснюються уповноваженими органами і спрямовані на попередження недобросовісної конкуренції та монополістичних зловживань, їх усунення та застосування заходів відповідальності до порушників відповідно до встановлених державою правил у сфері економічної конкуренції. Система цих заходів складається з:    - нормативного регулювання;    - контролю за станом ринку і дотриманням її учасниками встановлених державою правил щодо забезпечення економічної конкуренції з метою попередження порушень, відновлення стану ринку у разі порушення зазначених правил і вжиття відповідних заходів до порушників.    Нормативне регулювання здійснюється, насамперед, Верховною Радою України у формі актів вищої юридичної сили:    Конституції України (ч. 4 ст. 13 передбачає забезпечення державою соціальної спрямованості економіки України, відповідно до п. 8 ст. 92 виключно законами України визначаються правила конкуренції та антимонопольного регулювання, згідно з п. 24 ст. 85 і п. 14 ст. 106 голова Антимонопольного комітету призначається та звільняється Президентом за згодою Верховної Ради України);    Господарського кодексу України - глава 2 (ст. 18 “Обмеження монополізму та сприяння змагальності у сфері господарювання”), глава 3 “Обмеження монополізму та захист суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції” (статті 25-41), глава 28 “Відповідальність суб'єктів господарювання за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства” (статті 251-257). Проте, слід зазначити, що положення ГК містять менш ґрунтовні положення щодо антимонопольного регулювання, ніж спеціальний Закон - “Про захист економічної конкуренції”;Цивільного кодексу України - ст. 13, відповідно до якої межі здійснення цивільних прав включають і необхідність дотримання вимог антимонопольно-конкурентного законодавства;    Законів:    “Про захист економічної конкуренції” від 11 січня 2001 p.; встановлює основні засади регулювання економічної конкуренції з метою її захисту від недобросовісної конкуренції та монополістичних зловживань; передбачає відповідальність за певні види таких порушень та засоби попередження монополізації товарних ринків;     “Про захист від недобросовісної конкуренції” від 07.06.1996 р. встановлює відповідальність за певні види та прояви недобросовісної конкуренції;    “Про Антимонопольний комітет” від 26 листопада 1993 р.-визначає правове становище антимонопольних органів на чолі з Антимонопольним комітетом України, його склад, основні функції, компетенцію;    “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16.04.1991 p.,- закріплюючи рівність правового становища вітчизняних та іноземних суб'єктів господарювання на ринках України, з метою захисту інтересів вітчизняних товаровиробників, передбачає можливість застосування заходів дискримінаційного характеру щодо нерезидентів у відповідь на аналогічні дії урядів їх країн щодо українських виробників;     інші закони.    На підставі та у відповідність з актами вищої юридичної сили приймаються підзаконні нормативно-правові акти, серед яких Укази Президента (зокрема, від 19.11.2001 р. № 1097/2001 “Про Основні напрями конкурентної політики на 2002-2004 роки), постанови Уряду (в т. ч. від 28.02.2002 р. № 219 “Про затвердження Порядку надання Кабінету Міністрів України дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб'єктів господарювання”), відомчі акти;    Крім того, нормативне регулювання відносин у сфері економічної конкуренції здійснюється міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (норми таких договорів мають пріоритет перед нормами національного законодавства, якщо останнє встановлює інші, ніж міжнародні договори, правила); наприклад, укладений між державами - учасницями СНД Договір про проведення узгодженої антимонопольної політики (25.01.2000 p.), ратифікований Законом України від 16.01.2003 р.     Спеціальним відомством, на яке покладається здійснення державної політики в сфері економічної конкуренції, є Антимонопольний комітет, що виконує складні функції, в тому числі регулятивну, яка полягає у прийнятті на підставі названих законів і у межах наданих повноважень відомчих нормативно-правових актів з певних питань у сфері конкуренції; контрольну, спрямовану на забезпечення та здійснення контролю за станом товарних ринків і дотриманням її учасниками встановлених державою в цій сфері правил; розслідувально-юрисдикційну, що проявляється через процедуру виявлення порушень, встановлення їх складу, особи порушника та застосування до нього тих форм господарсько-правової відповідальності, що віднесені до компетенції антимонопольних органів.    На виконання регулятивних функцій Антимонопольним комітетом України прийнята низка нормативно-правових актів:    Про затвердження Тимчасових правил розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства України: Розпорядження АМК України від 19.04.1994 р. № 5-р, з наступними змінами;     Про затвердження Положення про порядок подання заяв до Антимонопольного комітету України про попереднє отримання дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання (Положення про концентрацію): Розпорядження АМК України від 19.02.2002 р. № 33-р;Про затвердження Положення про порядок подання заяв до  Антимонопольного комітету України про попереднє отримання дозволу на узгоджені дії суб'єктів господарювання (Положення про узгоджені дії): Розпорядження АМК України від 19.02.2002 р. № 26-р;     Про затвердження Тимчасових вимог до узгоджених дій суб'єктів господарювання для загального звільнення від попереднього одержання дозволу органів Антимонопольного комітету України на узгоджені дії суб'єктів господарювання: Розпорядження АМК України від 19.02.2002 р. № 27-р;Про Положення про територіальне відділення  Антимонопольного комітету України: Розпорядження АМК України від 19.02.2002 р. № 27-р;     Про затвердження Методики визначення монопольного (домінуючого) становища суб'єктів господарювання на ринку: Розпорядження АМК України від 05.03.2002 р. № 49-р;    Про Положення про порядок проведення перевірок додержання законодавства про захист економічної конкуренції: Розпорядження АМК України від 25.12.2001 р. № 182-р та ін.Правовий статус антимонопольних органів визначається вищезгаданими законами, насамперед Законом України “Про Антимонопольний комітет України”, та Положенням про територіальне відділення Антимонопольного комітету України, затвердженим розпорядженням АМК України від 19.02.2002 р. № 27-р.    До системи антимонопольних органів входять:    - Антимонопольний комітет України, що утворюється у складі Голови, призначеного на строк до семи років Президентом України за погодженням з Верховною Радою України, десяти державних уповноважених, з числа яких призначається два перших заступники та три заступники Голови, адміністративних колегій, а також структурних підрозділів апарату, що забезпечує організаційну, технічну, аналітичну, інформаційно-довідкову та іншу роботу по забезпеченню діяльності АМК. Формами роботи АМК є засідання - як вищий колегіальний орган і постійно діючі та тимчасові адміністративні колегії АМК, що створюватися для розгляду окремих справ про порушення конкурентного (антимонопольного) законодавства з державних уповноважених та голів територіальних відділень;    - створені АМК територіальні відділення в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (у разі необхідності можуть створюватися і в інших адміністративно-територіальних одиницях); забезпечують реалізацію завдань АМК на відповідних територіях на підставі затверджених АМК положень.    - Антимонопольний комітет України, його територіальні відділення є юридичними особами, мають рахунки в установах банку, печатки із зображенням Державного Герба та свого найменування.    - Антимонопольний комітет України відповідно до покладених на нього завдань:    контролює дотримання антимонопольно-конкурентного законодавства:     - у процесі економічної концентрації (зокрема, при створенні, реорганізації, ліквідації суб'єктів господарювання, створенні об'єднань підприємств, вступі одного або кількох суб'єктів господарювання в об'єднання, при перетворенні органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю в об'єднання суб'єктів господарювання, придбанні чи набутті будь-яким іншим способом у власність, одержанні в управління (користування) часток (акцій, паїв), активів (майна) у вигляді цілісних майнових комплексів суб'єктів господарювання або їх структурних підрозділів, оренді цілісних майнових комплексів суб'єктів господарювання або їх структурних підрозділів, набутті будь-яким іншим способом контролю господарської діяльності);    - при здійсненні господарської діяльності суб'єктами господарювання, насамперед монополістів та монопольних утворень, та при реалізації повноважень органами влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю щодо суб'єктів господарювання;    - здійснює інші дії щодо контролю за дотриманням антимонопольно-конкурентного законодавства відповідно до встановлених повноважень;    - розробляє й організовує виконання превентивних заходів, спрямованих на запобігання порушенням антимонопольно-конкурентного законодавства;    - розглядає справи про порушення антимономольно-конкурентного законодавства та приймає рішення за результатами розгляду в межах своїх повноважень;    - звертається до суду (господарського суд) з позовами (заявами) у зв'язку з порушенням антимонопольно-конкурентного законодавства, надсилає правоохоронним органам матеріали про порушення законодавства, що містять ознаки злочину;    - дає рекомендації органам державної влади, установам, органам місцевого самоврядування, суб'єктам господарювання та їх об'єднанням щодо вжиття заходів, спрямованих на: а) обмеження монополізму, розвиток підприємництва і конкуренції, б) запобігання порушенням конкурентного (антимонопольного) законодавства шляхом усунення причин їх вчинення та умов, що їм сприяють; в) припинення дій (бездіяльності), що містять ознаки порушень конкурентного (антимонопольного) законодавства; г) усунення наслідків цих порушень у визначені Комітетом строки;    - дає роз'яснення та висновки рекомендаційного характеру щодо відповідності дій суб'єктів господарювання (на підставі наданої ними інформації) положенням Закону “Про захист економічної конкуренції” (статей 6, 10 та 13) з метою запобігання порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, підвищення передбачуваності його застосування;    - бере участь: а) у розробці проектів актів законодавства, що регулюють питання розвитку конкуренції, конкурентної політики та демонополізації економіки; з метою їх внесення у встановленому порядку на розгляд відповідних органів; б) в укладанні міждержавних угод; в) розробці реалізації міжнародних проектів та програм, а також здійснює співробітництво з державними органами і неурядовими організаціями іноземних держав та міжнародними організаціями з питань, що належать до компетенції Антимонопольного комітету України;     - узагальнює практику застосування антимонопольно-конкурентного законодавства, розробляє пропозиції щодо його удосконалення;    - затверджує кошторис доходів і видатків Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень;    - систематично інформує населення України про свою діяльність.    Антимонопольний комітет України в межах наданої йому компетенції має право:    - визначати межі товарного ринку, а також монопольне становище суб'єктів господарювання на ньому;    - видавати суб'єктам господарювання обов'язкові для виконання рішення про припинення порушень антимонопольного законодавства та про відновлення початкового становища, про примусовий поділ монопольних утворень;    - видавати органам влади, органам місцевого самоврядування, органам адміністративно-господарського управління та контролю обов'язкові для виконання рішення про скасування або зміну прийнятих ними неправомірних актів, про припинення порушень і розірвання укладених ними угод, що суперечать антимонопольно-конкурентному законодавству, забороняти або дозволяти створення монопольних утворень органами влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю, а також суб'єктами господарювання;    - вносити до органів влади обов'язкові для розгляду подання щодо скасування ліцензій, припинення операцій зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання у разі порушення ними антимонопольного законодавства;    - накладати штрафи, застосовувати інші санкції у випадках, передбачених законом;    - приймати нормативно-правові акти відповідно до його компетенції, зокрема, з питань антиконкурентних узгоджених дій, зловживань монопольним (домінуючим) становищем на ринку, дискримінації органами влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю, провадження у заявах про надання дозволу на економічну концентрацію суб'єктів господарювання, контролю за економічною концентрацією суб'єктів господарювання, провадження у справах про порушення антимонопольно-конкурентного законодавства, порядку виконання, перевірки, перегляду та оскарження рішень органів Антимонопольного комітету України, а також недобросовісної конкуренції, обов'язкові для виконання органами влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю, суб'єктами господарювання, контролювати їх виконання, надавати роз'яснення щодо їх застосування;     - здійснювати інші дії, передбачені законодавством про Антимонопольний комітет України.

83. Поняття та ознаки банкрутства.

   Інститут банкрутства в Україні запроваджено у зв'язку з ринковою орієнтацією вітчизняної економіки, основним принципом якої є принцип підприємництва: здійснення підприємницької діяльності самостійно, на власний ризик і під власну відповідальність підприємця. Інститут банкрутства забезпечує звільнення ринкової економіки від неефективних господарюючих суб'єктів, які функціонують на засадах самофінансування (з метою отримання прибутку) і несуть самостійну відповідальність за власними зобов'язаннями.    Ознаки банкрутства:    1. Застосування інституту за загальним правилом у сфері підприємницької діяльності (тобто, щодо суб'єктів підприємницької діяльності, основною рисою яких є функціонування з метою отримання прибутку);    2. Встановлюється господарським судом як юридичний факт, що породжує певні наслідки (тобто, слід відрізняти від неплатоспроможності боржника як фактичного стану);    3. Зміст встановленого господарським судом факту банкрутства — неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності повною мірою розрахуватися по своїх боргах (неплатоспроможність) у зв'язку з перевищенням пасивів (суми боргових зобов'язань боржника) над його активами (критерій неоплатності, визначений ч. 4 ст. 205 ГК);   4. Неплатоспроможність боржника має бути стійкою і не піддаватися усуненню, попри здійсненим судовим заходам щодо відновлення платоспроможності суб'єкта.    Отже, банкрутство - це встановлений господарським судом факт неспроможності суб'єкта підприємницької діяльності виконати свої грошові зобов'язання не інакше, як через застосування ліквідаційної процедури.     Провадження у справі про банкрутство порушується за наявності матеріально-правових і процесуально-правових умов.    Матеріально-правовими умовами порушення провадження у справі про банкрутство є: стійка (понад три місяці) і значна (на суму не менш як триста мінімальних розмірів заробітної плати) неплатоспроможність.    Процесуально-правовими умовами порушення провадження у справі про банкрутство є подання боржником або кредитором (кредиторами) до господарського суду (за місцезнаходженням боржника) заяви про порушення справи про банкрутство з комплектом передбачених законом документів.    Відносини, пов'язані з банкрутством, регулюються низкою нормативно-правових актів різної юридичної сили:    - Господарським кодексом України - глава 23 “Визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом” (містить 7 статей, що визначають поняття неплатоспроможності та суб'єкта банкрутства - ст. 209; поняття кредиторів та форми їх організації - ст. 210; заходи щодо запобігання банкрутству суб'єктів підприємництва - ст. 211; процедури, що застосовуються до неплатоспроможного боржника, - ст. 212; майнові активи боржника, за рахунок яких формується ліквідаційна маса,- ст. 213; основні засади та зміст державної політики з питань банкрутства - ст. 214; відповідальність за порушення законодавства про банкрутство - ст. 215);    - Цивільним кодексом України, зокрема статтями 18 (передбачає можливість визнання фізичної особи - підприємця банкрутом у разі його неспроможності задовольнити вимоги кредиторів, пов'язані із здійсненням ним підприємницької діяльності), ст. 110 (ч. З якої визначає недостатність активів для задоволення вимог кредиторів як одну з підстав ліквідації юридичної особи, порядок якої визначається законом про відновлення платоспроможності боржника або визнання банкрутом);    - Законом України від 14.05.1992 р. “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (в ред. Закону від 30.06.1999 р.) (далі - Закон), який грунтовно регулює відносини, пов'язані з банкрутством;    - низка законів містить положення про можливість визнання банкрутом господарських організацій певних видів (переважно за характером діяльності чи організаційно-правовою формою), зокрема: від 19.10.1991 р. “Про господарські товариства” (ст. 19), від 07.12.2000 р. “Про банки і банківську діяльність” - ст. 88 від 14.02.1992 р. “Про колективне сільськогосподарське підприємство” (ст. 31), від 07.03.1996 р. “Про страхування” (ст. 43) та ін.;    - від 20.09.2001 р. “Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб” (встановлює засади функціонування Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, порядок відшкодування вкладів вкладникам банків — учасників (тимчасових учасників) Фонду, а також регулює відносини між Фондом, Кабінетом Міністрів України та Національним банком України);    - від 29.11.2001 р. “Про введення мораторію на примусову реалізацію майна” (встановлює мораторій на застосування примусової реалізації майна господарських товариств, у статутних фондах яких частка державної власності становить не менше 25%, з метою забезпечення економічної безпеки держави та недопущення руйнування цілісних майнових комплексів державних підприємств);    - від 18.11.2003 р. “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень” (визначає правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов'язань, а також правовий режим виникнення, оприлюднення та реалізацію інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна);    підзаконними нормативно-правовими актами серед яких:    - постанови Кабінету Міністрів України: від 17.03.2000 р. № 515 “Про затвердження Порядку проведення досудової санації державних підприємств”;, від 12.09.2001 р. № 1181 “Про затвердження Положення про комісію з питань неплатоспроможності”;    - відомчі нормативні акти: Типове положення про регіональне (обласне) управління з питань банкрутства Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції, затверджене Наказом Мінекономіки від 05.12.2000 р.

84. Учасники провадження у справі про банкрутство.

Участь у справі про банкрутство беруть:    А) сторони в справі про банкрутство — боржник (банкрут) і кредитори;    Б) інші учасники провадження у справі про банкрутство: арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, а також у випадках, передбачених Законом, інші особи, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство, Фонд державного майна України, державний орган з питань банкрутства, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника.    Боржник - суб'єкт підприємницької діяльності, неспроможний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, які сукупно складають не менш як 300 мінімальних розмірів заробітної плати, протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати. Боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов'язання встановлена господарським судом, іменується банкрутом або суб'єктом банкрутства. Суб'єктами банкрутства не можуть бути:    - відокремлені структурні підрозділи юридичної особи (філії, представництва, відділення тощо);    - казенні підприємства;    - комунальні підприємства, майно за якими закріплене на праві оперативного управління згідно з прийнятим на пленарному засіданні органу місцевого самоврядування відповідним рішенням;    - в частині санації та ліквідації - державні підприємства, майно яких не підлягає приватизації.    Законом (ч. 6 ст. 5) встановлені деякі особливості щодо окремих категорій підприємств. Так, справи про банкрутство гірничих підприємств (шахти, рудники, копальні, кар'єри, розрізи, збагачувальні фабрики, шахтовуглебудівні підприємства), створених у процесі приватизації та корпоратизації, яким надається державна підтримка, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків і продаж акцій яких розпочався, можуть бути порушені не раніше, ніж через один рік від початку виконання плану приватизації (розміщення акцій).    Законом також передбачені особливості банкрутства містоутворюючих підприємств (ст. 42), особливо небезпечних підприємств (ст. 43), сільськогосподарських підприємств (ст. 44), страховиків (ст. 45), професійних учасників ринку цінних паперів (ст. 46), індивідуальних підприємців (статті 47-49), селянського (фермерського) господарства (ст. 50), боржника, що ліквідується власником (ст. 51), відсутнього боржника (ст. 52).    Кредитор - юридична або фізична особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника, щодо виплати заборгованості по заробітній платі працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов'язкових платежів). Проте не можуть бути стороною у справі про банкрутство:    - кредитори, вимоги яких повністю забезпечені заставою;    - кредитори, вимоги яких задоволені; вимоги, щодо яких досягнуто згоди про їх припинення, у тому числі заміну або припинення зобов'язання, відповідно до Закону вважаються погашеними.    За ознакою часу виникнення вимог до боржника і відповідно за особливостями правового становища розрізняють конкурсних кредиторів (це кредитори за вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство або визнані конкурсними відповідно до вимог Закону та зобов'язання яких не забезпечені заставою) і поточні кредитори (тобто кредитори за вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство). Вимоги, що подаються першою категорією кредиторів (конкурсними кредиторами) господарському суду повинні, як правило, бути безспірними: визнані боржником, підтверджені виконавчими документами чи розрахунковими документами, за якими відповідно до законодавства здійснюється списання коштів з рахунків боржника. Поточні кредитори вступають у процес після публікації оголошення про порушення справи про банкрутство (їхні вимоги подаються як господарському суду, так і боржникові, мають бути обґрунтованими, але не обов'язково безспірними).    Органи кредиторів: збори кредиторів та комітет кредиторів.    Крім сторін, учасниками провадження у справі про банкрутство є:    - арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) - фізична особа, яка має ліцензію, видану в установленому законодавством порядку, та діє на підставі ухвали господарського суду, власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника;     - Фонд державного майна України і державний орган з питань банкрутства - у разі порушення провадження щодо державних підприємств-боржників, або підприємств, частка державного майна в статутному фонді яких перевищує 50 відсотків;    - представник органу місцевого самоврядування - щодо комунальних підприємств-боржників;    - представник працівників боржника.    Державну політику щодо запобігання банкрутству, а також забезпечення умов реалізації процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом стосовно державних підприємств та підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25 відсотків, здійснює державний орган з питань банкрутства - Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України (п. 3.4 Положення про Міністерство економіки, затверджене Указом Президента України від 23.10.2000 p.). Для реалізації цих повноважень Мінекономіки заснувало Агентство з питань банкрутства, яке діє на підставі Типового положення про регіональне (обласне) управління з питань банкрутства Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції, затвердженого Наказом Мінекономіки від 05.12.2000 р. в установленому порядку.    Державний орган з питань банкрутства, відповідно до ст. 214 ГК України та ст. 2 Закону, здійснює такі повноваження:    - сприяє створенню організаційних, економічних, інших умов, необхідних для реалізації процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом;    - пропонує господарському суду кандидатури арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) для державних підприємств або підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25 відсотків, щодо яких порушена справа про банкрутство, та в інших випадках, передбачених Законом;   - організовує систему підготовки арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів);    - здійснює ліцензування діяльності фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, які проводять діяльність як арбітражні керуючі (розпорядники майна, керуючі санацією, ліквідатори);    - забезпечує реалізацію процедури банкрутства щодо відсутнього боржника;    - здійснює ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство, встановлює та затверджує форму подання арбітражним керуючим інформації, необхідної для ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство;    - організовує проведення експертизи фінансового становища державних підприємств і підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25 відсотків, при підготовці справи про банкрутство до розгляду або під час її розгляду господарським судом у разі призначення судом експертизи та надання відповідного доручення;    - готує на запити суду, прокуратури або іншого уповноваженого органу висновки про наявність ознак приховуваного, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства щодо державних підприємств чи підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25 відсотків;    - готує та подає на затвердження Кабінету Міністрів України у встановленому порядку типові документи щодо здійснення процедур банкрутства;    - здійснює інші передбачені законодавством повноваження.    Для забезпечення координації дій центральних та місцевих органів виконавчої влади, пов'язаних із запобіганням банкрутству та виробленням єдиної державної політики у цій сфері, створена Комісія з питань неплатоспроможності, яка діє на підставі Положення про Комісію з питань неплатоспроможності, завтердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.09.2001 р. № 1181.

85. Стадії провадження у справі про банкрутство.

 Провадження у справі про банкрутство складається з таких стадій:    1. Порушення провадження у справі про банкрутство відбувається протягом п'яти днів з дня надходження відповідної заяви і комплекту передбачених законом документів, про що суддя господарського суду виносить ухвалу про порушення провадження у справі про банкрутство, яка направляється заінтересованим особам (сторонам, державному органу з питань банкрутства). Наслідки порушення провадження у справі про банкрутство: вводиться процедура розпорядження майном боржника; призначається розпорядник майна боржника, якщо це можливо на даній стадії процесу; вживаються заходи щодо забезпечення грошових вимог кредиторів, у т. ч. вводиться мораторій на задоволення вимог кредиторів; призначається дата проведення підготовчого засідання суду (але не пізніше тридцятого дня від дня прийняття заяви про порушення справи про банкрутство); боржник зобов'язується подати відзив на заяву про порушення справи про банкрутство.    2. Підготовче засідання арбітражного суду у справі про банкрутство провадиться за участю сторін і має на меті визначення обгрунтованості вимог кредиторів і заперечень боржника (якщо такі будуть) на підставі оцінки поданих документів та пояснень сторін. За результатами цього засідання виноситься ухвала, якою:    - на заявника покладається обов'язок подати до офіційних друкованих органів (газет “Голос України” або “Урядовий кур'єр”) оголошення про порушення справи про банкрутство;    - зупиняється процес приватизації до припинення провадження у справі про банкрутство (якщо боржник - державне підприємство, щодо якого прийнято рішення про приватизацію).    Крім того, ухвалою визначаються:    - розмір вимог кредиторів, які подали заяву про порушення справи про банкрутство;    - дата складення розпорядником майна реєстру вимог кредиторів (не пізніше двох місяців та десяти днів після дати проведення підготовчого засідання суду);    - дата попереднього засідання суду (не пізніше трьох місяців після дати проведення підготовчого засідання суду);    - дата скликання перших загальних зборів кредиторів (не пізніше трьох місяців і десяти днів після дати проведення підготовчого засідання суду);    - дата засідання суду, на якому буде винесено ухвалу про санацію боржника чи про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, чи про припинення провадження у справі про банкрутство (не пізніше шести місяців після дати проведення підготовчого засідання суду).    У тих випадках, коли при порушенні провадження у справі про банкрутство не було введено процедуру розпорядження майном боржника, це робиться у підготовчому засіданні і зазначається у відповідній ухвалі.    3. Виявлення кредиторів та осіб, що мають намір взяти участь у санації боржника, відбувається протягом одного місяця після опублікування в офіційних друкованих виданнях оголошення про порушення справи про банкрутство.    4. Попереднє засідання проводиться у строк, визначений ухвалою підготовчого засідання; на ньому розглядається реєстр вимог кредиторів, складений розпорядником майна, і вимоги, не включені до цього реєстру; за результатами засідання виноситься ухвала, в якій зазначається розмір визнаних судом вимог кредиторів.    5. Визнання боржника банкрутом. Якщо внаслідок проведення спеціальних судових процедур банкрутства не була відновлена платоспроможність боржника і не проведені розрахунки по його боргах, господарський суд визнає боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру.    Внаслідок такого визнання з дати прийняття відповідної постанови господарського суду:    - завершується підприємницька діяльність банкрута;    - вважається таким, що настав, строк виконання усіх грошових зобов'язань банкрута;    - припиняється нарахування неустойки (пені, штрафу), процентів по всіх видах заборгованості банкрута;    - укладення угод, пов'язаних з відчуженням майна банкрута чи передачею його майна третім особам, допускається лише в порядку ліквідаційної процедури;    - припиняються повноваження органів управління та власника (власників) майна банкрута, якщо цього не було зроблено раніше;    - в офіційних друкованих виданнях публікуються відомості про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури;    - призначається ліквідатор і формується ліквідаційна комісія, на яку покладається безпосереднє здійснення ліквідаційної процедури.    6. Проведення ліквідаційної процедури (див. у наступній темі). На підставі відповідної ухвали господарського суду може мати місце припинення провадження у справі про банкрутство, якщо:    - боржник не включений до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України або до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності;    - подано заяву про визнання банкрутом ліквідованої або реорганізованої (крім реорганізації у формі перетворення) юридичної особи;    - у провадженні господарського суду є справа про банкрутство того ж боржника;    - у встановленому порядку затверджено звіт керуючого санацією;    - затверджено мирову угоду;    - у встановленому порядку затверджено звіт ліквідатора;    - боржник виконав усі зобов'язання перед кредиторами;    - кредитори не висунули вимог до боржника після порушення провадження у справі про банкрутство за заявою боржника.

86. Розпорядження майном боржника як судова процедура у справі про банкрутство.

Першою судовою процедурою, що застосовується до боржника після порушення провадження у справі про банкрутство, є розпорядження його майном. Розпорядження майном боржника - обов'язкова судова процедура у будь-якій справі про банкрутство. Вона є системою заходів щодо нагляду та контролю за управлінням та розпорядженням майном боржника, що застосовується з метою забезпечення збереження та ефективного використання майнових активів боржника та проведення аналізу його фінансового становища. Здійснення її покладається на розпорядника майном боржника - призначеної суддею після порушення провадження у справі про банкрутство фізичної особи (це може бути і суб'єкт підприємницької діяльності), яка отримала в установленому порядку ліцензію арбітражного керуючого і не є заінтересованою особою стосовно боржника та кредиторів. До функцій розпорядника майном боржника належать: вжиття заходів щодо захисту майна боржника; аналіз фінансового становища боржника та розробка реко мендацій, спрямованих на його фінансове оздоровлення; розгляд разом з посадовими особами боржника заяв креди торів про грошові вимоги до боржника, які надійшли у зв'язку з порушенням справи про банкрутство та повідомлення заявників про результати розгляду;

386 ведення реєстру визнаних боржником вимог кредиторів за вказаними вище заявами; скликання зборів кредиторів та участь в них з правом дорад чого голосу; виконання інших функцій, передбачених Законом «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Після призначення розпорядника майна повноваження органів управління боржника обмежуються шляхом встановлення заборони приймати рішення про: реорганізацію та ліквідацію боржника; створення боржником юридичних осіб або про його участь в інших юридичних особах; створення боржником філій та представництв; виплату дивідендів; проведення боржником емісії цінних паперів; вихід із складу учасників боржника юридичної особи; - придбання в акціонерів раніше випущених акцій боржника. За згодою розпорядника майна органи управління боржника: приймають рішення про участь боржника в господарських об'єднаннях; укладають угоди щодо: нерухомого майна боржника; одер жання та видачі позик (кредитів); поручительства та видачі гаран тій; уступки вимоги; переведення боргу; передачі в довірче управ ління майна боржника; розпорядження іншим майном боржника, балансова вартість якого становить понад один відсоток балансової вартості активів боржника.

Розпорядник майна призначається на строк до шести місяців, який може бути продовжений чи скорочений судом за клопотанням самого розпорядника, комітету кредиторів чи власника майна боржника. При проведенні даної процедури боржник може одночасно задовольнити вимоги усіх кредиторів відповідно до реєстру повністю або частково в однаковому для всіх пропорційному відношенні до вимог кожного кредитора (за згодою комітету кредиторів та розпорядника майна). Проведення таких розрахунків свідчить про відновлення платоспроможності боржника і господарський суд припиняє провадження у справі про банкрутство. У всіх інших випадках процедура розпорядження майном боржника завершується однією з подальших судових процедур банкрутства, кожна з яких не є обов'язковою сама по собі, однак принаймні одна з них має бути застосована.

87. Санація боржника як судова процедура у справі про банкрутство.

  Санація боржника - це система заходів, що здійснюється під час провадження у справі про банкрутство, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника та задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів. Вона може включати: кредитування, реорганізацію, в тому числі зміну організаційно-правової форми боржника, зміну форми власності, системи управління боржника і т. ін.    Процедура санації вводиться ухвалою господарського суду за клопотанням комітету кредиторів у строк, що не перевищує строку дії процедури розпорядження майном, терміном до 12 місяців, який може бути продовжений ще до шести місяців або скорочений за клопотанням комітету кредиторів, керуючого санацією або інвесторів (осіб, що беруть участь у санації, приймаючи зобов'язання про погашення (повністю чи частково) боргу, боржника на певних умовах, в тому числі — набуття права власності на його майно).    Одночасно господарський суд за погодженням комітету кредиторів призначає керуючого санацією, яким може бути керівник підприємства, розпорядник майна або стороння особа, яка має ліцензію арбітражного керуючого.    З дня винесення ухвали про санацію припиняються повноваження органів управління боржника і управління боржником переходить до керуючого санацією, який має низку прав (розпоряджатися майном боржника з урахуванням обмежень, передбачених Законом; укладати від імені боржника угоди, в т. ч. мирову угоду; подавати заяви про визнання угод, укладених боржником, недійсними) та обов'язків (прийняти в господарське відання майно боржника та організувати проведення його інвентаризації; відкрити спеціальний рахунок для проведення санації та розрахунків з кредиторами; розробити та подати на затвердження комітету кредиторів план санації; на укладення угод (у т. ч. мирової угоди) від імені боржника; організувати ведення бухгалтерського і статистичного обліку та фінансової звітності; здійснювати заходи щодо стягнення дебіторської заборгованості перед боржником; розглядати вимоги кредиторів щодо зобов'язань боржника, що виникли після порушення справи про банкрутство в процедурі розпорядження майном боржника та санації, а також заявляти в установленому порядку заперечення щодо зазначених вимог кредиторів; звітувати перед комітетом кредиторів щодо реалізації плану санації; своєчасно повідомляти державний орган з питань банкрутства про своє призначення, затвердження мирової угоди, закінчення виконання плану санації, звільнення від обов'язків; інші повноваження, передбачені Законом).    Основне призначення керуючого санацією — це розробка і забезпечення виконання схваленого комітетом кредиторів та затвердженого господарським судом плану санації, який має передбачати строк відновлення платоспроможності боржника та містити заходи щодо такого відновлення аж до продажу майна боржника як цілісного майнового комплексу; умови участі інвесторів, за їх наявності, у задоволенні вимог кредиторів, строк та черговість виплати боржником або інвестором боргу кредиторам і т. ін. Якщо протягом шести місяців з дня винесення ухвали про санацію в господарський суд не буде подано схваленого комітетом кредиторів плану санації, господарський суд може прийняти рішення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.    Керуючий санацією зобов'язаний подати зборам кредиторів письмовий звіт у разі: закінчення строку санації (за 15 днів до його закінчення); за наявності підстав для дострокового припинення санації (відновлення платоспроможності боржника, укладення мирової угоди). Цей звіт має містити відомості про фінансово-господарський стан боржника та наявність у боржника грошових коштів, які можуть бути спрямовані на задоволення вимог кредиторів боржника, а також інші відомості про можливість погашення кредиторської заборгованості, що залишилася.    Господарський суд затверджує звіт керуючого санацією і виносить ухвалу про припинення провадження у справі про банкрутство, якщо зборами кредиторів за результатами розгляду цього звіту прийнято рішення:    - про виконання плану санації, закінчення процедури санації та відновлення платоспроможності боржника;    - про дострокове припинення процедури санації у зв'язку з відновленням платоспроможності боржника та переходом до розрахунків кредиторів.    Звіт керуючого санацією не підлягає затвердженню у разі встановлення господарським судом обгрунтованості скарг кредиторів або відсутності ознак відновлення платоспроможності боржника, про що виноситься відповідна ухвала. Незатвердження господарським судом звіту керуючого санацією або неподання такого звіту у встановлений строк є підставою для визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури.

88. Мирова угода як судова процедура у справі про банкрутство.

Мирова угода (як судова процедура у справі про банкрутство) -це домовленість між боржником і кредиторами щодо відстрочки та (або) розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, що оформляється як письмова угода сторін; набирає чинності у разі затвердження її господарським судом, про що виноситься відповідна ухвала; може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство. Рішення про укладення мирової угоди приймається: від імені кредиторів - комітетом кредиторів більшістю голосів за умови наявності письмової згоди на це всіх кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою; від імені боржника — керівником боржника або арбітражним керуючим, які виконують повноваження органів управління боржника.    Мирова угода може бути укладена щодо вимог другої та наступних черг, визначених ст. 31 Закону.    Дуже важливим для процедури мирової угоди є положення ч. 2 ст. 36 Закону, згідно з яким органи податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за справлянням податків і зборів, зобов'язані при укладенні мирової угоди погодитись на:    - списання податкового торгу (всієї заборгованості по сплаті податків і зборів), який виник у строк, що передував трьом повним календарним рокам до дня подання заяви про порушення справи про банкрутство;    - прощення (списання) частини заборгованості, що виникла протягом трьох останніх років перед поданням заяви про порушення справи про банкрутство, або на розстрочку (відстрочку) цієї заборгованості.    Зміст мирової угоди:    - обов'язкові положення: про розміри, порядок і строки виконання зобов'язань боржника; про відстрочку чи розстрочку або прощення (списання) боргів чи їх частини;    - факультативні положення: про виконання зобов'язань боржника третіми особами; про обмін вимог кредиторів на активи боржника бо його корпоративні права боржника; про задоволення вимог кредиторів іншими способами, що не суперечать закону.    Мирова угода набирає чинності з дня її затвердження господарським судом і є обов'язковою для боржника (банкрута), кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, кредиторів другої та наступних черг. З дня затвердження мирової угоди боржник приступає до погашення вимог кредиторів відповідно до умов мирової угоди. Винесення господарським судом ухвали про затвердження мирової угоди є підставою для припинення провадження у справі про банкрутство і відповідно - припинення повноважень арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора).    У разі незатвердження господарським судом мирової угоди (якщо було порушено порядок укладення мирової угоди або мирова угода містить умови, що суперечать закону) така угода вважається неукладеною.    За заявою будь-кого із конкурсних кредиторів мирова угода може бути визнана господарським судом недійсною, якщо існують підстави для визнання угоди недійсною, передбачені цивільним законодавством України.    Мирова угода може бути розірвана за рішенням господарського суду у разі невиконання боржником умов мирової угоди щодо не менш як третини вимог кредиторів.    У разі невиконання мирової угоди кредитори можуть пред'явити свої вимоги до боржника в обсязі, передбаченому мировою угодою

89. Ліквідаційна процедура у справі про банкрутство.

Ліквідаційна процедура у справі про банкрутство - це така судова процедура, основним призначенням якої є ліквідація визнаної судом заборгованості банкрута шляхом продажу майна банкрута та проведення розрахунків по його боргах. Тривалість ліквідаційної процедури - дванадцять місяців, яка може бути продовжена арбітражним судом ще на шість місяців.    Ліквідатор - фізична особа, яка організовує здійснення ліквідаційної процедури та забезпечує задоволення визнаних судом вимог кредиторів. Порядок його призначення та вимоги до кандидата ті ж самі, що передбачені щодо керуючого санацією.    Ліквідаційна комісія (її склад) призначається господарським судом за клопотанням ліквідатора, погодженим з комітетом кредиторів.    Ліквідатор виконує такі повноваження:    - здійснює функції органів управління (керівника) банкрута;    - приймає до свого відання майно банкрута, управляє та розпоряджається ним;    - здійснює інвентаризацію та оцінку майна банкрута;    - вживає заходів щодо виявлення та повернення майна банкрута, що знаходиться у третіх осіб (включаючи дебіторську заборгованість);    - очолює ліквідаційну комісію та формує ліквідаційну масу (усі види майнових активів банкрута, які належать йому на праві повного господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної процедури);    - звільняє працівників банкрута згідно з трудовим законодавством;    - заявляє в установленому порядку заперечення щодо заявлених до боржника вимог поточних кредиторів за зобов'язаннями, які виникли під час провадження у справі про банкрутство і є неоплаченими;    - подає до господарського суду заяви про визнання недійсними угод боржника, укладених до порушення провадження у справі про банкрутство, не виконаних повністю чи частково, за наявності передбачених Законом підстав (якщо: виконання договору завдає збитків боржникові; договір є довгостроковим (понад рік); виконання договору створює умови, що перешкоджають відновленню платоспроможності боржника);    - вживає заходів, спрямованих на пошук, виявлення та повернення майна банкрута, що знаходиться у третіх осіб;    - реалізує майно банкрута в установленому порядку (оповіщення через засоби масової інформації про погоджений з комітетом кредиторів порядок продажу майна банкрута, склад, умови та строки придбання майна; застосування, як правило, конкурентних способів продажу майна; акумуляція коштів, отриманих від продажу майна банкрута, на основному рахунку боржника) та здійснює інші повноваження.    Наявні та отримані від продажу майна та інші кошти банкрута спрямовуються на задоволення вимог кредиторів відповідно до черговості.    В першу чергу задовольняються:    а) вимоги, забезпечені заставою;    б) виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута, у тому числі відшкодування кредиту, отриманого для цієї мети;    в) витрати Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що пов'язані з набуттям ним прав кредитора щодо банку, - у розмірі всієї суми відшкодування за вкладами фізичних осіб;    г) витрати, пов'язані з провадженням справи про банкрутство в господарському суді та роботою ліквідаційної комісії.    У другу чергу задовольняються вимоги, що виникли із:    а) зобов'язань банкрута перед своїми працівниками (за винятком повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства);    б) зобов'язань, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадян, шляхом капіталізації відповідних платежів у встановленому законом порядку;    в) вимоги громадян-довірителів (вкладників) довірчих товариств або інших суб'єктів підприємницької діяльності, які залучають майно (кошти) довірителів (вкладників).    У третю чергу задовольняються вимоги щодо сплати податків та інших обов'язкових платежів, а також вимоги центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом.    У четверту чергу задовольняються всі включені до реєстру вимоги кредиторів, не забезпечені заставою, у т. ч. і вимоги кредиторів, що виникли із зобов'язань у процедурі розпорядження майном боржника чи в процедурі санації боржника.    У п'яту чергу задовольняються вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства.    У шосту чергу задовольняються інші вимоги.    Юридичне значення черговості задоволення вимог кредиторів: вимоги кожної наступної черги задовольняються після повного задоволення вимог попередньої черги; у разі недостатності коштів банкрута для задоволення всіх вимог кредиторів однієї черги вимоги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредиторові однієї черги. Вимоги, не задоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними.    Після завершення усіх розрахунків з кредиторами ліквідатор складає звіт та ліквідаційний баланс, які з врахуванням думки членів комітету кредиторів затверджуються господарським судом. Наслідки затвердження ліквідаційного балансу: а) якщо за результатами ліквідаційного балансу після задоволення вимог кредиторів не залишилося майна банкрута або майна, що залишилося, не вистачає для функціонування банкрута відповідно до вимог законодавства, - виноситься ухвала про ліквідацію юридичної особи-банкрута; б) якщо після розрахунків по боргах у банкрута залишилося майно, достатнє (згідно із законодавством) для його функціонування, він вважається таким, що не має боргів, і може продовжувати свою підприємницьку діяльність.    Незатвердження звіту ліквідатора може мати місце у разі, якщо господарський суд дійшов висновку, що ліквідатор не виявив або не реалізував усі наявні майнові активи ліквідаційної маси, необхідні для задоволення вимог кредиторів. В такому випадку виноситься ухвала про призначення нового ліквідатора, який очолює ліквідаційну комісію і забезпечує виконання покладених на нього функцій.    Зазначений порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом є загальним. Особливості процедури банкрутства встановлені Законом для окремих категорій суб'єктів підприємницької діяльності - містоутворюючих підприємств, особливо небезпечних підприємств, страховиків, сільськогосподарських підприємств, професійних учасників цінних паперів, індивідуальних підприємців, селянського (фермерського) господарства, відсутнього боржника та боржника, що ліквідується власником, а також передбачені особливості провадження санації боржника його керівником.

90. Правове регулювання комерційного посередництва (агентських відносин) у сфері господарювання. Агентський договір.

Комерційне посередництво - відносно новий вид господарських відносин, що зазвичай виникає на підставі своєрідного виду договору - агентського договору. Цей договір виник в англо-американському праві і, хоча має чимало спільних рис з традиційними договорами континентального права (законодавства країн романо-германської правової традиції) - договором комісії та договором доручення, проте низка рис дозволяє виділити його в окремий вид договору, а професійну діяльність щодо надання послуг відповідно до таких договорів - виділити в специфічний вид господарської діяльності, що іменується комерційним посередництвом або агентською діяльністю.    Відповідно до ч. 1 ст. 295 Господарського кодексу України, комерційним посередництвом (агентською діяльністю) є підприємницька діяльність, що полягає в наданні комерційним агентом послуг суб'єктам господарювання при здійсненні ними господарської діяльності шляхом посередництва від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок суб'єкта, якого він представляє.    Характерні ознаки агентських відносин:    - різновид підприємницької діяльності;    - спеціальний суб'єктний склад:    1) комерційний агент - суб'єкт господарювання (громадянин або юридична особа), який відповідно до визначених агентським договором повноважень здійснює комерційне посередництво в інтересах та від імені другої сторони за договором (принципала), вступаючи при цьому у відносини з третіми особами; відтак не є комерційними агентами (а) підприємці, що діють хоча і в інтересах іншої сторони агентського договору (принципала), але від власного імені та (б) підприємці, які укладають угоди від імені принципала стосовно себе особисто; залежно від сфер господарювання, в яких діють комерційні агенти, та пов'язаною з цим специфікою правового становища, можна класифікувати комерційних агентів за сферами їх діяльності: агент у сфері страхування; агент у сфері банківської діяльності; агент у сфері транспорту; агент з туризму; агент у сфері приватизації; митний агент; агент з проведення грошової лотереї; агент з виставок; агент з розміщення та викупу цінних паперів ІСІ;    2) принципал (в ГК України іменується суб'єктом господарювання, від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок якого діє комерційний агент) - особа (фізична або юридична), якій комерційний агент надає посередницькі послуги щодо укладення угод або виконання фактичних дій у сфері господарювання відповідно до агентського договору); згідно із ГК (ч. 1 ст. 295) принципалом може бути лише суб'єкт господарювання, проте в спеціальних нормативно-правових актах щодо специфіки агентських відносин у певних сферах господарювання може бути передбачене й інше; так, наприклад, агенти з туризму, агенти з розміщення лотерей, страхові агенти вправі діяти (і зазвичай діють) в інтересах негосподарюючих суб'єктів - громадян;    3) треті особи - це учасники відносин у сфері господарювання, з якими (щодо яких) комерційний агент укладає договори (виконує фактичні дії) від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок принципала; Господарський кодекс не встановлює вимог до таких осіб, а відтак - ними можуть бути будь-які учасники господарських відносин (якщо інше не встановлено спеціальним законодавством) незалежно від наявності у них статусу суб'єкта господарювання;    - підстави виникнення агентських відносин (ст. 296 ГК України) - агентський договір (у разі надання принципалом на підставі договору повноважень комерційному агентові на вчинення відповідних дій) або схвалені принципалом фактичні дії комерційного агента (у разі схвалення принципалом угоди, укладеної в його інтересах комерційним) агентом без повноваження на її укладення або з перевищенням наданого йому повноваження, чи після закінчення терміну дії агентського договору;    - змістом агентських відносин є представницькі дії агента, котрі здійснюються від імені, під контролем і за рахунок принципала;    - мета встановлення агентських відносин - задоволення законних приватних інтересів учасників зазначених відносин - агента (щодо отримання прибутку від надання ним послуг з комерційного посередництва), принципала (щодо укладення комерційним агентом угод чи здійснення фактичних дій з третіми особами від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок принципала), третіх осіб (щодо отримання певних благ на підставі укладених з комерційним агентом угод чи в результаті здійснення ним фактичних дій від імені принципала, на авторитет якого покладаються треті особи);    - встановлення обмежень щодо здійснення агентської діяльності з метою захисту інтересів принципала та інших учасників агентських відносин, а саме: а) закріплена в ч. 4 295 ГК України заборона агентові укладати угоди від імені того, кого він представляє, та стосовно себе особисто; б) можливість встановлення на рівні закону заборони здійснення агентської діяльності (комерційного посередництва) в окремих галузях господарювання.    Залежно від можливостей сторін агентського договору вибору варіантів своєї поведінки (принципала — щодо довірення виконання дій з комерційного посередництва не лише комерційному агентові, а й іншій особі, а комерційного агента - щодо здійснення комерційного посередництва не лише щодо принципала, а й інших осіб) розрізняють немонопольні та монопольні агентські відносини (ст. 299 ГК України):    - немонопольні агентські відносини виникають у разі, якщо суб'єкт, якого представляє комерційний агент, має право довірити комерційне посередництво також іншим суб'єктам, повідомивши про це агента, а агент має право здійснювати комерційне посередництво також для інших суб'єктів господарювання, якщо інтереси суб'єктів, яких представляє комерційний агент, не є суперечливими у питаннях, для вирішення яких запрошений цей агент;    - монопольні агентські відносини виникають у разі, якщо комерційний агент, що представляє суб'єкта господарювання (принципала), не має права здійснювати комерційне посередництво для інших суб'єктів у межах, передбачених агентським договором.    Отже, комерційне посередництво — це різновид господарських правовідносин, що складаються на договірних засадах між агентом (суб'єктом агентської діяльності у сфері господарювання), принципалом і третіми особами щодо представницьких дій агента, котрі здійснюються від імені, під контролем і за рахунок принципала з метою задоволення законних приватних інтересів учасників зазначених відносин (агента, принципала, третіх осіб) та з врахуванням публічних інтересів (дотриманням публічного господарського порядку).

 Система нормативно-правових актів, що регулюють комерційне посередництво (агентську діяльність у сфері господарювання), включає:    - Господарський кодекс України, в якому глава 31 присвячена комерційному посередництву (ст. 295 - закріплює поняття та низку ознак агентської діяльності; ст. 296 - визначає підстави виникнення агентських відносин: ст. 297 - встановлює вимоги щодо предмета агентського договору; ст. 298 - покладає на агента обов'язок повідомити суб'єкта, котрого він представляє, про кожний випадок його посередництва в укладенні угод та про кожну укладену ним в інтересах цього суб'єкта угоду, а також наслідки невиконання такого обов'язку; ст. 299 містить положення про два види агентських відносин - немонопольні та монопольні; ст. 300 -закріплює принцип особистого виконання агентом дій, щодо яких він має повноваження від принципала; ст. 301 - визначає порядок взаєморозрахунків в агентських відносинах; ст. 302 - фіксує обов'язок агента зберігати конфіденційну інформацію, ст. 303 - містить положення щодо основних засад відповідальності за невиконання (неналежне виконання) умов агентського договору; ст. 304 -визначає, в яких випадках може мати місце припинення агентського договору; ст. 305 - основні нормативно-правові акти, що регулюють агентські відносини: Господарський кодекс України; спеціальні нормативно-правові акти, прийняті відповідно до ГК, що визначають особливість комерційного посередництва в окремих галузях господарювання; положення Цивільного кодексу України щодо договору доручення, які застосовуються щодо агентських відносин, не врегульованих ГК та спеціальними нормативно-правовими актами;    - Цивільний кодекс України: положення щодо договору доручення (глава 68), які застосовуються на субсидіарних засадах;    - спеціальні нормативно-правові акти, що визначають особливість комерційного посередництва в окремих галузях господарювання: у сфері страхування:     - Закон України від 16.03.1996 р. “Про страхування” (діє в редакції Закону від 04.10.2001 p.);    - Постанова Кабінету Міністрів України від 18.12.1996 р. № 1523 “Про порядок провадження діяльності страховими посередниками”;    у сфері банківської діяльності:    - Закон України від 07.12.2000 р. “Про банки і банківську діяльність”;    - Постанова Правління Національного банку України від 03.11. 2000 р. № 435 “Про затвердження Положення про порядок надання індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу членами ІАТА та агентами підприємств - членів ІАТА”;    - Постанова Правління Національного банку України від 12.12.2002 р. № 502 “Про затвердження Інструкції про порядок організації та здійснення валютно-обмінних операцій на території України та змін до деяких нормативно-правових актів Національного банку України”;    у сфері транспорту:    - Повітряний кодекс України від 04.05.1993 p.;    - Кодекс торговельного мореплавства України від 23.05.1995 р. (ст. 42, пункти 17,19);    - Закон України від 20.02.2003 р. “Про Державну програму авіаційної безпеки цивільної авіації”;    - Наказ Міністерства транспорту України від 17.05.1994 р. № 247 “Умови і правила здійснення агентування і фрахтування морського торговельного флоту та контроль за їх дотриманням”;    - Порядок здійснення митного контролю за переміщенням через митний кордон України товарів та інших видів предметів з використанням морського, річкового та поромного видів транспорту: Затверджено наказом Державної митної служби України від 23.01.2001р. №26;    - Правила повітряних перевезень пасажирів і багажу, затверджені наказом Міністерства транспорту України від 25.07.2003 р. № 568;    у сфері приватизації:    - Закон України від 04.03.1992 р. “Про приватизацію державного майна” (діє в редакції Закону від 19.02.1997 p.): визначає серед учасників приватизації таких осіб, як посередники (статті 6, 9);    - Постанова Кабінету Міністрів України від 21.07.1999 р. № 1320 “Про забезпечення продажу пакетів акцій відкритих акціонерних товариств, створених у процесі приватизації, що належать державі, у вигляді депозитарних розписок на міжнародних фондових ринках” (регулює договірні відносини між агентом - фінансовою установою та Фондом Державного майна України в процесі продажу акцій відритих акціонерних товариств, що належать державі);    - Наказ Фонду державного майна України від 31.07.2001 р. № 1378 “Про затвердження Положення про порядок здійснення конкурсного відбору агентів з розміщення депозитарних розписок на державні акції на міжнародних фінансових ринках”;    у сфері спільного інвестування:    - Закон України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди);    - Рішення Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку від 09.01.2003 р. № 3 “Про затвердження Положення про порядок розміщення, обігу та викупу цінних паперів інститутів спільного інвестування” (визначає особливості здійснення комерційного посередництва агентом з розміщення та викупу цінних паперів інститутів спільного інвестування та вимог щодо нього: наявність статусу торговця цінними паперами, ліцензії на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів, договірних відносин з компанією з управління активами ІСІ про надання послуг з розміщення та викупу цінних паперів ІСІ);    у сфері лотерейної діяльності:    - Наказ Держкомспорту України від 28.10.1998 р. № 2120 “Про затвердження правил розповсюдження державних лотерей”;    у сфері виставково-ярмаркової діяльності:    - Розпорядження Кабінету Міністрів України від 24.07.2003 р. № 459-р “Про схвалення Концепції розвитку виставково-ярмаркової діяльності”;    У сфері туризму:    - Спільний наказ Державного комітету з питань регуляторної політики та підприємництва, Державного комітету молодіжної політики, спорту і туризму від 17.01.2001 р. № 7/62 “Про затвердження ліцензійних умов провадження господарської діяльності з організації іноземного, внутрішнього, зарубіжного туризму, екскурсійної діяльності”.    Орієнтація України на світові стандарти правового регулювання та її прагнення адаптувати національне законодавство до законодавства ЄС зумовлює доцільність наведення тут і відповідних міжнародно-правових актів, що регулюють міжнародне торгове представництво (міжнародні агентські відносини). Система правового регулювання цих відносин містить міжнародні універсальні конвенції, акти ЄС та Міжнародної торгової палати (МТП), зокрема такі, як:    - Женевська конвенція про представництво в міжнародній купівлі-продажу товарів, підписана 17 лютого 1983 р. у Женеві як додаток до Віденської конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів: застосовується у разі, якщо принципал та третя особа належать до різних держав, а агент уповноважений принципалом на укладення договорів купівлі-продажу товарів;    - Гаазька конвенція про право від 14 березня 1978 p.: закріплює - як загальне правило - принцип: пріоритет погодженого сторонами права, що застосовується в міжнародних агентських відносинах, а у разі відсутності такого погодження - правила визначення національного застосовуваного права: 1) агентський договір (договір комерційного посередництва) підкоряється закону держави агента (тобто законодавству тієї держави, на території якого розташоване комерційне підприємство агента); б) у разі відсутності у агента комерційного підприємства - застосовується закон постійного місцезнаходження агента; в) якщо агент та принципал мають кілька підприємств, розташованих на території різних держав, то щодо відносин з комерційного посередництва на підставі агентського договору застосовується право тієї держави, на території якої розташоване підприємство, з якими агентські відносини мають найбільш тісний зв'язок; г) додаткова прив'язка: відносини з агентського договору регулюються правом країни, в якій агент здійснює основну діяльність, за умови, що в цій державі принципал має постійне місце проживання або своє підприємство;    - Директива Ради ЄС від 18 грудня 1986 р. № 86/653 яка поширюється переважно на незалежних агентів і відповідно - закріплює поняття: а) незалежного комерційного агента як незалежного посередника, наділеного повноваженнями щодо обговорення умов купівлі та продажу товарів від імені іншої особи (принципала) чи обговорює та укладає такі угоди від імені та в інтересах принципала, б) агентського договору як договору, спрямованого на здійснення агентом як юридичних, так і фактичних дій, кінцевою метою яких є встановлення договірних відносин між принципалом і третьою особою, а також (в) передбачає, що агент, як правило, діє від імені принципала, хоча і припускається можливість вчинення агентом дій від власного імені - незалежно від вказівки на існування принципала, проте за умови, що він діє в інтересах принципала;    - Акти МПТ: Типовий комерційний агентський контракт (публікація МТП, листопад 1991 p.), Вказівки МТП щодо складання комерційних агентських контрактів (публікація МТП 1983 p.), Коментар до Типового комерційного агентського контракту Міжнародної торгової палати (публікація № 512)     - та ін.

 Основною підставою виникнення агентських відносин є агентський договір, відповідно до нього одна сторона (комерційний агент) зобов'язується надати послуги другій стороні (принципалу -суб'єкту, якого представляє агент) в укладенні угод чи сприяти їх укладенню (надання фактичних послуг) від імені цього суб'єкта і за його рахунок.    Сторонами цього договору є:    - суб'єкт господарювання, на користь якого здійснюється комерційне посередництво (надалі - принципал, як ця сторона договору традиційно іменується в комерційному праві Англії та США, звідки походить агентський договір як особливий вид угоди);     - комерційний агент - суб'єкт господарювання, який зобов'язується надати послуги принципалу в здійсненні комерційного посередництва.    Зміст договору:    - істотні умови: визначення сфери, характеру і порядку виконання комерційним агентом посередницьких послуг, права та обов'язки сторін, умови і розмір винагороди комерційному агентові, строк дії договору, санкції у разі порушення сторонами умов договору, визначення форми підтвердження повноважень (представництва) комерційного агента, інші умови, визначені сторонами як необхідні;    - факультативні умови щодо: території, в межах якої комерційний агент здійснює діяльність, визначену угодою сторін (у разі якщо територію дії агента в договорі не визначено, вважається, що агент діє в межах території України); сплати додаткової винагороди, в т. ч. за угодами, укладеними комерційним агентом в інтересах принципала після закінчення терміну агентського договору; захисту конфіденційної інформації суб'єкта, якого представляє комерційний агент (договір про нерозголошення);    - інші умови, що віддзеркалюють специфіку конкретного договірного зв'язку.    Форма договору - повна письмова.    - Порядок виконання договору:    - щодо схвалення угоди, укладеної комерційним агентом без повноваження на її укладення або з перевищенням повноважень: а) комерційний агент повідомляє принципала про кожний випадок його посередництва в укладенні угод та про кожну укладену ним в інтересах принципала угоду; б) угода, укладена від імені принципала комерційним агентом, без повноваження на її укладення або з перевищенням наданого повноваження, вважається схваленою принципалом за умови, якщо він не відхилить перед третьою особою дії комерційного агента; наступне схвалення угоди принципалом робить угоду дійсною з дня її укладення;    - щодо передачі прав комерційного агента: а) комерційний агент повинен особисто виконати дії, на які він уповноважений принципалом; б) якщо агентським договором не передбачено інше, комерційний агент не може передавати на свій розсуд іншим особам прав, якими він володіє в інтересах принципала;    - щодо взаєморозрахунків в агентських відносинах: а) розмір агентської винагороди комерційного агента за здійснення посередницьких операцій в інтересах принципала, строки виплати винагороди та інші умови щодо розрахунків між принципалом та комерційним агентом (у т. ч. щодо угод, укладених агентом після закінчення дії агентського договору) визначаються агентським договором; б) сторони можуть передбачити в договорі, що комерційному агентові сплачується додаткова винагорода у разі, якщо він бере на себе зобов'язання гарантувати виконання угоди, укладеної ним в інтересах суб'єкта, якого він представляє; в) агентська винагорода виплачується комерційному агентові після оплати третьою особою за угодою, укладеною з його посередництвом, якщо інше не передбачено договором сторін; г) комерційний агент має право вимагати для розрахунку бухгалтерський витяг щодо всіх угод, за які йому належить агентська винагорода; д) умови виплати винагороди комерційному агенту за угоди, укладені після закінчення договірних відносин, а також інші умови, що стосуються розрахунків сторін, визначаються договором;    обов'язки сторін:     - комерційного агента:    а) особисто виконати дії, на які він уповноважений принципалом, від імені та в інтересах принципала;    б) повідомляти принципала про кожний випадок посередництва в укладенні угод в його (принципала) інтересах;    в) не передавати на свій розсуд іншим особам прав щодо комерційного посередництва, якими він (агент) володіє, якщо агентським договором не передбачено інше;    г) не вчиняти фактичні дії (укладати угоди) щодо себе особисто, хоча б і в інтересах принципала;    д) не розголошувати конфіденційну інформацію, одержану від принципала, без згоди останнього;    є) не використовувати одержану від принципала конфіденційну інформацію у власних інтересах чи в інтересах інших осіб всупереч інтересам принципала - як при здійсненні агентських повноважень, так і після припинення агентських відносин з ним;    є) інші обов'язки, передбачені спеціальним законодавством про комерційне посередництво або агентським договором;    - принципала:    а) повідомити агента про факти доручення дій щодо комерційного посередництва іншим особам (у разі встановлення немонопольних агентських відносин);    б) оплатити послуги комерційного агента (сплатити агентську винагороду) відповідно до умов агентського договору;    в) попередити комерційного агента про відкликання його повноважень (і відповідно - припинення агентського договору) у передбачений договором строк, який не може бути менш ніж один місяць;    г) сплатити агенту агентську винагороду у разі порушення принципалом умов агентського договору;    відповідальність сторін за порушення агентського договору:    А) комерційного агента у формі відшкодування збитків у повному обсязі, якщо шкода була заподіяна внаслідок невиконання або неналежного виконання комерційним агентом обов'язків за агентським договором; разом з тим, комерційний агент не гарантує принципалу виконання третіми особами зобов'язань за угодами, укладеними за його (агента) посередництва і відповідно не несе за це відповідальності (якщо інше не передбачено договором);    Б) принципала: у разі порушення принципалом агентського договору він має сплатити комерційному агентові передбачену договором агентську винагороду та відшкодувати йому завдані таким невиконанням збитки;    - припинення агентського договору: підстави припинення:    а) за угодою сторін;    б) у разі відкликання повноважень комерційного агента принципалом;    в) у разі відмови комерційного агента від подальшого здійснення комерційного посередництва за агентським договором, укладеним без визначення строку його дії;    г) вибуття однієї із сторін договору внаслідок її припинення або смерті;    д) виникнення інших обставин, що припиняють повноваження комерційного агента або принципала;    - порядок припинення: у разі відкликання повноважень комерційного агента принципалом останній повинен сповістити агента про припинення договору не менш як за один місяць, якщо більш тривалий строк не передбачений договором;    - порядок поновлення повноважень комерційного агента можливий за наявності таких умов: а) усунення (закінчення) обставин, що призвели до припинення повноважень комерційного агента; б) досягнення згоди між сторонами договору про поновлення повноважень комерційного агента.

91. Правове регулювання інноваційної діяльності

Відносини, що виникають у процесі здійснення інноваційної діяльності, регулюються ГКУ та законодавчими актами України (ст. 332 "Законодавство про інноваційну діяльність" ГКУ).

Інноваційною діяльністю у сфері господарювання є діяльність учасників господарських відносин, що здійснюється на основі реалізації інвестицій з метою виконання довгострокових науко­во-технічних програм з тривалими строками окупності витрат і впровадження нових науково-технічних досягнень у виробни­цтво та інші сфери суспільного життя (ст. 325 ГКУ).

38.2. Інвестування інноваційної діяльності

Відповідно до ст. 326 ГКУ інвестиціями у сфері господарю­вання визнаються довгострокові вкладення різних видів майна, інтелектуальних цінностей та майнових прав в об'єкти госпо­дарської діяльності з метою одержання доходу (прибутку) або досягнення іншого соціального ефекту.

До форм інвестування інноваційної діяльності належать:

• державне (комунальне) інвестування, що здійснюється орга­нами державної влади або органами місцевого самоврядуван­ня за рахунок бюджетних коштів та інших коштів відповідно до закону;

•    комерційне інвестування, що здійснюється суб'єктами госпо­дарювання за рахунок власних або позичкових коштів з ме­тою розвитку бази підприємництва;

•    соціальне інвестування, що здійснюється в об'єкти соціальної сфери та інших невиробничих сфер;

•    іноземне інвестування, що здійснюється іноземними юридич­ними особами або іноземцями, а також іншими державами;

•    спільне інвестування, що здійснюється суб'єктами України разом з іноземними юридичними особами чи іноземцями.

Загальні умови реалізації інвестицій в Україні визначаються законом.